Система соціального захисту населення та її складові

Життя вимагає звернути увагу на демографічну політику, яка  виконуватиме функцію регулювання  психологічної схильності людей  до тієї чи іншої демографічної поведінки, яка водночас потребуватиме соц. захисту і допоможе розв’язати ряд  питань соціальної політики.

Система соціального захисту в Україні перебуває в кризовому стані. Невдоволені пенсіонери. Більшість з них добросовісно пропрацювали десятки років на виробництві, але тепер позбулися своїх накопичень, а на свою пенсію навіть не мають можливості заплатити за квартиру, не можуть нормально харчуватися, купити обнову, поремонтувати телевізор. Невдоволені працівники бюджетної сфери, що по кілька місяців не можуть одержати заробітну плату, оскільки у держави не має для цього коштів. Невдоволений також уряд, оскільки соціальні виплати зайняли в бюджеті таке місце, що внаслідок їх обов‘язковості потіснили всі інші витрати, передусім інвестиції. А як можна говорити про вихід з кризи при зменшенні інвестицій?

Чому виникла  така ситуація? Чи зумовлено це лише тяжкою економічною кризою, яку переживає  Україна, помилками в економічній  політиці, чи позначаються також причини, пов‘язані з невирішеністю питань трансформації соціального захисту.

Більше ніж сорокарічний період холодної війни створив багато штучних білих плям у взаємопізнанні розвитку народів Заходу та Сходу. Так, для жителів США, ряду країн Європи до цього часу є маловідомими події Великої Вітчизняної Війни, вклад народів СРСР у перемогу над фашизмом. В свою чергу для народів колишнього СРСР майже незнайомими були події, що пов‘язані із формуванням в країнах Західної Європи соціально орієнтованої ринкової економіки. Це була не лише глибока зміна інститутів та системи мотивації в ринковій економіці, що потягнула зміни в податковій, торгівельній, фінансовій політиці, але й певна зміна в механізмі суспільних відносин, великий злам в психології правлячих класів. Для зашкарублої догматичної пропаганди говорити це було не вигідно і вона або замовчувала ці зміни, або висвітлювала їх однобічно.

У ході формування соціально орієнтованої ринкової економіки передусім був закріплений підхід, який виник у міжвоєнний період, що держава не може усуватися від вирішення питань соціальної політики. Але якщо для Ф.Рузвельта, Джона Кейса це були лише питання зайнятості, то Л.Ерхард – батько німецького “економічного дива” і водночас один із творців та основний організатор соціально орієнтованої економіки використав майже всю палітру соціальної політики - допомоги, пенсії, субсидії, дотації тощо. Був серйозно підірваний традиційний стереотип, що держава в ринковій економіці не бере участі у вирішенні питань соціального захисту.

Формування соціально орієнтованої ринкової економіки відбулося успішно лише завдяки підтримці держави, яка створила механізми конструктивної взаємодії різних соціальних груп, що займали прямо протилежні позиції. В переважній більшості країн Європи соціально орієнтована держава перестала усуватися від вирішення соціальних питань, а брала активну участь у їх розв‘язанні. Було б помилкою сказати, що це відбулося добровільно. Це проходило під тиском робітничого, профспілкового руху, і особливо під впливом політичних змін у Східній Європі, формування принципово нових систем соціального забезпечення в цих країнах. Перехоплюючи ініціативу у лівих сил, у країнах ринкової економіки держава почала брати на себе вирішення багатьох питань соціального захисту, створення відповідної законодавчої бази. Практика 60-70—х років в західній Європі характеризувалася зростанням ролі держави у формуванні соціальної політики та практичній організації соціального захисту. Зрештою, цей курс знайшов вираз у прийнятті Європейської соціальної хартії.

Економічною основою  соціально орієнтованої держави є багатоукладність форм власності. Їх взаємодія та конкуренція забезпечують гнучкість економіки, пристосування виробництва до потреб споживання, що досягається відповідністю процесів усуспільнення ефективному поєднанню різних рівнів господарського маневру - народногосподарського, міжгалузевого, галузевого, внутрішньогалузевого, з господарським маневром на рівні малих підприємств тощо. Організація соціального життя ґрунтується на взаємодії держави, працедавців та профспілок. Держава має міцну податкову систему, активно впливає на інвестиційну та торгівельну діяльність, організує розгалужену й водночас диференційовану та адресну систему соціальних виплат, беручи у ній участь.

Як поставилися  до таких змін працедавці? Чи не мали вони від цього суцільних збитків? Зростання прибутковості промислових, торгівельних, банківських установ у відповідний період переконливо свідчить, що ні. Але спочатку, дійсно, працедавцями ця система була зустрінута без ентузіазму. Багато з них заперечували проти неї. Тому державі, спираючись на допомогу інших соціальних сил та тієї частини працедавців, котрі розуміли вимоги часу, доводилося докласти значних зусиль до впровадження нової системи соціальної взаємодії.

