Синдром «професійного вигорання» як результат хронічного професійного стресу в педагогічних працівників

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

 

ВСТУП 3

РОЗДІЛ І ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ СИНДРОМУ «ПРОФЕСІЙНОГО ВИГОРАННЯ» У ПРАЦІВНИКІВ ОСВІТНІХ ОРАНІЗАЦІЙ. 5

1.1. Синдром «професійного вигорання» як результат хронічного професійного стресу в педагогічних працівників………………………………5

1.2. Педагогічні здібності 9

1.3. Порівняльний аналіз професійних якостей учителя 11

РОЗДІЛ ІІ. “СИНДРОМ ЗГОРЯННЯ” 13

2.1. Виникнення та поширення синдрому психічного «вигорання» 13

2.2. Професійне вигорання 14

2.3. Основні вияви синдрому "професійного вигорання" у  вчителів………...15

2.4. Причини "синдрому  згорання"……………………………………………..19

2.5. Способи формування готовності до майбутньої діяльності працівників освітніх організацій. 19

РОЗДІЛ ІІІ. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА 22

3.1. Діагностика синдрому “емоційного вигорання” вчителя 22

3.2. Корекція синдрому "професійного  вигорання"…………………………...26

ВИСНОВОК 32

ЛІТЕРАТУРА 33

 

ВСТУП

 

“Спочатку треба пробудити душу в дитини, а потім шліфувати розум…”,

“Надто багато в світі людей, яким ніхто не допоміг пробуджуватися” – у розпачі писав А.Сент-Екзюпері .

 

Саме такі завдання ставить  кожен вчитель перед собою  – пробудити душу в дитини. Декому вдається справитись із завданням, а  декому і ні.

Виховання етичного підґрунтя  особистості відкриває можливості для правильної освіти. І найкращий  період розвинення гуманності – це приклад дорослих, з якими малюки спілкуються.

Скільки б не працювали  педагоги, маленькому громадянинові  нелегко жити, нелегко робити свій правильний вибір в хаосі життя, якщо в сім’ї та суспільстві починають  діяти “хижацькі закони”.

Гуманна система розвивального  навчання, за якої високо цінуються  не тільки знання, а й порядність у всьому, любов і повага до людей. І необхідність ставити виховання  на перше місце довело саме життя.

Важко навчити дітей ділитися з товаришем, заступатися за слабших, просити пробачення за свої погані вчинки та не повторювати їх. Виправляти помилки і не бути руйнівниками, якщо найближчі дитині люди – мама і тато – сповідують теорію “переступити через інших”. І декотрі з них готові розірвати вчителя на шматки за те, що дитина може вдома запитати: “А чи правильно ви живете, мамо й тату?”

Життя розсудить дорослих, відкриє істини буття. А поки що педагогові потрібно чимало мужності та сил, аби  щоденно з посмішкою заходити до класу, обіймати поглядом усіх своїх  славних, унікальних “чомучок” і дарувати їм любов та мудрість.

Але мало хто з вчителів витримують таку “нагрузку”. Сьогодні з’явився такий термін як “професійне вигорання”, що є наслідком некерованого стресу, викликаного міжособистісним спілкуванням в професійній діяльності.

Найбільшим показником професійного вигорання є емоційне виснаження – виникає при перевантаженні, гніві та депресіях, а так дуже часто відбувається на уроках, де учні не слухаються.

Актуальність теми полягає  в тому, що в даний час, такий синдром, як «емоційне вигорання» вже стає добре знайомим явищем в школах.

Постійна втома, спустошеність, відчуття відсутності соціальної підтримки, постійні докори, незадоволення професією…Спілкування  з педагогами показує, що багато кому з вчителів імпонують всі прояви цього феномену.

Об’єкт дослідження –  працівники освітніх організацій.

Предмет дослідження – педагогічні передумови професійного вигорання вчителя.

Мета дослідження –  дослідити особливості професійного вигорання вчителя.

Завдання:

1. Зробити теоретичний аналіз досліджень феномену професійного вигорання.
2. На основі теоретичних досліджень підібрати методики для вивчення особливостей феномену.
3. Підібрати методики для корекції синдрому професійного вигорання педагогів.

Теоретична цінність роботи полягає в систематизації досліджень такого маловивченого, на даний час, феномену, як професійне вигорання  вчителя.

 

РОЗДІЛ І ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ СИНДРОМУ «ПРОФЕСІЙНОГО  ВИГОРАННЯ» У ПРАЦІВНИКІВ ОСВІТНІХ ОРАНІЗАЦІЙ.

