Мова як засіб кодування інформації

 

 

 

 

 

 

МОВА, ЯК ЗАСІБ  КОДУВАННЯ ІНФОРМАЦІЇ

 

 

 

 

 

 

 

Черкаси 2011

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

 

 

ВСТУП…………………………………………………………………………

РОЗДІЛ 1. ТЕОРИТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ МЕТОДОЛОГІЇ КОДУВАННЯ ІНФОРМАЦІЇ У МОВІ…………………………………………………………………………9

1. Поняття кодування інформації…………………………………………………………….......9
2. Засіб кодування й передачі інформації…………………………………………………………………13
3. Виникнення писемності. Кодування інформації та класифікація знаків………………………………………………………………………17

 

РОЗДІЛ 2.  ХАРАКТЕРИСТИКА СИСТЕМ КОДУВАННЯ МОВИ………………………………………………………………………..23

2.1 Клинопис………………………………………………………………...23

2.2 Латинський алфавіт……………………………………………………..28

2.3. Кирилиця ……………………………………………………………….41

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………57

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………...59

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність  теми дослідження полягає в тому, що документознавство належить до молодих наук, воно ще остаточно не сформувалося як наукова дисципліна, яка узагальнює сукупність знань про документ. Вивченням окремих видів та типів документів і письма займалися різні науки, проте на сучасному етапі потрібно систематизувати ці знання та виробити єдину методику дослідження документів, а це не просте завдання. У зв’язку з цим необхідно розглядати становлення документознавства як науки в її історичному розвитку. Ця наука виникла не відразу, пройшла у своєму розвитку кілька етапів. Історично першою в цьому ряді стоїть документаційна наука, що виникла наприкінці XIX ст. і отримала міжнародне визнання в першій половині XX ст. Під цією назвою розвивалася наука, предметом якої була документаційна діяльність, що включає процеси збору, систематизації, зберігання, пошуку й поширення (а із середини 1940-х років – і створення) документів у всіх сферах громадського життя. Ця наука ще мала назву "книго-архіво-музеєзнавство". Поль Отле пропонував назвати науку, що вивчає документну діяльність, бібліологією або документологією, що було пов'язане з ототожненням книги й документа. Згодом у процесі диференціації в якості самостійних наукових дисциплін виділилися теорія класифікації документів, теорія документних потоків, теорія індексування й реферування. Історія документаційної науки виявилася короткою. У середині XX ст. (50–60-і роки) процеси комунікації починають розглядатися не тільки в ракурсі одного з їхніх засобів – документа, але й більш широко – як інформаційні. Поняття "документ" поступається місцем поняттю "інформація", оскільки перше є похідним від другого. Первісні уявлення про предмет документаційної науки були модернізовані й набули інформаційного і кібернетичного змісту. З 1946 р. документознавство розвивається як науковий напрямок, у завдання якого (за К. Г. Мітяєвим) входить вивчення в історичному аспекті розвитку способів, окремих актів і систем документування явищ об'єктивної дійсності і його результату – створення документів, їхніх комплексів і систем. Пізніше під документознавством стали розуміти науку про правила оформлення адміністративних документів і ведення документаційного господарства. Документознавство ототожнюють із діловодством і розглядають як розділ архівознавства. Таке традиційне трактування документознавства збереглася певною мірою й до наших днів. Природно, що в такому розумінні документознавство не могло претендувати на роль узагальнюючої науки про документ, тому що воно обмежено управлінською сферою. За його межами виявляються інші сфери людської діяльності – наука, техніка, культура, соціальне життя й т. д. Пізніше починають розвиватися наукові напрямки за назвою документалістика й документознавство. Перша