Соціальної реабілітації дітей із обмеженими можливостями

3. Під професійно-трудової  реабілітацією інвалідів розуміється  система гарантованих державою  заходів щодо професійної орієнтації, професійного навчання та трудовому  влаштуванню інвалідів відповідно  до їх здоров'ям, кваліфікацією  та особистими схильностями. Заходи  професійно-трудової реабілітації  реалізуються у відповідних реабілітаційних  установах, організаціях і на  виробництві. Зокрема, медико-соціальними  експертними комісіями та реабілітаційними центрами здійснюється професійна орієнтація. Професійне навчання проводиться в звичайних або спеціалізованих навчальних закладах з підготовки фахівців різного профілю, а також у системі виробничо-технічного навчання на підприємствах. Працевлаштування інвалідів, які перебувають без роботи, здійснюють служби зайнятості, де для цього є спеціальні підрозділи.

4. Психологічна реабілітація  дозволяє інваліду успішно адаптуватися  у навколишньому середовищі та  в суспільстві в цілому.

Кризові явища, характерні для  сучасного стану російської економіки  надають негативний вплив на становище  мало-захищених груп населення, в тому числі на дітей з обмеженими можливостями. Їх чисельність неухильно зростає.

Індивідуальна програма реабілітації інваліда включає в себе комплекс оптимальних для нього реабілітаційних  заходів. Розробляється на основі рішення  Державної служби медико-соціальної експертизи, воно містить як реабілітаційні заходи, що надаються інваліду безкоштовно  відповідно до федеральної базовою  програмою реабілітації інвалідів, так і такі, в оплаті яких бере участь і сам інвалід, або інші особи та організації.

Як вважають фахівці, реабілітація дітей-інвалідів має починатися на самих ранніх стадіях хвороби, здійснюватися безперервно до досягнення в мінімально можливі терміни  максимального відновлення або  компенсації порушених функцій. В індивідуальних комплексних програмах  реабілітації дітей-інвалідів повинні  бути відображені не тільки основні  аспекти реабілітації (медичний, психологічний, педагогічний, соціальний, соціально-побутовий), а й реабілітаційні заходи, їх обсяг, терміни проведення та контролю.

Проблемною стороною реабілітаційного процесу в умовах для дітей  з обмеженими можливостями є його певна замкнутість. Тут відсутня можливість більш широкого спілкування  дітей-інвалідів зі здоровим оточенням, що накладає певний відбиток на рівень соціалізації дітей, ускладнює їх адаптацію  в суспільстві. Такі проблеми краще  вирішуються у реабілітаційних  центрах для дітей та підлітків з обмеженими можливостями [5, c. 45-50]. Зразкове положення про ці центрах було затверджено Міністерством соціального захисту населення в грудні 1994 р. Відповідно до нього, метою діяльності центру є не тільки надання дітям та підліткам, які мають відхилення у фізичному чи розумовому розвитку, кваліфікованої медико-соціальної, соціальної, соціально-педагогічної допомоги, а й забезпечення їх максимально повної та своєчасної адаптацією до життя в суспільстві, сім'ї, до навчання і праці. Так, в реабілітаційному центрі позашкільної освіти «Творчість», успішно функціонувати в Самарі в другій половині 90-х рр.., Навчання інвалідів шкільного віку в системі додаткової освіти проводилося в колективі здорових вихованців. Перші вчилися не соромитися своєї недуги, а другі - бачити у своїх товаришів по навчанню повноцінних людей.

Хоча в останні роки в нашій країні відкриваються  все нові й нові подібні реабілітаційні центри, однак їх кількість недостатня. Не кожному інваліду по кишені виявляються  витрати на проходження окремих  курсів медичної та соціально-трудової реабілітації. У зв'язку з цим  заслуговує на увагу досвід далекої  Австралії, де інвалід, проходячи курс соціально-трудової та медичної реабілітації отримує надбавки до пенсії по інвалідності. І вони практично повністю покривають всі витрати на ці цілі.

Соціальна реабілітація, будучи однією з загальних технологій соціальної роботи, спрямована на відновлення  не тільки здоров'я, працездатності, а  й соціального статусу особистості, його правового положення, морально-психологічної  рівноваги, впевненості в собі.

Соціокультурна реабілітація - це один із способів залучення людей  з інвалідністю до активного життя  суспільства, ефективний спосіб змінити  позицію суспільства по відношенню до інвалідів і один із шляхів гуманізації суспільства в цілому [2, c. 32].

