Фіскальна політика

вСТУП

 

 

Основна макроекономічна  функція держави – це стабілізація економіки. У рамках ринкової системи  відсутні автоматичні регулятори, які  б стабільно втримували обсяг  сукупних видатків на рівні реального  обсягу виробництва в умовах повної зайнятості. Внаслідок цього в процесі розвитку економіки можуть спостерігатися значні коливання загального обсягу виробництва, зайнятості й рівня цін. Щоб  уникнути втрат від спадів виробництва, безробіття й інфляції, необхідно впровадити макроекономічну політику регулювання сукупних видатків, а через них реального обсягу виробництва, зайнятості й рівня цін.

Через бюджетно-податкову  політику держава традиційно розв'язує два завдання: забезпечує виробництво  суспільних благ і здійснює перерозподіл доходів. Тому тема даної роботи є надзвичайно актуальною в сучасних умовах.

Метою даної роботи є  дослідження фіскальної політики держави , її впливу на стан економіки.

Для досягнення поставленої  мети було вирішено наступні завдання:

розглянути сутність та види фіскальної політики держави;

розглянути зарубіжний досвід реалізації фіскальної політики держави в умовах післякризової економіки;

провести аналіз ефективності реалізації фіскальної політики держави в Україні.

Об’єктом даної курсової роботи є соціально-економічні відносини  в суспільстві. 

Предметом роботи є фіскальна політика держави як головна складова фінансової політики та важлива ланка економічної політики.

Методологія даної курсової роботи складається з: методу аналізу  ефективності фіскальної політики держави , індукції, дедукції, діалектичного методу.

Інформаційною базою  роботи є Закон України «Про Державний бюджет України» на 2009, 2010, 2011, 2012 роки, Бюджетний та Податковий кодекс України.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ РЕГУЛЮВАННЯ ФІСКАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

 

 

1.1. Сутність та види фіскальної політики

 

 

Фіскальна політика держави – це заходи уряду, спрямовані на забезпечення повної зайнятості й виробництво не інфляційного ВВП шляхом зміни державних видатків і системи оподатковування. Фіскальна політика держави виконує наступні основні функції:

 вплив на стан  господарської кон'юнктури; 

 перерозподіл національного  доходу;

 нагромадження необхідних  ресурсів для фінансування соціальних  програм.

До найбільш важливих механізмів фіскальної політики держави належать вплив на динаміку ВВП і поточний рахунок, що може бути взаємним. Наведений вплив реалізується насамперед через збільшення сукупного попиту, включно зі збільшенням приватного споживання через механізм доходу. Для умов трансформаційної економіки не виключено, що фіскальна політика держави має вплив на сукупну пропозицію: як безпосередньо, так і опосередковано - через динаміку інфляції й реального обмінного курсу. Особливості наведених взаємозв'язків значною мірою залежать від впливу фіскальної політики держави на процентну ставку, обмінний курс і приватні заощадження, а також відкритості економіки.

Основними інструментами фіскальної політики є регулювання державних видатків та податкових надходжень [12, с.301].

Державні видатки являють собою витрати, пов'язані з діяльністю держави. За допомогою держави здійснюється споживання суспільних благ і трансферні платежі приватному сектору (соціальна допомога, страхування по безробіттю й ін.).

Функціонування державних  видатків – це безперервний процес перерозподілу грошових фондів і  створення нових фондів з вужчим цільовим призначенням. Таким чином, об’єктом державних видатків є грошові фонди, що формуються в процесі розподілу та перерозподілу частини валового внутрішнього продукту й спрямовуються на потреби суспільного розвитку.

Сукупні державні видатки (G) діляться на чотири категорії:

 

G = C_G + T_r + iD_G + I_G                                     (1.1.)

де C_G – споживання в державному секторі (зарплата працівникам                    державного сектора, платежі за товари, які купують для поточного споживання);

          T_r – трансферти приватному сектору;

          iD_G – відсотки державного боргу;

          I_G – державні інвестиції.

 

Три перші категорії  видатків створюють поточні витрати  держави, остання категорія - державні капітальні видатки [11, с. 45-47].

Поточні видатки –  це видатки на утримання підприємств, установ, організацій виробничої та соціальної інфраструктури. Згідно з  бюджетною класифікацією, до поточних видатків належать:

1. Видатки на товари  та послуги, в тому числі:  оплата праці працівникам бюджетних установ; нарахування на заробітну працю; придбання предметів постачання та матеріалів; видатки на відрядження; оплата послуг з утримання бюджетних установ; оплата комунальних послуг та енергоносіїв; дослідження і розробки, державні програми.