Зростання рівня споживання населення, що досягалося завдяки підвищенню рівня заробітної плати та соціальних виплат, дозволило значно інтенсифікувати процеси праці та виробництва, активно впроваджувати, і головне ефективно освоювати нову техніку, і одержати значно більші доходи. З іншого боку, зростання заробітної плати та доходів працівників значно розширило місткість внутрішнього ринку, дозволило нарощувати обсяги виробництва. Це зрештою практично переконало у вигідності, прибутковості нової системи для всіх сторін. Поступове її розповсюдження в країнах Західної Європи, з одного боку, і відсутність дійового зв‘язку між системою стимулювання та інтенсивністю й результативністю праці в адміністративно-розподільчій економіці, з другого, зумовило відставання останньої у зростанні продуктивності праці, її поразку в змаганні з капіталістичною економікою, що зайнялася, нарешті, вирішенням соціальних проблем.

Відіграючи активну  роль у проведенні соціальної політики, держава у ринковій економіці не перетворюється у відділ соціального забезпечення. Організація системи соціального захисту забезпечує зворотній зв‘язок між рівнем соціальних послуг та інтенсивністю і результатами праці окремого працівника, загальними економічними результатами виробництва та комерційно-фінансової діяльності господарських організацій.

Одним із найбільш складних для ринкової економіки  є питання про захист, страхування  від безробіття. Навіть соціально орієнтована держава не гарантує обов‘язкової зайнятості. В ринковій економіці ця проблема вирішується між працівником та працедавцем, або відповідно між їх представниками - об’єднаннями профспілок та об’єднаннями працедавців.

Розділ 3

Пенсійна  реформа в Україні.

Після того, як економіка України почала реформуватися у напрямі переходу до різноманітності форм власності й відмови від адміністративно-командної системи управління, дедалі наочніше стає невідповідність між усезростаючим рівнем змін в економіці та відносною стабільністю державної системи пенсійного забезпечення. Така штучно утримувана стабільність, а також певні спроби дещо модифікувати цю систему, щоб пристосувати до потреб окремих прошарків суспільства, призвели до накопичення низки проблем і посилення кризових явищ у цій сфері.

Серед основних із них можна виділити такі:

1. Погіршення демографічної ситуації. Наявна в Україні довгочасна демографічна тенденція загалом відповідає тим напрямам змін у демографічній ситуації, які характерні для всіх розвинутих країн. У них із більшою чи меншою інтенсивністю відбувається процес старіння населення і, отже. зростає потреба у коштах для пенсійних фондів. В Україні ця проблема особливо гостра. Так, частка осіб у віці, визнаному старшим за працездатний (згідно із чинним українським законодавством це жінки старші за 55, а чоловіки — за 60 років). Така тенденція призводить до зростання пенсійного навантаження на тих. хто працює.

2.   Окрім того, демографічне старіння населення посилюється й тим, що нині різко зростає кількість осіб, які виходять на пенсію ще до досягнення пенсійного віку через наявність пільгових умов і за вислугу років. Зокрема, кількість дострокових пенсій за віком збільшилася вдвічі. Нині 28% пенсіонерів призначено дострокові (на 5—10 років раніше) пенсії, тобто майже кожному третьому (див. табл. 3.1).

Таблиця 3.1.

Показники чисельності  й структури пенсіонерів в Україні [18, 19]

3.   Гострота проблеми фінансування пенсійних виплат посилюється й тим, що темпи економічного зростання в Україні були від'ємними з 1990 року, а відповідно реальні надходження до державного бюджету й Пенсійного фонду у реальному виразі весь час зменшувалися. За таких умов збільшення величини ставок обов'язкових відрахувань не могло реально збільшити надходжень, воно, навпаки, стало гальмом на шляху відновлення економічного зростання, оскільки сприяло посиленню "тінізації" економіки. Саме через це ставки тарифів обов'язкового відрахування до Пенсійного фонду в Україні були зменшені для роботодавців з 55,88% на початку 1992 року до 31,82%, а починаючи з 1997 року вони становили 32%. Частка відрахувань до Пенсійного фонду у ВВП поступово зменшувалася з 9,2 % у 1992-му до 8,2% у 1995 році. У 1997 році вона зросла до 11,2%, а нині має стійку тенденцію до зменшення.

4.    Пенсійна система України переобтяжена різними пільгами й виплатами. які за своєю сутністю їй не повинні бути притаманні, а мали б стати окремими елементами у системі соціального страхування й соціального забезпечення України. Нині через Пенсійний фонд відбувається фінансування, окрім пенсій за віком, ще й пенсій за інвалідністю, через втрату годувальника, за вислугу років, чорнобильських, соціальних пенсій та інших. При тому ті, хто мав би фінансувати зазначені виплати у повному обсязі, цього не здійснюють, зокрема і через те, що значна частина населення зайнята у тіньовій частині економіки чи взагалі безробітна. Такий стан призвів до того, що Пенсійний фонд виявився неспроможним проводити щомісячні поточні виплати пенсіонерам, внаслідок чого перед останніми у фонду починаючи з 1995 року офіційно з'явилася заборгованість, яку згодом вдалось погасити.

