Тривожність та страхи в підлітковому і юнацькому віці

Вік батьків також має  досить важливе значення, як правило, у молодих,  життєрадісних батьків  діти менш схильні до проявів неспокою і тривоги. У "літніх" батьків (після 30 і особливо 35 років) діти більш  неспокійні, що відображає переважно  тривожність матері.

Недостатня рухова і ігрова активність, а також втрата навичок  колективної гри сприяють розвитку у дітей занепокоєння. Відсутність  емоційно насичених, галасливих і рухових  ігор суттєво збіднює емоційне життя, призводить до надмірно ранньої і  однобічної інтелектуалізації психіки. У той же час гра була і залишається  самим природним способом виживання  страхів та тривоги, оскільки в ній  у алегоричній формі відтворюються  багато життєвих колізій, які  викликають занепокоєння [5].

У тих випадках, коли виховання  грунтується на завищених вимогах, з якими не може впоратися дитина, тривожність може викликатися боязню зробити не так, як потрібно. Нерідко батьки дотримуються культу «правильності» поведінки: відношення до дитини може включати в себе жорсткий контроль, сувору систему норм і правил, відступ від яких тягне за собою осуд і покарання. У цих випадках тривожність дитини може породжуватися страхом відступу від норм і правил, які встановлюються дорослими («Якщо я буду робити не так, як сказала мама, вона не буде мене любити», «Якщо роблю не так, як треба, мене покарають») [1].

Тривожність підлітка може викликатися і особливостями  взаємодії педагога з дитиною, переважанням його авторитарного стилю спілкування чи непослідовності вимог і оцінок. І в першому і в другому випадках підліток знаходиться в постійній напрузі через страх не виконати вимоги педагога, не «догодити» йому.

До обмежень можна також  віднести і переривання емоційних  проявів дітей. Так, якщо в процесі  діяльності в дитини виникають емоції, часто дитині їх необхідно виплеснути, чому може перешкоджати авторитарний педагог («це комусь там смішно?! Це я буду сміятися, коли на твої малюнки подивлюся").

Жорсткі рамки, встановлювані  авторитарним педагогом, нерідко передбачають і високий темп заняття, що тримає дитину в постійній напрузі протягом тривалого часу і породжує страх не встигнути або зробити неправильно [18].

Тривожність має яскраво виражену вікову специфіку, для кожного вікового періоду існують певні області, об'єкти дійсності, які викликають підвищену тривогу більшості дітей незалежно від наявності реальної загрози або тривожності як стійкого утворення. Ці «вікові тривожності» є наслідком найбільш значущих соціальних потреб. У дітей раннього віку тривожність породжується розлукою з матір'ю. У віці 6-7 років головну роль грає адаптація до школи, у молодшому підлітковому - спілкуванні з дорослими (батьками і вчителями), в юності - ставлення до майбутнього і проблеми, пов'язані з відносинами статей [5].

В роботах Мясищева, Новікова, Кочубей тривога розглядається як така, що може бути викликана, по суті, будь-яким внутрішнім конфліктом. Визначальним є не зміст конфлікту і не ступінь усвідомленості або неусвідомленість його складових, а його особистісний сенс. Саме значимість визначає силу конфліктуючих переживань, створює емоційну напругу, що переживається як тривожність. Тривале збереження внутрішньо особистісних конфліктів сприяє збереженню і посиленню тривожності [20].

Як певна емоційна реакція  на внутрішньо особистісні протиріччя розглядається тривожність і в роботах К. Роджерса. Тривога, по Роджерсу, - це пережитий людиною стан скутості, напруженості, причину якого він усвідомити не може. Це представлений у свідомості якийсь знак, символ загрози, яка створюється внаслідок неконгруентності «Я-концепції" індивіда і актуальним досвідом, тобто це конфлікт між «Я-реальним», з одного боку, і «Я-ідеальним» - з іншого. Спосіб подолання цього конфлікту - відома «клієнт-центрована» терапія Роджерса, в результаті якої «почуття, які раніше не допускалися до області свідомого, переживаються і включаються в« Я-концепцію ».

Перлз, як і багато інших психологів, вважав, що тривожність викликається конфліктом, неузгодженістю рівнів самооцінки і домагань. Механізм дії подібної неузгодженості описується наступним чином: дивергентність самооцінки та рівня домагань перешкоджає вибору цілей поведінки, діяльності, відповідних оцінці людиною своїх можливостей, що веде до переживання напруженості, внутрішнього дискомфорту, виявом яких і є підвищення особистісної тривожності. При цьому висота рівня тривожності виявляється у прямій залежності від глибини розходження рівня самооцінки та рівня домагань [2].

