Особливості суб'єктів трудового права

Отже, визначаючи поняття роботодавця у вітчизняному Трудовому Кодексі, бажано було б вказати таких і інших суб'єктів, що, як виняток, матимуть право укладати трудові договори від свого імені.

Дивує, щоправда, застосування у вказаному законі замість терміна "роботодавець" іншого менш вживаного аналога - "працедавець".

Якщо скористатися Тлумачним словником української мови, то побачимо, що терміни "роботодавець" і "працедавець" є словами-синонімами. Отже, працедавець - це той же роботодавець. А непослідовним у цьому випадку виявився законодавчий орган, який знехтував ухваленими ним же законодавчими актами.

Ключовим елементом правового статусу роботодавця, як і будь-якого іншого суб'єкта трудового права України, є його трудова правосуб'єктність. Вона реалізується в суспільних відносинах, що належать до предмета трудового права, і трансформується в суб'єктивні права й обов'язки.                    О.Г. Середа правосуб'єктність роботодавця визначає як організаційно й економічно забезпечену суспільно-правову властивість, що полягає в наданні державою особі (юридичній чи фізичній) вихідних прав та обов'язків, за наявності яких вона може застосовувати найману працю.28

Зміст трудової правосуб'єктності роботодавця розкривають ті властивості й ознаки, якими повинен володіти суб'єкт, щоб бути самостійним учасником суспільних відносин у сфері трудового права. Тому доцільно згрупувати ознаки, які характеризують трудову правосуб’єктність роботодавців. Таких ознак можна виділити декілька груп, при цьому дозволити собі не брати до уваги і не виділяти окремі ознаки, що, як видається, зовсім не характеризують трудову правосуб'єктність роботодавця, або такі, які мають другорядний, похідний характер (наприклад, наявність статуту підприємства чи можливість здійснювати завдання, передбачені метою створення підприємства або ж наявність у нього дисциплінарних повноважень).

Одні радянські вчені до числа ознак трудової правосуб'єктності підприємства відносили: право самостійно здійснювати прийом на роботу; наявність фонду оплати праці; окремий розрахунковий рахунок; самостійний баланс. Інші вважали, що підприємство, будучи суб'єктом трудового права, повинно мати: право прийняття і звільнення працівників; кошти для оплати їх праці, а також для інших потреб, пов'язаних з організацією праці; можливість самостійно відповідати за трудовими зобов'язаннями.29

Більшість науковців серед ознак, які характеризують трудову правосуб’єктність роботодавців, називають наявність права прийому і звільнення працівників; організаційну і майнову відокремленість (самостійність); наявність грошових коштів для оплати праці; можливість самостійно нести відповідальність за виконання зобов'язань, що випливають з трудових правовідносин.

Найпершою ознакою правосуб'єктності роботодавців є можливім приймати і звільняти працівників. Ця правомочність випливає, переважно, з законодавства, хоч може визначатися і на інших підставах.

Якщо говорити про громадян-власників, то цілком зрозуміло, що роботодавчі властивості виникають із досягненням повноліття. Тобто трудова правосуб'єктність громадян-роботодавців за віком її настання не збігається з трудовою  правосуб'єктністю  громадян-працівників. І  хоча суб'єктом права власності    громадяни   можуть   бути   навіть  до досягнення повноліття використовувати працю інших громадян як роботодавці вони можуть л досягнувши 18-річноговіку.

Трудова правосуб'єктність юридичних осіб за загальним правилом виникає з моменту їх державної реєстрації. Саме факт державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності чи легалізації, наприклад, громадського об'єднання у встановленому законом порядку, з якого вони набувають статусу юридичної особи, є тим моментом, з якого виникає як загальна цивільна, так і трудова правосуб'єктність власників - юридичних осіб.30