розглядається як прикладна галузь кібернетики, що займається оптимізацією керування документними системами всіх типів – від образотворчого мистецтва до канцелярського діловодства. Із цією метою документалістика вивчає структуру й властивості матричних документів, методи й засоби автоматичної обробки, зберігання, пошуку й використання їх, документні потоки й документні масиви для оптимізації керування великими, головним чином, багатоканальними документними системами. Однак документалістика не відбиває всього діапазону досліджень документа, проблем його виробництва, поширення й використання й не може бути узагальнюючою наукою про документ. Наприкінці 1960-х років з розвитком інформатики (А. І. Михайлов, А. І. Чорний, Р. С. Гиляревський) переосмислюються значною мірою досягнення документаційної науки, існування останньої у вигляді автономної наукової дисципліни фактично припиняється. В 1973 р. вживають рідкі спроби (Г. Г. Воробйов, К. Н. Рудельсон) узагальнити теоретичні відомості про документ, розробити його концептуальні основи за допомогою інформаційного аналізу. Частина питань, пов'язаних із класифікацією документів, створенням інформаційних моделей документа, дослідженням документних інформаційних потоків, увійшли у відповідні розділи бібліотеко-, бібліографо-, архівознавства й інформатики. Аж до середини 1980-х років узагальнюючими науками про документ вважалися документалістика й інформатика. Однак інформатика (інформацієзнавство) займається вивченням і документної, і недокументної інформації. Поза її полем зору перебуває документ у його матеріальній іпостасі, умови виробництва, зберігання, організації роботи з документами. Тому, як і документалістику, використати інформатику як узагальнюючу науку про документ досить складно. До другої половини 1980-х років усвідомлюється той факт, що саме узагальнююче поняття документа найбільше адекватно відбиває предмет професійної діяльності співробітників бібліотек, органів інформації, архівів, музеїв, книгарень і т.п. Цьому сприяло впровадження в професійну діяльність комп'ютерної техніки й машиночитаних носіїв інформації. Подальший розвиток загальдокументальних підходів пов'язаний з іменами Д. Ю. Теплова, А. В. Соколова, Ю. М. Столярова, О. П. Коршунова, у роботах яких поняття "документ" виступає як самостійна лексична одиниця. Авторами найбільш фундаментальних робіт, присвячених аналізу поняття "документ", класифікації документів, є Ю. М. Столяров, Г. М. Швецова-Водка, С. Г. Кулешов. З появою їхніх робіт у становленні й розвитку документознавства починається якісно новий етап. Проблеми документознавства здобувають міждисциплінарний характер, ними займаються бібліотеко- і бібліографознавці, фахівці в галузі інформатики, книгознавці. На початку 1990-х років відчувається необхідність вироблення єдиного підходу до науки про документ або комплексу наукових документознавчих дисциплін. Для узагальнюючої назви науки про документ починає використовуватися ряд назв: інформаційно-комунікаційна наука (А. В. Соколов), документаційно-інформаційна наука (Г. М. Швецова-Водка) і т.п. Ядро такого комплексу наук про документ становлять бібліотеко-, бібліографо-, книго-, архіво-, музеєзнавство й інформатика. Загальним для них є дослідження документа як об'єкта, створеного спеціально для передачі інформації. Кожна з цих галузей знань має свої спеціальні задачі, форми і методи роботи з документами, однак теорія та історія документа являються загальними для них. До загальнотеоретичної проблематики відноситься насамперед функціональний аналіз документів, вивчення їх особливостей як матеріальних об’єктів із зафіксованою в них інформацією, питання класифікації і типологізації документів і т.п. Вивченням загальнодокументних питань покликано займатися документознавство.

