Мова як засіб кодування інформації

Отож, українська мова і  її діалекти вже були створені протягом багатьох попередніх століть. Вона тільки де в чому змінювалась, розвивалась  і вдосконалювалась.

Походження східнослов’янської писемності.

Виникнення письма має  надзвичайно важливе значення в  історії народу. Письмо – одне з  найістотніших знарядь культури, яке в просторі і часі розширює функціонування мови. Проблема виникнення письма у східних слов’ян дуже складна й досі остаточно ще не розв’язана. Складність її розв’язання насамперед зумовлюється тим, що в розпорядженні науки немає найдавніших пам’яток слов’янської писемності. Те, що пам’яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записи вірогідно робилися на навощених дерев’яних дощечках або на бересті – матеріалі, який погано зберігається. Проте, знаходять чимало писарських інструментів, так званих стилів. Добре збереглися графіто, накреслені на свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей повсякденного вжитку, простих, ліплених вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають за тавра або тамги (знаки власності) майстрів. 

 Від часів Володимирового  хрещення церква стала головним  поширювачем писемної культури. Поява кириличної абетки, як відомо, пов’язується з так званою  Моравською місією Константина  (в чернецтві Кирила) і Мефодія,  братів з грецького міста Салоніки. Працюючи у 860-х роках як місіонери у Великій Моравії, брати на основі грецького письма впорядкували першу слов’янську абетку і здійснили та записали нею перші переклади з греки на слов’янську Євангелія та Псалтиря.

Чимало дискусій у  науковому світі викликала діяльність Кирила і Мефодія, з іменами яких пов’язують створення слов’янської абетки. Ґрунтовне дослідження абетки, яку умовно названа кирилицею, зробив український філолог, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця "Слов’янське письмо перед Костянтином" переконливо доводить правдивість оповіді Чорноризця Храбра, який писав, що Євангеліє і Псалтир "руськими письменами писані". Ця подія датується зимою 860-861 рр. Якщо це вже сформована писемність, то що ж тоді створив Кирило? Це питання не дає спокою вченим ось уже протягом кількох століть.

Поряд з кирилицею  в слов’янській писемності відома й інша азбука – глаголиця. Їй вчені  не знаходять аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця є  штучним витвором однієї людини, на відміну від кирилиці, яка має природний органічний характер і давніші прототипи.

На питання про те, яка з цих двох азбук виникла  раніше, в науці досі немає однозначної  відповіді. Деякі вчені вважають, що Кирило створив не кирилицю, а  глаголицю, кирилиця ж виникла на зміну складній глаголиці аж у кінці ІХ ст. І автором її був Климентій, учень Кирила.

Останнім часом на користь цього погляду висуваються  нові аргументи, зокрема в зв’язку  з віднайденням на стінах у Київському Софіївському соборі азбуки, що має 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов’янські (Б, Ж, Ш, Щ). На підставі складу софіївської азбуки можна зробити висновок, що вона являє собою один з варіантів грецько - слов’янського письма.

За літописом, початок  шкільній (книжній) освіті був покладений Володимиром, який відразу після охрещення киян став у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне. Так було покладено початок підготовці книжних людей, а з середини – другої половини ХІ ст. – і перших пам’яток руської книжності, що походили з церковного середовища. Водночас графіті на стінах Софійського собору в Києві, новгородські берестяні грамоти, написи й клейма на будівельних плитах і зброї свідчать, що тоді ж, у ХІ ст., письменність набула поширення і серед інших верств населення.

Звичайно, багато незручностей для дослідників старої української мови створило саме запровадження церковнослов'янської мови як літературної. Це не була природна мова, якою розмовляв народ. Проте становище не таке вже безнадійне, як це здається на перший погляд. Орфографія, а часом і лексика стародавніх книжок може ще подарувати сумлінним дослідникам стільки цікавих відхилень від норм церковнослов’янської мови! І саме такі помилки літописців, витягнутими на поверхню з українського мовного моря, з того середовища, в якому жив, до якого належав автор цих помилок.

Історія кожної мови вивчається в нерозривному зв’язку з історією народу, який є носієм цієї мови, її творцем. Отже, і періодизація української  літературної мови тісно пов’язана  з Істрією українського народу.

