Проблеми криміналізації суспільно-небезпечних діянь

Одні криміналісти, трактуючи криміналізацію широко, розуміють під нею не тільки закріплення в законі певних ознак нових складів злочинів, але й підвищення верхніх меж санкцій за вже криміналізовані діяння, окремі обмеження в застосуванні інститутів звільнення від покарання щодо деяких категорій засуджених, конструювання норм загального характеру, що тягнуть більш широкий спектр небажаних для суб'єктів правових наслідків вчиненого злочину. О.С. Молодцов та Є.В. Благов пишуть, наприклад, що «процес криміналізації означає введення в діюче законодавство нових положень, які встановлюють або змінюють кримінальну відповідальність і покарання за суспільне небезпечні діяння»16. На думку А.В. Наумова, «криміналізація полягає не тільки в законодавчому визнанні певних діянь злочинними, але й у встановленні їх караності, тобто встановленні за їх вчинення кримінальної відповідальності»17 .

Прихильники другого, більш традиційного трактування обсягу змісту поняття криміналізації, розглядають її як "легальне визначення того чи іншого роду дій (бездіяльності) в якості злочину", або як "оголошення певних суспільне небезпечних діянь злочином", "віднесення їх до числа злочинів" , "встановлення законодавцем кримінальної відповідальності за суспільне небезпечне діяння в формі кримінально-правової норми", "визначення в кримінальному законі діяння в якості суспільне небезпечного, винного і караного" тощо.

На мій погляд, більш правильним є друге, більш вузьке розуміння поняття криміналізації. При такому підході вказується на основну, сутнісну ознаку даного явища - на визначення законодавцем діяння в якості злочину, шляхом описання ознак складу злочину в кримінальному законі. Всі ж інші складові, які привносяться до цього поняття (наприклад, "зміна кримінальної відповідальності та покарання за злочин" (О.С. Молодцов, Є.В. Благов), "визначення караності діяння" (А.В. Наумов) тощо), невиправдано розширюють його зміст за рахунок віднесення до нього тих законодавчих рішень, які становлять собою зміст інших напрямків кримінально-правової політики.

Криміналізація є процесом виявлення суспільно небезпечних видів поведінки людини, визнання допустимості, можливості і доцільності кримінально-правової боротьби з ними і фіксації в кримінальному законі конкретних видів діянь осіб в якості злочинних та кримінальне караних.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.1.Криміналізація суспільно небезпечних діянь як процес

Для висвітлення цієї проблемі необхідно розглянути такі питання як законодавча техніка при криміналізації та динаміка побудови кримінального закону.

«Законодавча техніка при криміналізації визнається положення про те, що законодавча техніка не бере участь у виробленні сутності правової норми, але до змісту права має пряме відношення. Спочатку відбувається вироблення рішення по суті (формується законодавча воля), потім це рішення втілюється в праві. Процесу формування законодавчої волі властиві сутнісні аспекти, до яких відноситься рішення про криміналізацію діянь.

Поняття законодавчої техніки охоплює вироблення як зовнішньої форми, так і структури й змісту права, за винятком його сутності. Сутність права визначається законодавчою волею, а тому, хоча й входить у зміст права, до законодавчої техніки відношення не має. Можливе виділення, нарівні із законодавчою технікою, техніки формування законодавчої волі (тобто техніки вироблення сутності правового рішення). Саме техніка формування законодавчої волі повинна містити в собі підстави криміналізації, що дає право включати її як складову частину до теорії криміналізації.

Динаміка побудови кримінального закону зазначає, що законодавчу техніку, покликану проявити вираження волі законодавця в кримінальному законодавстві, потрібно йменувати технікою побудови кримінального законодавства. Формулювання кримінально-правової норми є однієї із завершальних стадій процесу криміналізації. Кримінально-правова норма - це правило поведінки, встановлене державою, яке надає учасникам суспільних відносин юридичні права і покладає на них юридичні обов'язки. Порушення або недотримання цих норм тягне за собою застосування заходів державного примусу у вигляді заходів кримінального покарання. Кримінально-правові норми відображаються (формулюються) у статтях Кримінального кодексу.»18

Структура кримінально-правової норми. У загальній теорії права прийнято виділяти три елементи норми права: гіпотезу, диспозицію і санкцію.

Гіпотеза містить перелік умов, за яких норма права починає діяти, за яких вона повинна застосовуватися. У теорії кримінального права найбільш поширеною є точка зору, відповідно до якої гіпотези в кримінально-правових нормах відсутні.

