Соціальної реабілітації дітей із обмеженими можливостями

1.2. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ

Дослідження історичного  аспекту соціальної реабілітації дає  змогу правильно оцінити значення кожного етапу для подальшого розвитку теорії соціальної реабілітації, узагальнити сучасну практику і  виявити причини сучасного стану  цієї галузі педагогічної науки. Таке дослідження сприяє попередженню спроб  поспішного, науково не обгрунтованого розв'язання складних соціально-педагогічних проблем в умовах будівництва демократичного суспільства.

Упродовж розвитку людського  суспільства так чи інакше поставало  питання про вироблення форм громадської  опіки, лікування, а пізніше й  навчання дітей з обмеженими психофізичними можливостями. Обсяг такої допомоги залежав від багатьох факторів, передусім  стану розвитку економіки, виробничих сил суспільства і характеру  виробничих відносин, визначався політичним, моральним, релігійним світоглядом, станом розвитку науки, охорони здоров'я культури, освіти. В історії розвитку соціальної допомоги особам з відхиленнями розвитку можна виділити чотири основні етапи: монастирський, медичний, лікувально-педагогічний та етап інтеграції у суспільство. [14 , c. 227]

Історія опікунства дітей  з вадами психічного чи фізичного  розвитку в Україні сягає давніх часів. Перші офіційні документи  про опіку датуються X ст., коли князь  Київський Володимир Святославович  указом від 996 р. зобов’язав церкву дбати  про таких осіб. Є докази, що в  Києво-Печерській лаврі вже в  першій половині XI ст. відкрився притулок для дітей, у якому окрім сиріт, хворих та убогих, перебували й так  звані калічні діти (глухі, сліпі, недоумкуваті). На утримання закладів громадської опіки передбачалася  частина коштів від княжих прибутків, яка передавалася монастирям. В історії дефектології (О. Д’ячков, М. Ярмаченко, Х. Замський) наводяться факти про те, що в X-XII ст. у Київській Русі організовувалися заклади, де не лише опікали неповноцінних дітей, але й навчали їх елементам грамоти, живопису, співу та різних ремесел.

 З прийняттям християнства  в Київській Русі було запроваджено  закони з Візантії, які увійшли  до складу громадських Кормчих  книг. Стосувалися вони становища «сліпих, глухонімих, божевільних та нестямних» у сім’ї, охорони їхнього майна та інших громадських прав, відповідальності перед кримінальним законом.

 Таким чином, вже  за часів Київської Русі виявлялися  милосердя й гуманізм щодо  убогих та калічних і мали  певне відображення в офіційних  законах. На основі нормативних  актів і системи суспільного  піклування, здійснюваного головним  чином монастирями, формувалося  суспільне ставлення до осіб  з вадами психофізичного розвитку.

 В епоху XV-XVII ст. в  Україні значного поширення набували «богадільні – шпиталі», які визнавалися за специфічні форми допомоги хворим та інвалідам. Призначення богаділень не було чітко вираженим. До них приймалися каліки, безумні дорослі й діти, непрацездатні та інші особи, котрі внаслідок певних обставин жили за рахунок суспільства. Проте вже існуючі форми опіки дітей і підлітків були недостатніми. Їхня діяльність обмежувалася лише тим, що до цих осіб ставилися досить терпимо [14, c. 228].

Наступним періодом є медичний етап (XVIII — XIX ст.) У XVIII ст. відбулися окремі позитивні зміни в економічному та культурному перетворенні Росії, розвитку науки і освіти. Швидкими темпами розвивалися педагогіка, медицина, зокрема психіатрія. Активізувалася й діяльність держави в питаннях виховання обездолених та калічних дітей. У цей період розроблялися заходи приватного порядку щодо влаштування богаділень, відкриття спеціальних виховних будинків для безумних. Вироблялися форми їх опіки, вживалися заходи загального характеру. Це можна вважати першими серйозними кроками у створенні системи громадської опіки.

 Медичний етап характеризувався  активізацією діяльності земських  лікарів-психіатрів; організацією для  розумово відсталих осіб при  психіатричних лікарнях спеціальних  дитячих відділень. На цьому  етапі було зроблено перші  кроки до вивчення потреби  у спеціальному навчанні й  вихованні осіб з вадами у  розумовому розвитку. Допомога недоумкуватим  стає не лише виявом милосердя,  гуманності, але й соціальною  потребою, засобом полегшення долі батьків [14, c. 229].

Також є лікувально-педагогічний етап (XX ст.) На цьому етапі було властиве прагнення до вивчення причин природи дефективного розвитку з метою раціональної організації лікувально-виховної роботи з такими дітьми.

