Біосферні заповідники України

7-го листопада  1793 принц повернувся до Росії  і в кінці року був посланий  до прусського короля, високо  ценівшему принца Карла, з секретним усним дипломатичним дорученням щодо Польщі. 30-го жовтня 1794 принц "по вторинному проханню звільнений у відставку з повним змістом" і потім оселився у Венеції, вичікуючи подій, які могли б показати, за його висловом, чи міг він ще "бути чим-небудь у цьому світі" . Катерина II була незадоволена тим, що він покинув службу і в кінці 1795 холодно прийняла його в Петербурзі; граф Ростопчина пише: "Кілька днів тому прибув принц Нассау. Він приїхав клопотати про землі, конфіскованих у родичів його дружини. Він був дуже погано прийнятий. Йому дали зрозуміти, щоб він не з'являвся на придворні обіди; Імператриця незадоволена ним за те, що він залишив службу ".

Рік по тому, принц Нассау знову приїхав до Петербурга, щоб вклонитися праху "великої  жінки". Після цього він прожив ще 12 років; оселившись на півдні Росії  у своєму маєтку Тинній (Поділля, Хмельницька область, Україна), поблизу Немирова, він старанно зайнявся сільським господарством, влаштовував свої маєтки в Криму, Польщі та Білорусії. Дружина його померла незадовго до смерті чоловіка в Криму, від кримської лихоманки. Сам він помер у Тинній в 1808 р. (21 квітня - 9 квітня за ст. Ст.) І там же похований.

Принц Карл Нассау-Зіген, за словами сучасника, дюка де Левізa, "був високого зросту і добре складний, але обличчя його мало виразно, його прийоми холодні, манери рядові, його розмови пласкі; він мав багато якостей, які створюють героя: заповзятливий характер , разючу енергію і найбільше презирство до смерті; його таланти, втім, були настільки ж незначні, наскільки велика була його безстрашність ". Інший сучасник, Бомбелой, присланий до Петербурга Людовіком ХVІ, писав: "принц Нассау благородно мислить і чесно надходить, важко зустріти людини, що діє завжди настільки прямо і твердо. Він каже, як думає, а думає він лицарськи благородно".

На жаль, у  сьогоднiшнiй Тиннi мало що нагадує про перебування принца Нассау. Не зберігся його маєток. Єдиний свідок - побудований у 18-му столiттi костел, одна з перлин архітектури, був зруйнований в 1956 роцi. Не збереглася й могила принца Нассау, яка була однiєю з найкращих на старовинному тиннянському кладовищi. Вона зруйнована десять рокiв тому при будiвництвi нового костелу.

Про неординарнiсть принца де Нассау свiдчить хоча б його заповiт, який вiн написав за кiлька днiв до смертi, текст якого був знайдений у Кам'янець-Подiльському міському державному архiвi. Ось, зокрема, лише кілька рядків з цього документа (переклад з французької мови - авт.):

"Я бажаю  бути похованим у Тиннi без ніякої помпи тиннянським священиком через три дні після моєї смерті на дiлянцi землi у п'ятдесят квадратних кроків, яка знаходиться біля цвинтаря, i де у майбутньому нiхто не може бути похованим. Я засновую два посаги по три сотні флорентiв кожен для двох дівчат, якi будуть виходити заміж кожного року в Тиннi за умови, що тиннянськi дівчата будуть вирощувати квiти на дiлянцi землi в п'ятдесят квадратних крокiв, де я буду похований. Це будуть дванадцять найбiльш поважних селянок Тинни, якi обиратимуть двох дiвчат для видачi заміж у рiчницю моєї смертi. Вибір на користь дівчат залежатиме вiд умiння й старанностi, з якими вони вирощуватимуть квiти на моїй могилi".

Летичівська Богородиця

Летичівська Богородиця являється великою Покровителькою Поділля та Волині. Щороку на свій спомин, 6 липня, вона збирає декілька тисяч вірних, які приїжджають на це велике свято з Кам’янець-подільської дієцезії і не тільки. Історія цієї чудотворної ікони є дуже цікавою. Але перед тим, як розповідати про саму ікону, потрібно згадати історію того міста, назву якого носить сама ікона.

