Страхування від нещасних випадків у Системі соціального захисту населення

Особливе значення в становленні системи обов'язкового страхування мав прийнятий в  Росії у 1903 році Закон „Про компенсації громадянам, які потерпіли внаслідок нещасного випадку, робітникам та службовцям, а також членам їхніх сімей на підприємствах фабрично-заводської, гірничої і гірничозаводської промисловості". За цим законом роботодавець ніс відповідальність за шкоду, нанесену здоров'ю його працівникам при нещасних випадках на виробництві, а також передбачався обов'язок підприємця і держави виплачувати винагороди потерпілим або членам їхніх родин у вигляді допомоги або пенсій. Через рік на теренах Російської імперії діяло вже біля 500 страхових компаній, товариств взаємного страхування та лікарняних кас, що надавали послуги із страхування від нещасного випадку.

Державною Думою  Російської імперії було зроблено чимало зусиль для соціального забезпечення населення, у тому числі 23 червня 1912 року був прийнятий Закон „Про страхування робітників на випадок хвороби і нещасних випадків", який передбачав, що допомога лікаря за рахунок підприємця надавалася застрахованій особі у чотирьох видах:

—  невідкладна  медична допомога при раптових захворюваннях і нещасних випадках;

— амбулаторне  лікування;

— допомога при  пологах;

—  лікарняне (стаціонарне) лікування з повним забезпеченням хворого.

У грудні того ж  року була заснована Рада із справ  страхування, а вже з січня 1914 року почали засновуватись страхові товариства із страхування працівників від нещасних випадків.

У 1917 році, у  зв'язку із зміною державного устрою та громадянською війною, цей вид  страхування припинив існування  і був відновлений лише у 1921 році. Зокрема Декретом Ради Народних Комісарів „Про соціальне страхування осіб, зайнятих найманою працею" від 15 листопада 1921 р. знову запроваджувалося соціальне страхування від нещасного випадку, що поширювалося на всі випадки тимчасової та стійкої втрати працездатності. Не маючи чіткої концепції щодо розвитку особистого страхування, уряд більшовиків вже з березня 1929 року запровадив колективне страхування, а з 1933 року соціальне страхування почало перетворюватись у соціальне забезпечення, що було притаманне країні з державною формою власності. Та вже на початок 1940 року показник рівня охоплення страхуванням від нещасних випадків працівників знизився до 30 %, і цей вид страхування став'збитковим. Незабаром його відмінили, ввівши паралельно індивідуальне змішане страхування, страхування на випадок смерті і втрати працездатності, а також страхування від нещасних випадків.

З набуттям незалежності в Україні почали діяти недержавні страхові компанії, які надавали послуги  із страхування від нещасного  випадку. Незабаром на початку березня 1993 року Кабінет Міністрів України видає Постанову № 155 „Про обов'язкове особисте страхування на повітряному, залізничному, морському, внутрішньому водному і автомобільному транспорті". Цією постановою була запроваджена система обов'язкового особистого страхування від нещасних випадків. Під час поїздки (польоту) або перебування на вокзалі, в порту, на станції, пристані підлягали страхуванню пасажири повітряного, залізничного, морського, внутрішнього водного і автомобільного транспорту, а також водії всіх підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та видів діяльності, а також машиністи, провідники поїздів (у тому числі приміських, метрополітену), члени команди літаків та суден.

В той же рік 10 травня Декретом Кабінету Міністрів  України „Про страхування" було запроваджено добровільне страхування від нещасних випадків, в наслідок чого ціла низка страховиків отримала відповідну ліцензію і почала укладати договори страхування. Як правило, в перші роки цей вид страхування використовувався у зарплатних схемах, але з часом зміна податкового законодавства змусила страхові компанії переходити на класичні форми роботи.

Зокрема, переліцензування страховиків у 1996-97 роках, викликане  запровадженням в України Закону „Про страхування" вимагало від  Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю значно підвищити вимоги до страховиків та їхніх страхових продуктів. В цьому органі страховики повинні були погоджувати правила добровільного страхування від нещасних випадків. Це у свою чергу сприяло удосконаленню механізму надання страхового захисту та посилення відповідальності страховиків за взяті' зобов'язання.

Оскільки механізми  системи соціального захисту  за часів Радянської влади вичерпали  себе і обумовили негативні тенденції, ще у грудні 1993 року Верховною Радою України була розроблена і схвалена Концепція соціального забезпечення населення України, яка врахувала перехід держави до ринкової економіки. При цьому метою реформи соціального забезпечення населення України стало:

— створення  стійкої фінансової системи для економічного захисту людини у разі нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання за рахунок страхових внесків роботодавців та застрахованих осіб;

—  створення  ефективної системи управління соціальним страхуванням за участю представників трьох сторін соціального партнерства;

— удосконалення  системи виплат;

—   встановлення дієвого контролю за цільовим використанням  коштів цільових страхових фондів.

У зв'язку з цим, за останні роки Верховною Радою  України були прийняті Закони України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (23 вересня 1999 року № 1105-ХІУ), „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (2 березня 2000  року № 1533-ІП), „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням" (від 18 січня 2001  року № 2240-ПІ).

Таким чином, на початку III тисячоліття в Україні було створено законодавчі умови для становлення системи загальнообов'язкового державного соціального страхування, що базується на вимогах Європейського кодексу соціального забезпечення (1964 року) та рекомендаціях Міжнародної Організації Праці № 67 (1944 року).

