Поняття, ознаки та мета покарання у кримінальному праві

Прихильники відносних теорій об"днувало те, що вони бачили сенс і корисність покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. Так, прибічники теорії залякування (Бентам та інші) і теорії психологічного примушування (А. Фейєрбах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального попередження. На думку Фейєрбаха, воно має спричинити винному більше невдоволення, ніж те задоволення, яке він одержує від вчинення злочину. Таким чином, застосовуване покарання психологічно впливає на осіб, утримуючи їх від вчинення злочинів. Представники теорії спеціального попередження від-стоювали ідею застосування покарання включно для того, щоб саме винний не вчинив  нового злочину.

Однобічність цих теорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині 19 ст. З'являються так  звані змішані теорії покарання. Загальним для них є об'єднання ідей декількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання .

Значний внесок в дослідження  цієї проблеми зробили і такі відомі криміналісти, як М.С.Таганцев, С.В.Познишев М.Д.Сергієвський, І.Я.Фойницький, А.Ф.Кістяківський та інші. Ними зокрема відстоювалася ідея диференціації цілей покарання залежно від тяжкості вчиненого злочину та особливостей особи винного. Багато уваги приділялося проблемі мети покарання і в останні десятиліття. У роботах деяких учених радянського часу і пострадянського періоду знайшли подальший розвиток змішані теорії про мету покарання.

Слід зазначити, що проблема мети покарання викликала  великі суперечки. Всі дослідники визнають цілями загальне і спеціальне попередження злочинів, а на думку М.Д.Шаргородського, вони є єдиними цілями покарання .Інші, крім цих двох цілей, називають  метою покарання також виправлення засудженого. Але найбільше дискусій точилося з питання про визнання кари метою покарання. Розробники нового КК вирішили це питання позитивно.

При науковому розв"язанні цієї проблеми необхідно виходити з  того , що цілі покарання багатогранні. 

У чинному законі питання  про мету покарання вирішене в  ч.2 ст.50 КК де вказано, що покарання  має на меті не тільки кару , а й  виправлення засуджених, а також  запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Наведений текст свідчить про те, що закон виходить із змішаних теорій, тому що називає метою покарання:

1)кару як  відплату за вчинене; 

2)виправлення засудженого;

3)попередження вчинення  нових злочинів самим засудженим (спеціальне попередження);

4)попередження вчинення нових злочинів з боку інших осіб (загальне попередження).

Мета виправлення  припускає усунення суспільної небезпечності  особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого засуджений під  час і після його відбування не вчинить нового злочину. Виправлення полягає в тому , щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого внести корективи в його соціально–психологічну поведінку. Це дуже важливий результат застосування покарання. Досягненням мети виправлення забезпечується самим призначенням покарання, режимом його відбування, залученням до праці, організацією навчанні, професій, переконанням, роз'ясненням кримінального законодавства, заходами виховного характеру та іншою освітньою роботою з засудженим. Мета спеціального попередження (спеціальна превенція) полягає в такому впливі покарання на засудженого, що позбавляє його можливості знову вчиняти злочини. Запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більше - виконанням покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчинити нові злочини.

Мета загального попередження (загальна превенція) припускає  такий вплив покарання, що забезпечує попередження вчинення злочину з  боку інших осіб. Ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Переважна частина громадян не вчиняють злочинів не під загрозою покарання, а в наслідок своїх моральних властивостей, звичок, громадських, релігійних настанов і переконань. Стосовно таких громадян кримінальне покарання теж впливає позитивно, підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень правосвідомості.

Досягнення  мети загального попередження забезпечується самим оприлюдненням законів, санкції яких попереджують про покарання кожного, хто порушить ці закони, засудженням винного, призначення покарання та його виконанням. Погроза невідворотності покарання і його реалізації ї засобом залякування тих антигромадських елементів, що схильні вчиняти злочини. Частіше за все саме залякування, страх покарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочину. При чому більшою мірою такий вплив справляє невідворотність покарання, а не його суворість.

Спеціальне  і загальне попередження, як і інші цілі покарання, тісно взаємозалежні. Будь -яке покарання незалежно від його виду і розміру повинно забезпечувати досягнення всіх цілей покарання.

