Соціальної реабілітації дітей із обмеженими можливостями

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП………………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1: ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ДІТЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ.....................................................................5

1.1. ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНА РЕАБІЛІТАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ, СУТНІСТЬ ТА ЦІЛІ  СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ …………………………………..…………..5

1.2. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ..................................................……………………………………...9

1.3. ВИДИ РЕАБІЛІТАЦІЙНОЮ  ДІЯЛЬНОСТІ…………………………………12

1.4.ЗАКОНОДАВЧІ АКТИ ЯК НЕОБХІДНА УМОВА СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ.……………………………………………………………………..20

РОЗДІЛ 2: ШЛЯХИ ТА ЗАСОБИ СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ДІТЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ…………………………………………...22

2.1. ДИТЯЧА ІНВАЛІДНІСТЬ В УКРАЇНІ Я К СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ……….22

2.2.ТЕХНОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ДІТЕЙ ІЗ ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ ………………………………………………………………26

2.3.ПРОГРАМА СОЦІАЛЬНОЇ  РЕАБІЛІТАЦІЇ ДІТЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ  МОЖЛИВОСТЯМИ ……………………………………..………………………...28

ВИСНОВОК…………………………………………………………………….......31

ЛІТЕРАТУРА……………………………………………………………………….35

 

ВСТУП

 

Вибір теми курсової роботи зумовлений тим, що існування інвалідів є в усіх країнах та в усіх ланках суспільства. В різних країнах як причини, так і наслідки інвалідності неоднакові. Це обумовлено різними соціально-економічними умовами і залежить від тих кроків, які здійснює держава для підвищення благополуччя своїх громадян. Проблема інвалідності цікавила людей з глибокої давнини. Люди, що страждають від важких недуг і мають обмежені можливості для життя і діяльності, на Русі традиційно були одним з об'єктів благодійності і милосердя. Крім того, в православній культурі їм було уготовано особливе місце. Кінець XX сторіччя в історії Росії є періодом великих змін, які торкнулися різних сторін життя держави, зачепили всі верстви населення. Політика країни змінилася по відношенню до інвалідів. Вона стала, націлена на надання інвалідам матеріального забезпечення.

На теперішній час процес соціалізації є предметом дослідження  фахівців багатьох галузей наукового  знання. Психологи, філософи, соціологи, педагоги, соціальні психологи розкривають  різні аспекти цього процесу, досліджують механізми, етапи та стадії, фактори соціалізації. Однак проблеми соціалізації інвалідів, особливо дітей-інвалідів, у вітчизняній літературі ще не є предметом спеціального дослідження. Хоч проблема соціалізації дітей, підлітків та дорослих з порушеннями психічного та фізичного розвитку дуже актуальна і в теоретичному, і в практичному відношенні.

Сьогоднішня політика по відношенню до інвалідів – результат її розвитку протягом останніх 200 років. Значною  мірою вона відображає загальні умови  життя, а також соціальну та економічну політику у різні періоди часу. Однак у відношенні до інвалідів  склалося багато специфічних факторів, які впливають на умови їх життя. Неосвіченість, зневага оточуючих, зневіра і жах – ці соціальні  фактори ізолювали інвалідів  та затримали їх розвиток, про це свідчить історія. Протягом багатьох років політика у відношенні до інвалідів розвивалася від елементарного догляду у спеціальних закладах до навчання дітей-інвалідів та до реабілітації людей, які стали інвалідами у дорослому віці.

Інвалідів у нашому суспільстві  сприймають по-різному: одні до них  абсолютно байдужі, інші жалісливі, треті, їх менше, активно допомагають  їм.

Інвалідність у дітей  означає суттєве обмеження життєдіяльності, вона сприяє соціальній не адоптації, яка обумовлена порушеннями у розвитку, труднощами у самообслуговуванні, спілкуванні, придбанні професійних навиків. Засвоєння дітьми-інвалідами соціального досвіду, включення їх в існуючу систему суспільних відношень потребує від суспільства певних додаткових заходів, засобів та зусиль (це можуть бути спеціальні програми, центри по реабілітації, учбові заклади тощо). Розробка цих заходів повинна базуватися на знанні закономірностей, задач, сутності процесу соціалізації.

Об'єкт дослідження: діти з обмеженими можливостями.

Предмет дослідження: особливості шляхів та засобів соціальної реабілітації з дітьми із обмеженими можливостями.

Мета дослідження є виявлення особливостей соціальної реабілітації дітей із обмеженими можливостями.

Завдання дослідження:

1. Розкрити сутність понять: соціальної реабілітації.

2. Розкрити сутність, зміст та цілі соціальної реабілітації.

3. Розглянути історичні аспекти соціальної реабілітації.

