Громадські організації як соціальний інститут

Права зареєстрованих громадських організацій

Для здійснення цілей і завдань, визначених у статутних документах, зареєстровані громадські організації користуються правом:

1) виступати учасником  цивільно-правових відносин, набувати  майнові і немайнові права;

2) представляти і захищати  свої законні інтереси та законні  інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських  органах;

3) проводити масові заходи (збори, мітинги, демонстрації тощо);

4) ідейно, організаційно  та матеріально підтримувати  інші громадські організації, надавати  допомогу в їх створенні;

5) створювати установи  та організації;

6) одержувати від органів  державної влади і управління  та органів місцевого самоврядування  інформацію, необхідну для реалізації  своїх цілей і завдань;

7) вносити пропозиції  до органів влади і управління;

8) розповсюджувати інформацію  і пропагувати свої ідеї та  цілі;

9) засновувати засоби  масової інформації.

Громадські організації мають право засновувати підприємства, необхідні для виконання статутних цілей.

Громадські організації користуються іншими правами, передбаченими законами України.

Права фахових об’єднань регулюються окремим законами України.

ЗАКОН УКРАЇНИ «Про громадські організації» [10]

Цей Закон визначає правові та організаційні основи реалізації права осіб на свободу об’єднання у громадські організації для здійснення і захисту прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших суспільних інтересів, гарантованого Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також засади утворення і діяльності громадських організацій.

Згідно зі статтею 4 Розділу ІІ Закону України «Про громадські організації»

Засади утворення та діяльності громадських організацій, філій та представництв іноземних громадських (неурядових) організацій в Україні:

1. Громадські організації, філій  та представництв іноземних громадських (неурядових) організацій в Україні  утворюються та діють на засадах:

добровільності участі у громадській організації;

рівності членів громадської організації у вирішенні питань, пов’язаних з її діяльністю;

рівності громадських організацій перед законом;

самоврядності;

законності;

відкритого характеру діяльності.

2. Громадські організації вільні  у виборі території, напрямів  і видів своєї діяльності.

Стаття 5. Спілки громадських організацій

1. Громадські організації, легалізовані  у порядку, встановленому цим  Законом, мають право об’єднуватись  у спілки громадських організацій.

2. Утворення та діяльність спілок  громадських організацій здійснюється  на засадах та у порядку, встановленому  цим Законом.

Згідно зі статтею 8. Розділа ІІІ Закону України «Про громадські організації»

Утворення громадських організацій

1. Утворення громадської організації  здійснюється за рішенням установчих  зборів її засновників.

Громадська організація вважається утвореною з моменту її легалізації в порядку, встановленому цим Законом.

2. Установчі збори засновників  громадської організації після  прийняття рішення про її утворення:

1) визначають найменування громадської  організації відповідно до статті 9 цього Закону;

2) затверджують статут (положення) громадської організації відповідно  до статті 10 цього Закону;

3) утворюють (обирають) органи управління  громадської організації відповідно  до затвердженого статуту (положення) громадської організації.

3. Громадські організації —  засновники спілки громадських  організацій — за взаємною  домовленістю визначають представництво, порядок проведення та спосіб  прийняття рішень установчих  зборів спілки громадських організацій.

4. Установчі збори засновників  спілки громадських організацій  після прийняття рішення про  утворення їх спілки:

1) визначають найменування спілки  громадських організацій відповідно  до статті 9 цього Закону;

2) затверджують установчий договір  спілки громадських організацій, передбачений статтею 10 цього Закону;

3) утворюють (обирають) органи управління  спілки громадських організацій  відповідно до затвердженого  установчого договору спілки  громадських організацій.

5. Рішення про утворення громадської  організації не підлягає нотаріальному  посвідченню.

Висновок до першого розділу

Громадські організації - це добровільні об'єднання громадян, які виникають за видами діяльності, соціальної активності та самодіяльності для задоволення і захисту їх багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань і цілей, закріплених в їхніх статутах.