3. Визначення страху, його прояви та причини виникнення

Страх належить до категорії  фундаментальних емоцій людини. Емоції страху виникають у відповідь  на дію загрозливого стимулу, тобто коли наявна загроза біологічному або соціальному існуванню індивіда.

Страх умовно поділяється  на ситуативний і особистісний. Ситуативний  страх виникає в незвичайній, вкрай небезпечній для  дорослої людини або дитини ситуації, наприклад  при стихійному лихові, нападу собаки і т. д. Особистісно обумовлений  страх обумовлюється характером людини, наприклад її підвищеною підозрілістю, і здатний з'являтися в новій  обстановці або при контактах  з незнайомими людьми. Ситуативно та особистісно обумовлені страхи часто  доповнюють один одного. Страх також буває реальний і уявний, гострий і хронічний. Реальний і гострий страхи зумовлені ситуацією, а уявний і хронічний - особливостями особистості [5].

Зазвичай страх короткочасний, зникає з віком, не зачіпає глибоко  ціннісні орієнтації людини, істотно  не впливає на її характер, поведінку  і взаємовідносини з оточуючими людьми. На патологічний страх вказують його форми вираження (жах, емоційний шок, потрясіння) чи затяжну, нав’язливу дію.

Як же проявляється страх? Іноді прояви  страху настільки  очевидні, що не потребують додаткових коментарів, наприклад жах, заціпеніння, розгубленість, плач, втеча. Про інші страхи можна судити тільки по ряду непрямих ознак, таких як прагнення  уникати відвідування ряду місць, розмов і читання книг на певну тему, зніяковілість і сором'язливість при спілкуванні.

Незважаючи на те, що вивченням  страху і пов'язаних з ним фізіологічних  процесів психологи займаються вже  давно, надійних критеріїв страху до цих пір не виявлено. Звичай виділяються три форми прояву страху: фізіологічна, поведінкова і когнітивна [24].

Спочатку всі три форми  прояву страху розглядалися психологами  як тісно пов'язані один з одним. Ця теорія, іменована  Рахманом,  "теорією брили" довгий час  служила фундаментом для безлічі  як теоретичних, так і психотерапевтичних орієнтованих досліджень. Передбачалося, що поведінкові, когнітивні та фізіологічні прояви страху утворюють деяку єдність, і в загрозливій ситуації у людини можна виявити всі ці три компоненти.

Першим поставив під сумнів «теорію брили» Ланг, який припустив, що індикатори страху являють собою  групу вільно пов'язаних між собою  елементів, кожен з яких може або  переважати в цілісній картині, або  взагалі бути в певних ситуаціях  єдиним індикатором страху. Суб'єктивні  відчуття страху часто можна фіксувати  без виражених тенденцій до втечі  або фізіологічних змін [11].

Таким чином, три названі групи індикаторів страху, ймовірно, в достатній мірі незалежні один від одного. Відсутність змін в одній або декількох площинах - поведінкової, фізіологічної або когнітивної не може бути підставою для твердження про відсутність страху взагалі.

Традиційно найбільш надійними  індикаторами страху вважаються фізіологічні зміни - почастішання пульсу, підвищення кров'яного тиску, зміна шкірно-гальванічної реакції, неприємні пропріоцептивні  відчуття (важкість у шлунку і грудях, заціпеніння та інше), а також пітливість і м'язовий тонус. Ці фізіологічні зміни досить просто і легко фіксуються як у самозвітах, так і спеціальною апаратурою, що створює ілюзію точності. Однак проблема виникає через неспецифічність названих фізіологічних змін страху. Такі самі фізіологічні процеси можуть супроводжувати, наприклад, злість або сексуальне збудження. Для точної диференціювання страху нам буде потрібно або прямо запитати людину про її переживання, або поспостерігати за її поведінкою [25].

Більш надійними в плані діагностики страхів є поведінкові критерії - тобто особливості зовнішньої  моторної  поведінки. Тут як однозначний індикатор страху фахівці називають поведінкові стереотипи втечі (уникнення) або запобігання подій або явищ, які викликають страх.

Багато фахівців розглядають  невербальну поведінку як один з  надійних індикаторів страху. Тут  прийнято вважати, що підняті і зведені  до перенісся брови, широко відкриті очі і відкритий рот на рівні  невербальної поведінки в достатній  мірі точно відповідає почуттю страху [6].

Важливо також звернути увагу  і на причини виникнення страхів. Перш за все, варто зазначити, що страх - невід'ємна ланка в еволюції людського роду, так як він завжди запобігав занадто небезпечним для життя, безрозсудним  та  імпульсивним діям. У міру розвитку психіки людини і ускладнення форм її життя, страх набував соціально опосередкований характер. Як і людина на ранніх етапах свого соціального розвитку, дитина з перших років життя боїться всього нового і невідомого, одухотворяє предмети і казкові персонажі, побоюється незнайомих тварин. У маленьких дітей все реально, отже, їх страхи також носять реальний характер. Тільки поступово складається об'єктивний характер уявлень, коли діти вчаться розрізняти відчуття й мислити абстрактно-логічно.