4. Розглянути дитячу інвалідність в Україні як соціальне явище.

5. Провести теоретичний  аналіз технологій соціальної  реабілітації з дітьми із обмеженими можливостями.

Структура курсової роботи передбачає вступ, два розділи, висновки, додатки та список використаних джерел і літератури.

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1: ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ДІТЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ

 

1.1. ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНА РЕАБІЛІТАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ, СУТНІСТЬ ТА ЦІЛІ  СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ

 

Поняття «соціальна реабілітація дітей із обмеженими можливостями здоров'я» так можна трактувати у різних його варіантах: як процес, як кінцевий результат як і діяльність. Соціальна  реабілітація як процес є динамічну  систему, у якої здійснюється послідовна реалізація постійно які під час  взаємодії з дитиною тактичних  завдань шляху до досягненню стратегічну  мету – поновити його соціального  статусу, формування стійкою дотриманої ситуацій особистості, здатної успішно інтегруватися у суспільство. Процес соціальної реабілітації здійснюється під наглядом спеціаліста у цій галузі, протікає, як і педагогічний процес, в спеціально організованих умовах, у ході використовуються різноманітні форми, методи лікування й спеціальні кошти на дитини.

Соціальна реабілітація як кінцевий результат – цей рекорд її кінцевих цілей, коли людина, має  обмежені можливості здоров'я, після  проходження комплексної реабілітації у реабілітаційних установах, вливається в соціально – економічне життя  нашого суспільства та не відчуває своєї неповноцінності.

Соціальна реабілітація як діяльність стосується рівній мірі як до постаті фахівця, що є її організатором, і дитині, включеного в соціально  – реабілітаційний процес, що виступає у ньому як суб'єкт роботи і  спілкування. Соціально – реабілітаційна діяльність – це цілеспрямована активність фахівця з соціальної реабілітації уяву і дитини з обмеженими можливостями здоров'я з метою підготовки останнього до продуктивної і повноцінного життя  у вигляді спеціальним чином  організованого навчання, виховання  і шляхом створення при цьому  оптимальних умов. Названий вид діяльності жадає від фахівця з соціальної реабілітації глибоких професійних знань, високих морально – моральних чеснот, впевненості, що вона, обтяжений дефектом розвитку, може бути повноцінної особистістю.

Соціальна реабілітація дітей  із обмеженими можливостями як процес як і діяльність із своєму будовою  і цілям близька педагогічному  процесу і педагогічною діяльності та її можна як їх різновид. Головним, що об'єднує, і те, що виконують єдину  функцію, - забезпечують оволодіння зростаючим людиною досягненнями культури та соціальним досвідом, нагромадженим попередніми  поколіннями, як знань, навичок, умінь, моральних цінностей, норм поведінки, і основі формується особистість  дитини, здатного жити у світі початку  й виконувати певні соціальні  ролі. У цьому єдиними є більшість  понять, які у однаково, як і школи, і у соціально – реабілітаційної  практиці (навчання, виховання, формування особи і ін.)[1,c. 25].

Разом про те поняття «педагогічна діяльність» і «соціально – реабілітаційна діяльність» тотожні. Відмінність  у тому, що друга спрямована не так  на всіх дітей, а тільки тих, які мають  виникають труднощі при входження  у соціальний світ. Тож і ми зміст, і кошти на досягненні поставленої  мети, і спрямованість у соціально  – реабілітаційної практиці обумовлюються, передусім, специфікою розвитку з обмеженими можливостями.

Соціально – реабілітаційна діяльність, як будь-який інший вид  діяльності, має якісні характеристики.

Найбільш загальні їх: цілеспрямованість, суб'єктивність, інтенсивність, динамічність, ефективність.

Цілеспрямованість соціально – реабілітаційної діяльності в тому, що соціальної реабілітації будується з урахуванням чітко окресленої мети, усвідомлення, якими особистісними і психічними якостями повинен мати дитина на завершальному етапі.

Специфіка соціально – реабілітаційної діяльності у тому, що соціально – реабілітаційні впливу впливають на дитину поруч із обмеженими можливостями не прямо, а побічно – внаслідок соціальної зумовленості соціально – реабілітаційної діяльності, її зв'язку з значеннями, фіксованими з поняттями мови, нормах моралі, цінностях. Соціально – реабілітаційне вплив матиме ефект лише тому випадку, якщо буде осмислено лише на рівні свідомості людини та приймуть індивідом своє власне.

Суб'єктивність соціально  – реабілітаційної діяльності виявляється  у проявах індивідуальності як фахівця  з соціальної реабілітації, і дитини, включеного в соціально – реабілітаційний  процес. Її якісні характеристики визначатимуться  активністю його, наявністю минулого досвіду, установками, емоціями, цілями і мотивами, особливостями міжособистісних  відносин, і навіть рівнем професійної  компетентності фахівця з соціальної реабілітації .