Диспозиція, відповідно до загальної теорії права, - це ядро ​​будь-якої норми права. Вона включає в себе правило поведінки суб'єктів і учасників правовідносини, їх права та обов'язки. У кримінальному праві під диспозицією розуміється та частина норми, яка описує ознаки злочину, містить ознаки тих діянь, за які і встановлюється кримінальна відповідальність.

Етап формулювання норми логічно випливає з етапу її обумовлювання, де виявляється потреба в кримінально-правовій забороні, і з урахуванням завдань і цілей кримінально-правової політики визначається його змістовна сторона. З зазначеного випливають два висновки: 1) саме кримінально-правова політика покликана забезпечити єдність і спадкоємність вимог до процесу криміналізації на його різних етапах; 2) на стадії формулювання кримінально-правової норми винятково важливого значення набувають проблеми законодавчої техніки.

«Пропонуються певні обмеження встановлення кримінальної караності, пов'язані з особливостями законодавчої техніки, вимогами внутрішнього порядку, йменувати принципами криміналізації. До них слід відносити: 1) відсутність прогалин у законі й ненадмірність заборони; 2) визначеність і єдність термінології. Якщо тлумачення змісту або значення терміна, наявного в нормативно-правовому акті, ймовірно може виявитися складним для його адресата, то такому терміну доцільно дати легальне визначення, хоча це й призведе до збільшення тексту. У легальному визначенні потребують всі правові поняття, які мають ключове значення, тобто поняття, за допомогою яких сприймається загальний зміст конкретного нормативно-правового акта. Неправовому поняттю легальне визначення доцільно давати в наступних випадках: а) коли поняття являє собою основу й специфіку регульованих відносин, а термін, що визначає поняття, не є загальновикористовуваним, його значення – загальновідомим, тобто коли поняття визначене вузькоспеціальним терміном або іноземним словом; б) коли при включенні в текст нормативно-правового акта загальновикористовуване слово змінює свій зміст, внаслідок чого воно одержує інше значення, ніж звичайно; в) коли слово в повсякденній мові має кілька значень; г) коли для цілей конкретного нормативно-правового акта важливими є окремі аспекти поняття.»19 Емпіричним дослідженням надано додаткових аргументів позиції авторів (П.П. Андрушко, В.О. Навроцький,      З.А. Тростюк, М.І. Хавронюк та ін.), які наполягають на необхідності мати в Загальній частині Кримінального кодексу спеціальний розділ, присвячений поясненню термінів, зазначених у статтях КК; 3) доцільність – можливість створення, зміни й наступного застосування положень кримінального закону, виходячи з потреб суспільства й держави, для досягнення певних цілей, з урахуванням загальноправових принципів у строго встановлених законодавчих межах, що проявляється в побудові норм кримінального закону, визначенні їхньої структури, місця розташування в самому кримінальному законі й встановленні співвідношення з іншими положеннями КК.

Тільки за умови комплексного застосування викладеної системи факторів можливе одержання позитивного результату, тому що елементи, які входять до неї, є вкрай взаємозалежними.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2.Співвідношення криміналізації  й декриміналізації

Криміналізація, будучи головною складовою кримінально-правової політики, являє собою «оголошення суспільно небезпечних діянь злочином».

Декриміналізація - це зворотний процес, пов'язаний з визнанням діяння незлочинним, виключенням його ознак з кримінального закону, скасуванням кримінальної відповідальності за його вчинення.

«В науці кримінального права під декриміналізацією злочину (або декриміналізацією діяння) розуміється усунення злочинності діяння, виключення його з числа злочинів, тобто оголошення його таким, що не визнається більше злочином і не породжує у держави повноваження на кримінальне переслідування особи, яка його вчинила .»20

Сьогодні, очевидно, можна стверджувати, що теоретичним проблемам декриміналізації злочинів у вітчизняній кримінально-правовій науці присвячено відносно мало уваги. Більшість досліджень, що виконані як в рамках аналізу питань кримінально-правової політики держави, так і в рамках аналізу проблем вчинення про кримінальний закону, присвячені діаметрально протилежному поняттю - поняттю криміналізації. Проблеми ж декриміналізації, якщо і розглядалися в них, то побіжно, на додаток до інших. Навіть у фундаментальній академічній праці "Основания уголовно-правового запрета: Проблемы криминализации и декриминализации", яка, судячи з назви, повинна була рівною мірою перейматися обома поняттями, власне проблемам декриміналізації присвячено лише декілька сторінок.