 Під впливом енергійної  діяльності педагогів-ентузіастів,  лікарів і громадських діячів  освіти П.О. Бутковського, І.О.  Сікорського, М.Д. Аленич, Ф.І. Ширяєва  та ін. формується думка про  можливість і необхідність спеціального  виховання та навчання розумово  відсталих дітей. На початку  XX ст. для таких дітей почали  відкривати лікувально-виховні школи  і допоміжні класи. Проте через  пасивність і байдужість чиновників  із Міністерства освіти ця  форма педагогічної допомоги  дітям з вадами інтелекту не  набула свого подальшого розвитку.

 У радянський період  в Україні, як і в Росії,  здійснюється диференціація системи  фахової освіти, її структурне  удосконалення, перехід від трьох  до восьми типів спецшкіл. Вважалося,  що в галузі освіти і виховання  дітям-інвалідам у СРСР надані  усі можливості. Дотепер вони  в основному одержують середню  освіту лише в інтернатах. Практично  ж система шкільної освіти  не вважає потрібним враховувати  той факт, що перебування у  спец інтернаті збільшує ізоляцію дитини від суспільства, що в значній мірі гальмує його психічний розвиток. Програма освіти у спец інтернатах недостатньо готує вихованця до самостійного життя в суспільстві [14, c. 230]

І останній період це сучасний етап — від ізоляції до інтеграції . Інтеграція інвалідів у суспільство в Західній Європі є головною тенденцією сучасного періоду, що базується на їх повній громадянській рівноправності. Цей етап характеризується в західноєвропейських країнах перебудовою в 80-90-ті роки організаційних основ спеціальної освіти, скороченням кількості спеціальних шкіл і різкого збільшення кількості спеціальних класів у загальноосвітніх школах, перебудовою взаємовідносин масової і спеціальної освіти [13, c. 231].

Тобто можна сказати що Україна зараз знаходиться на етапі лише переходу від третього до четвертого періоду, у той час як Західна Європа вже більше двох десятиліть переживає цей період і розташовується на його просунутій стадії. Змістом цього періоду є реорганізація взаємодії структур масової і спеціальної освіти й орієнтація останньої на підготовку дітей із відхиленнями в розвитку до життя як повноправних громадян суспільства, якому вони належать.

1.3.ВИДИ РЕАБІЛІТАЦІЙНОЮ  ДІЯЛЬНОСТІ

Згідно Стандартних правил, процес реабілітації не обмежується  наданням лише медичної допомоги, а  включає широке коло заходів, починаючи  від початкової і більш загальної  реабілітації і закінчуючи цілеспрямованої  індивідуальної допомогою.

У сучасній теорії соціальної роботи виділяють наступні види реабілітації інвалідів:

• медична,
• соціально - середова,
• професійно-трудова,
• психолого-педагогічна,
• соціальна;
• соціокультурна.

Зупинимося на характеристиці кожного виду.

Медична реабілітація включає  в себе комплекс медичних заходів, спрямованих  на відновлення або компенсацію  порушених або втрачених функцій  організму, що призвели до інвалідності. Це такі заходи, як відновне та санаторно-курортне лікування, профілактика ускладнень, реконструктивна  хірургія, протезування, фізіотерапія, лікувальна фізкультура, грязелікування, психотерапія. Держава гарантує інвалідам у повному обсязі всіх видів медичної допомоги, включаючи медикаментозне забезпечення. Все це здійснюється безкоштовно або на пільгових умовах відповідно до законодавства Російської Федерації і законодавством її суб'єктів.

Комітет ВООЗ (1980 р.) дав визначення медичної реабілітації: реабілітація - це активний процес, метою якого  є досягнення повного відновлення  порушених внаслідок захворювання або травми функцій, або, якщо це нереально - оптимальна реалізація фізичного, психічного і соціального потенціалу інваліда, найбільш адекватна інтеграція його в суспільстві. Таким чином, медична  реабілітація включає заходи щодо запобігання  інвалідності під час захворювання і допомогу індивіду у досягненні максимальної фізичної, психічної, соціальної, професійної та економічної повноцінності, на яку він буде здатний в рамках існуючого захворювання. Серед інших  медичних дисциплін реабілітація посідає  особливе місце, оскільки розглядає  не тільки стан органів та систем організму, а й функціональні можливості людини в його повсякденному житті  після виписки з медичної установи. В останні роки в реабілітацію введено поняття «якість життя, пов'язане зі здоров'ям». При цьому саме якість життя розглядають як інтегральну характеристику, на яку треба орієнтуватися в оцінці ефективності реабілітації хворих та інвалідів. Правильне уявлення про наслідки хвороби має принципове значення для розуміння суті медичної реабілітації та спрямованості реабілітаційних впливів.