РОЗДІЛ 2

Система покарань та її кримінально-правове значення:

2.1. Поняття системи кримінальних покарань

Під системою покарань розуміють характер, структуру і  види покарань, які передбачені законом  і можуть застосовуватися до злочинців.

Система покарань визначається політичним ладом суспільства, рівнем його культурного, політичного та економічного розвитку, а також станом і рівнем злочинності.

Система покарань - це в певний мірі гарантія законності, бо вона виключає свавілля в караній політиці держави, оскільки лише такі міри і види покарань, які передбачені системою, можуть бути застосованими.

Характер системи  покарань визначається завданнями, які  стоять перед державою і кримінальним законодавством (захист особи, її прав та інтересів, правопорядку ефективності боротьби зі злочинністю):

1. Застосуванням суворих мір покарання до осіб, які вчинили тяжкі злочини.

2. Призначення  м'яких мір покарання до осіб, які заподіяли злочини невеликої  суспільної небезпеки.

2.2. Характерні риси системи покарань

1. Гомогенність. Система покарань є, з одного боку, гомогенною, чи однорідною, за єдиними цілями функціонування, що поставлені законодавцем перед усіма видами кримінальних покарань і кримінальним покаранням у цілому. І, з іншого боку, гетерогенною, чи різнорідною, за об'єктивним боком, об'єктом і суб'єктом різних видів покарань, що становлять систему, в тому числі й за їх суб'єктивним боком, який на практиці, на жаль, не завжди відповідає закону, змісту вироків та "офіційним" цілям покарання.

Разом з тим, визначаючи систему покарань гетерогенною за своєю структурою, у ній, однак, можна вирізнити окремі відносно гомогенні підсистеми більш низького рівня узагальнення, ніж система покарань, що містить їх у своєму складі, наприклад, покарання, зв'язані з позбавленням чи обмеженням волі; майнові покарання; покарання, зв'язані з виправно-трудовим впливом тощо. Показовою щодо цього є, наприклад, класифікація кримінальних покарань за

родами, видами та підвидами, наведена О.Л. Цветиновичем в одній із його останніх робіт.

2. Впорядкованість. Система покарань є впорядкованою, оскільки для неї істотне значення має порядок розташування її елементів, а саме: різні кримінальні покарання розташовані в системі не довільно, а диференційовано, наприклад, з урахуванням і залежно від тяжкості, а також характеру, змісту, обсягу, чи розмірів передбачених ними позбавлень чи обмежень прав і свобод засудженого.¹⁶ При цьому цей "порядок" є відносним і може змінюватися залежно, приміром, від соціально-політичних, економічних і правових, морально-психологічних та інших умов, що складаються в суспільстві. Таким чином, ця властивість є нібито розвитком і логічним продовженням першої властивості.

3. Багатовимірність. Система покарань у своїй структурі має багато вимірів, тобто є багатовимірною, оскільки кожний з її елементів може набувати різних значень, як правило, розміщених у певних межах. Наприклад, згідно з частиною 1 статті 29 Кримінального кодексу України, виправні роботи без позбавлення волі призначаються на строк від двох місяців до двох років і відбуваються, відповідно до вироку суду, за місцем роботи засудженого або в інших місцях, визначених органами, що відають застосуванням виправних робіт, але в районі проживання засудженого; або, згідно з частиною 1 статті 25 зазначеного Кодексу, позбавлення волі встановлюється на строк від трьох місяців до десяти років, а за особливо тяжкі злочини та злочини, що спричинили особливо тяжкі наслідки, й для особливо небезпечних рецидивістів у випадках, передбачених Кримінальним кодексом, - не більш, ніж п'ятнадцять років.

4. Система без посередництва. Система покарань є системою без посередництва, бо кожний її елемент, представлений в системі, бере участь в її роботі безпосередньо, а не через якісь інші елементи.

