Мова як засіб кодування інформації

Однак для позначення об’єктів та ідей уже тоді почали використовувати  звукову систему. І хоча клинопис також складався із сотень знаків, він був більш універсальним  та різноплановим. Саме тому клинопис напрочуд швидко поширювався і прижився у шумерів, ассирійців, вавилонян і жителів держави Урарту.

Найдавнішою відомою  сучасному людству є шумеро-аккадська, ассиро-вавилонська поезія. Клинописні глиняні таблички з її текстами почали відкопувати щойно в середині позаминулого століття, та й надалі ми не застраховані від приємних несподіванок. Таким чином, людське пізнання в цій галузі має шанси розвиватися як у майбутнє, так і в минуле. Але наразі ми мусимо зважати на даність, що саме поезія Шумеру та Вавилонії є якнайдавнішою в цьому світі. Клинопис має дивну здатність зачаровувати з першого погляду на нього, він має якусь магічну притягальну силу. Клинопис, як віра, як любов, — його не мусово розуміти, щоб захопитися ним, щоб попасти під його чаруючу дію.Отже, клинописну поезію ми сприймаємо передусім на око, а не розумом і не слухом. Аудіосприйняття шумеро-аккадської поезії може бути тільки віртуальним, її розуміння мусить бути науково підкованим, зате візуальне її сприйняття є, в принципі, первинно доступним для сучасної людини. Клинописна поезія — це мистецтво, візуальне мистецтво. Витвір мистецтва сприймається передусім чуттєво; є три основні способи такого чуттєвого осягнення: через око, через вухо і через розум. Осмислення найдавнішої поезії є хоч і доступним, зате доволі скомплікованим процесом: для цього потрібні переклади та тлумачення текстів, відповідний понятійний апарат, знання із суміжних галузей, і взагалі — дуже широкий антураж. Та для чуттєвого сприйняття найдавнішої поезії, для миттєвого та пролонгованого смакування нею вистачає візуального ряду. А вже це візуальне захоплення може перерости в потяг до подальшого пізнання цієї матерії. Можна сміливо назвати найдавнішу поезію людства візуальною, без жодних фігур.А вірш (саме однорядковий вірш) охо намо попомо є одним із найдавніших зразків нашої візуальної поезії, нашої поезії взагалі, поряд з іншими, такими схожими та несхожими на себе зразками. Протошумерський клинопис Кам'яної Могили, вироби з спижу (бронзи) часів, що передували розквіту культури в Греції і Римі, трипільські міста IV-III тисячоліть до нашої ери, гігантський (навіть за нинішніми мірками) обсяг робіт при споруджені Змійових валів в II-му тисячолітті до нашої ери говорить про розквіт прадавніх цивілізацій в Подніпров'ї і Причорномор'ї.

