Социология Вариант 3 

1. Емпірична соціологія: основні напрями і школи

Новий етап розвитку соціологічної думки на Заході характеризувався становленням і розвитком емпіричної соціології, появою нових її напрямів і теорій, зокрема індустріальної соціології, що намагалась певним чином поєднати теоретичну й емпіричну соціології.

Емпіризм - напрям теорії пізнання, який визнає практичний досвід єдиним джерелом знань і вважає, що зміст знання можна подати лише як опис цього досвіду. Західна емпірична соціологія досліджує соціальне життя на мікрорівні: міжособистісні стосунки, поведінку особи і соціальних груп, соціально-психологічний клімат, громадську думку тощо. Її методологічну основу становлять позитивістські принципи. Конкретні соціальні факти збирають і описують з допомогою таких спеціальних методів, як соціологічні спостереження, опитування, експерименти тощо.

Особливість емпіричної соціології в тім, що вона започаткувалася  не в університетах як центрах  наукової думки, а в практичній сфері - у середовищі державних службовців, підприємців. Її поява стимулювалась практичними потребами суспільства, розвиток якого в ХІХ ст. призвів до швидкого зростання міст, поляризації бідних і багатих, збільшення злочинності тощо.

Найвідомішим з  емпіриків був франко-бельгійський учений-математик, відомий статист і демограф ХІХ ст. Адольф Кетле (1796-1874). З його ім'ям зв'язаний перехід соціальної статистики від збирання й опису фактів до встановлення стійких кореляцій між показниками, статистичних закономірностей. Саме з його праці «Про людину і розвиток її здібностей, або Досвід соціальної фізики» (1835) розпочинається відлік розвитку емпіричної соціології (за термінологією Кетле, «соціальної фізики») як емпірично обґрунтованої науки. Окрім відкриття статистичних закономірностей, концепції середніх величин, поняття соціального закону, А. Кетле визначив методологічні правила формулювання анкетних запитань. Він рекомендував ставити тільки такі запитання, які необхідні і на які можна отримати відповіді, запитання, що не викликають підозри, однаково зрозумілі всій сукупності опитуваних.

Зарубіжна емпірична  соціологія у своєму розвитку пройшла  три етапи. Для першого характерні самовизначення тематики досліджень, пошук засобів, спроби пов'язати теоретичні проблеми з реальним життям. Цей етап охоплює кінець ХІХ і два перші десятиріччя ХХ ст. До цього часу емпіричні дослідження були розрізненими, не мали відпрацьованої методики. Соціологічні теорії, що існували на той час, не сприяли проведенню таких досліджень, бо мали характер історико-еволюційних схем, перевірити які на мікрорівні було неможливо.

В американській  соціології в цей час провідну роль відігравала чиказька школа, яка  сформувалася на базі першого у світі  соціологічного факультету, що його 1892 року очолив Албіон Смолл (1854-1926). Вона, практично розв'язуючи соціальні проблеми індустріалізації (безробіття, бідність, злочинність), емпіричні дослідження поєднувала з теоретичними узагальненнями. Успішно розвивалася соціальна робота. Соціальні працівники (соціологи, юристи, психологи) займалися розв'язуванням конфліктів, поліпшенням виробничих умов і посиленням стабільності кадрів. Саме в межах чиказької школи виходить у світ спільна праця Уільяма Томаса (1863-1947) і Флоріана Знанецького (1882-1958) «Польський селянин в Європі та Америці» (1918 р.), що визначила новий рубіж у розвитку сучасної соціології. Хоч автори далі констатації фактів не просунулися, не зробили жодних висновків чи рекомендацій, але для аналізу було використано документи, автобіографічні дані окремих осіб, кількісні методи оцінювання явищ. Соціологи знайшли ефективний інструмент для вивчення соціальної дійсності.

Роберт Парк (1864-1944) і Ернст Берджесс (1886-1966) розробили прикладний варіант соціально-екологічної теорії для дослідження міста, основними поняттями якої є «соціальна мобільність», «соціоекономічний статус», «маргінальна особистість», а способами збору інформації - включене спостереження, інтерв'ю, аналіз документів тощо.

На другому етапі (20-30-ті рр. ХХ ст.) емпірична соціологія відповідно до інтересів монополій переносить дослідні роботи з університетів у лабораторії, на підприємства.