Громадські організації, виникають як прояв свідомої і цілеспрямованої діяльності людей, відображення суспільних зв'язків, активності людей у різних сферах їх життя, їх диференційованих інтересів і потреб, які усвідомлюються і вимагають відповідної діяльності.

Для громадських організацій вирішальним є тип об'єднання, встановлення довгострокових відносин між членами, факт фіксованого членства в даному об'єднанні. У зв'язку з цим мета вже не є вирішальним елементом, навпаки, створюється певний простір для зміни цілей, а домінуючим інтегратором організації є поряд із спільністю інтересів і членство.

Для громадських організацій характерно, що в процесі реалізації інтересів її членів висуваються і реалізуються конкретні цілі. Інтереси, які спонукають людей до створення об'єднань, умовно можуть бути розділені на інструментальні, коли для членів їх членство і діяльність є засобом для досягнення певної задачі, і інтереси заради об'єднання, з метою отримання задоволення від зв'язку зі своїми друзями та звільнення від почуття загубленості серед супротивників .

Громадська організація є добровільним об'єднанням в тому сенсі, що особа, планує вступити в неї, повинна заявити про причину свого вступу хоча б формально. Це, однак, не означає, що до громадської організації може вступити і бути її членом кожен. Більшість організацій у своїх документах регулюючих правила вступу і принципи членства. Можуть існувати деякі обмеження, наприклад, вік, стать, освіта, національність, походження, система інтересів і т.п.

В організаціях члени обирають функціонерів - голову, секретаря тощо, а також колективний орган керівництва, мета яких полягає у здійсненні необхідних керівних функцій. Формування керівних органів і їх функції мають велике значення для організації. Обрання керівних органів цілком логічний крок і не загрожує інтересам його членів, оскільки члени можуть контролювати обрані органи й окремих осіб.

 

 

 

 

 

Розділ ІІ

2.1. Інституціоналізація  громадських організацій

Інституціоналізація тлумачиться як виникнення і трансформація соціального інституту (у нашому випадку – інституту громадських організацій), який володіє низкою ознак, а саме здатністю до внутрішньої узгодженості і самовідтворення, зокрема, за рахунок системи соціальних норм і ролей, а також гнучкістю, котра уможливлює і незалежність від зовнішнього середовища, і співпрацю з ним. Це дозволяє стверджувати, що в системі координат підходів до інституціоналізації, сформованій двома лініями: статичне/динамічне розуміння інституціоналізації та врахування внутрішніх/зовнішніх ознак[4,с.657].

Первинна інституціоналізація громадських організацій. Вихідною точкою цього процесу є соціальний рух, а основним джерелом – різноманітні потреби суспільства. Емпірично підтверджено, що у процесі габітуалізації та типізації взаємної діяльності громадські організації сформували свою статусно-рольову систему (різні організації виконують різні соціальні ролі: одні виховують молодь, інші займаються соціальною діяльністю, ще інші поширюють політичні ідеї тощо; існують організації, метою яких є задоволення певних суспільних потреб, а є й такі організації, що обслуговують особисті, часто фінансові, інтереси певних осіб тощо), нормативну систему (котра є подібною у багатьох організацій (базується на принципі вертикальної ієрархічності або горизонтальної автономності), а також легітимізували та легалізували їх, що дає їм право вважатися соціальним інститутом.

Вторинна інституціоналізація громадських організацій пов'язана з удосконаленням і трансформацією цього соціального інституту. Серед основних джерел вторинної інституціоналізації слід назвати, по-перше, неузгодженість між теоретичними принципами та практичною діяльністю, а по-друге, потреби, які виникають або втрачають актуальність у процесі цієї діяльності. За допомогою таких внутрішніх індикаторів, як спрямування і структура, нормативна і рольова системи (членство), соціальна практика, перспективи розвитку й оцінка, а також таких зовнішніх індикаторів, як імідж інституту у громадській думці, рівень участі людей у його діяльності та рівень їхньої поінформованості про цю діяльність, було встановлено, що інститут громадських організацій перебуває на етапі вторинної інституціоналізації і має перспективи продовжити цей процес у майбутньому. Це дозволяє трактувати інституціоналізацію організацій як перманентний процес. Вторинна інституціоналізація відбувається у трьох проявах: як власне інституціоналізація (виникають нові напрямки діяльності, нові форми співпраці тощо), як реінституціоналізація, котра є провідним процесом вторинного рівня (існуючі напрями та форми соціальної практики проходять реформування) та як деінституціоналізація (певні напрями чи форми діяльності припиняють існування). Якщо власне інституціоналізація та деінституціоналізація на цьому рівні мають частковий характер, то реінституціоналізація може бути і частковою, і повною.

