Обґрунтування необхідності впровадження в Україні альтернативних форм виховання

Характер опікунства визначався й конкретними ситуаціями. Наприклад, коли по смерті батька залишався дорослий син, то він міг переймати опікунство над молодшими, бути опорою для вдови-матері. Якщо сироти не мали жодної рідні, а серед чужих не знаходилося опікуна, громада оцінювала і продавала залишене майно. За отримані проценти від вирученої суми призначали опікуна, який доглядав дітей до повноліття. Іноді громадський суд надавав вдові для допомоги співопікуна, який мав незначні права, але міг боронити сиріт від їхніх нерозважливих вчинків.

Специфічним різновидом громад виявилися церковні братства, які  брали активну участь у розв'язанні багатьох соціальних проблем своїх  прибічників і тогочасного українського суспільства. Зокрема, братства відкривали особливі "старечі" шинки, кошти  від яких ішли на утримання шпиталів. Їх значення виходило далеко за рамки  звичайної філантропічної діяльності. Вони були втіленням гуманістичних  поглядів на старість, немічність, убозтво, сирітство. Ці явища суспільного  життя народ вважав лихом, а не приниженням.

Соціальна політика Росії  у XIX ст. значною мірою відбивала  її історичний розвиток. Долею дітей-сиріт, сліпих і глухих опікувалася дружина  Павла І, імператриця Марія Федорівна. Вона була призначена "здійснювати  керівний контроль над виховними  будинками". Після її смерті (1854 р.) було створено Відомство закладів імператриці  Марії, яке контролювало сирітські  притулки, інститути шляхетних дівчат, жіночі училища й гімназії, школи  для глухонімих і сліпих. Згодом це Відомство очолювали інші імператриці.

До складу відомства належали Московський і Петербурзький  виховні будинки, а також аналогічні заклади в інших містах Російської імперії.

У виховних будинках Відомства  імператриці Марії юнаки утримувалися до 21 року, а дівчата-до 19 років. Ті, хто  засвоїв грамоту, мали можливість навчатися  ремеслам: кравецтву, швацтву, вишиванню, ткацтву, рукоділлю, веденню домашнього господарства тощо. Але слід відзначити, що у виховних будинках смертність сягала 75%, тому з 1811 року сиріт частіше  почали передавати у родини. У 1828 році набуває чинності закон, який заборонив  відкриття виховних будинків у губерніях. Але за дітьми, яких передавали у  селянські родини, існував нагляд з боку виховного будинку. Юнаки у 17 років відписувались до селян, отримували земельну ділянку, а дівчата у 19 років мали «вільне свідоцтво». На 1 січня 1911 року у 438 притулках налічувалося 14439 дітей дошкільного й молодшого шкільного віку. Деякі притулки належали духовному й військовому відомствам, а також Міністерству внутрішніх справ. Випускники таких закладів виходили підготовленими до подальшого життя, маючи не лише сільськогосподарські навички, але й володіли ремеслами.

На початку XX ст. почали відкриватися притулки для дітей, чиї матері потребували  допомоги через військові негаразди, втрату годувальника, а тому виникала необхідність працювати. Особливим  успіхом користувалися ясла-притулки у селах на період збирання врожаю. Інколи общини виділяли по 10 копійок  на харчування дитини, а селяни самостійно приносили у притулки харчі [17]. У  деяких притулках цього типу було не лише харчування та нагляд, але й  навчали грамоті, знайомили з  оточуючим світом, явищами природи, інколи викладали й рукоділля.

У період розвитку земського  самоврядування, поширення діяльності благодійних товариств у губерніях  збільшується кількість сирітських й виховних будинків.

Про стан справ з опіки  над дітьми у Сумському повіті належне уявлення скласти важко  через брак документальних свідчень, але є відомості, що там теж  відкривалися притулки для дітей. Архівні  документи свідчать про активну  діяльність у цьому напрямку Сумського  земства, на кошти якого утримувалися дитячі ясла у 15 населених пунктах, на їх потреби асигнувалося 50 карбованців  щорічно [71].

Місцева влада намагалася позитивно вирішувати означені проблеми, вчасно реагувати на ситуацію. Але  бажаючих дістати державну допомогу було дуже багато, тому вона діставалася  далеко не кожному.

У 1914 році було відкрито Підліснівський притулок, де перебувало понад 50 дітей. Ініціативу про його заснування внесла Сумська жіноча спілка, мотивуючи  необхідністю "для призрения круглих  сирот павших на поле брани воинов" [74].

