Особливості суб'єктів трудового права

Вступ

Актуальність теми. Перехід України до нових механізмів господарювання і виникнення у зв’язку з цим різноманітних підприємств і організацій, що базуються на різних формах власності, зміцнення їх юридичної та економічної самостійності, розвиток соціального партнерства призвели до зміни правового становища суб’єктів трудового права, виникненню у них нових прав та обов’язків, появи нових повноважень, що вимагають детального вивчення.

З розвитком сфери договірного регулювання формуються нові соціальні стосунки між працівниками і роботодавцями у процесі трудової діяльності не лише в межах підприємства, а й на інших рівнях – регіону, галузі, держави. Розширюється коло суб’єктів цих відносин, у зв’язку з чим виникає необхідність чіткого визначення їх правового статусу.

Формування суб'єктного складу трудового права має об'єктивний характер. Однак динамічність трудових і пов'язаних з ними відносин теж достатньо швидко викликає зміну сформованого суб'єктного складу цієї галузі права. Аналіз останнього є предметом різноманітних наукових досліджень, оскільки виникає нагальна потреба вирішити питання, чи збереглися об'єктивні передумови для існування даної відособленої галузі права і чи мож¬ливе правове регулювання відносин між наявними суб'єктами в рамках інших галузей - цивільного, адміністративного й конституційного. Зараз ця проблема особливо гостро стоїть перед наукою трудового права.

Сьогодні Україна, здійснюючи поставлену перед собою мету, - інтегруватись у світовий і європейський економічний і правовий простір, стає учасником глобального процесу формування нового типу соціально-трудових відносин. У цьому зв'язку різні аспекти проблеми суб'єктів трудового права, питання правових комунікацій набувають для вітчизняної науки трудового права особливого значення. До того ж процеси внутрішнього реформування українського суспільства з метою створення належних підвалин правової держави, побудови громадянського суспільства теж обумовлюють актуальність проблематики зазначених суб'єктів. Вітчизняній правовій науці, у свою чергу, належить закласти міцний теоретичний фундамент реформ, що проводяться в Україні.

Мета та завдання курсової роботи. Мета роботи полягає у дослідженні особливостей суб’єктів трудового права.

Для досягнення мети завдання курсової роботи наступні:

• визначити сутність суб'єктів трудового права;
• здійснити класифікацію суб'єктів трудового права;
• охарактеризувати працівника як первісного суб'єкта трудового права;
• розглянути трудову правосуб’єктивність роботодавця, її ознаки;
• дослідити особливості інших суб'єктів трудового права.

Структура курсової роботи. Дана робота складається із вступу, двох розділів з підпунктами, висновків та списку використаних джерел.

Розділ 1. Поняття та правове становище основних суб’єктів трудових правовідносин

1.1 Поняття і  класифікація суб’єктів трудових  правовідносин

Більшість фахівців під суб'єктами трудового права розуміють учасників суспільних відносин, які можуть мати трудові права і юридичні обов'язки, врегульовані трудовим законодавством. На думку B.Л. Костюка, суб'єкти трудового права - це учасники суспільно-трудових відносин, які відповідно до його норм наділяються можливістю мати, реалізовувати (набувати, здійснювати) трудові права й обов'язки, а також нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання останніх.1                К.М. Гусов і В.М. Толкунова даними суб'єктами вважають сторони трудових та інших безпосередньо пов'язаних з ними відносин, які володіють трудовою правосуб'єктністю.2

Суб'єкти трудового права - це учасники індивідуальних, колективних трудових та інших відносин, що є предметом трудового права, і які на підставі чинного законодавства наділяються суб'єктивними правами та відповідними обов'язками. Суб'єкти трудового права - більш широке поняття, ніж суб'єкти трудових правовідносин.3

Основною властивістю суб'єкта галузі (права) є правосуб'єктність - можливість мати і своїми власними діями набувати і здійснювати суб'єктивні права й нести юридичні обов'язки, передбачені нормами даної галузі права. Її інакше називають праводієздатністю, оскільки її складниками є правоздатність (пасивна правосуб'єктність, можливість мати права й обов'язки) і дієздатність (активна правосуб'єктність, можливість набувати й реалізовувати права й обов'язки своїми власними діями).

Загальною ознакою віднесення тих чи інших осіб до суб'єктів трудового права є володіння ними трудовою правосуб'єктністю. Правосуб’єктність виступає засобом конкретизації (закріплення) кола суб'єктів - осіб, які володіють здатністю бути носіями суб'єктивних юридичних прав та обов'язків. Вона характеризує специфічне правове положення суб'єктів трудового права, визначає коло правовідносин, учасниками яких вони можуть виступати.

