Система соціального захисту населення та її складові

Суть обов'язкової  накопичувальної системи полягає  в тому, що кожен працівник зобов'язаний певну частину заробітку в обов'язковому порядку відкладати на старість і сплачувати в накопичувальний пенсійний фонд. Завдяки цьому працівник після досягнення пенсійного віку на доповнення до виплат із солідарної системи одержуватиме додаткову пенсію із обов'язкової накопичувальної системи. При цьому держава виступає гарантом збереження зроблених працівником внесків.

Для заможних осіб, які бажають мати високий рівень життя і після виходу на пенсію, сумарна пенсія, отримана із солідарної системи й системи обов'язкового накопичення, може виявитися недостатньою. Для цієї категорії громадян зазвичай створюють систему добровільного накопичення, за якої працівники мають змогу класти гроші на індивідуальні рахунки, щоб після виходу на пенсію отримувати свої кошти разом із додатковим прибутком від інвестування.

Відносний розмір і важливість кожного рівня залежатимуть від загальних економічних і фінансових умов. Для запровадження трирівневої пенсійної системи, котру Світовий банк оцінює як таку, що відповідає потребам більшості країн. Кабінет Міністрів України розробив два законопроекти — “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” та “Про недержавне пенсійне забезпечення”.

Верховна Рада розглядала проект Закону “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”. У ньому передбачаються деякі фундаментальні зміни у нинішній солідарній системі. Йдеться, зокрема, про перегляд порядку нарахування пенсій, а також про створення системи загальнообов'язкового накопичення.

Принципова зміна  пов'язана також і з підвищенням пенсійного віку. Проект закону передбачає підняти у законодавчому порядку пенсійний вік до 65 років для чоловіків і до 60 років — для жінок. Така законодавча зміна обґрунтовується необхідністю деякого зменшення демографічного навантаження на економіку й підвищення рівня пенсій для осіб, які вже досягли пенсійного віку. В Україні частка осіб старших за 65-річний вік становила у 2000 році лише 13,8%, а до 2015 року передбачається її збільшення лише до 16,2%. Для порівняння: ставка обов'язкових відрахувань роботодавців до солідарної пенсійної системи, яка забезпечує осіб старших за 60—65-річний вік. у США становить 12,5%. А в Україні нині вона дорівнює 32%. Такий рівень пенсійного навантаження істотно знижує конкурентоспроможність вітчизняних товарів. Проте в українському суспільстві немає консенсусу щодо подібного кроку, бо проти цього різко заперечують ліві фракції Верховної Ради. Враховуючи таке становище, а також існуючу та прогнозовану тривалість життя чоловіків і жінок, доцільно було б альтернативне запровадити як для чоловіків, так і для жінок вихід на пенсію у 60 років, одночасно економічно стимулюючи пізніший вихід громадян на пенсію.

Серед організаційних проблем, які стоять на заваді здійснюваної пенсійної реформи, можна назвати  відсутність повного персоніфікованого  обліку трудового стажу та зроблених пенсійних внесків. На жаль, наявна матеріально-технічна база Пенсійного фонду ще не дає змоги зробити це у повному обсязі. Тому доцільно зробити кроки до її поліпшення.

Важливою проблемою  є і недостатня проінформованість суспільства про характер намічуваних змін у пенсійній системі України, через що у населення спостерігається певна недовіра до перетворень у цій сфері.

Серед інших проблем, розв'язання яких має бути здійснено  у новому пенсійному законодавстві  України, можна виділити: припинення виплат пільгових пенсій за рахунок солідарної системи; врахування всього трудового стажу й зроблених пенсійних внесків при визначенні величини пенсії: запровадження єдиного коефіцієнта для обчислення розміру пенсії, скасування мінімального розміру трудової пенсії: перекладення на державний бюджет фінансування виплат особам, які мають соціальні пенсії, запровадження нових підходів до фінансування й визначення розміру пенсії за інвалідністю: підвищення максимального розміру трудової пенсії.

Окремо варто  наголосити на необхідності запровадження  нових способів індексації пенсій у  відповідності з темпами поточної інфляції. На жаль, на даному етапі в  Україні спостерігаються досить високі та важкопрогнозовані рівні інфляції, а це досить серйозно відбивається на інтересах пенсіонерів, перетворюючи їх на соціальне найнезахищенішу категорію населення.

Надзвичайно важлива  також проблема фінансування виплати  пенсій сільським пенсіонерам. Запровадження  фіксованого сільськогосподарського податку призвело до того, що за рахунок  сільськогосподарських підприємств нині фінансується менш як 10% від обсягу виплат, які мають бути зроблені сільським пенсіонерам. Перерозподіл коштів платників внесків до Пенсійного фонду на фінансування пенсійних виплат працівникам сільського господарства зумовлює нівелювання диференціації пенсій залежно від розміру внесків і трудового стажу. У подальшому це може призвести до майже повної відсутності коштів для пенсійного забезпечення нинішніх працівників сільськогосподарських підприємств, що спричинює залучення коштів державного бюджету для фінансування цих виплат.