Історія міста

Щодо походження назви міста то не має якоїсь однієї версії, а є їх аж три: Одна з них  говорить, що місто було засноване  витязем на ім'я Летич. Друга версія каже, що назва походить з праслов’янських топонімів з коренями лет або літ. Але ще є також третій варіант, який на відміну від попередніх має «рослинне походження», а саме: кущі ліщини, яких досить багато росло на берегах річки Вовк. Є припущення, що спочатку назва міста була «Ліщин», але з часом переформувалася на Летичів.

Летичів є  стародавнім поселенням. Археологічні знахідки свідчать про те, що люди жили тут з часів трипільської культури. На території селища було знайдено докази проживання людей у час  ранньої Русі.

Датою заснування Летичева вважається 1210 рік, але точних відомостей про це в історичних джерелах немає. Вперше в історичних документах місто згадується в зв'язку з розоренням його монголо-татарами в XIII ст.. Перший дерев'яний замок у Летичеві був  побудований у 1362 році литовськими  феодалами які в той час  володіли Болохівською землею. У 1434 році перейшов до Польщі і у 1466 році польським королем Стефаном Баторієм місту надане магдебурзьке право. У XV столітті Летичів залишався ареною боротьбу литовців з поляками. Розташування поселення було не дуже вдалим з військові точки зору порівняно до Камінця або сусіднього Межибоже. У XV- XVI столітті кримські татари і турки спалювали дерев'яний замок Летичева багато разів. Тому у десь у 1579 році Ян Потоцький почав перебудову замку у кам'яну фортецю. Річка Вовк залила рів навколо замку зробивши його одною з найкращих фортець тодішнього Поділля.

У 1606 році домініканські  монахи, які з'явилися тут у  кінці XIV століття, принесли з Ватикану у місто ікону Пресвятої Діви Марії Богородиці. Ікона дарована папою Климентом VII була копією ікони  з Базиліки Святого Петра в  Ватикані. В тому ж році за брамою замка почалося будівництво домініканського  монастиря. 1648-1652 роки це час повстання  під приводом Богдана Хмельницького.

Місто було атаковане  багато разів і спалене. Домініканці  встигли перенести ікону до Львова. Місто, як і усе Поділля було захоплене  турками у 1672 році. У 1682 році військо  польського короля Яна Собеського відбило Летичів.

У 1722 році ікону  повернено до монастиря. У 1778 році папа Пій VI коронує ікону, як чудотворну. За розповідями про Баал Шем Това перші євреї з'явилися у місті десь в 1750 році. У цей час економіка міста почала поліпшуватися. В 1765 році Летичів згадується як процвітаюче місто. У 1780 роках тут жило близько 800 євреїв. В внаслідок другого поділу Речі Посполитої 1793 року Летичів було приєднано до Російської імперії. Російський цар Микола I наказав закрити монастир як неправославний.В 30-их роках XIX століття місто було одним із центрів повстання очолюваного Устимом Кармалюком. У ХІХ столітті єврейське населення значно зросло - В 1897 році тут жило біля 4100 євреїв (60% від усього населення). В 1882 році у Летичеві відбувся єврейський погром.

На початку XX століття у часи Першої світової війни  місто якийсь час було під угорською  і німецькою окупацію. Єврейська  громада постраждала під час  більшовицької революції 1917 року і  громадянської війни від погромів з усіх боків конфлікту. Летичів  отримує статус смт у 1924 році. Не обминула Летичів колективізація 20-их і штучний голодомор 30-их. 17 липня 1941 року Летичів окупований німецькими військами. Вони влаштували єврейське гетто а у замку концтабір де тримали євреїв міста. У кінці 1942 року біля передмістя Залетичівки було вбито біля 7200 мешканців гетто. 23 березня 1944 року визволена військами Другого Українського фронту радянської армії.

За всю  свою історію Летичів знаходився в районні активних дій боротьби народних мас за національне і  соціальне визволення. Це і багаточисельні антифеодальні повстання, національно-визвольна війна Б. Хмельницького, "Коліївщина", гайдамацькі повстання. Але найбільший слід в історії войовничого Летичева залишив Устим Кармалюк, який очолив антифеодальне повстання на початку ХІХ століття.

