Система соціального захисту населення та її складові

 

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Черкаський державний  технологічний університет

Кафедра фінансів

 

 

 

 

Курсова робота

з дисципліни

«Політекономія»

на тему:

«Система  соціального захисту населення  та її складові»

 

 

 

 

 

Керівник роботи           Виконав студент І курсу

к.е.н.  доцент               групи ФК-111

Кобко Віталій Іванович                    Ветох Сергій Юрійович

 «___»______________2012р                                                     «___»______________2012 

 

 

 

 

Черкаси 2012 

План

Вступ 3

Розділ 1. Суть соціального захисту населення.   4

1. Передумови соціального захисту населення.           4
2. Досвід розвинених країн світу у розвитку системи соціального захисту.       6

Розділ 2. Стан та проблеми соціального захисту населення в Україні.  12

Розділ 3. Пенсійна реформа. 17

Розділ 4. Соціальне страхування. 25

Розділ 5. Державна допомога малозабезпеченим в Україні. 29

Висновки 31

Список  використаної літератури. 32

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Найбільш масштабною задачею соціально орієнтованої економіки держави в ринковому  господарстві, що формується в Україні  є діяльність по соціальному захисту  всіх прошарків суспільства і  по виробленню стратегії ефективної соціальної політики. Формою її реалізації виступає фактичний образ дій  держави, втілена в соціальну  політику, що охоплює всі сфери  економічних відносин у країні. Існують деякі проблеми, зв'язані з регулюванням зайнятості і забезпечення соціального захисту населення. У даній роботі розглянуті такі немаловажні проблеми , як необхідність і ступінь соціального захисту населення в країнах з перехідною економікою, стан та проблеми соціального захисту населення в Україні, пенсійна реформа та соціальне страхування, обумовлені відсутністю чіткої діючої нормативно-законодавчої бази, недостатністю фінансування й інших труднощів, що позначаться на сформованій політико-соціальній атмосфері, яка формується в ринкових відносинах, що зароджуються, і криміногенній ситуації суспільства, що збільшилася кризою державної влади. Перед початком написання цієї роботи слід продемонструвати структуру соціального захисту в Україні, яка має такий вигляд:

• допомога по безробіттю (ФЗ);
• система короткотермінових грошових допомог при хворобі, при народженні дитини (ФСС, ПФ).
• Універсальні системи
• програма допомоги сім‘ям із дітьми (ПФ, ФСС, МБ+ДБ);
• державні програми дотацій і житлових субсидій (ДБ);
• допомога на поховання (ФСС, ПФ, ФЗ, МБ);
• державна система охорони здоров‘я (МБ, ДБ, ЧФ);
• державна система освіти(МБ, ДБ).
• Соціальний захист осіб, котрі постраждали в результаті аварії на ЧАЕС
• Система соціальних допомог
• цільові допомоги (грошові, натуральні, безготівкові, тобто пільги по оплаті);
• соціальне забезпечення (система інтернатних установ та територіальних центрів).
• Соціальний захист через недержавні організації
• Соціальна допомога з фондів підприємств

Розділ 1

Суть  соціального захисту населення.

1.1. Передумови  соціального захисту населення.

Чим важча економічна ситуація в тій чи іншій країні тим більше і голосніше звучать у ній заклики до соціального захисту населення. Про такий захист настійно просять і жадають його від уряду. Складність положення за таких умов полягає в тім, що, якщо в країні спостерігається економічний спад, знижується виробництво, зменшується створюваний національний продукт, та можливості уряду виділяти додаткові кошти для соціального захисту населення вкрай обмежені. Навантаження на державний бюджет зростають, уряд змушений прибігати до збільшення податків, у зв'язку з чим знижуються доходи працюючих. А це породжує нові соціальні напруги.

Щоб виправити таке положення не достатньо бажання людей одержати соціальний захист від негод життя, що погіршується, також як не достатньо намірів і обіцянок уряду поліпшити життя. Проблема може бути цілком вирішена тільки тоді, коли економіка піде вгору і стане створювати мінімум благ, що необхідний людям. У цьому в остаточному підсумку і складається порятунок. Але що ж робити до того, у період, коли економіка, знаходяться на спаді і нездатні задовольнити потреби всього населення в благах і послугах? Як допомогти людям, які потрапили у важкий стан і кому саме треба допомагати?

Випливає насамперед розуміння, що якщо знизити виробництво благ і послуг у країні й одночасно допомога з-за кордону, якщо закупівля по імпорті не здатні компенсувати таке зниження, а запаси і резерви доведені до мінімуму, то запобігти зниження рівня життя практично неможливо. Настільки ж нереальна в цих умовах задача повного соціального захисту всього населення від зменшення споживання благ і послуг у цілому й у розрахунку на одну людину. Гірше того, якщо ми спробуємо надати блага в потрібній, бажаній кількості одним, то свідомо постраждають інші, кому ці блага не дістануться.