Рис.2.1 Приклад клинопису

Одним з осередків  найдавнішої цивілізації, як відомо, була територія Передньої Азії і  насамперед Месопотамія. В IV тисячолітті  до н. е. сюди зі Сходу прийшла спочатку в південну частину народність, звана  шумерами, яка пізніше розселилася на північній частині краю. Немає сумніву, що шумери виробили власну систему письма, яка поширилася на великій території. Взагалі, саме їх вважають винахідниками клинястого письма, що розвинулося в свою чергу з письма образного. Клинопис, як показує сама назва, складався з клинів, розташованих в різних напрямах. Клинопис також доходив у своїй еволюції і до фонетичного письма. Той факт, що вавілоняни, які поступово освоїли шумерську культуру, разом з жителями північних районів Межиріччя, ассірійцями, здобули собі панівне становище на всій території Передньої Азії, спричинився до поширення тут клинопису. В XV ст. до н. е. їхня мова стала дипломатичною мовою сусідніх країн.У місті Ніппур було виявлено рештки архіву й великої бібліотеки, що належала храму; це були глиняні таблички, які походили частково з шумерських, а частково з вавілонських і ассірійських джерел. У храмі міста Ніппур розташовувалося багато приміщень, частина яких, безперечно, належала бібліотеці, а також архіву. Таблички зберігалися в глиняних або дерев’яних скринях і у плетених кошах, які стояли на глиняних цоколях чи на дерев’яних полицях, прикріплених до стін. Писалися ці пам’ятки на м’якій глині металевою, дерев’яною або зробленою зі слонової кістки тригранною паличкою.Найдавніші пам’ятки клинопису на глині належать до останніх сторіч IV тисячоліття до н. е. Таблички сушили на сонці або, як цеглу, випалювали в печах, що надавало їм твердості. Текст на табличках розміщено з обох боків, причому одна сторона злегка заглиблена, тоді як друга – рівна або трохи опукла.Понадсто років тому під час розкопок англійські археологи в Ніневії, столиці Ассірії, дослідили бібліотеку і архів царя Ашшурбаніпала. Понад 20 тис. цілих табличок, знайдених там, зберігаються у Британському музеї.Глина, з якої зроблені таблички, вищої якості й старанніше випалена, ніж та, з якої виготовлені таблички, знайдені в інших місцях Малої Азії. Письмо на цих пам’ятках виразніше.У бібліотеці царя Ашшурбаніпала була широко представлена вавілоно-ассірійська література і шумерські тексти. Досвідчені переписувачі, яких він розсилав по всіх храмах країни, робили копії з давніх писемних пам’яток, опрацьовували їх. З цих копій і складалась його бібліотека. У ній було зібрано понад 30 тис. табличок.Майже 15 000 таблиць великого розміру знайдено поблизу Анкари в столиці хеттів. Хетти першими застосували в письмі діакритичний знак.Отже, під загальною назвою шумеро-вавілонсько-ассірійського клинопису мають на увазі клинопис, який був поширений у країнах Передньої Азії серед п’ятнадцяти народів Месопотамії, Ірану та інших, що належали до різних етнічних груп і говорили різними мовами. Залежно від мовних особливостей народів, що сприйняли клинопис, існувало кілька різновидів цього письма. Знайдено було навіть клинописні таблички єгипетською мовою.Особливу увагу вчених привертає еламське письмо.Елам – стародавня країна, розташована на північ від Перської затоки і на схід від нижньої течії р. Тігр. Протягом сторіч Елам був однією з найрозвиненіших держав Західної Азії, одначе в 640 р. до н. е. він потрапив у залежність від Ассірії. Еламіти до запозичення вавілонського клинопису мали своє автохтонне письмо. З архаїчного еламського письма дійшло до нас дев’ять двомовних написів еламською і вавілонською мовами. Це – ідеографічне письмо, яке мало відрізняється від шумерського фігурного. Збереглося кількасот глиняних табличок. Характер письма – лінійний, форма знаків – геометрична, напрям письма – справа наліво, інколи навпаки; дешифроване це письмо лише частково.Пізніше еламіти відмовились від власної писемності і сприйняли вавілонський клинопис, в який, одначе, внесли свої зміни. Цей вид письма називаємо новоеламським клинописом, він дуже спрощений, більшість знаків є складовими. Клинописом користувався народ найдавнішої на території Радянського Союзу держави Урарту.Урартійці споруджували багатоповерхові фортеці і замки, залишки яких були знайдені поблизу Єревана. Великі кам’яні брили з клинописом Урарту експонуються в Державному історичному музеї в Єревані. Написи розповідають про військові походи і будівництво.Відомо кілька різновидів клинопису, які виникли і розвивалися поступово з образного письма. Такий перехід розпочався до 2700 р. до н. е.; остаточне авершення зазначеного переходу сталося до 2350 р. до н. е.Пізніше на зміну клинопису приходить арамейське письмо, яке зародилося в Передній Азії.

Шумерська писемність - перша клинописна писемність у світовій історії.Найдавніші пам'ятники, датовані кінцем 4-го - початку 3-го тисячоліть до н.е.,відображають ще рисунковий характер шумерських ієрогліфів, але з-за специфічного матеріалу для письма (шумери писали на глині​​) ще в 3-му тисячолітті до н. е.. ідеограми все більше втрачають зв'язок між зображеним і значенням, інакше кажучи, перетворюються в ієрогліфи [1]. Через те, що писалина глині​​, ієрогліфи мали вигляд наборів рисок з клиноподібними потовщеннями накінці, звідки й назва.

Рис.2.1 Шумерська писемність

Часто слова записувалися за принципом ребусів: із знаків, звучання яких булосхожим на звучання потрібного слова, складалося слово. Іноді ідеографічні знакивиступали в якості matres lectionis («помічників читання »): ідеограма з певнимзначенням вживалася поряд зі складовим комплексом для пояснення значенняслова. Зрідка на листі відображалися і граматичні показники, але це, особливо наранніх стадіях існування писемності, не було правилом. 
Клинопис налічувала до 900 знаків. Поступово система запису ускладнилася істала настільки незручною, що витісняючи іншу, появляющімеся до того часусистемами запису мови