Це була дитяча трудова  сільськогосподарська колонія, для  неї було зібрано інвентар на суму близько 20 тисяч карбованців. Земство  асигнувало на облаштування притулку понад 21 тисячу карбованців і призначило щорічну субсидію у сумі 19 655 карбованців [74].

Благодійні організації  теж не стояли осторонь у вирішенні  проблем дітей-сиріт та нужденних  верств населення. Завдячуючи їх діяльності, значна кількість людей мала можливість отримати як матеріальну, так і духовну  підтримку.

Дослідження історичних матеріалів доводять, що на початку XX століття в  Росії державним коштом утримувалося 14 тисяч дітей-сиріт. Така ж кількість  виховувалась і в притулках благодійних  товариств. Цей період можна вважати  першою хвилею соціального сирітства  у XX ст.

Російсько-японська війна, перша  революція 1905 - 1907 років. перша світова  війна, Лютнева та Жовтнева революції 1917 року, громадянська війна зумовили різке збільшення чисельності дітей-сиріт, бездоглядних та безпритульних дітей.

Головними причинами зростаючої кількості дітей-сиріт (як повних, так  і соціальних) виступали:

• нестабільна соціальна ситуація;
• зростання промисловості у містах, що зумовило значний наплив робочої сили з сільської місцевості;
• ескалація військової загрози;
• погіршення матеріальних умов життя у родинах;

У 1917 році усі притулки й  сирітські будинки новий радянський Уряд перетворив на державні і передав  під керівництво Народного комісаріату  соціального забезпечення. З усіх виховних закладів, заснованих за ці роки, головною формою утримання дітей-сиріт  були дитячі будинки. Найчастіше вони були змішаного типу, бо в них  виховувалися дошкільнята й діти шкільного віку.

Створені у перші роки радянської влади дитячі заклади  розташовувались у прекрасних будинках, з великими ділянками землі. і  з садами й городами. У них існували швацькі, кравецькі, взуттєві та інші майстерні. У дитячих будинках були обов'язковими хор та духовий оркестр, клуб та бібліотека.

У 1917 році у дитячих будинках виховувались понад 30 тисяч дітей, у 1918-80 тисяч, у 1919 - 125 тисяч, в 1920 - 400 тисяч, а в 1922 році - понад 540 тисяч безпритульних [69].

На особливу увагу заслуговує діяльність Українського товариства Червоного  Хреста, яке звернулося до уряду  з проханням передати під його юрисдикцію майно установ Російського  Червоного Хреста на території республіки. Воно надавало допомогу біженцям, інвалідам, дітям-сиротам, переймалося створенням шпиталів, пунктів харчування, санітарною освітою серед населення. Протягом 20-х років силами Червоного Хреста України були створені чисельні будинки  для безпритульних, безкоштовні  їдальні та амбулаторії. На кошти  товариства утримувались 119 медичних, 206 профілактичних і дитячих закладів [1].

Доля дітей, батьки яких були репресовані, - це особлива сторінка нашої  історії. Трагедія цих дітей полягала в тому, що вони раптово залишалися без батьків й належали до особливої  категорії дітей. Їх не дозволялось  віддавати під опіку родичам, єдиний шлях - дитячий будинок. У  свідоцтві про народження, з яким така дитина опинялася у дитячому будинку, графа "мати" й "батько" була пуста, дітей цього контингенту  схиляли до відмови від засуджених батьків.

За роки Великої Вітчизняної  війни їх чисельність значно збільшилась. На кінець 1945 року лише дітей загиблих фронтовиків нараховувалось понад 17 тисяч, для яких було додатково  відкрито 120 дитячих будинків. Необхідно  було створити належні умови для  життя й навчання дітей, які залишилися без батьків. Рада Народних Комісарів  Союзу РСР видала постанову, у  якій зобов'язала Раднаркоми союзних  і автономних республік, органи місцевої виконавчої влади "під особисту відповідальність перших керівників забезпечити облаштування й навчання дітей, які залишилися сиротами або загубили батьків під час евакуацій та повернення на попереднє місце проживання" [53].

Друга хвиля безпритульності  та соціального сирітства, яка була результатом невтішних наслідків  Великої Вітчизняної війни, змусила  активізувати роботу комісій з облаштування дітей, які залишились без батьків.

Досить поширеним явищем на той час було заснування освітньо-виховних закладів інтернатного типу при колгоспах, промислових підприємствах на кошти  профспілок, комсомольських і партійних  організацій, міліції тощо, а також  передача дітей-сиріт на виховання  у родини. Так, за 1941 - 1944 роки під  опіку потрапили 217 тисяч дітей-сиріт. У 1956 році рішенням Уряду для дітей-сиріт, дітей матерів-одиначок, інвалідів  війни й праці, пенсіонерів почали створюватися школи-інтернати. За 1959 - 1965 роки усі дитячі будинки були реформовані на школи-інтернати [53].