Більшість представників науки трудового права вважають, що не можна ототожнювати трудову правосуб'єктність з цивільною правосуб'єктністю юридичних осіб. Право прийому та звільнення працівників може належати і деяким суб'єктам, що не користуються статусом юридичної особи. Але їх трудова правосуб'єктність, як видається, все одно пов'язана з цивільною правосуб'єктністю і залежить від неї. Ті ж самі філії чи представництва утворюються юридичними особами для забезпечення виконання статутних цілей та завдань цих юридичних осіб і наділяються ними певними повноваженнями для самостійної участі у цивільному обороті. Отож, можна говорити про їх цивільну правосуб'єктність, яка хоч і це повною мірою відповідає правосуб'єктності юридичної особи, проте вона наявна. Наприклад, згідно з Положенням про порядок створення і реєстрації комерційних банків, філія банку - банківська установа, яка не є юридичною особою, діє від імені головного банку на підставі окремого положення, має свій субкореспондентський рахунок і МФО або працює на єдиному кореспондентському рахунку з головним банком та проводить банківські операції, передбачені положенням про філію за умови наявності і п межах дозволу, наданого банком - юридичною особою. Отже, якщо юридична особа як власник частину своїх повноважень делегує утвореним нею відокремленим підрозділам, то реалізуючи право власності, вправі використовувати працю громадян, тобто бути роботодавцями.

Закон України "Про збір на обов'язкове соціальне страхування" назви філії, відділення та інші відокремлені підрозділи юридичних осіб, що є юридичними особами, платниками збору на обов'язкове соціальне страхування, у тому числі на випадок безробіття, а отже, юридично визнає за ними трудову правосуб'єктність.

Інакший підхід до питання трудової правосуб'єктності держави як суб'єкту права власності. Як відомо, свої повноваження власника держава реалізує через створені нею органи. У загальнодержавній власності - через Верховну Раду України; в комунальній - через обласні, районні, міські, селищні і сільські ради народних депутатів. Тому цілком очевидно, що саме ці органи і були уповноваженими суб'єктами, які виступатимуть роботодавцями у вина реалізації державою своїх повноважень власника.

Другою основною ознакою трудової правосуб'єктності роботодавців майнова самостійність. У юридичній літературі, характеризуючи цю ознаку роботодавця, деякі автори вважають, що достатньо мати фонд заробітної плати і самостійно ним розпоряджатися. Можливо, на той час, коли роботодавцями фактично представлені лише державні підприємства, установи, організації, фонд оплати праці є ознакою їх трудової правосуб'єктності. У наш час, напевне, обмежуватися лише фондом оплати праці не можна. Фонд оплати праці компенсує тільки прямі затрати на використання робочої сили. Сучасний роботодавець повинен мати достатньо коштів для забезпечення за свій рахунок цілої низки пільг матеріального характеру для своїх працівників. А в разі заподіяння шкоди їх здоров'ю в процесі трудових відносин він повинен мати кошти для відшкодування завданих збитків.

Аналіз  норм   окремих  законодавчих  актів  показує,  що роботодавець зобов'язаний виплачувати працівникові не просто заробітну плату, а оплату у розмірі не нижче від встановленого державою мінімального рівня. Тому майнові можливості його повинні бути достатніми для забезпечення його вимоги.

Третьою ознакою правосуб’єктивності роботодавців є їх здатність забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Цю ознаку, незважаючи на її очевидність і легальне закріплення, не завжди визнавали у юридичній літературі. Більше того, автори колективної монографії "Права підприємства в галузі організації праці" спробували виділити цю ознаку для характеристики підприємств як роботодавців, проте не були підтримані відомими вченими трудовиками. Послідовним у цьому плані виявився хіба що О.В. Смірнов, котрий у ранніх своїх працях, так і тепер твердо обстоює позицію створення роботодавцем "необхідних умов для якісної і високопродуктивної роботи".31

Варто відзначити,   що  законодавець  недаремно   наголошує   на необхідне забезпечувати для всіх працівників належні умови праці. Ця вимога випливає, самої сутності трудового права як права соціального, яке виникло як засіб охорони праці. А належні умови праці повинен забезпечувати роботодавець.

Можна заперечити цю ознаку, вважаючи, що всі ці обов'язки скоріше становлять  зміст  трудових   правовідносин,  а  не  передумови роботодавчої правосуб'єктності, бо забезпечення відповідних умов праці покладається вже фактичного роботодавця, тобто на особу, яка вступила у трудові правовідносин найнявши певного працівника, а, отже, яка реалізувала свою роботодавчу правосуб'єтивність. Логіка у такому запереченні є тільки на перший погляд. Законодавець недаремно вимагає, щоб роботодавець, укладаючи трудовий договір, а отже, ще до виникнення трудових правовідносин, прийняв на себе зобов’язання створити працівникові безпечні та нешкідливі умови праці. Така вимога, по суті є  передумовою його правосуб'єктності. Не може бути роботодавцем особа, неспроможна забезпечити працівникові умови праці, необхідні для виконані роботи. Тим більше, що головні з таких умов праці визначені законодавством працю або колективним договором.