Українська мова становить величезну культурну цінність, що створювалася протягом ряду століть багатьма поколіннями українського народу в особі кращих його представників – передових письменників, вчених і культурних діячів.

Українська мова –  національне надбання українського суспільства, вона повинна охоронятися та підтримуватися державою. Мовна політика як одна із складових частин державної має бути спрямована на забезпечення оптимального функціонування української мови в усіх сферах життя українського суспільства, їх подальшого розвитку та взаємодії. Українська мова, виконуючи інтеграційну функцію, є важливим чинником зміцнення державності, забезпечення культурного та економічного розвитку нашої країни.

Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків. Ці Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога К.Ушинського:

"Відберіть у народу  все – і він усе може повернути; але відберіть мову – і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу – вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової особистості народу?"

У історії походження кирилиці до цих пір багато неясного. Це зв'язано, перш за все, з тим, що до нас дійшли дуже мало пам'ятників  стародавньої слов'янської писемності. На підставі наявного історичного матеріалу  учені будують численні теорії, що деколи суперечать один одному.Традиційне появу писемності у слов'ян пов'язують з ухваленням християнства в X столітті. Але книга «Оповідь про письмена слов'янських», яку в кінці IX в. написав болгарський письменник Чернігорізец Хоробрий, доводить, що ще в язичницьку епоху у слов'ян були власні букви і знаки. З ухваленням християнства в російській писемності з'явилися латинські і грецькі букви, які, проте, не могли передати багато слов'янських звуків (би, з, ц).Створенню стрункої системи знаків, повністю відповідній слов'янській фонетиці, ми зобов'язані просвітителям братам Кирилу (Костянтину) і Мефодію. Складання такої системи (алфавіту) було потрібне для того, щоб перекласти візантійські релігійні книги слов'янською мовою і поширювати християнство. Для створення алфавіту брати узяли за основу грецьку алфавітну систему. Розроблена імовірно до 863 р. азбука отримала назву глаголіца (від слов'янського «глаголити» - говорити). Найважливішими пам'ятниками глаголіци вважаються «Київські листки», «Синайській псалтир» і деякі євангелія.Походження другої слов'янської азбуки кирилиці (від імені Кирило) дуже туманно. Традиційно вважається, що послідовники Кирила і Мефодія створили на початку X в. нову азбуку на основі грецького алфавіту з додавання букв з глаголіци. Алфавіт налічував 43 букви, з низ 24 були запозичені з візантійського статутного листа, і 19 - винайдені наново. Якнайдавнішим пам'ятником кирилиці вважається напис на розвалинах храму в Преславе (Болгарія), що датується 893 роком. Зображення букв нового алфавіту було простіше, тому з часом кирилиця стала основним алфавітом, а глаголіца вийшла з вживання.З X по XIV вв. кирилиця мала форму зображення, названу статутом. Відмінними рисами статуту були виразність і прямолінійність, нижнє подовження букв, крупний розмір і відсутність пропусків між словами. Найяскравішим пам'ятником статуту вважається книга «Остромірова євангелія», написана дияконом Григорієм в 1056-1057 рр. Ця книга є справжнім витвором древнеславянського мистецтва книги, а також класичним зразком писемності тієї епохи. Серед значущих пам'ятників варто також відзначити «Архангельське євангеліє» і «Ізборник» великого князя Святослава Ярославовича.Із статуту розвинулася наступна форма зображення кирилиці - напівстатут. Напівстатут відрізняли округліші, розмашисті букви меншого розміру з безліччю нижніх і верхніх подовжень. З'явилася система розділових знаків і надрядкові знаки. Напівстатут активно використовувався в XIV-XVIII вв. разом з скорописом і вязью.Слов’янські азбуки:  
кирилиця і глаголиця. Історія їх розвитку 
Мова для кожного народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і боляче б’є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері. 
Цікавим і невирішеним питанням є встановлення часу виникнення української мови. У підручниках, довідкових та інших виданнях можна прочитати майже офіційну тезу, що в чотирнадцятому столітті, після падіння Київської Русі, сформувалися три східнослов'янські народності, а отже відповідно і три мови. А до чотирнадцятого століття ці народи нібито користувалися староруською мовою. Але, розглядаючи фольклор, ми говоримо, що багатюща обрядова поезія (щедрівки, веснянки, купальські пісні) виникла ще в дохрихристиянські "язичеські" часи, ще до виникнення Київської Русі. Прочитайте зразки обрядової поезії, і ви переконаєтесь, що вона створена українською мовою. А коли так, то й мова наших пращурів-язичників за тих давніх часів була українська, звичайно, чимось відмінна від сучасної. 
Тому, визнаючи слушність і справедливість класичного твердження про Київську Русь як колиску трьох братніх народів – російського, українського та білоруського, слід мати на увазі той незаперечний факт, що жодне з цих трьох немовлят "ніколи не качалося по всій колисці, а кожне мало в ній чітко відведене історією своє місце", а отже, мало свою мову, відмінну від двох інших певними діалектними особливостями. Так, академіки Олексій Шахматов та Агатангел Кримський писали: "Спільноруська прамова розпалася на окремі наріччя ще за доби передісторичної, наприкінці VIII чи на початку IX віку". 
 