2. Видатки на сплату  відсотків: банківським установам;  за внутрішніми позиками; за зовнішнім  державним боргом.

3. Трансферти.

Капітальні видатки – це видатки  бюджету на створення нових  і  на розширення діяльності діючих підприємств, установ та організацій. До них відносяться:

1. Видатки на придбання основного  капіталу, в тому числі: придбання  обладнання і предметів довгострокового  користування; капітальне будівництво;  капітальний ремонт.

2. Створення державних запасів  і резервів.

3. Капітальні трансферти.

4. Нерозподілені витрати.

5. Кредитування за вирахуванням  погашення [9, c. 67]

Сукупні державні видатки є складовою  частиною сукупного попиту. Зміна  різних компонентів структури державних  видатків викликає різні наслідки для  економіки. Скорочення державних видатків на субсидування виробництва сприяє більше ефективному розподілу ресурсів в економіці, а скорочення видатків на соціальні трансферти може привести до росту безробіття.

Збільшення державних видатків змінює структуру сукупного попиту, рівень якого залежить від величини, на яку державні видатки заміщають приватні видатки. Якщо відбувається «пряме витиснення», коли державні видатки рівноцінно заміщають частки (видатки на утворення), то сукупні видатки збільшуються так само, як і державні. Коли державні видатки фінансуються за рахунок підвищення податків, то збільшення державних видатків підвищує процентні ставки й відбувається «фінансове витиснення» приватного сектора державним.

Оскільки державні видатки впливають  на рівень цін, розміщення ресурсів, розподіл доходів, зайнятість і виробництво, вони є важливим інструментом макроекономічної політики.

Через зміну податків і державних  витрат йде вплив з боку уряду  на розвиток виробництва і зміну  ВНП. Цей вплив може бути періодичним, у міру необхідності (дискреційна фіскальна політика), або постійним, автоматичним (недискреційна фіскальна політика).

Дискреційна фіскальна політика — це система заходів, що передбачає цілеспрямовані зміни в рівні державних видатків і податків для впливу на обсяг національного виробництва і зайнятість, для контролю над інфляцією та сприяння економічному зростанню. Термін «дискреційна» означає, що зміни в податках і державних видатках залежать від рішень парламенту чи уряду. Для аналізу фіскальної політики припустімо, що вона впливає лише на сукупний попит і не впливає на сукупну пропозицію [11].

Залежно від ситуації в економіці  розрізняють два основних напрямки дискреційної фіскальної політики:

стимулююча фіскальна політика;

стримуюча фіскальна політика.

У період економічного спаду уряд проводить стимулюючу фіскальну політику (рис. 1.1). Вона включає: збільшення державних витрат або зниження податків, або поєднання цих заходів.

Рис.1.1. Стимулююча фіскальна політика

 

Для подолання економічного спаду уряд може використати один із трьох основних варіантів фіскальних заходів: збільшення державних видатків; зниження податків або їх поєднання. Стимулююча фіскальна політика веде до виникнення дефіциту Державного бюджету в поточному періоді, проте внаслідок стимулювання економічної активності збільшуються обсяги виробництва (крива сукупного попиту переміщується вправо), в результаті чого збільшуються надходження до бюджету [5, с. 409].

Стримуюча фіскальна політика (рис. 1.2) проводиться в період економічного підйому з метою попередження виникнення інфляційного попиту [12, с.114].

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1.2. Стримувальна фіскальна політика

 

Стримуюча фіскальна політика здійснюється шляхом зменшення власних  видатків, підвищення податків та поєднанням даних заходів. У разі інфляції попиту стримувальна фіскальна політика діятиме в напрямі зниження ділової активності та створення надлишку державного бюджету – перевищення податкових надходжень над державними видатками. В результаті застосування стримувальної фіскальної політики крива сукупного попиту (АD₂) зміщується вліво – до пунктирної лінії, що супроводжується зниженням рівня цін.

Ще одним видом фіскальної політики є недискреційна фіскальна політика. У національній економіці є кілька механізмів, що автоматично, без додаткових дій уряду, дають змогу певним чином стабілізувати економічні процеси і впливати на відносні рівні державних видатків і податків. Ця «вмонтована стабільність» спрацьовує в більшості країн з ринковою економікою головно завдяки побудові податкових систем таким чином, що із зростанням ВВП податкові надходження також зростають, інакше кажучи, податкові надходження змінюються пропорційно до величини ВВП. Таким чином, прогресивна система оподаткування додає національній економіці стабільності. Вона автоматично спричиняє зміни податкових надходжень, а отже й бюджету, які протидіють інфляції та безробіттю [13, с. 600].

