Особливості мовленнєвої комунікації педагога

Для характеристики комунікативної поведінки вчителя мають значення: тон мовлення; виправдане використання оціночних суджень; манера спілкування з учнями; характер міміки, рухів, жестів, що супроводжують мовлення. Усне мовлення вчителя існує в двох різновидах:

а) монологічне мовлення (розповідь, шкільна лекція, коментар, тлумачення (правил, знаків, термінів), розгорнуті оціночні судження (мотивація шкільної оцінки під час оцінювання знань; оцінка поведінки, позанавчальної діяльності учня);

б) діалогічне мовлення (виду бесіди з учнями, які побудовані в формі питань та відповідей).

Окрім того, у шкільній практиці виникають ситуації, коли необхідно обмінятися привітаннями, оцінками, висловлюваннями між учнями та вчителями під час зустрічі, а також спільне обговорення певних навчальних проблем, вчинків, норм поведінки. У таких ситуаціях спостерігається переплетення форм усного мовлення. Щоб сприяти успішному виконанню педагогічних завдань, мовлення вчителя повинне відповідати певним вимогам, тобто мати певні комунікативні якості. Так, вимога правильного мовлення педагога забезпечується його нормативністю (відповідністю мовлення педагога до норм сучасної літературної мови – акцентологічних, орфоепічних, граматичних та інших), точністю слововживання; вимога виразності мовлення – його образність, емоційність, яскравість.

Взагалі, поняття культури мовлення вчителя визначається такими його комунікативними якостями:

• правильність;
• термінологічна точність;
• доречність;
• лексичне багатство;
• виразність;
• чистота.

Якщо звернутися до робіт  вчених, що досліджують проблему комунікативних якостей педагогічного мовлення, то можна уявити собі ідеальну модель мовлення сучасного вчителя. Це перш за все, мовлення правильне, що відповідає нормам сучасної літературної мови, точне, зрозуміле. Мовлення яке не допускає використання жаргонізмів, вульгаризмів та просторічних слів. Мовлення багате, лексично різноманітне, що відповідає цілям та умовам педагогічного спілкування. Педагогічно доцільне мовлення характеризують логічність, переконливість, спонукальність. Його інтонації, мелодичний рисунок різноманітні та виразні, ритм і темп оптимальні для кожної конкретної ситуації спілкування[19].Вимоги до комунікативних якостей мовлення вчителя зумовлені його педагогічними функціями. Основні педагогічні функції мовлення вчителя:

• забезпечення повноцінної презентації (передачі) знань;
• забезпечення ефективної навчальної діяльності школярів;
• забезпечення продуктивних взаємовідносин між учителем та учнями.
• Особливості усного педагогічного мовлення як одного з видів мовлення публічного:
• адресний характер мовлення вчителя (воно звернене до учнів);
• зміст такого мовлення приймається учнями з двох каналів – звукового (через слово, інтонацію) та візуального (через міміку, жести, рухи вчителя);
• імпровізаційний характер усного педагогічного мовлення.

Шляхи вдосконалення  мовлення майбутнього вчителя:

• самоконтроль та розвиток культури мовлення, створення для себе установки на оволодіння правильним літературним мовленням у всіх ситуаціях мовленнєвого спілкування;
• самоконтроль та розвиток умінь виразного мовлення;
• розвиток загальних психологічних особливостей особистості, що створюють передумови для успішного оволодіння мовленнєвими навиками та вміннями[21].

Засвоєння норм літературної мови – тривалий процес, який починається  з раннього дитинства і триває впродовж всього свідомого життя. Тому не лише бездоганне знання свого предмета, не лише педагогічна майстерність, досконалість методичних прийомів, але й словесно-естетичний рівень педагогічних знань формує особистість учня.

1.3. Специфіка  мовленнєвої комунікації педагога  в навчально  - виховному процесі

    Педагогічне  спілкування завжди цілеспрямоване. При цьому сам педагог ніби  знаходиться одночасно в декількох  "площинах": він безпосередньо  взаємодіє з партнером, спостерігає  за собою і своїми діями  з позицій їх "професійної відповідності" (рефлексивний контекст спілкування), тримає на контролі свідомості ціль, яку прийняв найпершою і одночасно оцінює доцільність її збереження або заміни на нову (раціональний контекст спілкування). Таким чином, часто педагогічне спілкування є засобом вирішення власних навчальних або виховних завдань, ініціатором, організатором і головною керівною ланкою якого є вчитель.   