2.2. Латинський алфавіт

Сучасний латинський алфавіт, що є основою писемності романських, германських і багатьох інших мов, складається з 26 букв. Букви в різних мовах називаються по-різному. Показано в таблиці:

Таблиця 2.2

Писемність на основі латинського алфавіту використовують мови романської,кельтської, балтійської і німецької груп, а також деякі мови інших груп: всізахіднослов'янські і частина південнослов'янських мов, деякі фінно-угорські,тюркські та іранські мови, а також мови: албанська, баскська, індонезійська,в'єтнамський та інші.Латинський алфавіт походить від етруського алфавіту, заснованого, в свою чергу, на одному з варіантів західного (южноиталийских) грецького алфавіту.Латинський алфавіт відокремився приблизно в VII столітті до н. е.. і спочатку включав лише 21 букву: 
A B C D E F Z H I K L M N O P Q R S T V X 
Буква Z була виключена з алфавіту в 312 р. до н. е.. (Пізніше її відновили). Буква C використовувалася для позначення звуків [k] і [g]; в 234 р. до н. е.. була створена окрема літера G шляхом додавання до C поперечної рисочки. У I столітті до н. е.. були додані літери Y і Z для запису слів, запозичених з грецької мови. У результаті вийшов класичний латинський алфавіт з 23 букв: 
A B C D E F G H I K L M N O P Q R S T V X Y Z 
Клавдієво букви 
Імператор Клавдій безуспішно намагався додати у латинський алфавіт знаки для звуків oe (як у слові Phoebus), ps / bs (за аналогією з грецьким), а також v - на відміну від u (у класичному латинському алфавіті буква V використовувалася для двох звуків, U і V). Після смерті Клавдія «Клавдієво букви» були забуті. 
Стародавні римляни використовували тільки великі форми літер; сучасні малі літери з'явилися на рубежі античності і середніх віків; в цілому букви в своєму сучасному вигляді оформилися близько 800 року н. е.. (Так званий каролінзький минускул) 
Вже в новий час відбулася диференціація складових і нескладовий варіантів букв I і V (I / J і U / V). У результаті вийшов сучасний алфавіт з 25 букв: 
Aa Bb Cc Dd Ee Ff Gg Hh Ii Jj Kk Ll Mm Nn ​​Oo Pp Qq Rr Ss Tt Uu Vv Xx Yy Zz 
Приблизно в той же час, але тільки в північній Європі став вважатися окремою літерою диграф VV, що використовується в листі германських мов. Більш знайомий нам амеріканоідний алфавіт з 26 букв і зафіксовано на клавіатурі сучасних комп'ютерів і телефонів: 
Aa Bb Cc Dd Ee Ff Gg Hh Ii Jj Kk Ll Mm Nn ​​Oo Pp Qq Rr Ss Tt Uu Vv Ww Xx Yy Zz 
Проте, коли говорять про алфавіт власне латинської мови, а також романських мов, то W частіше за все не включають до складу букв (тоді латинський алфавіт складається з 25 літер). 
У середні століття у скандинавських та англійською алфавітах використовувалася рунічна буква þ (назва: thorn) для звуку [θ] (як у сучасній англійській thing), проте пізніше вона вийшла з ужитку. В даний час thorn використовується тільки в ісландському алфавіті.

Рис. 2.2.«Напис Дуеноса» - одна з найдавніших відомих латинських написів.