Розуміння трудової правосуб'єктності як єдності правоздатності й дієздатності дотримуються більшість науковців.4 На відміну від багатьох інших галузей, у трудовому праві моменти виникнення правоздатності й дієздатності збігаються, чим як би презюмується їх нерозривний зв'язок. Це, звичайно, наводить на думку, що існує так звана «праводієздатність», яка не поділяється на самостійні елементи. Дійсно, у відносинах роботодавців і право-, й дієздатність виникають одночасно з моменту їх створення у встановленому законом порядку. Для фізичних осіб існує законодавчо закріплений обов'язок виконувати доручену їм роботу особисто (ст. 30 КЗпП України), без права передоручати її виконання іншим особам, за винятком випадків, передбачених трудовим законодавством. Неможливість для працюючого передати виконання своєї трудової функції іншому дозволяє вести мову про нерозривний зв'язок зазначених елементів трудової правосуб'єктності. Проте існують «виняткові випадки їх незпівпадання», які переконливо доводять необхідність розмежування правоздатності й дієздатності у досліджуваній сфері, адже деякі трудові права не вимагають неодмінно особистої участі їх володаря в процесі їх реалізації.2 Це, наприклад, обмеження цивільної дієздатності, що тягне за собою одержання заробітної плати з обов'язкової згоди опікуна, що ніяк не стосується трудової правоздатності, але впливає на правореалізацію. Так, за ст. 237 Цивільного кодексу України при одержанні заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особою, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпоряджання ними здійснюються піклувальником.5 Він може письмово дозволити цій особі й самостійно отримувати вказані доходи й розпоряджатися ними. Нам остання позиція видається більш правильною, тому що міжгалузевий поділ елементів правосуб'єктності враховується трудовим правом. Крім того, тісний взаємозв'язок 2- х правових явищ зовсім не означає їх взаємопоглинання, а «нове» явище правосуб'єктності в нашому випадку не здобуває ніякої якісної своєрідності щодо простої сукупності правоздатності й дієздатності. Усі ці положення виступають «відправною точкою» для подальших міркувань про сутність правосуб'єктності.

Таким чином, можемо стверджувати, що трудова правосуб'єктність становить собою найбільш широке й одночасно ємне за своїм змістом поняття, що виражає сукупність основних юридичних властивостей і якостей суб'єкта трудового права, а саме трудової правоздатності й трудової дієздатності. З її наявністю пов'язується можливість вступу особи в регульовані трудовим правом відносини. У результаті реалізації трудової правосуб'єктності із суб'єкта права формується суб'єкт відносин регламентованих трудовим правом.

Отже, суб'єктами трудового права є особи, які володіють трудовою правосуб'єктністю, при реалізації якої ці суб'єкти здобувають статусу учасників відносин регульованих трудовим правом.

Класифікація суб'єктів трудового права України має важливе значення в наукових дослідженнях, оскільки забезпечує можливість більш різноманітно і внаслідок цього - описати їх більш відповідно реаліям, а також дозволяє назвати найважливіші їх характеристики.

Підставою класифікації суб'єктів трудового права, яка нерідко застосовується в юридичній літературі, є критерій їх поділу за статусами. Такої позиції дотримується, приміром, В.І. Прокопенко, який до таких суб'єктів відносить громадян, визначаючи їх як фізичних осіб, які володіють певним цивільним статусом, тобто сукупністю обставин фактичного порядку, що характеризують цих осіб як учасників юридичного спілкування. Складовими елементами, що створюють статус, є громадянство, стать, вік, стан здоров'я, сімейне становище, освіта, місце проживання, спеціальність, кваліфікація, зайнятість та інші дані, що характеризують особу. Громадянський статус визначає лише вихідні позиції громадянина в правовому спілкуванні. При цьому до нього включаються риси і юридичні властивості, притаманні конкретному громадянинові до вступу його у сферу відповідних правовідносин. За цивільним статусом усі громадяни України є рівними. Але в природі немає 2-х громадян, які були б абсолютно однаковими за віком, станом здоров'я, освітою, спеціальністю і кваліфікацією. Фахівець вважає, що при вступі громадянина у трудові відносини кожен з елементів його статусу зумовлює саму можливість працевлаштування (наприклад, вік, стан здоров'я), визначає зміст роботи, що ним виконуватиметься (освіта, спеціальність, кваліфікація) або неможливість бути зайнятим саме на цій роботі (судимість, стать тощо).6 JI.B. Могілевський до суб'єктів трудового права залежно від критерію наявності громадянства відносить громадян України, осіб без громадянства і громадян іноземних держав.7

С.М. Прилипко й О.М. Ярошенко дотримуються позиції, що основними суб'єктами трудового права виступають сторони трудових правовідносин - працівники й роботодавці. Неосновні суб'єкти поділяються на похідні й допоміжні. До суб'єктів, правовий статус яких є похідним від статусу працівника слід віднести особу, яка шукає роботу (безробітного), інваліда, який отримав розлад здоров'я внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання та ін. Будь-яка із цих категорій осіб не має самостійного значення і існує як передуюча правовій особистості або як наслідок існування такої особи як працівника. Сутність допоміжних суб'єктів полягає в тому, що їх здатність до правоволодіння спрямована на обслуговування функціонування основних суб'єктів трудового права як повноцінних учасників відносин у царині праці. До суб'єктів, правовий статус яких має допоміжний характер, належать професійні спілки, трудовий колектив, державні органи.8 Названі та інші фахівці трудового права похідних суб'єктів трудового права позиціонують тільки з правовою особистістю працівника. Похідні ж суб'єкти в контексті такого основного суб'єкта, як роботодавець, ніким не називаються. І це не випадково, якщо враховувати особливості виникнення роботодавчої правосуб'єктності.