 

1. Синдром «професійного вигорання» як результат хронічного

професійного  стресу в педагогічних працівників

 

Про наявність великої  кількості стресорів у педагогічній діяльності говорять вже давно як зарубіжні, так і вітчизняні вчені. Професія педагога насичена багатьма стресогенами, серед яких такі, як соціальні оцінка, невизначеність, повсякденна рутина тощо. Прояви стресу в роботі вчителя різноманітні й численні. Серед найбільш поширених можна вирізнити такі, як: фрустрованість, підвищена тривожність, дратованість, виснаженість.

Суттєвим стресогенним фактором є психологічні й фізичні перевантаження педагогів, які спричиняють виникнення так званого синдрому «професійного вигорання» - виснаження моральних і фізичних сил, що неминуче позначається як на ефективності професійної діяльності, психологічному самопочутті, так і на стосунках у сім'ї.

Професія педагога - одна з тих, де синдром «професійного  вигорання» є найбільш поширеним. Тому дуже важливим є вивчення особливостей його виникнення, розвитку та перебігу саме у педагогічній діяльності.

Навчальне навантаження вчителя  становить приблизно 22-27 годин на тиждень, окрім цього, 13-18 годин відводиться  додатково на інші види педагогічної діяльності. Отже, робочий тиждень  вчителя становить в середньому 35-45 годин. Такі перевантаження можуть призвести до виснаження моральних  і фізичних сил, а згодом і до «професійного  вигорання».

«Синдром професійного вигорання» є стресовою реакцією, яка виникає  внаслідок довготривалих професійних  стресів середньої інтенсивності. Зважаючи на визначення стресового процесу  за Г.Сельє (тобто стадій тривоги, резистентності і виснаження) «професійне вигорання» можна вважати третьою стадією, для якої характерний стійкий і неконрольовий рівень збудження. Педагоги працюють у доволі неспокійній, емоційно напруженій атмосфері, що вимагає постійної уваги і конролю за взаємодією в системі «вчитель-учень» за таких умов стрес спричиняється безліччю стресогенів, які безперервно накопичуються в різних сферах життєдіяльності. Наразі почуття контролю над тим, що відбувається, може мати вирішальне значення. Якщо «педагог реагує адекватним, адаптивним чином, він більш успішно й ефективно діє та підвищує свою функціональну активність і впевненість, у той час, як дезадаптивні реакції ведуть по спіралі вниз, до «професійного вигорання». Коли вимоги (внутрішні та зовнішні) постійно переважають над ресурсами (внутрішніми й зовнішніми), у людини порушується стан рівноваги. Безперервне або прогресуюче порушення рівноваги неминуче призводить до «професійного вигорання». «Вигорання» - це не просто результат стресу, а наслідок некерованого стресу.

Отже, синдром «професійного  вигорання» - один із проявів стресу, з яким стикається людина у власній  професійній діяльності. Цей термін - загальна назва наслідків тривалого  робочого стресу і певних видів професійної  кризи. Оскільки дані сучасних досліджень унаочнили, що «професійне вигорання» можна відрізнити від інших форм стресу як концептуально, так і емпірично, виникла необхідність у систематичних наукових дослідженнях цього синдрому.

Термін «професійне вигорання» з'явився у психологічній літературі відносно недавно. Його ввів американський психіатр Х.Дж. Фрейденбергер у 1974 році для характеристики психічного стану здорових людей, які інтенсивно спілкуються з клієнтами, пацієнтами, постійно перебувають в емоційно завантаженій атмосфері при наданні професійної допомоги. Це - люди, які працюють у системі «людина-людина»: лікарі, юристи, соціальні працівники, психіатри, психологи, вчителі тощо. Як зазначають зарубіжні дослідники з Канади, США, Західної та Центральної Європи, а також вчені з Росії та України, фахівці, які працюють у згаданій системі, змушені постійно стикатися з негативними емоційними переживаннями своїх клієнтів (пацієнтів, вихованців), тому мимоволі стають залученими до цих переживань, через що й зазнають підвищеного емоційного напруження.

З 1974 року вийшло друком понад 2500 статей і книг; присвячених вченню синдрому «професійного вигорання». Але переважна більшість із них - описового й епізодичного характеру. Літератури, що розкривала науково-пракгичні дослідження в цій галузі, іще недостатньо. Проте дослідження синдрому триває. Нині він має вже діагностичний статус у «Міжнародній класифікації хвороб - 10»: «Z 73 - проблеми, пов'язані з труднощами управління власним життям».

Дослідження цього синдрому розпочалося зі співробітників медичних установ та різних громадських організацій. Ф. Сторлі - професор Школи догляду при Університеті штату Невада - проводила дослідження цього феномену на медсестрах, які працюють у кардіології. Вона зробила висновок, що цей синдром є результатом конфронтації з реальністю, коли людський дух виснажується в боротьбі з обставинам які важко змінити. Як наслідок розвивається професійний аутизм. Необхідна робота виконується, але емоційний внесок, який перетворює завдання в творчу форму, відсутній.