3. Страхування від нещасних випадків як інструмент управління соціальними ризиками

Інститут соціального  захисту населення у розвинутих країнах Заходу складався під  впливом багатьох факторів, пов'язаних із суспільним прогресом. Постійної складової суспільного розвитку були і залишаються численні ризики, що загрожують існуванню людини і суспільства в цілому. Під цим варто розуміти таке поняття як „соціальні ризики" імовірність настання випадкових, незалежних від волі людини подій, що загрожують його нормальному відтворенню, фізіологічної і соціально-економічної життєдіяльності. Процес відтворення людини розглядається більш в широкому змісті цього слова.

По-перше, на рівні  родини (домашнього господарства) відбувається народження, виховання і забезпечення первинних умов життєдіяльності людини як суб'єкта суспільних відносин.

По-друге, багато елементів відтворення людини включені в економіку суб'єктів, що господарюють, де здійснюються визначені функції  відтворення трудових ресурсів.

По-третє, на рівні  макроекономіки відтворення людини з'являється як процес збереження і  регулювання народонаселення. Даний  підхід дозволяє врахувати як соціальні  ризики всі події, що об'єктивно перешкоджають  чи порушують виконання людиною соціально-економічних функцій у процесі суспільного відтворення.

В умовах ринкової економіки управління соціальними  ризиками відтворення людини стало  функцією системи соціального захисту  населення. В даний час склалося два підходи до визначення її змісту. Традиційно під соціальним захистом мається на увазі система заходів, що забезпечують мінімально необхідний дохід замість втраченого заробітку у зв'язку з настанням визначених строго обмежених подій. Розширене розуміння поняття „соціальний захист" припускає його визначення в рамках концепції „держави добробуту" як системи забезпечення гідного рівня життя всім громадянам незалежно від їхніх індивідуальних можливостей і розміру участі в суспільній праці. У зв'язку з цим, логічніше розглядати соціальний захист у контексті дії соціальних ризиків у суспільстві, залишаючи питання задоволення   особистих   потреб   як   предмет  для   інших  досліджень.

Соціальний  захист має справу не тільки з народженням, харчуванням чи працевлаштуванням  людини, а з забезпеченням її нормальним станом відповідно до досягнутих суспільних норм при настанні подій, що загрожують стабільному протіканню цих процесів.

Таким чином, „соціальний захист" — це система управління соціальними ризиками з метою підтримки встановлених суспільством соціальних стандартів життя для кожної людини. Як соціально-економічна категорія, соціальний захист являє собою відношення по перерозподілу національного доходу з метою забезпечення відтворення людини в умовах дії соціальних ризиків. Перше визначення пояснює роль соціального захисту як інструмента соціальної політики, друге акцентує увагу на її економічному змісті. Соціальний захист засновано на процесі трансферту доходів від осіб, що не мають соціального ризику, до тих, у кого він наступив. Як інструмент соціальної політики, соціальний захист являє собою систему способів забезпечення цього трансферту.

У наш час  особливого значення набуває підвищення ефективності використання трудового  потенціалу населення, зростання продуктивності праці та забезпечення медичною допомогою, в т.ч. за рахунок інструментів та потенціалу вітчизняного страхового ринку.

У зазначеному  контексті мають розглядатися основні  пріоритети стратегії економічного та соціального розвитку України  на найближчі роки, серед яких варто  виділити такі як:

— забезпечення належного контролю за створенням на підприємствах всіх форм власності  безпечних і здорових умов праці. Щорічно нараховується більш  ніж 30 тис. потерпілих осіб на виробництві (табл. 2).

                                                                                       Таблиця 2.

Травматизм  на виробництві в Україні за 2010-2012 роки, тис. осіб

— запровадження  повноцінної системи особистого страхування, де було б ефективне  поєднання загальнообов'язкового державного соціального страхування та добровільного особистого страхування, що дозволить реалізувати у повному обсязі конституційні права громадян на матеріальне забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також старості.

Держава має  забезпечити подальше реформування системи охорони здоров'я шляхом пріоритетного розвитку первинної  медико-санітар-ної допомоги, створення  єдиного простору медичних послуг, формування керованого розвитку платних  медичних послуг та запровадження медичного страхування, що забезпечить доступність медичного обслуговування для соціально незахищених верств населення шляхом затвердження гарантованого рівня безоплатного медичного обслуговування. У свою чергу, це буде сприяти зниженню смертності у всіх вікових групах населення, збільшенню тривалості життя, вихованню у населення бережливого ставлення до свого здоров'я та здоров'я оточуючих, пропаганді здорового способу життя, соціальному захисті та моральному заохоченні материнства, посиленню боротьби з пияцтвом, палінням, наркоманією та іншими шкідливими звичками, сприянню розвитку фізкультури та спорту, служб гігієни тощо (табл. 3).

           Соціально-економічна політика держави повинна зосереджуватися на формуванні надійної соціальної бази реформ, створенні сприятливих умов для становлення та зміцнення позицій середнього класу, особливо громадян працездатного віку .

Реалізація  цього завдання розглядатиметься не лише як важливий інструмент ринкових перетворень, розгортання приватної ініціативи та підприємницької активності населення, а й як основа політичної стабільності суспільства, зміцнення демократичних принципів організації.

                                                                               Таблиця 3.

Травматизм  на виробництві в Україні за 2010-2012 роки, на 1000 працюючих