В різні часи в Летичеві побували відомі особистості. В жовтні 1846 року Летичів відвідав Т.Г. Шевченко. Про це він згадує в  повісті "Прогулянка із задоволенням і не без моралі" та в творі "Варнак". У вересні 1854 року в  Летичеві 6 днів прожив Л.М. Толстой. Також  існує припущення, що Летичів відвідував Оноре де Бальзак.

Приїзд ікони до Летичева

Своє походження Цариця Поділля сягає далекої  від нас Італії, а саме Апостольського Престолу. У 1606 році святіший Отець  Климентій VІІІ ревний в поширені святої віри вислав на Русь своїх місіонерів. Посилаючи та благословляючи місіонерів у далеку дорогу, папа обдарував їх цінним даром    іконою, яка була написана на зразок ікони «Salus populi Romani». І власне з цією саме іконою монахи-домініканці на запрошення Кам’янець-Подільського єпископа Павла Волуцького, прибули на Поділля у ХVІ ст.

Старовинне  передання свідчить, що після того як Ян Потоцький побудував у Летичеві оборону фортецю, прибули монахи-місіонери  з іконою Матері Божої. Але ченців зустріли не гостино, тому що староста Потоцький був кальвіністом. Він  заборонив не тільки оселитися у  місті, а навіть входити до нього. Однак на прохання своєї дружини  Єлизавети все ж таки дозволив місіонерам оселитися у Залетичівці, у двох сільських хатах.

Незважаючи  на труднощі ченці не втрачали надії. В одній хаті вони зробили капличку, у якій молилися, а другій мешкали. Одного вечора монахи як завжди, молилися перед іконою Пресвятої Діви Марії. «Мешканці Летичева побачили надзвичайне сяйво, немов спалахнула пожежа. Подумали, що горять хати. Прибігли зі страхом і побачили диво: світло, наче вогняний стовп, сходило від ікони Богородиці у небо. Сповнені радості та щастя, впали на коліна, віддаючи шану Пресвятій Діві Марії. Туди прибула також і шляхта та й сам летичівський староста Ян Потоцький, усі побачили ікону у надзвичайному сяйві. До світанку перед іконою навколішках покірно стояв летичівський староста, віддаючи у володіння Пресвятій Діві Марії свій замок і увесь край».

Ян Потоцький  настільки перейнявся цим чудом, що прийняв католицьку віру, а фортецю  пожертвував для Цариці небес. В  замку домініканці влаштували каплицю, до якої перенесли ікону.

Причиною  побудови храму стала Матір Божа Летичівська.

Окрім вище згаданого  чуда, є ще одне велике чудо, яке зробила  Матір Божа Летичівська. Під час одного з наїздів татар на Подільські землі, під Летичівом разом зі своїм військом, щоб перепочити від важких битв, затримався Станіслав Ревера-Потоцький. Нічого не знаючи та не підозрюючи про наближення татарської армії військо заснуло разом зі своїм полководцем. Але стомленому гетьманові під час сну з’явилася особа жінки, яка перестерігала його перед бідою, яка вже була дуже близько. Проснувшись від цього видіння гетьман збентежений одразу повідомив про своє видіння військову старшину. Але вони переконали його, що це все від перевтоми. Заспокоєний гетьман повернувся до сну, але незадовго знову побачив ту саму постать жінки, яка стверджувала йому те ж саме, що й у першому видінні. Потоцький знову збирає старшину, але й цього разу йому не повірили, і він знову пішов спати, але ледь він заснув, як знову та ж сама жінка з’явилася перед ним. Жінка була дуже схожою на ту яка зображена на Летичівській іконі. Жінка знову говорила, щоб готуватися до бою. Цього разу гетьман не скликав старшини, але віддав війську наказ бути готовим до бою. І рано вранці на горизонті дійсно появилися турецькі війська. Але військо гетьмана вже було готове до бою, тому заспівавши старовину пісню «Богородиця» вдарили по загарбниках. Після перемоги гетьман увійшов до маленької дерев’яної каплички у твердині, і склав Богові подяку. І тут на іконі він побачив саме ту жінку, яка йому три рази являлася. В подяку Пресвятій Богородиці за перемогу над ворогом гетьман разом із своїм військом склали пожертвування на будову мурованого храму.