Мета дослідження полягає в тому щоб якомога глибше розширити і зрозуміти які ж саме проблеми виникають на шляху науковців що намагаються прослідкувати і дати конкретне визначення документознавства. Також ми будемо намагатися прослідити розвиток документознавства за останні роки як на Україні так і за її межами. Саме історія розвитку науки дасть можливість швидше вдосконалити і досягти успіхів у розвитку документознавства. Розглянувши концепції які існують на даному етапі можна буде зробити висновки щодо стану сучасного документознавства.

Виникнення документознавства  та початкова диференціація знань  про документ

   Завдання:

1. Документознавство як наукова дисципліна
2. Розвиток документознавства у 60-80 рр. ХХ ст.
3. Завдання сучасного документознавства,його зв’язки з іншими науковими дисциплінами
4. Основні структури сучасного документознавства
5. Проблеми та перспективи розвитку документознавства

Методологічну основу дослідження складають емпіричні та теоретичні методи пізнання, а саме: інформаційний, історичний, структурний, термінологічний, системний, структурно-діяльнісний підходи, абстрагування, аналіз та синтез, індукція та дедукція, сходження від абстрактного до конкретного та ін.Над наукою Документознавство працювали такі вчені: М. С. Слободяник, С. Г. Кулешов, Г. М. Швецова-Водка, Н. М. Кушнаренко, Ларьков Н.С., Плешкевмч Е.А., Поль Отле, Бездрабко В.В.,Мітяєв К.Г., та інші.Н.М.Кушнаренко стверджує,що документознавство – “це метанаука для всіх наук документно-комунікативного циклу!” За її словами документознавство,як інтегративна наукова дисципліна тісно повязане із справочинством ,книго-,бібліотеко-,бібліографо-, архівознавством ,інформатикою,тощо.Н. М. Кушнаренко виділяє загальне й особливе документознавство. Загальне включає три розділи – теорію документа (документологію), історію документа, історію і теорію документно-комунікаційної діяльності. Зазначимо, що саме третій розділ, на думку М. С. Слободяника, є дискусійним і формує певне теоретичне підґрунтя для надмірно широкого погляду на документознавство. До завдань особливого документознавства Н. М. Кушнаренко відносить вивчення окремих типів і видів документів, і процесів документно-комунікаційної діяльності. Особливе документознавство вона розділяє на спеціальне і часткове. Перше вивчає специфіку документів, що функціонують у бібліотеках, архівах музеях, інформаційних центрах. На цій підставі Н. М. Кушнаренко включає до структури документознавства на правах спеціальних наукових дисциплін – бібліотекознавство, бібліографознавство, архівознавство, музеєзнавство, інформацієзнавство. До часткового документознавства віднесено вивчення окремих видів документів, яке відбувається у межах відповідних дисциплін, наприклад, книго-патенто-картознавства. Визначаючи документознавство як наукову дисципліну, що вивчає різні документи і проблеми, які з'являються в означеному процесі, К. Г. Мітяєв справедливо відзначає, що документи, способи і системи документування вивчають різні науки і наукові дисципліни у відповідності зі своїми специфічними завданнями. І. А. Нілова погоджується з К. Г. Мітяєвим що, дійсно, документ як специфічний матеріальний об'єкт соціального походження, маючи основним елементом структури інформаційну складову, опосередковано може виступати як об'єкт будь-якої дисципліни. Означена властивість документа як такого і призвела до галузевих підходів і визначення претензій на право теоретичних підходів і теорій з точку зору історичної науки, джерелознавства, юриспруденції, архівознавства, діловодства, економіки, статистики, інформатики тощо.