Отож, українська мова і її діалекти вже були створені протягом багатьох попередніх століть. Вона тільки де в чому змінювалась, розвивалась і вдосконалювалась. 
Виникнення письма має надзвичайно важливе значення в історії народу. Письмо – одне з найістотніших знарядь культури, яке в просторі і часі розширює функціонування мови. Проблема виникнення письма у східних слов’ян дуже складна й досі остаточно ще не розв’язана. Складність її розв’язання насамперед зумовлюється тим, що в розпорядженні науки немає найдавніших пам’яток слов’янської писемності. Те, що пам’яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записи вірогідно робилися на навощених дерев’яних дощечках або на бересті – матеріалі, який погано зберігається. Проте, знаходять чимало писарських інструментів, так званих стилів. Добре збереглися графіто, накреслені на свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей повсякденного вжитку, простих, ліплених вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають за тавра або тамги (знаки власності) майстрів. 
 Від часів Володимирового хрещення церква стала головним поширювачем писемної культури. Поява кириличної абетки, як відомо, пов’язується з так званою Моравською місією Константина (в чернецтві Кирила і Мефодія, братів з грецького міста Салоніки. Працюючи у 860-х роках як місіонери у Великій Моравії, брати на основі грецького письма впорядкували першу слов’янську абетку і здійснили та записали нею перші переклади з греки на слов’янську Євангелія та Псалтиря.  
Після кількох походів Аскольда на греків у Київській Русі було вже чимало християн. Тому й не дивно, що Кирило знайшов і християнські книги, написані по-руськи. Якою ж абеткою вони писалися?  
Якщо поглянути навіть на сучасну українську абетку, то очевидно, що більшість її літер схожі на грецькі, але є кілька цілком слов’янських. Може, це їх додав Кирило до грецької абетки? Але ж у “Житії” повідомляється про створення ним абсолютно нового алфавіту. Слід зауважити, що поряд з кирилицею і одночасно з нею існувала інша абетка, яка відома під назвою глаголиці і мала незвичайний характер завитків. Їй вчені не знаходять аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця є штучним витвором однієї людини, на відміну від кирилиці, яка має природний органічний характер і давніші прототипи.  
Отже, дослідники (Іван Огієнко, Михайло Брайчевський, Олександр Мельничук та інші) вважають, що Кирило створив саме глаголицю — штучний алфавіт, який проіснував недовго, бо не знайшов загального визнання через свою ускладненість. Назва ж “кирилиця” закріпилась за нашою та деякими іншими слов’янськими абетками (напр. болгарською) ще з давніх часів через плутанину, або просто для уславлення видатного місіонера.  
Існування ж цієї абетки ще до Кирила доведено знахідками графіто на стінах Софії Київської; літери визнано протокирилицею. Дослідженнями цих написів займається Сергій Висоцький, який, крім текстів, відкрив саму абетку, записану, мабуть, давнім книжником для пам’яті. Адже йому, напевно, доводилось працювати зі стародавніми книгами з Ярославової книгозбірні, які були написані такою азбукою.  
Чим же відрізнялася ця абетка від пізнішого варіанту кирилиці? Вона простіша — мас 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов’янські (Б, Ж, Ш, Щ). Моравська ж кирилиця у своєму ранньому варіанті мала 38 літер, а в пізнішому — 43. Частина цих букв просто дублювала вже наявні, тому в пізніших руських книгах такі знаки як (юси, глухі голосні, омега) та інші поступово зникали як зайві. 
Звичайно, багато незручностей для дослідників старої української мови створило саме запровадження церковнослов’янської мови як літературної. Це не була природна мова, якою розмовляв народ. Проте становище не таке вже безнадійне, як це здається на перший погляд. Орфографія, а часом і лексика стародавніх книжок може ще подарувати сумлінним дослідникам стільки цікавих відхилень від норм церковно-слов’янської мови! І саме такі помилки літописців чи писарів можуть бути безцінними перлинами, витягнутими на поверхню з українського мовного моря, з того середовища, в якому жив, до якого належав автор цих помилок. 