Соціокультурна реабілітація може зробити істотний позитивний вплив  на інвалідів усіх вікових та соціальних груп, але особливе значення вона має  для дітей-інвалідів. Щодо цієї категорії  осіб головне завдання цього реабілітаційного напрямки діяльності - залучення молоді до культурних, духовно-моральних цінностей, до здорового способу життя, гармонійний розвиток на основі включення у світ мистецтва і культури. В основі підходів ідея вільної, гармонійно розвиненої особистості, яка орієнтована на духовно-моральні цінності і прагнути до постійного самовизначення, самовдосконалення, а так же визнанням важливої ​​ролі мистецтва і літератури у формуванні та розвитку цієї особистості. Це - засіб розвитку різноманітних життєвих пізнавальних навичок, підвищення самооцінки особистості, можливість творчого самовираження та об'єднання індивідуальностей у спільність.

Реабілітаційна роль сфери  культури до ФЗ «Про соціальний захист інвалідів у РФ» не визначена. Однак доцільність включення  її в цю систему зумовлена ​​як значущість культурних цінностей для  розвитку і самореалізації особистості, проголошеної в Основах законодавства  РФ про культуру, так і практикою  роботи з інвалідами значного числа  установ культури.

 Як висновок у цілому інвалідність як проблема діяльності в умовах обмеженої свободи вибору, включає в себе декілька основних напрямків (правовий; соціальний; психологічний; суспільно-ідеологічний; виробничо-економічний). Кожен напрямок має свої завдання і спеціальні реабілітаційні заходи. Індивідуальна програма реабілітації інваліда з дитинства розробляється з усіх аспектів, тому вона отримала назву комплексної або багатопрофільної програми реабілітації.

 

 

 

 

 

 

 

 

1.4.ЗАКОНОДАВЧІ АКТИ ЯК НЕОБХІДНА УМОВА СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ

 

Головним міжнародним  документом, що забезпечує концептуальний підхід до роботи з людьми, що мають  психофізичні вади є прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1993р. «Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів». У цих правилах викладено таке тлумачення терміну "реабілітація": ... процес, маючий на меті допомогти інвалідам досягти оптимального фізичного, інтелектуального, психічного та/чи соціального рівня діяльності та підтримувати його, надавши їм тим самим засоби для зміни їх життя та розширення рамок їх незалежності". Особливу увагу цей документ пропонує звернути на такі групи населення, як діти, жінки, люди похилого віку, бідні прошарки населення, особи з двома, або кількома видами інвалідності, біженці-інваліди.

 В Україні протягом  тривалого часу сформовано державну  систему соціальної підтримки  дітей-інвалідів і дітей з вадами  психічного та фізичного розвитку, яка організаційно розподілилася  між Міністерством освіти України,  Міністерством охорони здоров’я  України, Міністерством праці  та соціальної політики України,  Міністерством у справах сім’ї  та молоді України, Державним  комітетом України з фізичної культури і спорту [ 9].

 Правові засади щодо  задоволення особливих потреб  дітей з обмеженими фізичними  та психічними можливостями у  соціальному захисті, навчанні, лікуванні,  соціальній опіці та громадській  діяльності відображені у Законах України: «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про освіту», «Про пенсійне забезпечення», «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», «Про фізичну культуру і спорт», «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», «Про благодійництво та благодійні організації», в Основах законодавства України про охорону здоров’я, Основах законодавства України про культуру.

 В українському законодавстві  основні положення соціальної  політики держави щодо інвалідів визначені у законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», який прийнято у березні 1991 року.

 Цей закон повністю  відповідає міжнародним документам, передбачає медичну, соціально-трудову  реабілітацію та адаптацію інвалідів,  гарантує здобуття освіти на  рівні, що відповідає їх здібностям  і можливостям. Законом також  передбачено створення належного  архітектурно-інженерного середовища, пільги у наданні житла. Але  на практиці більшість положень  цього закону не виконується,  що з одного боку можливо  пояснити рівнем економічного  розвитку нашої держави, а з  іншого боку байдужістю чиновників  різного рівня до проблем інвалідів  та їх сімей [4, c. 63-66]

У цьому розділі ми розкрили поняття соціальної реабілітації, її зміст, цілі. Також було розглянуто певні історичні аспекти й  види соціальної реабілітації, у наступному розділі ми розглянемо соціальну  реабілітацію з дітьми які мають  обмеженні можливості.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2: ШЛЯХИ ТА ЗАСОБИ СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ДІТЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ

 

2.1. ДИТЯЧА ІНВАЛІДНІСТЬ В УКРАЇНІ ЯК СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ

 

Відповідно до Декларації про права інвалідів (ООН, 1975 р.) інвалід - це будь-яка особа, яка не може самостійно забезпечити повністю чи частково потреби  нормальної особистої і (або) соціального  життя з нестачі, чи це вродженого чи ні, його (або її) фізичних або  розумових можливостей.

У Рекомендаціях 1185 до реабілітаційних  програм 44-ї сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 травня 1992 інвалідність визначається як обмеження в можливостях, обумовлені фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими  та іншими бар'єрами, які не дозволяють людині, яка має інвалідність , бути інтегрованим у суспільство і  брати участь у житті родини або  суспільства на таких же підставах, як і інші члени суспільства. Суспільство  зобов'язане адаптувати свої стандарти  до особливих потреб людей, що мають  інвалідність, для того щоб вони могли жити незалежним життям.