Отже, визнаючи роботодавця суб'єктом трудового права, держава наділяє його правами, необхідними, як мінімум, для того, щоб він міг виступати як суб'єкт трудових правовідносин. Оцінюючи правосуб'єктність роботодавця як потенційного учасника останніх, слід виділити такі її елементи: спроможність надання роботи працівникові і створення належних умов його праці; спроможність оплатити його працю; несення відповідальності за невиконання працівником покладених на нього трудових обов'язків.32 

Розділ 2.Загальна характеристика інших суб’єктів трудового права

2.1 Профспілковий орган підприємства як суб'єкт трудового права України.

Окрім працівника і роботодавця, суб'єктами трудового права виступають також інші організації та органи. КЗпП, Законами України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", "Про організації роботодавців", "Про колективні договори і угоди" та іншими нормативно-правовими актами врегульовано правовий статус трудових колективів, професійних спілок, виборних органів професійних спілок, організацій та об'єднань роботодавців, Національної ради соціального партнерства, Національної служби посередництва та примирення.33

У відповідності зі ст. 19 Закону України «Про професійні спілки, права та гарантії їх діяльності» від 15.09.99 р. профспілки, їх об'єднання здійснюють представництво й захист трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, у відносинах з роботодавцями, а також з іншими об'єднаннями громадян. У питаннях колективних інтересів працівників профспілки, їх об'єднання здійснюють представництво й захист інтересів працівників незалежно від їх членства у профспілках.

Теорія профспілкового представництва була розроблена ще за радянських часів, коли профспілки фактично були державними організаціями. Їх діяльність будувалась за територіально-виробничим принципом, що виключало можливість існування декількох профспілок, які захищали б інтереси різних груп працівників. Вони здійснювали захист не тільки своїх членів, а усіх працівників того або іншого підприємства, установи, організації, у тому числі представників адміністрації. Так, існує точка зору, що профспілкове представництво ґрунтується на законі, оскільки, виступаючи в ролі представників колективів працівників (в тому числі і не членів профспілки), профспілкові органи діють без будь-якої довіреності з їх сторони.

Відповідно до ст.2   Закону України „Про професійні спілки, їх права і гарантії діяльності” професійні спілки створюються з метою представництва, здійснення та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок. Самі працівники не в змозі протистояти роботодавцю і захищати свої інтереси. Об’єднання працівників у більшій або меншій мірі в  змозі це зробити34. Представництво – це форма, через яку профспілки здійснюють своє соціальне призначення – виражати інтереси працівників, захищати їх права і законні інтереси. З точки зору права – це визнання у найбільш загальній формі правосуб’єктності профспілок у сфері трудових відносин. Воно окреслює межі їх правового становища35.

Основні права профспілок перелічені у гл. ІІ Закону України „Про професійні спілки, їх права і гарантії діяльності”. Обсяг і характер прав профспілок визначається перш за все метою їх створення, завданнями які перед ними стоять, виконуваними функціями. Цей перелік починається з права на представництво не випадково. Представницький характер повноважень профспілкового комітету складає основу їх правового положення як суб’єктів трудового права. Саме воно пояснює місце профспілок у механізмі соціального партнерства, а цей механізм обумовлює права та обов’язки профспілок як суб’єктів трудового права. У відповідності зі ст. 4 Закону України „Про колективні договори та угоди” профспілкам надається право представляти інтереси працівників як при  укладенні колективних договорів (на рівні підприємства), так і при укладенні угод на державному, галузевому та регіональному рівнях.

Весь  комплекс  представницьких  прав  профспілок  за  своєю 

функціональною  спрямованістю  Н.А. Циганчук цілком обґрунтовано поділяє  на  чотири  основні  групи: організаційно-управлінські  права; права  у  сфері  локального  правотворення (встановлення умов  праці); права  у  сфері  правозастосовчої  діяльності (застосування  умов  праці); контрольно-наглядові  права36.