Мова як засіб кодування інформації

книга була посвячена  антропології та фізіології людини , вісемь книг —

ботаніці , вісім  книг — лікарським рослинам , п'ять  книг — лікарським

засобам

тваринного  похоження. Пізніше , в ІІІ сттолітті  н.е., з медицинських

творів Плінія були зроблені висновки , зібрані в  одну книжку , відому

під назвою "Медицина Плінія". Подібними питаннями займався філософ та

письменник  Луцій Анней Сенека у творі  “Naturales quaestiones”          

( “Природні  проблеми” ). Питанням виготовлення  ліків присвятив

свій твір ' (“Про ліки”) римський лікар Скрібоній  Ларг.

Усі ці автори приділяли велику увагу відшліфовуванню та уточненню научнї

мови медицини. У книзі Цельса часто зустрічаються  розширені пояснення

грецьких термінів підшукуючи найбільш точний эквівалент на латинській

мові.Гален 

IV. Пізня латинь (III—VI сттоліття н.е.) не відрізняється величними

працями по медицині , хоча і у ці сттоліття з'явились  різного роду

популярні творів , написанх у віршованій формі , де давалися

багаточисленні  поради , різноманітні рецепти для  лікування тварин та

людей.

У 395 р. н.е. Римска імперія розпалась на дві імперії — Східну та

Західну. У Східній , Візантійскій імперії домінула грецька  мова , а в

Західній —  державною мовою запозбавилася  латинська

мовою запозбавилася  латинська

Зараз латинській мові належить роль в утворенні і  розвитку словникового

складу сучасних мов, у формуванні інтернаціонального фонду. Вона

виробила цілу словотворчу систему. Також латинська  мова слугує засобом

для утворення  наукової , медицинської , технічної  та інших термінологій.

2. Філологія:  творчість українських та російських письменників,

які зверталися до латинської мови.

Практика застосування латинської мови як міжнародну мову науки, а також

як мови літературної творчості, що продовжує стару гуманістичну традицію

характеризує  динаміку цього руху за живу латинь. Основний показник тут -

наявність журналів, що публікують наукові статті латинською мовою.

Укажемо на голландський філологічний журнал "Mnemosyne", що донедавна

друкував статті тільки на латинському (тепер і на німецькій,

англійській, французькій  і італійській мовах). На рівних правах з новими

мовами прийняті латинська мова й у ряді солідних філологічних журналів

інших країн, а  також у збірниках "Eirene", видаваних  Комітетом сприяння

класичної філології  в країнах соціалізму.

Багато журналів, як, наприклад, варшавський "Meander", публікуючи

основний текст  статей польською мовою, супроводжують  їхній латинської

резюме. Оксфордский  науково-популярний журнал "Greece and Roma", що

видається англійською  мовою, майже в кожнім номері надає  місце для

публікації латинських віршів, а також розважальним матеріалам -

кросвордам  і т.п. - латинською мовою.

Нарешті, латинською мовою видаються журнали, спеціально присвячені живий

латині: "Latinitas" (Ватикан), "Palaestra Latina" (Барселона), "Vox

Latina" (Саарбрюккен), "Vita Latina" (Авиньон), "Orbis Latinus"

(Мендоса, Аргентина). У цих журналах систематично  публікуються

результати  роботи, що ведеться в різних країнах, по нормуванню

новолатинської  лексики. Критичний звід цих матеріалів у виді

фундаментального  словника складає одну з найважливіших задач, включених

у програму діяльності Міжнародної академії сприяння латинської

освіченості.

Не можна  не згадати тут також і про  книги новолатинської поезії останніх

десятиліть. Такі збірники віршів видатних латинських поетів сучасності

Уго Энрико Паоли (Флоренція, 1961) і Германа Веллера (Тюбинген, 1946),

збірник "Vita Camena", що містить зразки творчості  п'ятдесятьох авторів

із сімнадцяти країн (Цюріх, 1961), збірник "Carmina latina recentiora"

(Лейхлинген, 1974).

Огляд основних моментів історії латинської мови як міжнародної мови

наукової і  художньої культури дозволяє зробити  висновок про його

здатність жити і розвиватися в цій функції  відповідно до потреб нашого

часу.

 Латинь і  медицина

Фармацевтична термінологія, як і термінологія інших наук, широко

використовує  грецькі і латинські слова  та словотворні елементи. Ще в

геніального грецького  лікаря Гіппократа (460-377 р. до н.е.) були дій,

присвячені  вивченню лікарських засобів (у давнину  професії лікаря і

фармацевта  не розмежовувалися.