5. Неавторегенеративність. Система покарань має властивість неавторегенеративності як за субстратом, тобто складовими її елементами, так і за системоутворюючими відносинами. Властивість неавторегенеративності пояснюється тим, що система покарань самостійно не може відновлювати втрачені нею з тих чи інших причин елементи (наприклад, види покарань, втрачені системою впродовж історичного розвитку нашої країни, такі як оголошення поза законом, оголошення ворогом революції чи закону, оголошення під бойкотом тощо). Система покарань також не може самостійно генерувати і регенерувати, тобто відновлювати втрачені нею системоутворюючі відносини (наприклад, такі цілі покарання, як помста, залякування тощо). З іншого боку, оскільки право формувати, а потім змінювати, виключати, доповнювати або відновлювати систему покарань будь-якими елементами - видами покарань, а також початкове формулювати, а потім змінювати, відновлювати, виключати чи доповнювати втрачені раніше цілі покарання або критерії його диференціації, мають найвищі законодавчі органи влади і тільки вони (що, однак, не виключає можливості доктринальних тлумачень), то систему покарань можна визнати зовнішньо регенеративною.

6. Зовнішня регенеративність. Зовнішня, а не внутрішня реге-неративність системи покарань пояснюється тим, що законодавчі органи не входять безпосередньо до системи покарань, а керують нею нібито зовні.

7. Розітненість. Система покарань є розітненою, оскільки складається не з одного, а з багатьох елементів - видів покарань, передбачених законом.

8. Нецілковита надійність. Система покарань не є цілковито надійною, оскільки, наприклад, не зберігає свій характер та спрямованість на досягнення цілей кримінального покарання в тому разі, якщо буде знищено чи виключено з її складу будь-яку кількість складових її елементів, аж до одного. Наприклад, якщо з системи покарань вилучити всі види покарань, окрім якогось одного (теоретично цим "одним" може бути будь-який з видів покарань, що становить систему, тобто і виправні роботи, і штраф, і позбавлення волі тощо), то, очевидно, що система покарань припинить виконувати покладені на неї завдання в боротьбі з різними видами злочинів з урахуванням обставин їх вчинення, особистості винних, мотивів скоєного, розмірів і характеру завданої шкоди, обставин, що обтяжують чи пом'якшують відповідальність. Зрозуміло, що цілей покарання досягнуто не буде. Як свідчить практика, система покарань тільки тоді найбільш ефективна, коли дозволяє здійснити диференційований підхід до кожного злочину та індивідуалізований підхід до кожного винного у його вчиненні. Це, як відомо, неможливо здійснити без достатньої різноманітності видів покарань, яка, в свою чергу, залежить від конкретних історичних, соціально-економічних, політичних, юридичних, морально-психологічних, господарських та інших умов, що складалися у визначений проміжок часу в цій державі, тобто є, по суті, похідною від соціально-економічної зумовленості системи покарань та правової системи в цілому.

9. Складність і неелементарність. Система покарань є складною й неелементарною, оскільки може містити в собі низку підсистем, що мають усі ознаки і властивості самостійної системи. Приміром, системами другого порядку по відношенню до системи покарань, якщо прийняти систему покарань системою першого порядку, є системи основних і додаткових покарань, а також покарань, що можуть застосовуватися не лише як основні, але й як додаткові. В свою чергу, всередині кожної з названих підсистем, чи систем другого порядку, можна вирізнити свої підсистеми, чи системи тепер уже третього порядку на підставі критеріїв, вказаних, наприклад, у визначенні поняття системи покарань. Приміром, усередині системи другого порядку основних покарань можна вирізнити системи третього порядку основних покарань, що застосовуються до неповнолітніх, військовослужбовців, нарешті, до всіх і будь-яких осудних осіб, які винно вчинили діяння, передбачені кримінальним законом.

10. Відносна детермінованість. Систему покарань можна визнати в певних межах детермінованою. Оскільки нам відомі деякі елементи системи покарань та її системоутворюючі відносини, то можна з певною мірою точності визначити відсутні елементи системи, використовуючи її системоутворюючі відносини та дотримуючись засад оптимальності й збалансованості всіх видів покарань між собою з урахуванням основних показників злочинності та загальної соціально-політичної, економічної, юридичної та іншої характеристики стану держави в цілому. Із зрозумілих причин властивість детермінованості є відносною, а не абсолютною і може братися до уваги тільки з певним ступенем ймовірності.