Діти у своєму розвитку переживають  ряд загальних страхів: у дошкільному віці - страх відділення від матері, страх перед тваринами, темнотою, в 6-8 років - страх смерті. Це є доказом загальних закономірностей  розвитку, коли дозрівають психічні структури, під впливом певних соціальних чинників, вони стають основою для прояву одних і тих же страхів. Наскільки буде виражений той чи інший страх і чи буде він виражений взагалі, залежить від індивідуальних особливостей психічного розвитку і конкретних соціальних умов, в яких відбувається формування особистості дитини [5].

Триваючий процес урбанізації  віддаляє людину від природного середовища існування, веде до ускладнення міжособистісних  відносин, інтенсифікації темпу життя. Прямо і опосередковано, через  батьків, це може несприятливо відображатися  на емоційному розвитку дітей. Так наприклад, у дітей, що живуть в окремих квартирах, страхи зустрічаються частіше, ніж  у дітей з комунальних квартир, особливо у дівчаток. У комунальних  квартирах багато дорослих, більше однолітків, можливостей для спільних ігор і тому менше страхів.

Цікавим є той факт, що у дівчаток не тільки більше страхів, ніж у хлопчиків, а й їхні страхи більш тісно пов'язані між собою, тобто більшою мірою впливають  один на одного як в дошкільному, так  і в шкільному віці. Як у дівчаток, так і у хлопчиків інтенсивність  зв'язків між страхами найбільша  в 3-5 років. Це вік, коли страхи "чіпляються один за одного" і складають єдину  психологічну структуру занепокоєння. Оскільки це співпадає з інтенсивним  розвитком емоційної сфери особистості, то можна припускати, що страхи в  цьому віці найбільш "скріплені" і мотивовані емоціями [5].

Максимум страхів спостерігається  в 6-8 років, при зменшенні інтенсивності  зв'язків між страхами, але страх  при цьому більш складно психологічно вмотивований і несе в собі більший  пізнавальний заряд. Як відомо, емоційний розвиток закінчується в середньому до 5 років, коли емоції вже відзначаються певною зрілістю і сталістю. Починаючи з 5 років на перший план виходить інтелектуальний розвиток, в першу чергу мислення. Дитина в більшою мірою, ніж раніше, починає розуміти, що може завдати їй шкоди, чого слід боятися, уникати. Відповідно, в старшому дошкільному віці  можна вже говорити не тільки про емоційну, але і раціональну основу страхів як нову психічну структуру особистості, що формується [16].

На кількість страхів  впливає також і склад сім'ї. У дівчаток і хлопчиків старшого дошкільного віку число страхів  помітно вище в неповних сім'ях, що підкреслює особливу чутливість цього  віку до розриву стосунків  між  батьками.

Вік батьків також має  досить важливе значення для виникнення страхів у дітей. Як правило, у  молодих,  життєрадісних батьків  діти менш схильні до проявів неспокою і тривоги. У "літніх" батьків (після 30 і особливо 35 років) діти більш  неспокійні, що відображає переважно  тривожність матері.

Зазвичай виникненню страху сприяють такі типологічні властивості  вищої нервової діяльності, як емоційна чутливість і вразливість, що призводять до яскравого, образного сприймання  тих чи інших подій життя. Незважаючи на підвищену емоційну чутливість, нервові процеси відрізняються  інертністю, негнучкістю, що разом з  розвиненою  довготривалою пам'яттю призводить до тривалого утримування  та фіксації у свідомості об'єкта страху.

Вчені вважають, що  існує  спадкова передача тих чи інших конкретних страхів.  Часто зустрічаються  такі  спільні страхи  в матерів  і дітей, як страхи самотності, темряви, тварин, болю і несподіваних звуків. Слід мати на увазі, що більшість дітей  проходять у своєму психічному розвитку ряд вікових періодів підвищеної чутливості до страхів. Всі ці страхи мають скороминучий характер, але  вони здатні оживляти аналогічні страхи, що зберігаються у пам'яті тривожних  батьків, і передаватися дітям у  процесі безпосередньо спілкування  в родині. Це найбільш типовий шлях передачі страхів [7].

Більшість страхів передаються  дітям несвідомо, але деякі страхи, точніше - побоювання, можуть свідомо  культивуватися батьками в процесі  виховання. У цілому, матері більш "успішно" передають дітям занепокоєння - тривогу - страхи, а батьки - підозрілість, сумніви  в правильності своїх дій. Разом  це і породжує тривожно-недовірливий спосіб реагування у дітей як базис  виникнення страхів, побоювань і  сумнівів.