 

 

2.3.Кирилиця

Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках 9 ст. візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) — Костянтина (в чернецтві — Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов'янську (староболгарську) мову Євангеліє. На початок 11 ст. на Русі використовувалися дві системи письма — кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця — розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до 9 ст. місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.

Найдавнішою з нині відомих  датованою кириличною пам'яткою  є напис 931 р. у скельному монастирі біля с. Крепча в Болгарії. Найдавнішіпергаментні кириличні рукописи — Савина книга (Савине Євангеліє) кінця 10 або початку 11 ст., Супрасльський збірник 11 ст. (обидва збереглися і відкриті на територіях, що входили до складу Київської Русі) та Енинський апостол 11 ст., знайдений у Болгарії. Найдавнішою точно датованою кириличною книгою є давньоруське Остромирове Євангеліє 1056—1057 рр. Кирилиця протягом 10—12 ст. вживалася рівнобіжно з глаголицею, яку поступово витісняла. Певною перевагою кирилиці перед глаголицею було відносно простіше накреслення літер. Існує думка, що кирилиця прийшла до Київської Русі з Болгарії разом із старослов'янськими богослужнимикнигами після офіційного прийняття християнства у 988 р. Однак кириличний напис, що зберігся на корчазі з могили поблизу с. Гньоздова на Смоленщині (Росія), датують першою половиною або третьою чвертю 10 ст. Впевненіше датуються золоті та срібні монети Великого київського князя Володимира з кириличними текстами, карбовані, очевидно, з кінця 10 ст. Протягом історії кирилиці мінявся тип письма. Першим з'явився устав. З 14 ст. поширився півустав. Поява півуставу була зумовлена прискоренням процесу писання, оскільки потреба в книгах та інших текстах збільшувалася. Зростання попиту на писемну продукцію, особливо в ділових паперах, вимагало пришвидшення темпу писання, що призвело до виникнення в кінці 14 ст. скоропису. Із скоропису розвинувся курсив — сучасне ручне письмо з пов'язаними буквами. В 14 ст. з'явилася і орнаментальна в'язь у заголовках. Півуставне письмо лягло в основу кириличних друкарських шрифтів. У Росії у 1708 р. був створений близький до нинішнього гражданський шрифт, яким мали писатися і друкуватися світські тексти. Накреслення букв стало спрощеним і наближеним до стилю латинського шрифту. Елементи такого шрифту в східнослов'янських друках з’явилися раніше (в Україні у 1591 р. у «Граматиці доброглаголиваго еллино-словенского язика»). Кирилицею у давнину користувалися усіправославні слов'яни, а також румуни й молдовани. З уведенням додаткових літер і діакритичних знаків до літер кирилиці на позначення специфічних звуків на слов'яно-кириличній графічній основі грунтуються і нинішні системи письма українців, білорусів, росіян, болгар, македонців, сербів, чорногорців, а також (через російську) абеткибагатьох народів колишнього СРСР і монгольська абетка. Румуни в 19 ст., а в 1932—1939 рр. та з 1989 р. і молдовани перейшли на латиницю. Спроби (в т. ч. силоміць) запровадити замість кирилиці латиницю на західноукраїнських землях (у Галичині в 19 ст., у Закарпатті — на початку 20 ст.) були відкинуті (див:Азбучна війна).

Існують думки, які зокрема  гарно викладені в книзі «Шлях  аріїв», що кирилиця насправді старіша, ніж вважають. Кирило з Мефодієм лише доповнили абетку чотирма літерами, яка існувала у слов'ян із незапам'ятних  часів. Всього в древній докириличній абетці було 22 літери. Згідно з цим же вважається, що кирилиця і зокрема древньоруська мова є найстарішою в Європі і є найбільш схожою до мови Аріїв.

КИРИЛИЦЯ — одна з найдавніших систем слов’ян. письма (азбук), як і глаголиця. Названа на честь творця слов’ян. писемності просвітителя Кирила (світське ім’я — Костянтин; див. Кирило і Мефодій). Більшість сучас. фахівців вважає, що Кирило бл. 863 скомпонував глаголицю, яку в давнину іменували куриловицею (кириловицею). Проте, оскільки глаголицю було забуто, старовинну назву перенесено на ін. слов’ян. графіку. К. ґрунтується на грец.алфавіті унціального (уставного) типу. Автор К. невідомий. Є кілька гіпотез про її творця: сам Кирило, Мефодій, пресвітер Костянтин, болг. цар Симеон тощо. Найімовірніше, що К. склав у кін. 9 — на поч. 10 ст. учень Кирила Климент Охридський, який 893 став архієпископом і розгорнув осв. діяльність у Пд.-Зх. Македонії.