Чимало дискусій у науковому світі викликала діяльність Кирила і Мефодія, з іменами яких пов’язують створення слов’янської абетки. Ґрунтовне дослідження абетки, яку умовно названа кирилицею, зробив український філолог, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця "Слов’янське письмо перед Костянтином" переконливо доводить правдивість оповіді Чорноризця Храбра, який писав, що Євангеліє і Псалтир "руськими письменами писані". Ця подія датується зимою 860-861 рр. Якщо це вже сформована писемність, то що ж тоді створив Кирило? Це питання не дає спокою вченим ось уже протягом кількох століть.  
Поряд з кирилицею в слов’янській писемності відома й інша азбука – глаголиця. Їй вчені не знаходять аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця є штучним витвором однієї людини, на відміну від кирилиці, яка має природний органічний характер і давніші прототипи. 
На питання про те, яка з цих двох азбук виникла раніше, в науці досі немає однозначної відповіді. Деякі вчені вважають, що Кирило створив не кирилицю, а глаголицю, кирилиця ж виникла на зміну складній глаголиці аж у кінці ІХ ст. І автором її був Климентій, учень Кирила.  
Останнім часом на користь цього погляду висуваються нові аргументи, зокрема в зв’язку з віднайденням на стінах у Київському Софіївському соборі азбуки, що має 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов’янські (Б, Ж, Ш, Щ). На підставі складу софіївської азбуки можна зробити висновок, що вона являє собою один з варіантів грецько - слов’янського письма. 
За літописом, початок шкільній (книжній) освіті був покладений Володимиром, який відразу після охрещення киян став у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне. Так було покладено початок підготовці книжних людей, а з середини – другої половини ХІ ст. – і перших пам’яток руської книжності, що походили з церковного середовища. Водночас графіті на стінах Софійського собору в Києві, новгородські берестяні грамоти, написи й клейма на будівельних плитах і зброї свідчать, що тоді ж, у ХІ ст., письменність набула поширення і серед інших верств населення. 
Після прийняття християнства (988 рік) на території Київської Русі були відомі два типи письма – кирилиця (від імені Костянтина Філософа, в чернецтві Кирила) і глаголиця (від давньослов’янського “глагол”, що означає “слово”). 
Глаголиця вважається давнішим письмом, але досі не існує єдиної думки щодо її походження. Азбука глаголиці складалася з 39 літер, які мали дуже складне накреслення у вигляді кружечків і петельок, з'єднаних між собою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов'янських країнах. 
Кирилиця — цілком оригінальна система слов'янської писемності, яка є складною творчою переробкою грецького алфавіту. Азбука кирилиці складалася з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 оригінальних слов'янських. Графіка кириличної азбуки була близькою грецькому та візантійському алфавітові. Такі накреслення літер у подальшому стали графічною основою сучасної української, російської, білоруської, болгарської, сербської та македонської писемності. 
Сучасний український алфавіт складається з 33 літер, які вживаються для позначення на письмі 38 фонем. 21 літера позначає приголосні звуки: б, в, г, ґ, д, ж, з, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ; 10 — голосні звуки, з яких а, е, и, і, о, у передають кожна по одному звуку, а літери є, ю, я позначають по одному звуку лише після м’яких приголосних (синє, люди, ряд), а на початку слова, після голосних і після апострофа ( ‘ ) — по два [ й + е ] , [ й + у ] , [ й + а ] — має, юнак, в’янути; літера ї завжди позначає два звуки [ й + і ] — їжа, з’їзд ; літера йперед о позначає приголосний [ j ] — його, а в інших позиціях — нескладовий голосний [ і ] — йду, гай; літера ь звукового значення не має, а вживається для позначення м’якості приголосного звука (кінь, льон). Літера г позначає фарингальний [ h ] (голова), а ґ — задньоязиковий проривний приголосний [ g ] (ґава, ґрунт, ґудзик). Літера щ позначає сполучення звуків [шч] — щука. Літери українського алфавіту за формою бувають великі й малі, а за різновидом — друковані й писані. 
Кирилиця — писемність, що відома за книжковими пам'ятками XI—XII ст. її азбука складається з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 ориґінальних слов'янських.  
 
