Обґрунтування необхідності впровадження в Україні альтернативних форм виховання

       і розвитку інтернатного та напівінтернатного типу закладів

Історичні джерела свідчать, що перші виховні будинки для  покинутих дітей з'явилися при  церквах м. Кесарія (Мала Азія) за ініціативою  єпископа Василя Кесарійського. У 787 році подібний заклад відкривається при  соборі у Мілані. Тривалий час він  залишався єдиним у Європі, і лише у ХІVст. їх кількість збільшилася  до 30. Цікаво, що вже на той час  там не лише піклувалися про дітей-сиріт, але й вели профілактичну роботу: допомагали матерям, запобігаючи відмові  від дитини, передавали дітей у  родини, переважно селянські, здійснювали  контроль за їх вихованням. Та й у  подальшому більшість дитячих притулків  очолювали священики. Був широко відомий, наприклад, виховний будинок, створений у 1640 р. у Парижі відомим  священиком Вінцентом Деполем. Йому вдалося отримати фінансування від  самого короля Людовика XIV, дістати  матеріальну підтримку від дворянства. Створювались ордени - великі церковні організації, що мали на меті благодійність  і стали на цій стезі широко відомими. Деякі існують і зараз, наприклад, орден «Милосердя», керований, свого часу, матір'ю Терезою.

На початок XX ст. лише православна  церква нараховувала 67 єпархій, 48 тисяч  приходів, 81 тисячу храмів, а також 1200 чоловічих і жіночих монастирів. З давніх часів монастирі та храми  утримували лікарні, притулки, богадільні. Опіка, піклуванняу нашому суспільстві  завжди поважались. Століттями милосердя  і співчуття носили суспільний характер і були властиві не лише дворянству чи купецтву, а й іншим прошаркам  населення.

у VIII - IX ст. відбувається перехід  до малої родини, яка складається  з подружжя і дітей. Тепер виявляє  турботу про малих дітей не громада, а родина; після смерті батьків  вирішується проблема опіки, успадкування майна. Цікаво, що з приходом християнської  моралі було заборонено ховати з померлим чоловіком його дружину, бо це зумовлювало збільшення кількості дітей-сиріт.

Ідея правового захисту  дітей, що залишилися без батьків, зародилася ще у Київській Русі: у "Руській  Правді" вперше з'явилося поняття "опіка". Так, у ст. 99 йдеться  про те, що після смерті батька опікуном малих дітей стає хтось з найближчих родичів або вітчим, якщо мати виходить заміж вдруге. Опікуну передається  у тимчасове користування рухоме й нерухоме майно неповнолітніх, обов'язково у присутності свідків. Опікун має право продовжувати торгівлю й брати собі прибуток від неї, але після закінчення терміну  опіки зобов'язаний повернути кошти  сироті. Характерно, що публічною владою на той час були наділені не чиновники, а члени суспільства. Насамперед згадується церковна влада, яка претендувала на усі справи, пов'язані з опікою ("Руська Правда", ст. 165).

З літописних матеріалів відомо, що система соціальної опіки була головною прерогативою київських князів. Запроваджуючи християнство на Русі, князь Володимир сам глибоко  сприйняв звернені до душі людини його положення, що закликають людей турбуватися  про ближнього, особливо про сиріт  та вбогих, бути милосердним. Пройнявшись  духом християнських повчань, Володимир, за свідченнями літопису, не лише доручив  опіку й нагляд над сиротами своїм  підданим, але й сам "роздав сиротам, вдовам та вбогим велику милостиню". Він велів усім нужденним приходити  на княжий двір, брати їжу і питво, а для немічних і хворих князь  повелів зробити вози, куди клали  хліб, м'ясо, рибу, овочі, мед, квас і  возили по місту, роздаючи немічним і  сиротам.

Прагнучи розвинути благодійництво, надати йому організованого характеру, князь Володимир невдовзі (996р.) видає  Устав, в якому згідно з релігійними  настановами доручає духовенству  і церковним структурам опікування за лікарнями, притулками для одиноких тощо, встановлює для благодійних  закладів "десятину". Пізніше князь  Ярослав Володимирович заснував сирітське училище, де опікував і  утримував 300 юнаків. Допомагали сиротам  також князі Ізяслав та Всеволод Ярославовичі. За їх правління був  широко відомий єпископ Переяславський Єфрем, який побудував для бідних і сиріт лікарні, призначив їм медиків, встановив, щоб повсюдно хворих дітей доглядали і лікували безкоштовно.

Найбільше піклувався про  сиріт онук Ярослава Мудрого - Володимир  Мономах, який у своїх «Повчаннях»  заповідав допомагати приниженим і  ображеним, захищати сироту, не забувати вдів. Його "Духовна" (заповітна) своїм  дітям мала велике виховне значення для багатьох поколінь на Русі.