Оптимальним є усунення або  повна компенсація пошкодження  шляхом проведення відновного лікування. Однак це не завжди можливо, і в  цих випадках бажано організувати життєдіяльність  хворого таким чином, щоб виключити  вплив на неї існуючого анатомічного і фізіологічного дефекту. Якщо при  цьому колишня діяльність неможлива  або негативно впливає на стан здоров'я, необхідно переключення хворого  на такі види соціальної активності, які  найбільшою мірою будуть сприяти задоволенню всіх його потреб [24, c. 137].

Ідеологія медичної реабілітації за останні роки зазнала значну еволюцію. Якщо в 40-ті роки основою політики щодо хронічно хворих та інвалідів були їх захист і догляд за ними, то з 50-х  років почала розвиватися концепція  інтеграції хворих та інвалідів у  звичайне суспільство; особливий акцент зроблено на їх навчанні, отримання  ними технічних підсобних коштів. У 70-ті - 80-ті роки зароджується ідея максимальної адаптації навколишнього середовища під потреби хворих та інвалідів, всебічної законодавчої підтримки  інвалідів у сфері освіти, охорони  здоров'я, соціальних послуг і забезпечення трудової діяльності. У зв'язку з  цим стає очевидним, що система медичної реабілітації в дуже великій мірі залежить від економічного розвитку суспільства.

Загальні показання в  медичній реабілітації представлені в  доповіді Комітету експертів ВООЗ з  попередження інвалідності в реабілітації (1983). До них відносяться:

• значне зниження функціональних здібностей;
• зниження здатності до навчання;
• особлива схильність впливів зовнішнього середовища;
• порушення соціальних відносин;
• порушення трудових відносин.

Протипоказання до застосування реабілітаційних заходів включають  супутні гострі запальні і інфекційні захворювання, соматичні й онкологічні  захворювання, виражені розлади психічні захворювання, що ускладнюють спілкування  і можливість активної участі хворого  в реабілітаційному процесі.

Основні принципи медичної реабілітації найбільш повно викладені  одним з її основоположником К. Ренкером (1980):

Реабілітація повинна  здійснюватися, починаючи від виникнення хвороби або травми і до повного  повернення людини в суспільство (безперервність і грунтованість).

Проблема реабілітації повинна  вирішуватися комплексно, з урахуванням  всіх її аспектів (комплексність).

Реабілітація повинна  бути доступною для всіх хто її потребує (доступність).

Реабілітація повинна  пристосовуватися до постійно мінливій структурі хвороб, а також враховувати  технічний прогрес і зміни  соціальних структур (гнучкість)  [18, c. 128].

Оскільки одним з провідних  принципів реабілітації є комплексність  впливів, реабілітаційними можуть називатися лише ті установи, в яких проводиться  комплекс медико-соціальних та професійно-педагогічних заходів. Виділяють такі аспекти цих заходів :

Медичний аспект - включає  питання лікувального, лікувально-діагностичного і лікувально-профілактичного плану.

Фізичний аспект - охоплює  всі питання пов'язані із застосуванням  фізичних факторів (фізіотерапія, ЛФК, механотерапія), з підвищенням фізичної працездатності.

3. Психологічний аспект - прискорення процесу психологічної  адаптації до нової в результаті  хвороби життєвої ситуації, профілактика  і лікування та розвитку патологічних  психічних змін.

4. Професійний аспект - у  працюючих осіб - профілактика можливого  зниження або втрати працездатності; у інвалідів - по можливості, відновлення  працездатності; сюди входять питання  визначення працездатності, працевлаштування, професійної гігієни, фізіології  і психології праці, трудового  навчання перекваліфікації.

5. Соціальний аспект - охоплює  питання впливу соціальних факторів  на розвиток і перебіг хвороби,  соціального забезпечення трудового  та пенсійного законодавства,  взаємини хворого та сім'ї,  суспільства і виробництва. 

6. Економічний аспект - вивчення  економічних витрат і очікуваного  економічного ефекту при різних  способах відновного лікування,  формах і методах реабілітації  для планування медичних і  соціально-економічних заходів. 

2. Соціально-середова реабілітація інвалідів - це комплекс заходів, спрямованих на створення оптимального середовища їх життєдіяльності, забезпечення умов для відновлення соціального статусу і втрачених суспільних зв'язків. Така реабілітаційна діяльність націлена на забезпечення інвалідів спеціальним устаткуванням та обладнанням, яке дозволяє їм бути відносно незалежними в побутовому плані.

Із загального числа інвалідів не менше трьох чвертей потребують технічних засобах реабілітації. До недавнього часу в країні налічувалося всього тридцять найменувань реабілітаційних засобів проти двох тисяч, які були відомі у світі. У результаті реалізації федеральної комплексної програми «Соціальна підтримка інвалідів», прийнятій урядом у січні 1995 р., ситуація почала змінюватися на краще. На початок 1998 р. налічувалося вже понад 200 найменувань реабілітаційних засобів для інвалідів.