Громадські організації трактуються як невід'ємний соціальний інститут громадянського суспільства, який повинен відповідати за формування цього суспільства, виконуючи функцію посередника між державою і громадськістю. Впродовж періоду суспільних трансформацій в українському суспільстві вони проходять своє становлення як соціального інституту на двох рівнях, а саме на рівні первинної та вторинної інституціоналізації [3,с.78].

Підтверджено, що громадські організації пройшли всі необхідні етапи первинної інституціоналізації, а саме формування, відповідно до певної суспільної потреби, у процесі габітуалізації (рутинізації) та типізації взаємної діяльності (кодифікації) статусно-рольової системи, системи соціального контролю та структури, а також їх легітимацію та легалізацію, що дає підстави вважати цей процес завершенним [2,с.130].

Натомість доведено, що вторинна інституціоналізація, яка пов'язана із подальшим розвитком громадських організацій у напрямку власне інституціоналізації, реінституціоналізації та часткової деінституціоналізації відповідно до внутрішніх та зовнішніх індикаторів, є незавершеною, триває до сьогодні і має перспективи продовжуватися у майбутньому.

Оскільки інститут громадських організацій формується як демократичним, так і авторитарним способами, інституціоналізацію цього соціального інституту можна вважати інституціоналізацією змішаного типу, оскільки в ній поєднуються ініціативи знизу та зверху.

 Сучасний інститут  громадських організацій, що виступає  продуктом інституціоналізаційних  процесів різних рівнів, визначено  як соціальний інститут з незавершеною  легітимацією, який пройшов формальний, але не зміг пройти сутнісний  рівень легітимації у громадській  думці. Визнаючи факт існування  такого інституту, люди не завжди  трактують його коректно, згідно  з реальними особливостями, що  пояснюється низьким рівнем поінформованості  населення у цій сфері. Незавершена  легітимація дає підстави робити  висновок про низький рівень  інтеграції громадських організацій  у сучасне українське суспільство, а отже, про їх незавершену  інституціоналізацію.

Поряд із низькою зовнішньою інтегрованістю громадських організацій цей соціальний інститут характеризується низьким рівнем внутрішньої інтегрованості, що пов'язано зі низьким рівнем кооперації між основними акторами інституту. Таким чином можемо говорити про явище так званої подвійної автономності інституту молодіжних громадських організацій у сучасному українському суспільстві – з одного боку, автономне існування цілого інституту у суспільстві, а з іншого – автономне існування частин інституту в його межах. Це є ще однією підставою вважати інституціоналізацію сучасного інституту громадських організацій незавершеною[5,с.161].

У сучасному українському суспільстві існує такий соціальний інститут, як інститут громадських організацій. Його статус відповідає статусу соціального інституту (становить собою сукупність соціальних організацій, між якими встановлюються зв'язки та формуються певні соціальні відносини; сукупність соціальних статусів та соціальних ролей, що виконуються відповідними соціальними акторами; набір певних норм і санкцій, що регулюють взаємодію соціальних акторів; певну соціальну практику). Проте він не відповідає статусу інституту громадянського суспільства, оскільки через свою подвійну автономність не здатен виконувати функцію посередника між державою та громадою. Натомість інститут громадських організацій стає інститутом консюмеристського суспільства, що виявляється у споживацькому ставленні до нього як значної частини молоді, так і чималої кількості ініціаторів цього інституту, котрі очікують від нього задоволення перш за все особистих, а не суспільно значущих потреб. Ця тенденція заперечує громадські організації як один з інститутів громадянського суспільства та породжує різні девіації цього інституту.