Визначення соціально-правового  статусу людини з інвалідністю отримує  розвиток і уточнення в правових документах на рівні законодавства. Так ФЗ РФ № 181 від 24.11.1995 р. «Про соціальний захист інвалідів» з подальшими його змінами вводить наступний правовий поняття «інвалід».

Інвалід - це особа, яка має  порушення здоров'я, обумовлене захворюванням, наслідками травм або анатомічними дефектами, що приводять до обмеження життєдіяльності [12, с. 67].

У розвиток цього визначення цей же закон водить ще одна ознака інвалідності - потреба такої особи  в соціальному захисті. Особливий  правовий статус встановлений для інвалідів, які не досягли 18-річного віку. Ця категорія називається «діти-інваліди». Порядок визнання громадян, в тому числі і не досягли 18 років, інвалідами (вікові зміни введено в закон  з 1.01.2000 р.) встановлено постановою від 13.08.1996 р. № 965, відповідно до яких громадянин визнається інвалідом при наявності таких умов:

• порушення здоров'я зі стійким розладом функцій організму;
• обмеження життєдіяльності;
• необхідність здійснення заходів соціального захисту.
• За різними підставами всі інваліди поділяються на кілька груп:
• за віком - діти-інваліди та інваліди-дорослі;
• з причин походження інвалідності - інваліди з дитинства, інваліди війни, інваліди праці, інваліди загального захворювання;
• за ступенем працездатності - інваліди працездатні і непрацездатні .

Не всяке порушення  здоров'я веде до інвалідності, а  тільки те, що пов'язане зі стійким  розладом функцій організму.

Діти-інваліди входять у  більш широку групу, що позначається цілою серією формулювань, що несуть певний сенс, але не завжди відображають стан дітей і проблеми, що випливають з цього стану: «діти з особливими потребами», «діти з відхиленнями (порушеннями) у розвитку», «діти  з обмеженими можливостями», «особливі» діти. Ці терміни використовуються у сфері професіоналів з ​​метою  заміщення поняття «інвалід»  іншими, не приносять принизливий  сенс в характеристику дітей, чиє  життя відрізняється від традиційного поняття дитинства і нерідко  наповнена фізичним болем і душевними стражданнями [12, c. 79].

В даний час не існує  єдиних принципів класифікації порушень розвитку. Лапшин В.А. і Пузанов Б.П., автори однієї з найбільш відомих  класифікацій порушень розвитку найчастіше, використовуються на практиці, виділяють  наступні групи:

• діти з сенсорними порушеннями (порушення слуху та зору);
• діти з інтелектуальними порушеннями (розумова відсталість і затримки психічного розвитку);
• діти з порушеннями мови;
• діти з порушеннями опорно-рухового апарату;
• діти з комплексними (комбінованими) дефектами розвитку;
• діти зі спотвореним (дисгармонійним) розвитком.

Інвалідність у дітей  означає суттєве обмеження життєдіяльності, вона сприяє соціальній не адоптації, яка обумовлена ​​порушеннями у розвитку, труднощами в самообслуговуванні, спілкуванні, навчанні, оволодінні в майбутньому професійними навичками. Освоєння дітьми-інвалідами соціального досвіду, включення їх в існуючу систему суспільних відносин вимагає від суспільства певних додаткових заходів, засобів і зусиль (це можуть бути спеціальні програми, спеціальні центри з реабілітації, спеціальні навчальні заклади і т.д.). Але розробка цих заходів повинна грунтуватися на знанні закономірностей, задач, сутності процесу соціальної реабілітації .

З точки зору медико-соціальна  реабілітація запобігає порушення  зв'язків людини з навколишнім  світом і виконує профілактичну  функцію по відношенню до інвалідності.

Перш за все, це соціальні  проблеми: недостатні форми соціальної підтримки, недоступність охорони  здоров'я, освіти, культури, побутового обслуговування, відсутність належної архітектурного середовища. Проблема інвалідності не обмежується медичними  аспектами, вона в набагато більшій  мірі є соціальною проблемою нерівних можливостей. Головна проблема дитини з обмеженими можливостями полягає  у порушенні його зв'язку зі світом, в обмеженій мобільності, бідності контактів з однолітками і  дорослими, в обмеженому спілкуванні  з природою, недоступності низки  культурних цінностей, а іноді і  елементарної освіти. Ця проблема є  наслідком не лише суб'єктивного  чинника, яким є стан фізичного і  психічного здоров'я дитини, але  й результатом соціальної політики та сформованого суспільної свідомості, які санкціонують існування недоступною  для інваліда архітектурного середовища, громадського транспорту, соціальних служб [ 8, c. 62-65].