У давню К. ввійшли 24 літери грец. алфавіту (а, в, г, д, є, z, н, і, к, л, м, N, о, п, р, с, т, ф, х, ω, ψ, θ, ξ, v) та 12 спец. знаків на позначення характерних звуків слов’ян. фонет. системи, а саме: б, ж, s (первісно вимовлялась як дз), ч, Y, ш, ъ, ъı, ь, Ђ, А ( юс малий, носовий е), Ж ( юс великий, носовий о), а також лігатура щ для передачі сполуки приголосних ш і т (точний склад первісної К. не з’ясований). Букву ш запозичено з глаголиці.

Літери ж, ч, y, б, ъ, ь, безсумівно, є видозміненими глаголич. знаками (щоправда, дехто виводить з різновиду  грец. уставної β). Імовірно, що з глагол. накресленнями пов’язані знаки ь, А, Ж. За глаголич. знаком оформлено букву ъı — поєднання ъ та і, лігатуру щ. Допускається виникнення знака s із грец. дигамми. Для передачі йотації використано і — ıє, ıа, ю тощо. Можливо, впливом глагол. букви на позначення йотованого у пояснюється те, що в К. він позначається поєднанням і та о, а не поєднанням оу, яким передавався голосний у. Кожна буква К. мала свою назву — в переважній більшості словоформи: азъ «я», боукы «буква» або «бук», вЂдЂ «знаю» (пізніше — вЂди «відай», «знай»), добро, ıєсть, живЂте — «живіте», Жсъ «вус» тощо. Вони сприяли швидшому засвоєнню грамоти. Кирилич. букви мали й числове значення, співвідносне із значенням тотожних знаків грец. абетки: а — 1, в — 2, г — 3, д — 4, є — 5 і т. д. Виняток становили специф. кириличні літери y і ч, які відповідно мали значення 90 і 900.

Найдавнішою з нині відомих  датованою кирилич. пам’яткою є  напис 931 у скельному монастирі  біля с. Крепча в Болгарії. Найдавніші пергаменні кириличні рукописи —  Савина книга (Савине Євангеліє) кін. 10 або поч. 11 ст., Супрасльський збірник 11 ст. (обидва збереглися і відкриті на територіях, що входили до складу Київ. Русі) та Енинський апостол 11 ст., знайдений у Болгарії. Найдавнішою точно датованою кирилич. книгою є давньорус. Остромирове Євангеліє 1056 — 57. К. протягом 10 — 12 ст. вживалася рівнобіжно з глаголицею, яку поступово витісняла. Певною перевагою К. перед глаголицею було відносно простіше накреслення букв. Існує думка, що К. прийшла до Київ. Русі з Болгарії разом із старослов’ян. богослуж. книгами після офіц. прийняття християнства 988. Однак кирилич. напис, що зберігся на корчазі з могили побл. с. Гньоздова на Смоленщині (Росія), датують 1-ю пол. або 3-ю чвертю 10 ст. Впевненіше датуються золоті та срібні монети Великого київ. князя Володимира з кирилич. текстами, карбовані, очевидно, з кін. 10 ст. Протягом історії К. мінявся тип письма. Першим з’явився устав. З 14 ст. поширився півустав. Поява півуставу була зумовлена прискоренням процесу писання, оскільки потреба в книгах та ін. текстах збільшувалася. Зростання попиту на писемну продукцію, особливо в ділових паперах, вимагало пришвидшення темпу писання, що призвело до виникнення в кін. 14 ст. скоропису. Із скоропису розвинувся курсив — сучас. ручне письмо з пов’язаними буквами. В 14 ст. з’явилася і орнаментальна в’язь у заголовках. Півуставне письмо лягло в основу кириличних друкар. шрифтів. У Росії 1708 був ств. близький до нинішнього гражданський шрифт, яким мали писатися і друкуватися світські тексти. Накреслення букв стало спрощеним і наближеним до стилю лат. шрифту. Елементи такого шрифту в східнослов’ян. друках з’явилися раніше (в Україні 1591 у «Граматиці доброглаголиваго еллино-словенского язика»). К. у давнину користувалися усі православні слов’яни, а також румуни й молдовани. З уведенням додаткових букв і діакрит. знаків до літер К. на позначення специф. звуків на слов’яно-кириличній графіч. основі грунтуються і нинішні системи письма українців, білорусів, росіян, болгар, македонців, сербів, югосл. русинів, а також (через російський) алфавіти багатьох народів кол. СРСР і монгольська абетка. Румуни в 19 ст., а в 1932 — 39 та з 1989 і молдовани перейшли на латиницю. Спроби (в т. ч. силоміць) запровадити замість К. латиницю на західноукр. землях (у Галичині в 19 ст., в Закарпатті — на поч. 20 ст.) були відкинуті (див. «Азбучна війна»).