Слід сказати  також про пенсії, які призначаються  достроково, до досягнення загальновизнаного  пенсійного віку, включаючи пільгове пенсійне забезпечення за ознакою шкідливості й важкості умов праці. Наявність таких пенсіонерів є певним пережитком соціалізму, де низький рівень заробітної плати компенсувався негрошовими пільгами (тобто раннім виходом на пенсію). Призначення подібних пенсій (за ознакою характеру виконуваних робіт) суперечить положенням і основним засадам пенсійної реформи, бо розмір трудової пенсії, що виплачується як із солідарної, так і з накопичувальної систем, має залежати виключно від зробленого внеску в ці системи, тобто розміру особистих відрахувань і тривалості трудового стажу. Навіть за чинної пенсійної системи такі пенсії мали б фінансувати самі підприємства, перераховуючи додаткові кошти до Пенсійного фонду. Однак нині вони через свою неплатоспроможність не в змозі цього зробити, що змушує Пенсійний фонд здійснювати виплати за рахунок власних коштів.

У подальшому ж пенсійне забезпечення таких осіб доцільно проводити через професійні та корпоративні недержавні пенсійні фонди. До законодавчого вирішення питання щодо створення таких фондів пропонується перегляд умов застосування зазначених списків при призначенні пільгових пенсій через норми і медичні нормативи, що забезпечить своєчасне “виведення” працівників із виробництв, де наявні важкі й шкідливі умови праці.

Чекає на своє вирішення  і питання пенсійного забезпечення осіб, які одержують пенсії через інвалідність і втрату годувальника. Обов'язок щодо фінансування і цих пенсій покладений на Пенсійний фонд. Проте виплата подібних пенсій ніяк не пов'язана ні з розмірами особистих відрахувань, ні з тривалістю трудового стажу, а тому забезпечуватися вони мають з окремої пенсійної програми. Найдоцільнішим способом організації такої програми нині стає система страхування.

І нарешті, створення  систем обов'язкового й добровільного  пенсійного накопичування може бути досить ефективним тільки у разі відносно низьких і прогнозованих темпів інфляції. Якщо повториться ситуація 1992—1993 років. коли переважна більшість  людей втратила свої заощадження, це означатиме не лише крах пенсійної  реформи, а й втрату державою будь-якої довіри населення з відповідними соціальними наслідками.

Розділ 4

Соціальне страхування.

Система соціального  забезпечення, і система соціального  страхування усе більш активно  використовуються як високоефективні  механізми соціального захисту всіх громадян незалежно від внесків тривалості їхнього виробничого стажу, хоча ці фактори продовжують відігравати помітну роль при визначенні розмірів окремих посібників, що перевищують основний мінімум. Формування ідей, доктрин, а згодом і механізмів соціального захисту, заснованих на принципах соціальної справедливості, дозволяє країнам Заходу поширювати матеріальну підтримку на широке коло облич, виходячи скоріше з їхніх потреб, нестатків, чим із придбаних ними прав на посібник.

Нестаток при  цьому інтерпретується досить широко і зв'язується з рівнем доходів нужденного в минулому (при встановленні рівня посібників по старості, інвалідності і безробіттю), чи виходячи з деяких загальноприйнятих прав на соціальну допомогу (медичне обслуговування, утворення).

Поступово системи  соціального страхування і забезпечення розширили свою діяльність, переставши обмежуватися лише тими, хто має повну зайнятість у державному чи приватному секторах. Системи стали охоплювати інші соціальні групи (практично всіх трудящих і громадян) — трудящих, що працюють неповний робочий час, а також що не мають постійного місця роботи, що працюють самостійно. Такий підхід дозволив розвитим країнам звернути увагу на нестатки й інші категорії населення, наприклад, безробітної молоді, що не має доходу, а також надати матеріальну допомогу батькам-одиначкам; охопити медичним обслуговуванням облич, що не користаються системами медичного страхування; дати можливість дострокового виходу на пенсію безробітним трудящим літнього віку і надавати медичне обслуговування більш тривалий час у порівнянні з тим, що передбачене в рамках системи, що ґрунтується на внесках.

Розширення сфери  застосування систем соціального страхування і забезпечення виходить за рамки прямої залежності між внесками і посібниками і підводить суспільство до розуміння того, що воно повинно нести відповідальність за своїх незаможних членів, по різних причинах, в яких існує нестаток. Ця відповідальність виміряється скоріше реальними нестатками, ніж передбаченими правами.

“При всіх недоліках, властивим системам соціального страхування в західних країнах, необхідно відзначити, що принципи, концепція цих систем у великій мірі відповідають цілям і задачам, поставленим у деклараціях про права людини. Розвинуті країни, у яких упроваджені такі системи, сьогодні наближаються до критеріїв, сформульованим у конвенціях і рекомендаціях Міжнародної Організації Праці, Всесвітньої Організації Охорони здоров'я і МАСО.