У сучасній українській кримінально-правовій науковій літературі спостерігається певна тенденція до поглиблення досліджень проблем декриміналізації злочинів. Щоправда, ці дослідження, як правило, виконуються дещо під іншим кутом зору: не з позицій кримінально-правової політики держави, а в рамках вчення про кримінальний закон та межі його чинності у часі. Зокрема, такі дослідження мани місце в роботах В.М. Василаша, В.К. Гриіцука, Ю.А. Пономаренка та деяких інших криміналістів.

Тим не менше, навіть у відносно незначній кількості наявної наукової літератури з цієї проблематики було вироблено, як на нашу думку, досить обгрунтований і такий, що заслуговує на увагу, підхід до розуміння поняття "декриміналізація злочинів".

Декриміналізація, як і криміналізація, також звичайно розглядається як і певний процес (динамічний аспект), і як результат цього процесу (статичний аспект). Так, на думку О.І. Коробеєва "декриміналізацію можна визначній як процес встановлення підстав відпадання суспільної небезпеки діянь, визнання недоцільності кримінально-правової боротьби з ними та скасування їх кримінальної караності"'. Таким чином декриміналізація. також являє собою процес, однак він прямо протилежний процесу криміналізації. Послідовно проходячи ті ж стадії, що й криміналізації, декриміналізація завершується іншим результатом - виключенням діяння з кола злочинного і відміною його кримінальної караності. В теорії декриміналізацію нерідко йменують криміналізацією "зі знаком мінус" : діяння декриміналізуються тоді, коли відпадають підстави для їхньої криміналізації.

При цьому декриміналізація може здійснюватися в двох формах: виключення кримінальної караності діяння супроводжується або визнанням такої поведінки правомірною, соціальне корисною чи соціальне нейтральною, або переведенням її в розряд адміністративного, дисциплінарного або цивільно-правового делікту. А.М, Яковлев писав, що «в результаті декриміналізації той чи інший вид поведінки, за який раніше наступала кримінальна відповідальність, може бути або визнаний правомірним, або іншим правопорушенням, відмінним від злочину.»21 Таким чином, в результаті декриміналізації діяння, яке раніше визнавалося злочином, може бути або переведене у ранг правомірних, або визнане іншим видом правопорушення, за яке підлягають застосуванню інші, не кримінально-правові заходи відповідальності (заходи адміністративної, дисциплінарної чи цивільно-правової відповідальності тощо). У будь-якому разі діяння більше не с таким, що відповідає ознакам складу злочину, передбаченого кримінальним законом, атому держава втрачає повноваження на кримінальне переслідування особи, що вчинила таке діяння.

Криміналізація пов'язана з набуттям якимсь діянням суспільної небезпеки. На першому етапі об'єктивно є небезпечним для суспільства ще не є кримінально-протиправним. Такий стан є нестабільним. Повторювані і отримують поширення шкідливі дії викликають відповідну реакцію з боку суспільства, яка проявляється в тому, що суспільна небезпека знаходить своє вираження у формальному кримінально-правовому заборону, що встановлюється законодавчими (представницькими) органами держави.

Необхідно відзначити, що не всяке суспільно небезпечне діяння має бути криміналізоване. Якщо існує можливість не допустити вчинення таких діянь іншими правовими та організаційно-технічними засобами, криміналізація недоцільна.

Процес декриміналізації пов'язаний з відпаданням суспільної небезпеки діяння при збереженні його формальної протиправності. Ситуація, коли якесь діяння не заподіює шкоди суспільству і не усвідомлюється більшістю громадян (у тому числі представниками правоохоронних органів) як злочинне, також є нестабільною. Притягнення до кримінальної відповідальності за таке діяння починає розцінюватися як прояв несправедливості, що врешті-решт призводить до скасування кримінально-правової заборони.

Криміналізація того чи іншого різновиду поведінки людини і існування певного кримінально-правової заборони повинні відповідати моральним уявленням суспільства. Співвідношення ж правових і моральних заборон не є постійним. Право може і випереджати мораль, виступаючи моральним орієнтиром. Але найчастіше буває навпаки. Не можна забувати про те, що праву, як такому, спочатку властивий неминучий певний консерватизм. Закон, в тому числі і кримінальний, може «упустити момент», коли моральні заборони з якогось питання, припустимо, ослабли, і тоді він виявляється непідкріпленим моральними началами.