5. Посилення демографічного навантаження, різке падіння загального та офіційного рівня доходів населення, збільшення різних додаткових виплат із бюджету Пенсійного фонду та інші чинники призвели до того, що різко зменшився середній розмір трудової пенсії. Здійснювані нині в Україні пенсійні виплати недостатні для забезпечення навіть мінімально допустимого рівня життя осіб похилого віку. Середня трудова пенсія становить трохи більше як 40% прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб. При цьому у зіставленні із середньою заробітною платою середня пенсія дорівнює лише 34,1—29,9%, хоча початкове планувалося, що ці виплати становитимуть 75% від попереднього заробітку.

6.  Така ситуація призводить до зрівняня, до того, що у трудовій пенсії нівелюється диференціація, пов'язана зі стажем праці й розмірами попереднього заробітку. Тобто трудова пенсія перетворюється на різновид соціальної допомоги, а різні категорії пенсіонерів отримують майже однакові пенсії, хоча сплачували зовсім не однакові пенсійні внески. А це викликає, з одного боку, сплеск суспільного невдоволення, який стає особливо помітним через постаріння населення України, а з другого — змушує пенсіонерів будь-що працювати далі.

7. Нинішня державна система пенсійного забезпечення сприяла появі великої кількості привілейованих державних пенсіонерів. У результаті виникла значна невідповідність між розмірами їхніх пенсійних внесків та величиною отримуваних ними пенсій, виплата яких відбувається за рахунок зменшення розміру пенсій у інших категорій пенсіонерів. Так, службовці середньої ланки, наприклад апарату Ради національної безпеки та оборони, спецслужб України, отримують пенсію у розмірі 2300-3500 грн., народні депутати –15000 грн., тоді як середній розмір пенсій по країні не перевищує 800-1100 грн. Така різниця  у сучасних умовах неприпустима, оскільки вона значно перевищує рівень диференціації заробітків.

Отож чинна пенсійна система породжує значне соціальне напруження. суперечить новим реаліям ринкової економіки. Наявність цих і деяких інших проблем зумовлює необхідність проведення реформи пенсійної системи України.

Чинна система пенсійного забезпечення в Україні є солідарною. Тобто вона ґрунтується на солідарності поколінь: працююче покоління утримує  пенсіонерів. А коли нинішні працюючі вийдуть на пенсію, то їх утримуватимуть ті, хто перебуватиме на той час у працездатному віці.

Тим часом у світі, окрім солідарної, існують і накопичувальні пенсійні системи. Вони базуються на тому, що кожна особа здійснює відрахування на індивідуальний ощадний рахунок. Акумульовані у такий спосіб кошти інвестуються в економіку, що забезпечує їхнє збереження й примноження. Вкладники після досягнення пенсійного віку можуть отримувати пенсію за рахунок: а)зроблених раніше відрахувань і б)доходів від інвестування відрахованих упродовж життя коштів. Перевага таких пенсійних систем у тому, що вони не залежать від несприятливих впливів демографічних чинників, акумулюють значні кошти й перетворюють їх на інвестиції.

Оскільки в Україні  сьогодні наявний вплив як інфляційних чинників, так і демографічних, а крім того, відчувається серйозна нестача інвестиційних ресурсів, можна зробити висновок, що пенсійна система України має включати елементи як солідарної, так і накопичувальної систем. Тому вибір Україною трирівневої моделі як основи для реформування чинної пенсійної системи можна вважати досить зваженим.

Трирівнева модель пенсійної системи складається  з трьох частин: солідарної системи, системи обов'язкового й системи  добровільного накопичення.

Солідарна система  виконує функцію запобігання  бідності серед осіб похилого віку. У промислово розвинутих країнах така система забезпечує дуже невисокий рівень пенсій порівняно із середнім розміром заробітної плати (у США, наприклад, пенсія на підставі солідарної системи становить близько 35% від середнього доходу за весь час роботи до виходу на пенсію). У США такі розміри державного пенсійного забезпечення не справляють значного податкового тиску на економіку (ставка обов'язкових відрахувань роботодавців до державної пенсійної системи у США становить лише 12,5%). Окрім того, відносно невеликі виплати на підставі солідарної системи змушують населення здійснювати індивідуальні пенсійні заощадження. У всьому світі цей процес заохочується й регулюється державою шляхом запровадження додаткових пенсійних програм, з яких здійснюються додаткові пенсійні виплати. Здебільшого ці пенсійні програми покликані стимулювати індивідуальні заощадження для забезпечення власної старості. З метою уникнення ситуації, за якої існування гарантованих державних виплат зменшує стимули до індивідуального заощадження, такі програми існують як загальнообов'язкові.