Ріст витрат на соціальні нестатки як у формі безпосередніх грошових виплат, так і у формі соціального обслуговування став можливим у результаті бурхливого і стійкого економічного росту і високого рівня зайнятості, що були характерні для розвинутих країн до середини 70-х років. Пізніше ріст витрат на соціальні нестатки сповільнився, програми соціального захисту досягли високого рівня зрілості. Виникли і нові проблеми, і насамперед був початий пошук нових ефективних регуляторів взаємодії між соціальними програмами, економікою і ринком праці, а також нових форм і способів функціонування соціальних служб. У США, наприклад, плани широкого поширення приватних індивідуальних пенсій деякими колами відкрито розглядаються як альтернативу державній пенсійній системі, що пропонується поступово демонтувати, передавши практично все соціальне страхування в руки приватного страхового бізнесу.”

Як показує досвід розвитих країн, наявність збалансованих  систем соціального страхування і соціального забезпечення як базових елементів соціального захисту трудящих і всього населення розширює і зміцнює трудові ресурси країни, підсилює національний потенціал економічного росту, є необхідною умовою проведення реформ, а також сприяє політичної й економічної стабілізації суспільства.

Поняття соціального захисту, її складових, було дано ще в 1952 р. у Конвенції про мінімальні норми соціального забезпечення, прийнятою Міжнародною Організацією Праці (МАРНОТРАТ). Конвенція установила 9 видів соціального захисту: медичне обслуговування, допомога по безробіттю, по виробничому травматизмі, по інвалідності, у зв'язку з утратою годувальника, по вагітності і родах, через хворобу, сімейні допомоги і пенсія по старості.

На базі Конвенції  фактично формувалися національні  законодавства в багатьох країнах. Законодавство в соціальній сфері найбільш розвинуто в країнах Північно-Західної Європи, найменш — у США, де “центр ваги рішення соціальних питань переноситься на колективні угоди, систему арбітражу і т.п.”

“Різниця в підходах до побудови системи соціального захисту безсумнівно обумовлений національними особливостями суспільства, що склався менталітетом. Так, для населення США найбільш характерне прагнення до особистої ініціативи і самореалізації, до відповідальності людини за свої успіхи, за своє життя, своє майбутнє, тому держава надає допомогу тим, хто не зміг у силу об'єктивних причин подбати про себе сам.

Принципово інший  підхід відзначається в такій країні, як Швеція: так званий солідарний підхід припускає, що в інтересах суспільства повинна бути виключена сама можливість убогості, тому що це може викликати ріст соціальної напруженості, а також зажадає великих економічних вкладень. Податкова система в цій країні побудована так, щоб звести до мінімуму соціальне розшарування громадян по доходах.”

Тут приведені два  приклади побудови системи соціального захисту, заснованої на діаметрально протилежних принципах. У більшості країн система заснована на принципах, що займають проміжне положення між цими двома крайностями.

Соціальне страхування включає обов'язкове пенсійне страхування, страхування на випадок хвороби, від нещасливих випадків і по безробіттю. Фінансування виплат здійснюється за рахунок внесків роботодавців, роботоотримувачів і державних дотацій. Види страхування відрізняються сумами внесків і виплат при настанні страхових випадків.

Державне пенсійне страхування. Для сплати внесків  фіксується деяка верхня межа доходів  працівника, вище якого доход звільняється від сплати внесків. Внески по цьому  виді соціального страхування оплачуються працівником і роботодавцем у рівних частках.

Страхування на випадок  хвороби. Тут також внески виробляються в рівних частках і працівником, і роботодавцем. Але перевищення деякої межі доходу працівника звільняє його від обов'язку застраховуватися, хоча йому надається право страхуватися на добровільній основі.

Страхування від  нещасливих випадків. Внески по цьому  виді страхування сплачуються тільки роботодавцем (підприємством). Розмір внеску нараховується на фонд заробітної плати підприємства.

Страхування по безробіттю. Принципи сплати внесків тут такі ж, як і в пенсійному страхуванні: поділ розміру внесків нарівно  між працівником і роботодавцем і встановлення межі доходу, понад  якого він уже не підлягає “обкладанню”.

Розмір внесків по обов'язковому державному пенсійному страхуванню складає 17,7% від доходу, що підлягає обкладанню внесками. Вік для одержання пенсії по старості, як правило, складає 65 років, але жінки і безробітні одержують право на таку пенсію при досягненні 60 років. Для облич вільних професій, для домогосподарок, самозайнятих передбачається добровільне пенсійне страхування. Державна пенсія по старості складає приблизно 45-60% від останнього “чистого” доходу: мається на увазі доход, що не перевищує межі, з якого обчислюються внески. Такий же розмір пенсій призначається по непрацездатності, по втраті ж професійної працездатності пенсія, як правило, дорівнює 30-45% від колишнього “чистого” доходу. Уплинути на розмір пенсії при обов'язковому державному пенсійному страхуванні практично неможливо, хіба що збільшенням свого доходу, і тут передбачений деяка межа. У добровільному ж страхуванні розмір пенсій прямо залежить від розміру внесків, що сплачуються.