    Визначення об’єкта і предмета документознавства залежать від багатьох факторів. Перш за все, від самовизначення документознавства, його місця серед інших наукових дисциплін, його внутрішньої структури.Наукова дисципліна під назвою «документознавство» з’явилася в Радянському Союзі в 60-ті роки минулого століття. Першопричиною її виникнення була необхідність історичного і теоретичного вивчення документів, які відкладалися в архівах після виконання свого безпосереднього призначення, тобто тієї мети, з якою вони створювалися. Визначення «документа» — безпосереднього об’єкта документознавства — показало, що це поняття трактується доволі широко, охоплюючи різноманітні твори людської думки. Але у визначенні предмета документознавства провідні вчені даної галузі прагнули показати реальні обмеження власних досліджень, зумовлені зв’язком документознавства з архівознавством і його кінцевою метою: дати характеристику документів, які потрапляють на зберігання в архіви. Оскільки такими були, переважно, документи діловодні або адміністративні, управлінські, то саме на їх вивчення і спрямовувалося документознавство.Є.О. Плешкевич називає дану версію документознавства «класичним документознавством» і загалом правильно описує еволюцію поглядів на його об’єкт і предмет [1, с. 4—5]. Справедливо відзначаючи прагнення «класичного документознавства» до широкого трактування документа як свого об’єкта, Є.О. Плешкевич пропонує звузити цей об’єкт до управлінського документа, підтверджуючи таким чином, що традиційне («класичне») документознавство було, є і має бути, переважно, управлінським документознавством.«Нова версія» документознавства (або «альтернативне документознавство») виникла на базі традиційного («класичного») документознавства, використовуючи широке трактування документа як свого об’єкта. Безумовно, підґрунтям для виникнення «альтернативного документознавства» було не тільки і не стільки «класичне документознавство», скільки наукова інформатика і документалістика 60-х—70-х років ХХ ст., соціальна інформатика і теорія соціальної інформаційної комунікації 70-х—90-х років ХХ ст. Глибші корені «нового» документознавства сягають теорії документації (або документології) початку ХХ ст.Уточнення об’єкта і предмета «нової версії» документознавства відбувається, переважно, протягом останніх десяти років (1997—2007) в публікаціях, присвячених викладанню цієї дисципліни. Як правило, визначення об’єкта і предмета документознавства пов’язується з уявленнями про структуру документознавства.Ідею щодо розширення об’єкта і предмета документознавства, трактованого як документологія, позитивно сприйняв і спробував прокоментувати М.С. Ларьков. На його думку, в межах документознавства-документології (яке він пропонує називати загальним документознавством) повинні розв’язуватися всі питання, що стосуються характеристики не тільки всіх видів документа і систем документування, але й будь-яких систем документації і комплексів документів, характеристики системи документних комунікацій і документних технологій, сукупності питань, що вивчаються такими комплексними дисциплінами, як архівознавство та книгознавство тощо. Як висновок, М.С. Ларьков вважає, «що предметна область документознавства охоплює доволі широкий спектр проблем, що вивчаються низкою дисциплін документознавчої орієнтації, які сформувалися в різні часи і розвиваються значною мірою самостійно».На наш погляд, документологією слід називати саме цикл наук про документ, а не окрему наукову дисципліну. Об’єктом документології має бути система документальних комунікацій в цілому, в усіх її аспектах і деталях, а предметом — створення та функціонування документів різних видів. Більш конкретно предмети досліджень мають визначатися в кожній документологічній дисципліні окремо.Однією з документологічних дисциплін має бути документознавство. Об’єктом документознавства є документ як явище інформаційно-комунікаційної сфери діяльності суспільства. Предметом документознавства є визначення видів, структури і властивостей документа, а також закономірностей його створення та функціонування у суспільстві.