 

Сучасна російська кирилиця:

Літера	Курсив	Транслітерація	Транскрипція
А а	А а	A a	а
Б б	Б б	B b	б
В в	В в	V v	в
Г г	Г г	G g	г
Д д	Д д	D d	д
Е е	Е е	E e	є
Ё ё	Ё ё	Ë ë	йо
Ж ж	Ж ж	Ž ž	ж
З з	З з	Z z	з
И и	И и	I i	і
Й й	Й й	й
К к	К к	K k	к
Л л	Л л	L l	л
М м	М м	M m	м
Н н	Н н	N n	н
О о	О о	O o	о
П п	П п	P p	п
Р р	Р р	R r	р
С с	С с	S s	с
Т т	Т т	T t	т
У у	У у	U u	у
Ф ф	Ф ф	F f	ф
Х х	Х х	H h	х
Ц ц	Ц ц	C c	ц
Ч ч	Ч ч	Č č	ч
Ш ш	Ш ш	Š š	ш
Щ щ	Щ щ	Ŝ ŝ	щ
Ъ ъ	Ъ ъ	″	твердий знак
Ы ы	Ы ы	Y y	и
Ь ь	Ь ь	'	м'який знак
Э э	Э э	È è	е
Ю ю	Ю ю	Û û	ю
Я я	Я я	Â â	я

 Наука, що досліджує розвиток мови, складається з ряду історико-лінгвістичних дисциплін (історична граматика, історична фонетика, історична лексикологія, історична діалектологія, історія літературної мови), кожна з яких має свій об^’єкт вивчення. Однак усі вони підпорядковані спільній мети і як окремі частини складають єдину науку – історію мови.

Соціальні функції мови надзвичайно широкі. Дехто вважає мову лише засобом порозуміння між людьми. Насправді ж цим не вичерпується її значення. У мові закодовує нація всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну самобутність.

Мова для кожного  народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим  нещастям обертається нищення природи, так і боляче б’є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері.

Згадаймо слова В. Сосюри: “Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема”. Рівень розвитку рідної мови є  джерелом духовного розвитку народу. А на думку Є.М.Верещагіна і В.Г.Костомарова, “національна мова входить у поняття національної культури, бо природні умови, географічне положення, рівень і спеціалізація народного господарства, тенденція суспільної думки, науки, мистецтва – всі великі й малі особливості життя народу знаходять відбиття у мові цього народу”. Тому знати, берегти і примножувати рідну мову - це обов’язок кожної людини. Народ, який не усвідомлює значення рідної мови, її ролі в розвитку особистості, не плекає її, не може розраховувати на гідне місце у суцвітті народів.

Незаперечною аксіомою є те, що мова є своєрідним генетичним кодом нації, складовою частиною і засобом творення національної культури. Світова наука має аргументовані  докази того, що українська мова є одна з найстаріших і найяскравіших  мов за своєю мелодійністю та виразністю.

Цікавим і невирішеним  питанням є встановлення часу виникнення української мови. У підручниках, довідкових та інших виданнях можна  прочитати майже офіційну тезу, що в чотирнадцятому столітті, після  падіння Київської Русі, сформувалися три східнослов'янські народності, а отже відповідно і три мови. А до чотирнадцятого століття ці народи нібито користувалися староруською мовою. Але, розглядаючи фольклор, ми говоримо, що багатюща обрядова поезія (щедрівки, веснянки, купальські пісні) виникла ще в дохрихристиянські "язичеські" часи, ще до виникнення Київської Русі. Прочитайте зразки обрядової поезії, і ви переконаєтесь, що вона створена українською мовою. А коли так, то й мова наших пращурів-язичників за тих давніх часів була українська, звичайно, чимось відмінна від сучасної.

Тому, визнаючи слушність  і справедливість класичного твердження про Київську Русь як колиску трьох  братніх народів – російського, українського та білоруського, слід мати на увазі той незаперечний факт, що жодне з цих трьох немовлят "ніколи не качалося по всій колисці, а кожне мало в ній чітко відведене історією своє місце", а отже, мало свою мову, відмінну від двох інших певними діалектними особливостями. Так, академіки Олексій Шахматов та Агатангел Кримський писали: "Спільноруська прамова розпалася на окремі наріччя ще за доби передісторичної, наприкінці VIII чи на початку IX віку".