В сучасній юридичній літературі суб'єкти права розмежовуються також за ціннісним критерієм. Причому одні фахівці вищою правовою цінністю визнають індивіда як суб'єкта права, інші -як соціально-правового феномена. Такий підхід до класифікації досліджуваних суб'єктів виводить нас до першооснови права, до його істинного джерела - людини, саме правові якості якої є справжньою субстанцією, з якої створюються, формуються всі суб'єкти права, включаючи державу. Людина є джерелом усього правового. Будь- якій класифікації, в тому числі і класифікації суб'єктів трудового права, належить ураховувати зазначений момент.

Саме працівник є первісним суб'єктом трудового права України Л.В. Котова переконана, що в центрі уваги трудового права має знаходитися людина, її особистість.9 М.М. Пурей робить висновок, що «на сучасному етапі розвитку нашої держави підсилюється перетворююче значення праці, розширюються можливості її застосування. Нові соціально-економічні умови - різноманіття форм власності, ринкові відносини, впровадження нових методів господарювання, свобода підприємницької діяльності, формування ринку праці - неминуче вносять істотні зміни в зміст трудових відносин і в правове положення його суб'єктів, а також у зміст категорії «право на працю».10

Виходячи із соціального призначення трудового права, робимо висновок, що повна рівність працівників і роботодавців неможлива, оскільки пріоритет має віддаватися захисту прав та інтересів працівника, а тому виробнича функція не повинна реалізовуватися за рахунок обмеження соціальної.

Отже, первісним суб'єктом трудового права України є працівник. Суб'єктом трудового права слід також визнати роботодавця: будучи стороною трудових відносин, що займають центральне місце в предметі трудового права, він має статус основного суб'єкта трудового права.

Сутність службових суб'єктів трудового права полягає в тому, що їх правосуб'єктність спрямована на обслуговування функціонування працівника й роботодавця як повноцінних учасників відносин у сфері праці. До суб'єктів, правовий статус яких має допоміжний характер, належать професійні спілки, державні органи, приватні кадрові агентства, комісії по трудових спорах, примирні комісії, трудові арбітражі та ін. B.JI. Костюк, проаналізувавши проект Трудового кодексу України, робить справедливий висновок, що службовими суб'єктами трудового права можуть визнаватися: органи державної влади й органи місцевого самоврядування, Національна тристороння соціально-економічна рада, примирна комісія, трудовий арбітраж, Національна служба посередництва і примирення, органи державного нагляду й контролю за дотриманням трудового законодавства, КТС, суди. При цьому науковець зауважує, що в проекті цього Кодексу їх правове положення окреслено достатньо поверхово, що підкреслює другорядність місця останнього в конструкції даного акта11. Варто підтримати А. М. Слюсара, який вважає, що, з правової точки зору, модель правового положення суб'єктів трудового права, яка міститься в проекті Трудового кодексу України, є недосконалою, що засвідчує нагальну потребу змістовного доопрацювання відповідних його норм-приписів. У книгу І «Загальні положення» проекту ТК доцільно помістити окрему главу, присвячену суб'єктам трудового права, де варто: а) навести перелік суб'єктів трудового права, б) охарактеризувати основні засади їх правового статусу, в) закріпити умови набуття й реалізації трудової правосуб’єктності.12

1.2. Працівник як основний суб’єкт трудового права

Статусу працівників громадяни набувають з факту укладення трудового договору. Тому очевидно, що до юридичного оформлення трудових відносин, а також після їх припинення цілком прийнятним може бути і термін громадяни. І хоча громадянство є категорією іншої галузі права й визначає постійний правовий зв'язок особи з державою, застосування цього терміна цілком правомірне й у трудовому праві. Тим більше, що для цього є певні законні підстави. Йдеться насамперед про випадки, коли суб'єктами трудових правовідносин є громадяни інших держав чи особи без громадянства.13

Сьогодні правовий статус працівника й елементи його змісту визначаються нормами КЗпП України. Проте чинний Кодекс розроблявся зовсім в інших соціально-економічних умовах, коли в системі суб'єктів трудових відносин первинними були інтереси держави, яка в радянську добу була й основним суб'єктом, що регламентував трудові відносини, й одночасно єдиним роботодавцем. Правовий статус трудівника був похідним від статусу держави, що було цілком закономірно в умовах домінування державної форми власності.