Будовою храму  зайнявся летичівський староста Ян Потоцький. І вже у 1638 році ікону Богоматері перенесено до нового храму. Слава про численні чуда швидко-швидко розросталась. Але нажаль цей спокійний час тривав всього десять років, тому що наступна епоха було тяжкою та страшною.

Перша подорож ікони

В 1648 році монахи вивезли ікону з причини війн між українськими та польськими народами. Храм було пограбовано та призначено для стайні. Монахи-Домініканці змушені  втікати з іконою до Львова. І  тут вона затрималася аж на цілих 76 років у храмі Тіла Господнього. 26 січня 1699 року після Карловецького трактату між Австрією, Росією, Польщею і Венецією з одного боку і Турцією з іншого-Поділля звільнилося від наїзників, стихли багаторічні війни. Такий перебіг подій дозволив домініканцям повернутися до Летичева. З 1712 року розпочалася відбудова святині та монастиря, і вже у 1722 році ікона Пресвятої Діви Марії змогла повернутися до Летичева.

Коронація

Після того як влада затвердила, що ікона Летичівської Богородиці є чудотворною, домініканці звернулися до Апостольського Престолу з проханням про коронацію ікони. Святіший Отець Пій VI прихильно віднісся до прохання і видав декрет про дозвіл здійснити коронацію ікони. В 1778 році папою були надіслані до Летичева золоті корони. Коронація відбулася 4 жовтня 1778 року.

На жаль 1824 року корони було викрадено, але вже  не задовго у 1880 році Папа Римський Леон ХІІІ поблагословив нові золоті корони, прикрашені перлинами і п’ятьма  діамантами, які до цього часу прикрашають  чудесну ікону.

Друга подорож ікони

Сумний та важкий період для ікони розпочався з розподілом Речі Посполитої. Подільські землі перейшли до володіння російських царів. Життя католицьких осередків  постійно  переслідувалось та утискалось. З роками все менше ставало  ченців, але й ті які залишалися не могли вільно працювати. Після  повстання, яке вибухнуло 1832 році, російський уряд за наказом царя Миколая І  скасував монастир домініканців, а  храм був відданий до дієцізіальних священиків. З часом військових заворушень настали часи переслідувань за віру. І внаслідок цих переслідувань тодішній настоятель о. Франциск Шимкус у 1914 році побоюючись знеславлення ікони перевозить її до Пєтнічан, до маєтку графа Здіслава Грохольського. Але невдовзі ікону перевезено до храму Братів Капуцинів у м. Вінниці.

З входом австрійських військ на Поділля, настали часи миру, тому парох Летичівської парафії вирішив урочисто повернути ікону Богородиці з Вінниці до Летичева.

Але вже невдовзі 1919 року місто захопили більшовики. Над дверима святині розмістили напис «Тут вхід у комісаріат». Це сталося так несподівано, що не було навіть часу на винесення ікони. Ікону  прикрили завісою. Більшовики навіть не здогадувалися, який скарб криє ця проста завіса.

У цьому ж  році 1 лютого у Летичів ввійшло  польське військо і почалися польсько-більшовицькі війни. 1920 року Чудотворну ікону було вивезено до Проскурова. Звідти у спеціальному вагоні пристосованому під каплицю, ікону вивезено до Варшави.

Провідну  роль у поверненні ікони на давні  землі відіграв єпископ Адольф Шельонжек, пастир Луцької дієцезії. Після її привезення на українські землі, він розташував її у кафедральному соборі Луцька, оскільки апостольський престол довірив турботу і керування Кам’янець-Подільською дієцезією, а також опіку над майном, яке знаходилося на її території. Це урочисте перенесення чудотворної ікони відбулося 18 листопада 1935 року.

Невдовзі 1939 рік приніс із собою нові кровопролиття - ІІ світову війну. Єпископа Адольфа  Шельонжека  на початку 1945 року було вивезено до Києва і арештовано, а священики отримали наказ залишити Луцьк. Під час евакуації, в останню хвилину було знято ікону, її загорнуто в ковдри, і запаковано в кухонну шафу. 6 серпня 1945 року в урочистість Преображення Господнього у вантажному вагоні, серед меблів та багажів Пані Поділля та Волині вирушила у своє чергове вигнання на Захід.