Всі інші додаткові знаки сучасних латинських алфавітів походять від зазначених вище 26 літер з додаванням діакритичних знаків або у вигляді лігатур (німецька літера ß, есцет, походить з готичної лігатури літер S і Z). 
[Ред] Модифікації літер 
Для більшості мов звичайного латинського алфавіту недостатньо, тому часто використовуються різні діакритичні знаки, лігатури і інші модифікації букв.Приклади: 
Ā Ă Â Ä Å Ą Æ Ç Ð Ē Ę Ğ Ģ Î Ķ Ł Ñ Ö Ő Ó Ø Œ ß Ş Ţ Ū Ŭ Ž Ź Ż 
На схемі показана поширеність латинського алфавіту в світі. Темно-зеленим кольором позначені країни, в яких латинський алфавіт є єдиною писемністю; світло-зеленим - держави, в яких латинський алфавіт використовується поряд з іншими письменностями. 
[Ред] Латинський алфавіт як міжнародний 
В даний час латинський алфавіт знайомий майже всім людям Землі, оскільки вивчається усіма школярами або на уроках математики, або на уроках іноземної мови (не кажучи вже про те, що для багатьох мов латинський алфавіт є рідною), тому він де-факто є «алфавітом міжнародного спілкування ». На латинському алфавіті засновано більшість штучних мов, зокрема, есперанто, інтерлінгва, ідо та інші. 
Для всіх мов з нелатинських писемністю існують також системи запису латиницею - навіть якщо іноземець і не знає правильного читання, йому набагато легше мати справу зі знайомими латинськими літерами, ніж з «китайською грамотою». У ряді країн допоміжне лист латиницею стандартизовано і діти вивчають його в школі (у Японії, Китаї). 
Запис латиницею в ряді випадків диктується технічними труднощами: міжнародні телеграми завжди писалися латиницею; в електронній пошті і на веб-форумах також часто можна зустріти запис російської мови латиницею через відсутність підтримки кирилиці або через розбіжність кодувань (див. трансліт; той жевідноситься і до грецької мови). 
З іншого боку, в текстах на нелатинським алфавіті іноземні назви нерідко залишають латиницею через відсутність загальноприйнятого і легко впізнаваного написання в своїй системі. Наприклад, іноді в російській тексті японські назви пишуть латиницею, хоча для японської мови існують загальноприйняті правила транслітерації в кириличний алфавіт. 
Неодноразово висувалася ідея переведення всіх мов на латинське письмо - наприклад, в СРСР в 1920-х роках (див. латинізація). Прихильником глобальної латинізації був також відомий датський лінгвіст Отто Есперсен.

Латинський алфавіт 

Історія латинської мови - це мова одного з стародавніх племен, які заселяли Апеннінський півострів приблизно три тисячі років тому. Назва цього племені — латини (Latīni), область поширення — Лацій (Latium) у нижній течії ріки Тибру. Столицею цієї області у 754 — 753 рр. до н. е. стало місто Рим (Roma), побудоване на семи пагорбах (Septimontium). Пізніше йому дали назву «Вічне місто» — Urbs aeterna. Спочатку латинською мовою говорило невелике плем'я латинів, проте в результаті військових, політичних та економічних успіхів Стародавнього Риму латинська мова поширюється по всій Італії, а, починаючи з ІІ ст. до н. е., виходить за її межі. У І ст. до н. е. Рим став столицею наймогутнішої держави стародавнього світу — Римської імперії, до складу якої входили сучасні Франція,Іспанія, Португалія, Швейцарія, деякі частини Німеччини, Південної Англії, Югославії, Хорватії, Болгарії, Румунії, Угорщини, Чехії, Словаччини, Греції, Туреччини, Лівану, Сирії,Лівії, Тунісу, Алжиру та ін.

Латинська мова звучала майже в  усіх країнах Західної Європи, Північної  Африки і Західної Азії. У період існування Римської імперії латинська  мова була офіційною державною мовою, мовою управління, війська, юриспруденції, торгівлі, школи, науки, літератури.В історії розвитку латинської мови виокремлюють декілька періодів. Найдавнішими пам'ятками латинської мови є написи, фрагменти обрядових пісень, законів VII — IV ст. до н. е. Історія літературної мови починається 240 р. до н. е., коли військовополонений грек Люцій Лівій Андронік приніс до Риму трагедію і комедію латинською мовою як результат перекладу грецьких творів, зокрема Гомерової «Одіссеї». Цей період в історії мови називають архаїчним (254 — 81 рр. до н. е.). Видатним представником цього періоду є римський комедіограф Плавт (254 — 184 рр. до н. е.), від якого до нас дійшли 20 комедій повністю і одна у фрагментах. Іншим представником архаїчного періоду є Теренцій (190 — 159 рр. до н. е.), автор шести комедій.Другий період латинської мови відомий як класичний (81 р. до н. е. — 120 р. н. е.). На класичний період, період найвищого розвитку латинської мови, який у науці прийнято ділити на два віки — «золотий» і «срібний», припадає діяльність видатних поетів і прозаїків, які створили латинську літературну мову. Найвизначнішими представниками «золотого» віку (81 р. до н. е. — 14 р. н. е.) є Цицерон (106 — 43 рр. до н. е.), Цезар (100 — 44 р. до н. е.), Вергілій (70 — 19 р. до н. е.), Горацій (65 — 8 р. до н. е.), Овідій (43 р. до н. е. — 18 р. н. е.) та ін. Вони створили загальноприйнятий канон прозової і поетичної мови. «Срібний вік», або післякласичний період, (14 — 120 рр. н. е.) представляє творчість Сенеки (4 р. до н. е. — 65 р. н. е.), Марціала (43 — 104 рр. н. е.), Тацита (55 — 120 рр. н. е.) та ін.