Трансферні платежі впливають на стабільність економіки подібно до податків. Проте їхній вплив діаметрально протилежний. У фазі спаду трансферні платежі (допомога з безробіття, виплати малозабезпеченим тощо) збільшуються, що створює стимулювальний дефіцит державного бюджету. І навпаки, у фазі піднесення трансферні платежі зменшуються, що скорочує дефіцит і створює надлишок бюджету.

Однак автоматичні стабілізатори не можуть змінити циклічного розвитку ринкової економіки, вони лише скорочують амплітуду економічних коливань. Тому для подолання проявів макроекономічної нестабільності – безробіття та інфляції – уряд має застосовувати і заходи дискреційної фіскальної політики.

Однією з найскладніших  проблем у проведенні фіскальної політики є  ефект витіснення. Його механізм досить простий: у період спаду уряд проводить стимулювальну фіскальну політику, збільшуючи свої видатки. Зі збільшенням видатків зростає дефіцит державного бюджету, для покриття якого уряд виходить на грошовий ринок, підвищуючи попит на гроші. Це своєю чергою підвищує процентні ставки бо зростання попиту на гроші збільшує ціну на них.

Підвищення процентних ставок зменшує видатки приватного сектора – домогосподарств і фірм. Унаслідок зростання процентних ставок витісняються частина приватних інвестицій, а також ті споживчі видатки, що найбільш чутливі до змін процентної ставки.

Більшість економістів  не заперечують описану логічну  схему. Проте серед них немає згоди щодо масштабів ефекту витіснення. Якби зменшення приватних інвестицій дорівнювало величині збільшення державних видатків, то заходи стимулювальної фіскальної політики втратили би свій сенс. Значна частина економістів уважає, що за високого безробіття витіснення є невеликим. Річ у тім, що в умовах спаду стимули, створені збільшенням державних видатків, можуть формувати  сподівання щодо підвищення прибутковості фірм, що є важливим 
визначником інвестицій. Отже, за вищих процентних ставок інвестиції 
не обов'язково зменшуватимуться.

Інший аргумент щодо ефекту витіснення стосується монетарної політики, додатковий попит на гроші, що виникає внаслідок дефіциту бюджету, може нейтралізувати керівна грошово-кредитна установа, збільшивши пропозицію грошей. Це має зберегти проценту ставку на незмінному рівні. В такому разі ефект витіснення дорівнюватиме нулю, але можуть виникнути імпульси до прискорення темпів інфляції [12, с. 117].

Вивчаючи механізм фіскальної політики, варто враховувати, що вона пов'язана з державним бюджетом. Будь-який вплив фіскальної політики на дохід обумовлює одночасно певні зміни й у державному бюджеті. Це означає, що, виконуючи стабілізаційну функцію в економіці, фіскальна політика одночасно реалізує й певну бюджетну функцію.

Відповідно до кейнсіанської  теорії зниження податків збільшує тільки сукупний попит, що забезпечує ріст реального  доходу й цін. Але, відповідно до теорії економіки пропозиції, зниження рівня  оподатковування викликає ще один ефект  – збільшення сукупної пропозиції й зниження цін. Цей ефект викликається певними змінами в економіці. По-перше, внаслідок зниження податків на доходи й прибуток підприємств збільшуються їхні заощадження, які створюють передумови для росту інвестицій. Крім того, зниження прибуткових податків збільшує розташовуваний дохід, що збільшує стимули до праці. По-друге, зниження податку на прибуток підвищує прибутковість інвестицій, що також стимулює їхнє збільшення. Завдяки перерахованим змінам в економіці зниження податків сприяє збільшенню сукупної пропозиції, що забезпечує з одного боку, додатковий ріст реального доходу, а з іншого боку - певний антиінфляційний ефект.

Незважаючи на це, політика низького оподатковування (яка відстоюється прихильниками теорії економіки  пропозиції) має й певні недоліки. По-перше, вплив податків на сукупну пропозицію розвертається протягом значного часу, тривалість якого важко передбачити. По-друге, зниження податків набагато відчутніше впливає на ріст попиту, чим на збільшення пропозиції, і тому дефляційний ефект може бути незначним. По-третє, зниження податків негайно породжує бюджетний дефіцит, що може перекреслити всі позитивні наслідки.