У літературних пам'ятках  давньої Русі (X-ХІV ст.) відбито чималий  пласт соціальних проблем, що мали значний  вплив на виховання дітей, вияв турботи  про них. У "Житії Феодосія Печерського", у житіях Олександра Невського та Сергія Радонежського (XIII - XV ст.), у "Домострої" та "Повісті про Горе-Злощастя" (XVI ст.) розглядаються соціальні  проблеми родини, батьків і дітей. проблеми підготовки дітей до життя, вирішення сімейних, суспільних і  соціальних конфліктів. Подаються зразки праведного життя. належного виконання  обов'язків щодо порядку у родині, в домі, створення атмосфери порозуміння  й затишку, дотримання вимог "божого життя", заклик до милосердя, добросердя. Автори спонукають людину поспішати  чинити добро, бо це сприяє загальним  інтересам й приносить користь  як кожній окремій людині, так і  суспільству. У кожній з літературних пам'яток проходить лейтмотивом  турбота про дітей-сиріт та вдів, допомога знедоленим й хворим.

Соціальний захист дітей-сиріт  розглядався на той час у парадигмі  християнського вчення. Слід зазначити, що іноді штучне рідство витісняло  на другий план рідство кровне (існування  вихователів-годувальників княжих дітей, уведення опіки над дітьми при матері-вдові). 

Заслуговує на увагу факт виховання княжичів так званими "дядьками", "годувальниками". Сутність годувальництва полягала в  тому, що батьки передавали княжичів на виховання в іншу родину. Діти розсилалися  по волостях дуже рано, іноді у 5 - 7 річному  віці. Годувальник виконував дві  функції - наставника майбутнього князя  й одночасно виконував функції  регента у тих землях, які батько-князь  виділив для свого  сина.

Соціальна суть годувальництва полягала в тому, що великий князь, передаючи у володіння дітям  міста й містечка, намагався зміцнити штучне рідство; з іншого боку, батьки недостатньо знали власних дітей, а брати - один одного, що робило більш  жорстокою боротьбу за княжий стіл [12].

Татаро-монгольські спустошення  завдали непоправної шкоди Україні. Та навіть за цих умов закладені  ще з часів Київської Русі традиції благодійницької діяльності не були забуті. На складному шляху відродження  і державотворення поступово  розвивалися різні форми суспільної опіки, у якій виразно окреслюються два провідні напрями, що взаємно  доповнювали один одного.

Перший - продовження традицій Володимира та інших князів, які  показали приклад особистого благодіяння  і захисту убогих, старців та сиріт.

Другий - посилення організуючого  начала, вдосконалення форм і масштабів  державної підтримки соціально  вразливих верств населення при  збереженні і заохоченні благодійницької  діяльності церкви. Так, за Івана Грозного патріарший приказ керував сирітськими  будинками. Стоглавим собором (1551р.) було вирішено, що при кожній церкві слід відкривати училище "для настановлення  дітей грамоті, а для вбогих і  немічних - богадільні. Таке об'єднання  можливостей церкви та держави практично  означало новий етап у духовній і  моральній освіті дітей.

На початку XVII ст., у "смутні часи", уряд Бориса Годунова виявив особливу турботу про сиріт і  вдів, не беручи до уваги їх походження та віросповідання.

У Російській державі, до якої в середині XVII ст. була приєднана  більша частина України, ідея розгортання  державної системи громадської  опіки почала реалізовуватись за царя Федора Олексійовича, який у 1682 році наказав споруджувати шпиталі (богадільні) для жебраків, немічних та убогих. За наказом царя з убогих були виокремлені  безрідні діти. Було вирішено питання  про заснування спеціальних будинків, де сироти повинні були навчатись  грамоті та ремеслам. На зміну "любові до вбогих, юродивих", що була заснована  на вірі у спасіння душі, приходить  необхідність забезпечити потреби  держави у грамотних ремісниках через благодійність. У той же час було дозволено брати сиріт в якості прислуги або утриманців у заможні родини.

У листопаді 1715 р. указом царя Петра І у Москві та інших містах були засновані шпиталі для позашлюбних  дітей, практикувався й "таємний  принос" немовлят, "щоб облич  приносимих не було видно" [68].

Петро І поручив організацію  шпиталів, богаділень, сирітських притулків, будинків для незаконнонароджених  немовлят Священному синоду та державним  адміністраціям (Камерам Контори, Головному  магістрату, воєводам).

У X - XIV столітті на Русі сиротами називали дітей бідних селян-общинників. Пізніше термін "сирота" було витіснено  терміном "селяни" (у давніх актах  і грамотах); у XVI - XVII століттях "сиротами" називали не лише селян, посадських людей, стрілецьких та солдатських дружин, а також дітей, які залишились без батьків.

Отже, можна стверджувати, що поняття сирітства було неоднорідним. Ним охоплювались як діти-сироти, які  втратили батьків, так і соціальні  сироти, котрі через історичні  традиції були вилучені з сім'ї й  передані на виховання в інші родини, що й обумовлювало штучне сирітство.