Інтенсивність соціально  – реабілітаційного процесу обумовлена наявністю в кожного фахівця  з соціальної реабілітації індивідуального  стилю діяльності. Його наявність  дозволяє кожному їх за наявності  різних особливостей нервової системи, різною структури здібностей, характеру  домагатися певної ефективності під  час використання різних засобів і засобів впливу [1,c. 33].

Динамічність соціально  – реабілітаційної діяльності визначається поступальним рухом у реалізації поточних завдань регулярно працюють з дитиною. Для соціально –  реабілітаційного процесу важливо  домагатися хоча б маленьких, але  позитивних зрушень на психіці. Динамічні  зміни соціально - реабілітаційного процесу в разі, можуть призвести до позитивним змінами у розвитку особистості цілому [1, c. 34].

Ефективність соціально  – реабілітаційної діяльності проявляється у співвідношенні досягнутого результату до максимально досяжному чи запланованому  результату. Визначити її тільки у  разі, якщо буде чітко виділено якісні критерії виміру результатів. Серед  основних показників визначення ефективності соціально – реабілітаційної  діяльності можуть бути взяті порівнянні зміни у рівні дитині, досягнутого  за період, та її спроможність до адаптації  й інтеграції на соціальну і життя  з урахуванням реабілітаційного потенціалу[ 6, с. 63-64].

До інших важливих особливостей соціально – реабілітаційного процесу  треба віднести те, що, на відміну  педагогічного процесу, її обов'язковою  умовою є, по-перше, проведення діагностичного обстеження дитини, з урахуванням  результатів якого і будується  реабілітаційний процес, по-друге, він  здійснюється в нерозривній єдність  із проведенням медичних заходів (медична  реабілітація), психологічної та педагогічної реабілітацією та соціальній адаптацією.

Основна мета соціально-реабілітаційної  роботи забезпечення соціального, емоційного, інтелектуального й фізичного розвитку, має порушення, і є спроба максимального  розкриття її потенціалу навчання.

Друге важливе мета –  попередження вторинних дефектів в  дітей із порушеннями розвитку, виникаючих або після невдалої спроби руйнувати прогресуючі первинні дефекти з допомогою медичного, терапевтичного чи який навчає впливу, або у результаті спотворення відносин між дитиною та сім'єю, викликаного, зокрема, тим, що очікування батьків (чи інших члени сім'ї) щодо дитини зазнали краху [6, с. 75].

Проведення соціально  – реабілітаційної роботи, що допомагає  членів родини порозумітися з дитиною  та придбати навички, ефективніше адаптувати їх до особливостей дитини, націлене на запобігання додаткових зовнішніх впливів, здатних погіршити порушення дитячого розвитку.

Третя мета соціально –  реабілітаційної роботи – реабілітувати  сім'ї, які мають дітей з затримками розвитку, щоб з найбільшим ефектом  задовольняти потреби дитини. Соціальний працівник повинен ставитися  до батьків як до партнерів, вивчати  спосіб функціонування сім'ї і виробляти  індивідуальну програму, відповідну потребам і стилям життя даної  сім'ї.

Система реабілітації передбачає значний набір послуг, які надають  як дітям, а й їхні батькам, сім'ї  у цілому і більше широкому оточенню. Усі послуги скоординовано в  такий спосіб, щоб допомогти індивідуальному  і сімейному розвитку і захистити  права всіх членів сім'ї. Допомога при  найменшої можливості має подаватися у природній оточенні, тобто над ізольованому установі, а, по місця проживання, в сім'ї [2, с. 63-65].

Виховуючи дитини, батьки спілкуються  з дітьми батьками, фахівцями, педагогами, входять у системи відносин, розміщені  до інших взаємодіючі між собою  системи. Діти розвиваються у ній  – це теж система відносин, має  власні правила, потреби й інтереси. Якщо ж дитина відвідує лікувальне чи освітнє установа, то підключається  ще одне система з її власними правилами  і законами. А товариство може зажадати висловлювати сім'ї, яка має дитину - інваліда, підтримку та співчуття, а може і відмовляти їй у цьому.

Підводячи підсумок, слід підкреслити, щоб соціально – реабілітаційна робота була успішною, необхідно домагатися нормалізації всіх таких взаємовідносин. Сукупність прийомів і методів, які забезпечують прогресивне розвиток дитини, має інвалідність, становлять технології соціальної реабілітації [5, с. 243]. Щоб детальніше зрозуміти ми розглянемо історичні аспекти.