Накреслення літер (графіка) близьке грецькому, візантійському алфавітові. Кирилиця — складна творча переробка грецького алфавіту.  
До її складу увійшли 19 літер, зовсім не відомих грекам.  
Кирилиця — цілком ориґінальна система слов'янської писемності. Накреслення її літер в подальшому стали графічною основою сучасної української, болгарської, російської, білоруської писемності. 
На відміну від кирилиці, глаголиця має дуже складне накреслення літер у вигляді кружечків і петелек, з'єднаних між собою, що дуже утруднює оволодіння цією системою слов'янського письма. Азбука глаголиці складається з 39 літер. Більшість вчених гадає, що глаголицю винайшов Кирило для слов'ян Моравії та Паннонії, де разом зі своїм братом Мефодієм він запроваджував церковні відправи слов'янською мовою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов'янських країнах. 
На початку X ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр у своєму творі "Про письмена" зробив першу спробу встановити етапи виникнення і розвитку слов'янської писемності: поки слов'яни були язичниками, вони не мали книг, а для лічби та ворожінь користувалися чертами і резами (тобто зарубками та різними позначками); коли ж вони стали християнами, то крім свого письма почали користуватися латинськими і грецькими літерами, і так писали ними довгі роки без упорядкування; потім Бог послав слов'янам Кирила, який винайшов для них азбуку ¹.  
Довгий час вчені гадали, що це була кирилиця, але зараз більшість дослідників вважають, що Кирило винайшов глаголицю. Вперше цю думку висловив чеський вчений П. І. Шафарик ². 
Стосовно походження кирилиці, то вона виникла поступово з протокириличної писемності, до якої у ході користування слов'янами додавалися все нові й нові слов'янські літери, необхідні для покращання передавання особливостей фонетики слов'янської мови. Ця гіпотеза була висунута в минулому столітті Вс. Міллером та І. І. Срезнєвським, а в наш час поглиблена й доповнена новими матеріалами болгарським вченим Є. Георгієвим. У тих місцях, де слов'яни проживали поруч з греками-візантійцями (Болгарія, Крим), вони згодом почали для свого письма вживати грецькі літери, як про це писав Чорноризець Храбр. Поступово до грецького алфавіту почали додавати слов'янські літери. Чорноризець Храбр у X ст. згадує у слов'янській азбуці вже 14 літер, а у книжкових пам'ятках XI ст. їх налічується 19. Саме це свідчить про еволюційний характер розвитку кирилиці, її формування, на думку Є. Георгієва, відбувалося на всіх слов'янських територіях, у тому числі й на східнослов'янських. Вірогідно, про це свідчить азбука, виявлена у Софійському соборі в Києві ³, яка складається з 27 літер і в тому числі з чотирьох слов'янських "Б", "Ж", "Ш", "Щ", які насамперед необхідні для написання таких слів, як "Бог", "Боже", "Божий", "широта" тощо; оскільки у грецькому алфавіті не було відповідних літер "Б", "Ж", "Ш". 
За правління болгарського царя Симеона (893—927 рр.) центром слов'янської писемності стало місто Преслав, де протокирилична писемність була остаточно впорядкована й стала тією кирилицею, яка нам відома в рукописних книжках XI ст. 
Глаголиця була створена майже в то-жі самий час, що і кирилиця. І найбільше імовірно, що в основі вже було створене розподіл слов'янської мови на звуки. Можливими причинами створення глаголиці, чи вірніше двох, а не однієї абетки було існування двох чи декількох докирилловских слов'янських абеток. Принаймні про існування докирилловских письмен говориться в VIII главі "Паннонского житія" Кирила. До створення кирилівської абетки слов'яни використовували для листа "риси і рези". Крім того Кирило, ще до створення абетки, знаходили слов'янські (росіяни) книги і людину, "глаголющего тою беседою", що і навчив його читати книги. Найбільше імовірно, що ці книги були написані на основі грецької абетки в застосуванні до слов'янської мови і можливо доповненої новими буквами необхідними для передачі слов'янської мови і відсутніми в грецькій абетці. Костянтин (Кирило) же переробив цей матеріал, створив абетку 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВОК

Отже У суспільстві основним способом кодування інформації є мова, причому в

кожній державі  вона може бути інша чи навіть одночасно  можуть

використовуватися кілька мов. Приклад з позначенням  снігу в мові

ескімосів (більше 30 назв), у нас — до півдесятка.

Мова реалізується в усній та писемній формах. Писемна мова є похідною

(вторинною)  стосовно усної. Письмо — це  графічна знакова система,

призначена  для фіксації усного тексту на площинному носії інформації.

Усний текст  не обов’язково повинен бути вимовленим (наприклад, пишуть

мовчки). Проте він обов’язково повинен бути присутнім у свідомості

мовця.

Письмо дає  змогу передавати (закріплювати) тексти в часі, а також

переміщати  їх на потрібну віддаль.

Існують два  види письма: традиційне й нетрадиційне. Традиційне письмо —

це таке письмо, яке призначене для використання всіма членами

суспільства. Звернемо увагу на те, що деякі мови мають  по дві чи навіть

по три паралельні системи письма. Так, сербська мова паралельно

використовує  як кирилицю, так і латиницю; японська мова одночасно

використовує ієрогліфічне письмо, літерне письмо для слів власного

походження (хірагана), а також літерне письмо для  слів іноземного

походження (катакана).

У противагу  цьому спеціальне письмо — це таке письмо, яке призначене для

використання (а) лише якоюсь частиною суспільства чи (б) з якоюсь певною

метою. Такими частинами  суспільства можуть виступати, наприклад, незрячі

чи люди з  вадами органів мовлення. Цілі, для  яких можуть використовувати

спеціальні  системи письма, є такі: зафіксувати  вимову усного тексту на

носії інформації; передати писемний текст за допомогою іншого алфавіту;

обмежити коли тих, хто може читати писемний текст; зробити алфавіт

зручним для  використання в технічних каналах  передачі інформації тощо.

Останнім часом  у системах письма з’являються суттєві доповнення. Так,

використання  комп’ютерів призвело до того, що графеми  стали позначати

цифровими кодами, а носії інформації, на яких записують  тексти, можуть

бути й тривимірними.

Історично відомі два різновиди цього письма —  консонантне й

вокалізоване.

У консонантному  письмі символами позначали в  основному лише приголосні

звуки. Прикладом  служить фінікійське, протосинайське, давньоєврейське,

арамейське, арабське й древньогрецьке письмо. Час виникнення цього

письма — 1,5 тис. р. до н. е. Першими застосували таке письмо (22

приголосні  звуки) фінікійці. При такому письмі голосні звуки доводилося

вгадувати. Потім  для полегшення читання над чи під приголосними почали

ставити спеціальні окремі знаки огласовки (наприклад, як в арабському

письмі: одна, дві  чи три крапки).

У вокалізованому письмі символами позначали як приголосні, так і голосні

звуки). Вперше у 8 ст. до н. е. на основі фінікійського  таке письмо

застосували в  Греції. Далі давньогрецьке письмо розділилося на західне

(у 7 ст. до  н. е. виникли італійський та латинський алфавіти) й східне

(у 5 ст. до  н. е. класичний грецький алфавіт,  а далі візантійське

письмо).