Тому й уряд, і  народ повинні усвідомити, що поголовний соціальний захист населення від зниження рівня життя в умовах економічного спаду неможливий. Вірніше, говорити про соціальну підтримку окремих шарів і груп населення найбільше в ній нужденних.

У широкому розумінні  слова соціально уразливими вважаються люди, що володіють доходом нижче прожиткового мінімуму. Строго говорячи, при віднесенні тих чи інших груп людей до категорії соціально уразливих варто було б враховувати не тільки їхній поточні грошові доходи, але і грошові заощадження, накопичене багатство, так називаний майновий ценз. Однак, оскільки одержати достовірні зведення про майнове положення людей важко, приходиться використовувати як критерій, що характеризує матеріальне становище людини, його офіційні грошові доходи.

У сформованій практиці соціально уразливими вважаються родини з низьким грошовим доходом на члена родини ( найчастіше це багатодітні родини), родини, що втратили годувальника, матері дітей, що виховують, поодинці, інваліди, старі, пенсіонери отримуючі недостатній посібник, студенти живучі на стипендію, безробітні, люди, що постраждали від стихійних лих, політичних і соціальних конфліктів, незаконного переслідування. У ряді випадків до соціально уразливих шарів відносять дітей. Усі ці люди потребують соціальної підтримки з боку суспільства, влади уряду.

Соціальна підтримка може виявлятися в найрізноманітніших формах: у виді грошової допомоги, надання матеріальних благ, безкоштовного харчування притулку, даху, надання медичної, юридичної психологічної допомоги, заступництва, опікунства, усиновлення.

Питання про те, кому, у яких видах і формах, у  якому обсязі надавати соціальну підтримку, відноситься до числа труднейших у соціальній економіці.. Тому що всім бажаючим одержати допомогу і нужденним у ній просто допомогти неможливо. Ряд економістів і соціологів радять такий рецепт: «Допомагати тільки тим хто не може допомогти собі сам». Звичайно, не легко виявити, хто здатний і хто не здатний допомогти собі сам, але рецепт заслуговує на увагу. У період переходу до ринкової економіки найбільше гостро виявляється проблема соціального захисту населення від росту цін (інфляції) і безробіття. Для того, щоб ріст цін на товари і послуги не призводив до катастрофічного зниження споживання і життєвого рівня, частково застосовується індексація доходів. Це означає, що заробітна плата, пенсії, стипендії, інші види доходів збільшуються в міру росту роздрібних цін.

На жаль, при спаді  виробництва ні уряд, ні підприємства не мають можливості підвищити доходи, рівно в стільки разів у скількох підвищуються ціни. Тому що кількість товарів зменшується, та виплата надмірної кількості грошей приведе до повноти ринку грошовою масою і, як наслідок до інфляції.

1.2 Досвід розвинених країн світу у розвитку системи соціального захисту населення.

Розглянемо розвиток системи соціального захисту населення на прикладі Російської Федерації. Вибір цієї країни пов’язаний з кількома факторами. Ментальністю населення, звичаями, традиціями, спільним корінням та ін..

Розвиток системи  соціального захисту в Російській Федерації в період до середини 1998 р., тобто до початку нової фінансово-економічної кризи, було орієнтовано, головним чином, на пом'якшення негативних соціально-економічних наслідків економічного спаду, високої інфляції і безробіття. Зокрема, на це були спрямовані такі нововведення, як система соціальних позабюджетних фондів, механізми індексації соціальних виплат, розвиток мережі установ соціальної підтримки незахищених категорій громадян.

Одним з важливих наслідків цих зусиль з'явилося  те, що частка витрат на соціальні нестатки в сукупних державних витратах зросла майже в два з половиною рази - приблизно з 25 до більш 60%. При цьому в окремі періоди спостерігався ріст соціальних витрат і в реальному вираженні, і у відсотках до валового внутрішнього продукту (ВВП). Однак нарощування частки соціальних витрат не змогло запобігти кризи в соціальній сфері, оскільки ефективність соціальних програм була вкрай низкою. Сформована в Росії система соціальної допомоги схожа на решето, за допомогою якого держава намагається переносити воду від багатих до бідного. Фінансування соціальної сфери організовано настільки нераціонально, що значна частина ресурсів губиться по дорозі, так і не досягаючи людей, що дійсно мають потребу в соціальному захисті.