Педагогічна діяльність має суттєвий вплив на розвиток особистості виконавця, зокрема на якості, які реалізуються у спілкуванні. Учителів з великим стажем роботи завжди можна впізнати за особливим голосовим тоном (вимогливим, владним або повчальним), за мімікою (вона чітко виражає оцінку дій партнера). Такі вчителі часто є категоричними і безапеляційними у висловлюваннях, схильні до нав'язування власної думки, намагаються подолати опір партнера, не зважаючи на його причини, прагнуть до надмірної нормативності поведінки тощо. Це є наслідком тривалої рольової взаємодії, в якій учитель виступає домінантною, авторитарною стороною з правом переваги, контролю, оцінки.

 Тому важливе для вчителя  завдання - здійснювати постійне  самоспостереження за своєю поведінкою  в ситуаціях позарольового спілкування,  щоб своєчасно вловити у ньому  ті зміни, які можуть унаслідок  цього закріпитися, стати стійким  стилем спілкування.     Не менш важливо враховувати і ті аспекти педагогічного спілкування, які торкаються інтересів учня. Специфіка праці вчителя полягає, крім всього іншого, ще і в тому, що в ситуаціях взаємодії він несе подвійне навантаження: повинен не тільки враховувати можливі дії партнера, але і розгортати спілкування таким чином, щоб воно мало навчальний, виховний та розвивальний ефект. Він повинен ураховувати ті можливі труднощі, які можуть виникнути у вихованця в процесі спілкування, і брати на себе ініціативу у спілкуванні та відповідальність за взаємодію[17].  

Стиль спілкування, який задає вчитель, суттєво впливає на ставлення  учнів до його навчального предмета. Надміру далека дистанція, яку встановлює вчитель між собою і учнями, часто призводить до того, що учні бояться звертатись до нього за поясненнями, приховують своє нерозуміння. Надто близька відстань, неформальні стосунки можуть викликати в учнів ілюзію необов'язковості, небажання глибоко засвоювати навчальний предмет. Конфліктні стосунки, які виникають зі вчителем, можуть призвести до ігнорування навіть його справедливих вимог. Необ'єктивність учителя до учня, не адекватно занижена оцінка його здібностей і знань, нетактовність у спілкуванні можуть викликати глибокі емоційні травми, внаслідок чого навіть після закінчення школи, вузу, в самостійній професійній діяльності звернення до відповідних знань може або блокуватись, або актуалізувати сліди пережитого.

Особливості особистості  педагога, зокрема його моральна культура як єдність моральної свідомості й поведінки, позначаються на виборі ним тих або інших операційних засобів комунікативної діяльності. Приміром, застосування примусу в умовах імперативного характеру педагогічного спілкування чи переконання як впливу педагога на особистість дитини в атмосфері співучасті, співпраці між вчителем і учнем залежить від психологічної і моральної готовності педагога до певного стилю взаємодії: маніпулятивного - у першому випадку і демократичного - у другому.

Отже, культура спілкування вчителя  як соціально зумовлений показник його здібностей і особистого вміння спілкуватися з учнями для досягнення цілей педагогічної діяльності - поняття моральне. Його не можна зводити лише до технології спілкування, що сама опосередковується особистісними характеристиками педагога. Крім здатності до комунікації, що уможливлює обмін інформацією, вчитель - справжній майстер своєї справи - має володіти ще й перцептивними й інтерактивними здібностями, без яких неможливе розуміння партнера зі спілкування і психологічний вплив на нього.

Ці здібності виявляються через  такі якості вчителя, як привабливість, охайність, доброзичливість, емпатійність, зібраність, активність, комунікабельність  тощо, а також шляхом реалізації вербальних і невербальних (міміка, пантоміміка) засобів взаємодії. Проте зміст поняття культури педагогічного спілкування не вичерпується згаданими комунікативними якостями та здібностями. На думку І. О. Зимньої, це комплексне поняття, яке включає передусім особистісну культуру тих, хто спілкується. В ній важливі такі компоненти: високий рівень загальної культури; культура мислення; культура мовних засобів і способів формування та формулювання думки; культура педагогічного впливу, що викликає адекватну реакцію учня на відповідь; культура прогнозування реакції партнера зі спілкування; культура слухання; культура підтримання спілкування; культура виправлення помилкової дії [8].