У часи середньовіччя  алфавіти розповсюджувалися разом  з релігіями

(наприклад,  арабський алфавіт — в країнах  ісламу; гебрейський

(квадратний) алфавіт — в країнах іудаїзму; латинський алфавіт — в

країнах християнства; арамейський алфавіт — в країнах  зороастризму).

В Європі латинський алфавіт набув поширення разом  із поширенням

католицизму. При  цьому виникали певні труднощі: для  позначення відсутніх

у латинській мові звуків доводилося використовувати  бі-, три- й

тетраграми, а  також літери з діакритичними  знаками.

У 4 ст. н. е. були створені алфавіти для мов народів  Кавказу.

На основі східногрецького  письма в 9 ст. н. е. було створене кириличне

письмо (до 24 грецьких літер було додано ще 19 слов’янських). У ньому

було використано  також елементи складового письма (літери я, ю, є, ї),

лігатури (щ), позначення пом’якшення, або палаталізації (ь). У сербській

мові для  позначення м’яких приголосних використовували окремі літери

(наприклад љ,  њ).

Цікаво, що до появи  кириличного письма в слов’ян  існувало інше письмо

глаголиця (рис. 3). Вона повністю збігається з кирилицею  за кількістю

літер, їх порядком в алфавіті й відповідністю фонемам.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Сучасна українська літературна мова - Морфеміка, словотвір, морфонологія.
2. Ющук І.П. підручник Українська мова, Український правопис [Електронний ресурс] – Режим доступу - http://ukrainskamova.narod.ru/.
3. І. В. Муромцева «Українська мова»
4. Історія української культури. Том 2. Українська культура XIII — першої половини XVII століть
5. Літопис руський (Іпатський список) 
6. Михайло Грушевський. Історія України-Руси в десяти томах. 
7. Волошин А. О письменном язіце подкарпатских русинов. Ужгород, 1921
8. Гайдеґґер М. Дорогою до мови. Пер. В. Кам'янця. Львів, 2007
9. Д'яков А. С. та ін. Основи термінотворення. Семант. та соціолінґвіст. аспекти Київ, 2000
10. Караванський С. Секрети української мови. КИїв, 1994 (
11. Півторак Г. П. Формування і діалектна диференціація давньоруської мови. Київ, 1988 
12. Ткаченко О. Б. Українська мова і мовне життя світу. Київ, 2004
13. Варпахович Л. В. Лингвистика в таблицах и схемах. Минск, 2007
14. Великий тлумачний словник сучасної української мови онлайн (містить понад 207 000 словникових статей)
15. Вступ до мовознавства: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів. — К.: Видавничий центр «Академія», 2001
16. Основи мовленнєвої діяльності. Автори — А. П. Загнітко, І.Р.Домрачева. Навчальний посібник для студентів денної, безвідривної та очно-заочної прискореної форми навчання спеціальності 2001. — Донецьк, Український культурологічний центр, 2001. — 56 с. 
17. Богдан С. К. Мовний етикет українців: традиції і сучасність. — К.,1989.
18. Сосновцев Олександр Олексійович, м. Валки, Харківська обл.Кодування інформації. Мови – [Електронний ресурс]- http://ki.at.ua/publ/koduvannja_informaciji/20-1-0-111
19. А. Н. Диденко „Сучасне діловодство”
20. С.В. Глущик, О.В. Дияк, С.В. Шевчук „Сучасні ділові папери”.
21. Ю.І. Пляха „Управлянське документування”
22. Н.Н. Кулінаренко „Документоведение” 459 ст.
23. Паола Упивська „Невмирущі знаки” 156 ст.
24. http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2006/10/18/18914/
25. ЛИНГВИСТИЧЕСКИЙ ЭНЦИКЛОПЕДИЧЕСКИЙ СЛОВАРь
26. Краткая историческая грамматика латинского языка 
    Линдсей, У. М.
27. Передмова (Я. Д.Ісаєвич) Історія української культури
28. Політологія посткомунізму.  
    Георгій Касьянов. Теорії нації та націоналізму. 
29. Мала гірнича енциклопедія. В 3-х т. / За ред. В. С. Білецького. — Донецьк: «Донбас», 2004
30. . http://litopys.org.ua/ukrmova/um30.htm