Професор психології Каліфорнійського університету К. Маслач деталізувала це поняття, окресливши його як синдром фізичного та емоційного виснаження, що складається з розвитку негативної самооцінки, негативного ставлення до роботи та втрати розуміння співчуття щодо клієнтів. Доктор К. Маслач підкреслює, що «професійне вигорання» - це не втрата творчого потенціалу, не реакція на нудьгу, а скоріше емоційне виснаження, що виникає на фоні стресу, викликаного міжособистісним спілкуванням.

Нині відомі три підходи  до визначення синдрому «професійного  вигорання».

Перший підхід розглядає  «професійне вигорання» як стан фізичного, психічного і передусім емоційного виснаження, викликаного довготривалим  перебуванням в емоційно перевантажених ситуаціях спілкування. «Професійне  вигорання» тлумачиться тут приблизно  як синдром «хронічної втоми».

Другий підхід розглядає  «професійне вигорання» як двовимірну модель, що складається, по-перше, з  емоційного виснаження та, по-друге, - з  де персоналізації, тобто погіршення ставлення до інших, а іноді й  до себе.

Але найпоширенішим є третій підхід, запропонований американськими дослідниками К. Маслач і С. Джексон. Вони розглядають синдром «професійного вигорання» як трьохкомпонентну систему, котра складається з емоційного виснаження, деперсоналізації та редукції власних особистісних прагнень.

Г. Роберте класифікує вищенаведені симптоми як: 1) зміни у поведінці; 2) зміни в мисленні; 3) зміни у  почуттях; 4) зміни в здоров'ї.

Серед симптомів, що виникають  першими, можна вирізнити загальне почуття втоми, вороже ставлення  до роботи, загальне невизначене Почуття  занепокоєння, сприймання роботи як такої, що постійно ускладнюється та стає менш результативною. Педагог може легко впадати в гнів, дратуватися  і почувати себе розбитим, зосереджувати  увагу на деталях і бути налаштованим надзвичайно негативно до усіх подій. Гнів, що він відчуває, може призвести  до розвитку підозрілості. Педагог  може думати, що співробітники хочуть його позбутися. Цей стан може посилюватися почуттям «незалученості», особливо якщо раніше педагог брав участь у всіх подіях. Окрім того, кожен, хто намагається допомогти, щось порадити, викликає роздратування.

Серйозними проявами «професійного  вигорання» є поведінкові зміни  і ригідність. Якщо людина зазвичай балакуча й нестримана, вона може стати  тихою і відчуженою. Чи навпаки, людина, що зазвичай тиха й стримана, може стати  дуже говіркою, вступати в бесіду будь з ким. Жертва «професійного вигорання» може стати ригідною у мисленні. Ригідний педагог закритий до змін, оскільки це вимагає енергії та ризику, котрі є великого загрозою для вже виснаженої особистості.

Педагог, який відчуває, на собі дію синдрому «професійного вигорання», може намагатися подолати ситуацію, уникаючи співробітників і учнів, фізично і думкою дистанціюючись від них. Уникнення та дистанціювання можуть проявлятися багатьма шляхами. Наприклад, педагог може часто бути відсутнім на роботі. Він може спілкуватися безособовими способами з колегами й учнями, може зменшувати власну залученість до контактів з ними. Педагог, врешті-решт, впадає в депресію й починає сприймати ситуацію як «безнадійну». Він може залишити свою посаду чи взагалі змінити професію.

Російський вчений В.В. Бойко  розробив власну класифікацію симптомів, що супроводжують різні компоненти «професійного вигорання». Створена ним «Методика діагностики рівня емоційного вигорання» дає змогу оцінити прояви синдрому за дванадцятьма основними симптомами, що зазвичай супроводжують три компоненти «професійного вигорання». В.В. Бойко характеризує компоненти згаданого синдрому так:

1. Перший компонент - «напруження» - характеризується відчуттям емоційної виснаженості, втоми, викликаної власною професійною діяльністю.

Це знаходить вияв у  таких симптомах, як:

1. переживання психотравмуючих обставин - людина сприймає умови роботи та професійні міжособистісні стосунки як психотравмуючі;
2. незадоволеність собою - незадоволеність власною професійною діяльністю і собою як професіоналом;
3. «загнаність у кут» - відчуття безвихідності ситуації, бажаня змінити роботу чи професійну діяльність взагалі;
4. тривога й депресія - розвиток тривожності у професійній діяльності, підвищення нервовості, депресивні настрої.

2. Другий компонент - «резистенція» - характеризується надмірним 
емоційним виснаженням, що провокує виникнення та розвиток захисних реакцій, які роблять людину емоційно закритою, відстороненою, 
байдужою. На такому тлі будь-яке емоційне залучення до професійних 
справ та комунікацій викликає у людини відчуття надмірної перевтоми.