Новий пік соціального  сирітства припав на кінець 80-х-початок 90-х років. Зміни, що відбулись у  соціально-економічному та політичному  житті держави, проведення реформ, які  хворобливо відобразились на житті  родини, призвели до значного збільшення кількості дітей, котрі залишились без батьківського піклування, а  саме: бездоглядні та безпритульні діти, малолітні бомжі, діти-жебраки.

1.2. Сучасний стан  соціально-правового захисту дітей-сиріт  та дітей, 

        позбавлених батьківської опіки

1.2.1. Зарубіжний  досвід  утримання дітей-сиріт  та дітей, 

          позбавлених батьківського піклування

Досвід роботи з дітьми у різних країнах й загальні проблеми, що виникають у процесі підготовки дітей до виходу в соціум, ще раз  підтверджують важливість та актуальність проблем дитинства. Це засвідчує "Консультативна зустріч "Навколишнє середовище і  розвиток - насамперед турбота про  дітей", організована з ініціативи ЮНІСЕФ Комітетом у справах дітей  Східної і Центральної Європи (1995 рік).

Феномен соціального сирітства, на жаль, характерний для багатьох країн світу. Кожна держава визначає власні шляхи подолання цього  явища та надання соціального  захисту дітям, які залишилися без  піклування батьків.

Підхід влади до визначення ступеня необхідності влаштування  дітей-сиріт значно різниться в  залежності від країни і обумовлюється  загальною ситуацією в країні, насамперед її економічною спроможністю, власне, попросту кажучи, рівнем розвитку її культури.

У багатьох країнах розвинуті  превентивні служби, які надають  допомогу і батькам, і дітям у  скрутній ситуації. Відрив від сім'ї  застосовується лише у крайньому  випадку, оскільки вважається, що дитина, позбавлена батьківського опікування і переведена в систему державної  опіки, має набагато більше проблем  у дорослому житті, ніж дитина, вихована у власній сім'ї, навіть не зовсім благополучній.

Таким чином, у багатьох країнах  дитячі інтернатні заклади розглядаються  як місця, де дітям надається активна  терапія, де діти можуть перебувати і  короткий, і тривалий час.

Також існує невелика кількість  дитячих інтернатних закладів для  дітей, зорганізованих за релігійними  та етнічними ознаками, тобто взятих з їх субкультурного середовища.

За пріоритетністю форми  опіки в міжнародній практиці визначаються так:

1. Усиновлення
2. Опіка в сім'ях родичів
3. Прийомна сім'я
4. Інтернатний заклад.

За рівнем розвитку системи  прийомних сімей країни можна  поділити на такі групи:

• країни, де прийомні сім'ї існують більше тридцяти років (Великобританія, Фінляндія, Нідерланди тощо);
• країни, де система прийомних сімей введена нещодавно 
  (Угорщина, Румунія тощо);
• країни, де система прийомних сімей тільки розробляється або 
  планується розроблятися (Україна, Росія, Грузія, Вірменія, Болгарія, 
  Польща тощо) [9].

Соціальна робота у США  має давні традиції щодо програм  догляду за дітьми. Для дітей, які  мають відхилення у поведінці  чи певні емоційні проблеми, існують  заклади (дитячі будинки та притулки) кількох типів: лікувальні центри з  цілодобовим перебуванням дитини, сімейні  дитячі будинки, кризові та дитячі психіатричні центри, профілакторії тощо.

Усиновлення чи передача дитини у спеціальний дитячий заклад відбувається лише тоді, коли було вичерпано  усі можливості щодо збереження родини (Закон "Про сприяння в усиновленні  та соціальному забезпеченні дітей", 1980 рік). Відповідно до означеного Закону стосовно дітей, яких потрібно відгородити  від впливу сім'ї, передбачені необхідні  зусилля, щоб попередити передачу дитини у дитячий заклад, навіть здійснюється судовий нагляд до моменту передачі дитини, а батькам надається можливість виправити ситуацію. Передбачається проведення перепису усіх дітей, що перебувають  у системі державного виховання, й надання спеціальних субсидій для осіб, які усиновляють дітей  з "особливими потребами". Для  досягнення цієї мети на загальнодержавному рівні створюється інформаційна мережа, методики спостереження за кожним окремим випадком, юридичний  контроль за передачею дитини у спеціальний  заклад, розробляються програми, орієнтовані  на родину, засновуються профілактичні  й загальнодержавні служби з соціального  забезпечення дітей.