Ця тенденція збереглася в Російській імперії й надалі, коли функціонувала значна кількість  навчальних закладів закритого типу, куди дітей відправляли незалежно  від їх бажання, сподіваючись виховати "нову породу" російських громадян, тобто створювалися умови для "удаваного" сирітства. Цей процес слід вважати, на думку дослідника Є.А. Князєва, зайвим і протиприродним [26].

Після того, як Петро 1 знищив третину монастирів, а дзвони церковні перелив на гармати, дороги Російської імперії заполонили жебраки. Головна  турбота про дітей-сиріт на той  час лягла на сільські общини, поміщиків  та монастирі. Згодом цар підтримав  ідею Ф. Салтикова про створення "сирітських монастирів", де б  сироти жили й навчалися.

У січні 1763 року Катерина II затвердила "Генеральний план Імператорського Виховного Будинку" у Москві, проект якого підготував Іван Іванович Бєцкой разом з професором Московського університету О.А. Барсовим. А в квітні 1764 року в будинку біля Карварської брами розпочався прийом немовлят. Діти були розподілені у відділення, в одному з яких утримувалися діти віком до 2 років. Годували і слідкували за ними няні. Діти від 2 до 7 років мешкали окремо, 7-11-річні вихованці навчалися. До навчальної програми входили основи віри, російська граматика, арифметика, географія, ремесло. У 18 -20 років вихованці отримували вільний паспорт, один карбованець й випускались у подальше життя.

Головний елемент Виховного  будинку - праця. Сиротам слід було готуватися "служити вітчизні справами рук  своїх". З 5-річного віку вихованці  виконували «легку роботу», згодом хлопці в'язали рибальські неводи, а дівчатка плели стрічки. З 11 років діти ткали, вишивали, прали, готували страви та ін. У 15 - 16 років вихованці набували навичок певного ремесла у  спеціальних майстернях, які належали Виховному будинку. Підлітки "з  природними нахилами" оволодівали  науками, вивчали іноземні мови, досягали успіхів у мистецтві.

За правління Катерини II позашлюбні діти до повноліття належали до Відомства приказів громадських  закладів, а згодом ставали вільними.

Незабаром виховні будинки  почали створюватися в інших великих  містах Російської імперії. У Петербурзі в 1777 році діти з слабким здоров'ям спочатку виховувались у таких будинках, хоча більшість з них після  годувальниці віддавалися у благонадійні родини, де й виховувалися до 21 року. Плата за утримання й одяг визначалася  залежно від віку. За такими дітьми наглядали окружний лікар і наглядач від виховного будинку.

У виховних будинках були не лише майстерні, а й спеціальні навчальні  класи, де готували фельдшерів, сільських  вчителів, повивальних бабок, нянь, телеграфістів, шкіперів для торгівельного  флоту. Виховний будинок був центром  опіки й піклування на певній території.

Наприкінці XIX ст. в Росії  налічувалося 14854 благодійних товариств  і закладів, переважно в Європейській частині, в т.ч. на Україні, 37,5% їх були приватними. Однак майже всі ці заклади знаходилися у містах та інших великих поселеннях. Більшості зубожілого люду, особливо на околицях імперії, вони були недоступні [1]. Основний тягар соціальної допомоги на селах здійснювався громадськістю. Цьому сприяли особливості общинної організації їх життя. На Україні довго зберігало своє значення поняття народного віча.

Традиція родової общини слов'ян у дохристиянський Русі - піклуватися про сиріт усім миром - трансформувалась у будинки при  скудельницях, могильниках, де коштом громади утримувалися знедолені  й діти-сироти. У скудельницях (божедомках) збиралися безпритульні та немічні  люди, котрі й були вихователями покинутих дітей. Божедомка була, звісно, досить вбогим помешканням, але  це була народна турбота про знедолених.

У XVII ст. існував приказ громадської  опіки, який вирішував справи "немічних та вбогих" і дітей-сиріт, а патріарх Никон дістав від царя право приймати від знедолених скарги та побажання  й передавати їх царю. У ХVІ-ХV Ш  ст. громада, зберігаючи певну спадкоємність  із давньоруською общиною, відігравала  роль станової організації селянства, що регулювала усі аспекти його життєдіяльності.

Особливу турботу проявляла  громада про сиріт і вдів. Таке ставлення випливало з християнської  моралі: покривджених долею ніхто  не смів ні в чому неволити чи принижувати. "Вдовини та сирітські сльози камінь лупають," — говорили в  народі. До XX ст. кожне велике село мало сирітську раду і сирітського  суддю, які через опікуна дбали  про долю своїх підопічних. У виборі опікуна для сиріт вирішальна роль належала родині, але не менш важливою була громадська думка. Брались до уваги  не тільки ступінь родинного зв'язку між сиротою і опікуном, а й  риси характеру останнього, його вік (не менше 25 років), ділові якості. Основним критерієм при цьому було його вміння вести господарство, бо від  збереження і примноження спадку сиріт залежала їх подальша доля.