Структура роботи можна визначити як перетин двох напрямів її диференціації: аспектного і об’єктного. Аспектами є предмети вивчення: теорія документа, історія документа, організація документаційної діяльності, методика (або технологія) документаційної діяльності. Об’єктний напрям диференціації документознавства передбачає виділення таких підрозділів: документ загалом, як явище інформаційно-комунікаційної сфери суспільства; окремі види документа і системи документації; окремі процеси та операції документаційної діяльності.Першому об’єктному підрозділу відповідає загальне документознавство, другому — спеціальне документознавство. Предмет кожного підрозділу можна побачити у визначенні його мети, пов’язаної з аспектом вивчення того чи іншого об’єкта.Подальші дослідження об’єкта і предмета документознавства повинні спиратися на чіткі уявлення щодо його місця серед інших наукових дисциплін, а також його диференціацію відповідно до конкретизації об’єкта і предмета досліджень.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРИТИЧНІ АСПЕКТИ  ДОСЛІДЖЕННЯ МЕТОДОЛОГІЇ КОДУВАННЯ  ІНФОРМАЦІЇ У МОВІ

 

1. Поняття кодування інформації

Розглянемо основні  поняття, що пов’язані з кодуванням та передаванням інформації. Подією називатимемо кожну кількісну чи якісну визначеність станів динамічної системи, яка фіксується спостереженнями .Можна кожному стану системи поставити у відповідність певне значення чи послідовність значень деякої величини. За допомогою цієї величини можна здійснити передавання повідомлення (відомостей про подію, інформації про подію) від одного об’єкта до іншого.Фізичний процес, що являє собою матеріальне втілення пові- 
домлення, називається сигналом.Система або середовище, де здійснюється передавання сигналу, називається каналом зв’язку.Будь-які повідомлення, що підлягають передаванню по каналах зв’язку, переробці в кібернетичній системі, мають бути попередньо закодовані, тобто «перекладені» мовою сигналів.Кодування можна визначити як процес подання інформації у вигляді деякої послідовності символів (кодових комбінацій). При цьому таку послідовність, у свою чергу, можна подати (перекодувати) у вигляді сукупностей фізичних сигналів тієї чи іншої природи — акустичних, оптичних, електричних тощо.Наведемо приклад природного кодування. Нехай ви спостерігаєте деякий пейзаж. До вашого ока надходить інформація про це у вигляді світлових сигналів (фотонів). Ці сигнали сітківкою ока перекодуються в інші сигнали, що по нейронних ланцюгах надходять до головного мозку. Там ці сигнали перекодовуються в образи, які далі перекодовуються в певні відчуття.Проте якщо потрібно цю інформацію зафіксувати на папері, її доводиться перекодовувати у вигляді букв та їх поєднань. А щоб цю інформацію повідомити комусь по телефону, її необхідно ще перекодувати у звукові коливання. Потім телефон ще раз закодує звукові коливання в електричні імпульси, які по телефонних лініях (каналах зв’язку) надійдуть на приймальний пристрій адресата, де відбудеться декодування електричних імпульсів у звукові коливання. Нарешті, ці коливання надійдуть адресатові (до його вуха), де він їх декодує в образи, або в текст.Наведемо більш строге визначення кодування. Нехай дано довільну множину А, яку потрібно відобразити в іншу множину В. У цій множині В є скінченна кількість символів (знаків), що називається алфавітом. Наприклад, в абетці Морзе три символи (крапка, тире і прогалина), в англійській мові — 26 букв плюс прогалина і т. ін.Кількість різних символів (букв), що входять до алфавіту, називається обсягом алфавіту. У цій множині В за певними правилами можна будувати послідовності символів, що називаються словами.Кодуванням називається відображення довільної множини А у множину скінчених послідовностей (слів), утворених за допомогою деякого алфавіту множини В, а декодуванням — обернене відображення.Кодом називається сукупність знаків (символів) алфавіту В і слів, складених із них за певними правилами і призначених для однозначного відображення множини А у множину В.До будь-якої системи кодування висуваються такі основні вимоги:

1) взаємна однозначність перетворень відображуваної множини А у множину В, що її відображує в результаті кодування та оберненого перетворення (декодування) — необхідна умова відсутності помилок в інтерпретації вихідної інформації;

2) економічність кодування, забезпечується, насамперед, мінімізацією середньої довжини комбінацій, а отже, і довжини інформаційних текстів, завдяки чому заощаджується не лише час передавання тексту, а й носії інформації;

3) збоєстійкість, тобто можливість виявлення та виправлення помилок у кодових комбінаціях під впливом тих чи інших перешкод та збоїв.Зауважимо, що друга і третя вимоги взаємно суперечливі, оскільки підвищення збоєстійкості кодів досягається збільшенням дов- 
жини слів, через що знижується економічність систем кодування.У техніці зв’язку й обробки інформації розроблено багато різних способів кодування, що забезпечують більш-менш вдалий компроміс у виконанні цих вимог у різних кібернетичних системах.Схематичне зображення системи зв’язку наведено на рис. 3.1. Ця схема відбиває найбільш істотні елементи будь-якої системи зв’язку: комп’ютерної мережі, системи супутникового чи мобільного зв’язку, розмовного каналу між двома співрозмовниками

Рис. 1.1. Принципова схема системи зв’язку

Людське мислення у процесі  переробки інформації являє собою  своєрідний канал зв’язку із шумами, від пропускної здатності якого  багато в чому залежить дієвість та ефективність управлінських рішень.Тоді, коли людина встигає вчасно переробити необхідну для ухвалення рішення інформацію, тобто її канал зв’язку має достатню пропускну здатність і стійкість до шумів, можна очікувати прийняття найбільш ефективних рішень. Якщо терміни переробки та проходження інформації через канал зв’язку (свідомість людини) та час, необхідний для прийняття рішення, не збігаються, то рішення приймається або із запізненням, або в умовах неповної переробки інформації. І перше і друге негативно позначається на функціонуванні соціально-економічних систем.Поняття про цифровий код. Розглянемо питання про вибір цифрового алфавіту для кодування величин, тобто про вибір системи числення.

Для людини найпоширенішим засобом обміну інформацією є розмова. Сигналами передачі такої інформації є звуки. Деякі набори звуків утворюють слова, а групи слів – речення, які несуть інформаційний зміст. В такому випадку кажуть, що інформація закодована звуками і передається звуками. Розглянемо етапи передачі інформації від однієї людини (джерела) до іншої (споживача):

1. Джерело формує інформацію, яку планує передати споживачеві.
2. За допомогою органів мовлення джерело кодує інформацію у вигляді звуків. Оскільки звуки мають властивість поширюватися у речовинному середовищі, вони доходять до органу слуху споживача.
3. Мозок споживача декодує отриману інформацію звукової форми і відкладає її у власній пам’яті.