Разом з тим, культура педагогічного  спілкування передбачає не тільки наявність  у вчителя психолого-педагогічних знань, а й всебічний розвиток і вияв його особистості. Діяльність і спілкування - це основний шлях до розвитку своєї особистості і водночас найбільш ефективний спосіб для прищеплення учням певних особистісних якостей, набуття ними комунікативних вмінь. Адже навчання і досі, по  при повсюдне використання з цією метою технічних засобів (насамперед комп'ютерів і телебачення), визнається неможливим без виховного впливу особистості вчителя. Як показали дослідження А. В. Петровського, особистий вплив педагога ефективний тоді, коли він сам має творчий склад розуму і багату уяву, ті якості, які він хоче „транслювати" дітям [20].

Особистість, за його образним висловом, „випромінює щось на зразок силового поля", яке перетворює емоційні, вольові й інтелектуальні процеси у людини, з якою вона вступила в контакт. Це вимагає пошуку адекватних методів підготовки майбутнього вчителя до спілкування з учнями, навчання спілкуванню. Вивчення закономірностей педагогічного спілкування і шляхів оволодіння особистістю комунікативною культурою дозволило дослідникам дійти висновку про необхідність спеціального навчання педагогів спілкуванню, підвищення його культури; і виділити одиницю такого навчання - педагогічну ситуацію. В спеціально створеній навчальній ситуації реалізуються два плани взаємодії: предметне і особистісне, управлінню якими вчитель може навчатися за певною програмою, що містить ієрархічну систему   педагогічних   ситуацій. 

Це   мають   бути   не тільки типові ситуації, які потребують дій педагога відповідно до умов педагогічної діяльності, а й ті, які вимагають від нього вияву педагогічної інтуїції, навичок імпровізації у спілкуванні. Фахове самовиховання і навчання у сфері спілкування треба починати з оволодіння основами педагогічного спілкування. На це спрямована, зокрема, запропонована В. А. Кан - Каліком система вправ для педагогів - початківців, в якій узагальнено матеріал досліджень Ю. П. Азарова, Л. Д. Єршової, О. О. Леонтьєва та ін. Ця система включає в себе два цикли:

1. Вправи, спрямовані на практичне  оволодіння елементами педагогічної  комунікації, які сприяють розвитку комунікативних здібностей, набуттю навичок управління спілкуванням.

2.  Вправи на опанування всієї системи спілкування в заданій педагогічній ситуації [10].

Педагогічна майстерність і педагогічна  культура спілкування невіддільні від поняття „педагогічної інтуїції", ідея якої висунута видатним педагогом і психологом П. П. Блонським. Вміння спілкуватися, засноване на інтуїції, передбачає врахування педагогом особливостей співрозмовника. Аби вести бесіду конструктивно, вчитель має відчувати свого співбесідника, „бачити" внутрішнім зором те, що говорить інший, і залежно від цього перебудовувати спілкування, змінювати комунікативний стиль, який, проте, має залишатися завжди, скрізь і з усіма демократичним, діалоговим. В жодному разі не слід промовляти зарозуміло, безапеляційно - чи нудно, неемоційно; не варто також підлаштовуватися під дитину чи ставитися до неї зверхньо - "вона - ніщо, вчитель - все"; треба поважати в ній особистість, що розвивається.

Приміром, у разі неприйнятної поведінки вихованця вчитель має будувати діалог з ним за таким сценарієм: засуджувати тільки поганий вчинок дитини, але не її особистість, яка завжди має залишатися „непідсудною". При цьому вчителю слід звернути увагу дитини на причини засудження її дій, виклавши їх стисло і зрозуміло. Така позиція дорослого допоможе дитині не втратити повагу до себе і водночас навчить відповідати за свої вчинки. Вчитель з розвиненою культурою спілкування дбає про постійне професійне вдосконалення, запровадження сучасних технологій навчання і виховання. Він перебуває в постійному пошуку нових форм навчального і виховного процесів. До таких форм, зокрема, належить покликане до життя демократизацією суспільства і перевірене сучасною педагогічною практикою навчальне співробітництві в рамках партнерського діалогу вчителя і учнів.

Навчальне співробітництво з учнями передбачає додержання педагогом низки  правил. Зокрема, вчителю, який прагне забезпечити демократичний і  водночас продуктивний стиль спілкування  слід:

-  дотримуватися позиції „на рівних" з учнем, що означає обстоювати право дитини, незважаючи на її вік і недосвідченість;

-  створити у класі дух  товариськості при додержанні  певної дистанції, атмосферу емпатійності, доброзичливих взаємин з учнем  при збереженні впевненості в діях, твердості голосу й інтонаційної переконливості, аби не вдаючись до засобів тиску, дати зрозуміти дитині, що останнє слово лишається за дорослим;