Третій етап (від 40-х рр. ХХ ст. до наших днів) - характеризується (особливо в 60-70-ті рр.) бурхливим розвитком емпіричної соціології в усіх зарубіжних країнах. Відбувається її поєднання із системою управління. Соціологів залучають до вивчення державної діяльності, громадської думки, потреб населення, розв'язання соціальних проблем, гострих соціальних конфліктів. Соціологія почала цікавитися питаннями життя міста, девіантною (ненормативною) та деліктною (злочинною) поведінкою.

Індустріальна соціологія є одним з основних напрямів емпіричної соціології Заходу, що досліджує сферу виробництва, вивчає трудові відносини людей на підприємстві і розробляє практичні рекомендації щодо підвищення ефективності виробництва. Головні концепції цього напряму зародилися в США, потім поширилися у Великобританії, Німеччині, Японії, Франції та інших країнах.

Індустріальна соціологія почала формуватися наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Саме в цей час у багатьох країнах швидкими темпами розвивалося велике машинне виробництво. Підприємці все більше переконувалися в тім, що для підвищення ефективності виробництва необхідно активно впливати на ставлення робітників до праці, на відносини, які складаються між підприємцями та виконавцями, між різними соціальними групами у виробництві. Ці проблеми не могли вирішувати самі тільки підприємці, потрібна була допомога вчених-фахівців. У зв'язку з цим і виникла індустріальна соціологія.

У межах індустріальної соціології на той час розв'язувалися такі проблеми:

• посилення заінтересованості робітників у праці, тобто її стимулювання і підвищення продуктивності;
• визначення найраціональніших форм взаємодії різних соціальних груп, що послаблювали б чи навіть усували соціальні конфлікти.

Представники індустріальної соціології вивчають проблеми промислового виробництва, намагаються узагальнити  реальний досвід управління ним, досліджують  соціально-трудові відносини і  розробляють рекомендації щодо їх удосконалення  (соціальна інженерія). Отже, індустріальна соціологія - це прикладна галузь соціології. Вона з позицій підприємців і керівників промислових підприємств вивчає соціальні наслідки науково-технічного прогресу на підприємстві, їх вплив на різні сфери життєдіяльності суспільства, зокрема, на сферу трудової діяльності людини.

Особлива увага  приділяється проблемі мотивації праці, яка є однією з найдавніших  і найскладніших в історії  соціології й потребує систематичного вивчення. Ще Томас Мор, міркуючи про стимули до праці в суспільстві з колективною власністю, ставив собі запитання, як можна отримати надлишок продуктів, якщо, з одного боку, кожний почне ухилятися від роботи, оскільки не матиме власного зиску, а з другого - надія на те, що «хтось інший зробить», дасть змогу працювати абияк. Нині усталилися два підходи до мотивації: примусовість і заохочування.

Прихильниками примусу  до праці були Ф. Тейлор, Г. Форд, Е. Мейо, Д. Макгрегор, Ф. Херцберг, а першою спробою практично вирішити це питання стала тейлорівська система наукової організації управління підприємством, що ґрунтується на дослідженні конкретної роботи.

Фредерік Тейлор (1856-1915) - американський інженер-дослідник, організатор виробництва, спочатку працював звичайним робітником, потім став майстром, а згодом - керівником великого підприємства. Ф. Тейлор уважав, що праця як соціальний процес підпорядковується певним законам, котрі має вивчати і практично використовувати інженер з організації праці.

На підставі комплексних  досліджень виробництва Ф. Тейлор створив першу у світі систему НОП (наукової організації праці). Він досконало вивчив соціально-економічну організацію промислового підприємства і дійшов висновку, що техніко-економічні нововведення самі по собі мало ефективні. Визначальним є так званий людський чинник, матеріальне й моральне стимулювання, культура управління підприємством. Ф. Тейлор першим з учених звернув увагу на феномен праці «спроквола». У науці це називають рестрикцією (від лат. restrictio - обмеження). Це явище виникає внаслідок групового тиску і блокування формальних норм поведінки неформальними відносинами. Робітники свідомо обмежують продуктивність своєї праці, щоб запобігти перегляду норм виробітку і зниженню розцінок.

Головна ідея праць  Ф. Тейлора - змусити робітників працювати ліпше. Людина не повинна витрачати свою енергію даремно, а має працювати з повною віддачею.

Ф. Тейлор зазначав: «Якщо наше марнотратне використання природних багатств очевидне, то ми мало помічаємо і дуже нечітко собі уявляємо марнотратство людської праці, яке є набагато більшим, у результаті повсякденної нерозумної, поганої її організації та слабкого вивчення».