Приклади неефективної витрати засобів існують практично  в кожній галузі соціальної сфери. Але особливо яскраво це виявляється в області соціальних посібників, пільг і компенсацій. Число категоріальних пільг, установлених лише федеральним законодавством, перевищило 150, при наявності понад 230 категорій громадян, що користаються пільгами. З обліком же пільг і виплат, установлених на територіальному рівні, загальне число соціальних виплат перевищує тисячу, а чисельність людей, що претендують на їхнє одержання, наближається до 100 млн. чол. Сумарні зобов'язання по цих виплатах у 1997 оцінювалися приблизно в 350 трлн. руб., що в багато разів перевищувало реальні можливості їхнього фінансування.

Категоріальний  принцип, на якому побудована традиційна російська система соціальних трансфертів, привів до того, що основна частина реальних виплат направлялася у відносно благополучні родини, що мають доходи, що перевищують прожитковий мінімум. Відповідно до оцінок Всесвітнього банку, ефективність програм соціальної допомоги в Росії, розрахована як питома вага засобів, що надходять найбіднішим родинам, у сумарних соціальних трансфертах, складає всего 19%. Аналогічний показник у більшості розвитих країн коливається в межах 30-50%. При цьому близько 20% бідних домогосподарств і близько 30% найбідніших домогосподарств у Росії взагалі не одержують ніякої допомоги. Діюча система соціальних виплат і пільг не враховує змін, що відбулися в розподілі доходів і власності. Для забезпеченого населення соціальні виплати і пільги практично не мають економічного змісту, а для нужденних - не гарантують необхідного соціального захисту.

При цьому багато пільг і виплати вводяться в порушення принципів федерального пристрою. Багато федеральних законів декларують право громадян на різні види соціальних виплат, фінансування яких покладається на бюджети суб'єктів федерації і місцевого керування. У силу складного економічного становища більшість цих виплат фактично не виробляються і власне кажучи є нереальними зобов'язаннями.

Дотації на підтримку житлово-комунального господарства і суспільного транспорту одержують державні і муніципальні підприємства, а не нужденні групи населення. Непропорційно висока частка цих засобів, у кінцевому рахунку, перерозподіляється на користь найбільш заможних родин, оскільки вони споживають велику частину відповідних послуг.

Негативні наслідки такої практики відомий - це ріст соціального утриманства, обмеження можливостей для надання допомоги тим, хто дійсно в ній бідує.

Система соціальних послуг населеннютакож розвивалася по нераціональному шляху. Держава виявилася обтяжено великою мережею бюджетних установ, що виконують усілякі функції в соціальній сфері, не маючи можливості фінансувати ці установи навіть у мінімальному обсязі за рахунок бюджетних засобів. Відсутність концентрації державних ресурсів на найбільш пріоритетних напрямках соціальної допомоги, строго орієнтованих на найбільш уразливі групи населення вело до розпилення засобів і повсюдному недофінансуванню соціальних установ, від чого, у кінцевому рахунку, страждали найменш захищені категорії населення.

При цьому практично  не починалося системних спроб сформувати альтернативні джерела фінансування соціальних послуг, що, значною мірою, можуть бути переведені на самооплатність чи фінансуватися за рахунок благодійних засобів. У сфері надання соціальної допомоги не було налагоджено належної взаємодії з недержавними некомерційними організаціями. Лише в одиничних випадках суб'єкти федерації мають законодавство про державне соціальне замовлення, що дозволяє підвищити внесок недержавного сектора в надання соціальних послуг, у той час як на федеральному рівні відповідний законопроект так і не зміг одержати підтримки в Державній думі. Не вдалося налагодити повномасштабної взаємодії в цій області і з релігійними організаціями. Так, величезні засоби витрачалися православною церквою і державою на будівництво і реставрацію культових споруджень, у той час як практична участь церкви в благодійній діяльності було зведено до мінімуму.

Діюча пенсійна система, організована по розподільному принципі, склалася в умовах, коли економічні відносини базувалися винятково на державній власності. Через пенсійну систему держава регулювала не тільки рівень матеріального забезпечення старшого покоління, але і вирішувало багато невластиві для нього задачі. Діюче пенсійне законодавство є невиправдано ускладненим і, подібно іншим елементам соціального забезпечення, розділяє пенсіонерів на велике число пільгових категорій, кожна з який, одержує право на пенсійні виплати, непропорційні їх особистому внеску у фінансування пенсійної системи. Наявність численних пенсійних пільг поставило трудящих у нерівні умови і створило парадоксальну ситуацію, коли обличчя, що платили менші внески, одержують пенсії довше й у більш високому розмірі.