На думку Тейлора, робітники ледачі за своєю природою і ладні зробити все, щоб працювати  менше. Контактуючи з такими самими ледарями, як і вони, робітники свідомо обмежують продуктивність своєї праці. Управлінці у свою чергу найчастіше є некомпетентними й не знають, як подолати інертність робітників, як примусити їх працювати ефективно. Поведінка і тих, і тих є ірраціональною, вони ніби вороги самі собі.

Ф. Тейлор своє завдання вбачав у створенні системи раціоналізації праці й управління виробництвом, яка б сприяла ефективному  використанню фізичних можливостей  робітників і подолала ірраціональність управління. Ця система має бути спрямована передусім на позбавлення від деспотизму управлінців, обурення та конфронтації робітників, на формування в них бажання до партнерства. Система раціоналізації праці, зокрема, передбачала детальний аналіз трудових операцій, усунення непотрібних і незручних рухів, визначення оптимальних прийомів і відпрацьовування їх до автоматизму, жорстку регламентацію всього робочого циклу, чергування елементів праці й відпочинку тощо.

Раціоналізація  управління у свою чергу ґрунтувалася на таких принципах:

• здійснення жорстокої дисципліни і контролю на підприємстві;
• правильний підбір і розташування кадрів, запровадження системи підвищення кваліфікації і службового просування працівників;
• відокремлення розумової праці, зв'язаної з організацією та управлінням, від фізичної;
• звільнення робітників від усіх інших функцій, крім безпосередньо виконавських, і передача організаційних та управлінських функцій, що потребують розумової праці, працівникам управлінського апарату.

Ф. Тейлор першим науково  обґрунтував і запровадив у життя, перевіривши на практиці, ідею про необхідність матеріальної зацікавленості працівника в результатах своєї праці. Він сформулював низку принципів матеріального стимулювання праці, яка згодом закріпилася в концепції «економічної людини». Найголовніші з цих принципів такі:

• стимулювати виконання більшого обсягу робіт і за більш короткий час, за більшу платню;
• преміювати добру, а не будь-яку роботу;
• шкідливо як недоплачувати, так і переплачувати працівникові;
• потрібно намагатися сформувати віру працівника в можливість високооплачуваної роботи (за принципом «І ти теж можеш»).

У 1885 р. Ф. Тейлор розробив метод нормування праці, який полягає  у хронометражних спостереженнях і  вимірюваннях робочого часу, необхідного  для виконання окремих елементів  і операцій у групах робітників з  різною продуктивністю праці. Для кожного елементу операції вибиралися такі трудові рухи, які можна виконати в «нормальний», тобто максимально короткий час. Для кожної роботи встановлювався єдиний взірцевий метод.

Отже, Ф. Тейлор уперше обґрунтував необхідність вивчення і запропонував конструктивне вирішення тих проблем, що становлять предмет дослідження соціології праці й пов'язані з організацією і змістом праці, ставленням до праці, мотивацією і стимулюванням трудової діяльності, міжособистісними стосунками, стилем керівництва і його впливом на продуктивність праці.

Історичне значення тейлоризму визначається насамперед його принципами раціоналізації організації  праці. Ф. Тейлор роз- 
глядав працю «спроквола» не як причину, а як наслідок. Він уважав, що недоліки в організації виробництва і праці не дуже помітні, коли норми продуктивності занижені, однак це породжує безвідповідальне ставлення до своїх обов'язків як у робітників (що свідомо стримують темп роботи), так і в адміністрації (яка перекладає свої функції на плечі робітників).

Якщо ж працю  організовано по-науковому, тобто робоче місце забезпечене всім необхідним і застосовуються раціональні засоби та методи праці, то робочий час буде використаний найбільш ефективно. За Ф. Тейлором, підвищити ефективність виробництва 
можна, лише постійно вдосконалюючи техніко-організаційні та соціально-психологічні методи раціоналізації праці.

Ф. Тейлор не ставив своїм завданням наукове дослідження  соціальних відносин. Його цікавила передусім  можливість підвищення продуктивності праці та ефективності виробництва безпосередньо на підприємстві. Проте рекомендації Ф. Тейлора, спрямовані на раціоналізацію виробничої діяльності робітників (методів праці), на застосування прогресивної техніки і технології, започаткували систематичні дослідження соціальних проблем.