Система соціального захисту населення та її складові

У силу економічних  і демографічних факторів, зв'язаних з неминучим старінням населення  Росії, пенсійна система, організована по розподільному принципі, у довгостроковій перспективі не зможе забезпечити  фінансову стійкість пенсійного забезпечення. Актуальні розрахунки, проведені в Міністерстві праці і соціального розвитку Російської Федерації, показали, що, у відсутності кардинальних реформ, криза пенсійної системи після 2000 р. буде загострюватися і, у кінцевому рахунку, приведе її до повного фінансового краху. У випадку збереження існуючої розподільної системи пенсійного забезпечення її стабілізації можна досягти лише через поетапне підвищення пенсійного віку (у довгостроковій перспективі - до 70-75 років) з одночасним скасуванням усіх наявних пільг. Крім проблем політичного характеру, практична реалізація такого підходу може бути зв'язана і з економічними витратами. У більшості населення чекання дожити до більш високого пенсійного віку будуть низькими. Отже, значно зросте мотивація до відхилення від сплати внесків у Пенсійний фонд Росії, що додатково ускладнить його фінансове положення.

Діюча в Росії  система соціального страхування найчастіше виконує невластиві їй функції. Більш третини витрат Фонду соціального страхування складають дотації громадянам на санаторно-курортне лікування, що власне кажучи є схованою формою субсидування неконкурентоспроможної мережі пансіонатів, санаторіїв і будинків відпочинку; приблизно 90% цих субсидій дістається 30% найбільш високоприбутковим родинам, у той час як родини з доходами нижче прожиткового мінімуму практично не користаються пільговими путівками. Принципи виплати посібників по тимчасовій непрацездатності стимулюють масові зловживання в цій області шляхом оформлення фальсифікованих лікарняних аркушів, а також приводять до того, що необґрунтовано велика частка виплат дістається високооплачуваним категоріям працівників.

Значні резерви  підвищення ефективності маються й в охороні здоров'я, де структура пропозиції медичних послуг не відповідає реальним потребам в одержанні медичної допомоги. Багато видів допомоги, що набагато дешевше робити в поліклініках, надаються в лікарнях і госпіталях. Бюджетне фінансування використовується, власне кажучи, для підтримки надлишкових штатів і ліжкового фонду, у той час як недофінансуються заходи, найбільш ефективні в плані охорони здоров'я (наприклад, заходу профілактичної спрямованості). Засобу, що витрачаються на охорону здоров'я з консолідованого бюджету і позабюджетних фондів, хоча і перевищували, аж до початку 1998 р., сумарну вартість програми державних гарантій у сфері охорони здоров'я, були розпилені по великому числу медичних установ. Це вело до повсюдного недофінансування лікувальної допомоги, створювало найгострішу недостачу державних засобів, а також волокло додаткові витрати населення на оплату лік і медичної допомоги, велика частина якої повинна надаватися на безкоштовній основі. Згідно даним обстежень, ці витрати виявилися порівнянні з державним фінансуванням. У соціальному плані, що склалася система фінансування охорони здоров'я виявляється вкрай несправедливою: вона фактично позбавляє найбідніші шари населення доступу до медичної допомоги, гарантованої державою, оскільки вони не мають засобів на внесення соплатежей на неформальній основі.

Аналіз ситуації в охороні здоров'я свідчить, що головні причини відтворення заборгованості полягають аж ніяк не в недостатності державного фінансування. Фактичний обсяг державного фінансування охорони здоров'я перевищив потреби у фінансуванні, розраховані по нормативах на основі програми державних гарантій у сфері охорони здоров'я. Однак, розподіл цих засобів між організаціями охорони здоров'я здійснювалося не відповідно до реально зробленого обсягу медичної допомоги, результатом чого з'явилися серйозні диспропорції у фінансуванні і недостача засобів.

Ще одним джерелом диспропорцій служить перевага кошторисного фінансування, при якому рівень фінансування кожної установи охорони здоров'я поставлений у залежність від штатного розкладу й інших факторів, що не залежать від обсягу і якості зроблених ними медичних послуг.

Багато в чому подібні проблеми існують і в сфері утворення.

У сфері загального утворення значні фінансові втрати зв'язані з надмірною централізацією фінансування. Більшість загальноосвітніх шкіл не має статусу юридичної  особи, розрахункового рахунка і  власної бухгалтерії. Бюджетні засоби централізуються на рівні районних відділів народного утворення і витрачаються недостатньо раціонально. Найбільші втрати зв'язані з відсутністю достовірної інформації про реальний обсяг комунальних послуг, споживаних кожною окремою школою. За деякими оцінками, установка необхідного вимірювального устаткування і уведення твердого ув'язування оплати комунальних послуг з їхнім фактичним споживанням у кожній школі дозволяє заощадити до 30% витрат по відповідним статтях. Настільки значні утрати ведуть до недофінансування витрат, безпосередньо зв'язаних з навчальним процесом, насамперед, заробітної плати вчителів.

Ще однією проблемою, що погіршує ситуацію в сфері загального утворення, є недостатній зв'язок між обсягами фінансування конкретних навчальних закладів і кількістю і якістю освітніх послуг, що робляться ними. Це веде до погіршення якості навчання, не стимулює пошук навчальними закладами нових підходів, що відповідають мінливим соціальним, економічним і технологічним умовам.

Існуючий порядок  бюджетного фінансування вищих і  середніх спеціальних навчальних закладів не сприяє збалансованості пропозиції освітніх послуг і потреб ринку праці. За рахунок бюджетних засобів  продовжується надлишкова підготовка учнів по спеціальностях, що не користається достатнім попитом на ринку праці (інженери, сільськогосподарські фахівці, лікарі, офіцери, багато робочих спеціальностей). Це веде до розпилення бюджетних засобів і, у кінцевому рахунку, до недофінансування пріоритетних напрямків підготовки кадрів, що відповідають поточній і перспективній структурі попиту на ринку праці. Практично відсутня система адресної підтримки учнів з малозабезпечених родин, що веде до соціально несправедливого і неефективного використання стипендіального фонду. Відсутність прозорості і підконтрольності в системі фінансового керування професійних навчальних закладів веде до масових зловживань, з боку їхніх керівників, що нерідко використовують підвідомче їм майно з метою особистого збагачення, і збільшують фінансове положення освітніх установ.

Економічні перетворення, що відбулися, і зміни структури  власності привели до істотних змін в області трудових відносин і  зайнятості населення. Централізоване державне керування трудовою сферою перестало існувати. Підприємства почали самостійно вирішувати питання заробітної плати працівників, умов і охорони їхньої праці, чисельності персоналу, організації і нормування праці.

Однак, у силу ряду причин, в основному економічного і фінансового характеру, у трудовій сфері почали переважати латентні процеси. В перші роки реформ значна частина працездатного населення перейшла в неформальний сектор - вуличну торгівлю, сферу побутових послуг, до посередницької діяльності - без офіційного оформлення своєї роботи і відповідного декларування одержуваних доходів. Масовий характер прийняли такі явища, як сховане безробіття, затримки з виплатою заробітної плати, виплати готівки, не зареєстровані в офіційних звітах, натуральна оплата праці, розміщення засобів, призначених на заробітну плату, у банках і страхових компаніях під високі відсотки. Зв'язані з цим масові порушення трудового законодавства привели до зниження рівня соціальних гарантій працівників, різко обмежили можливості для легального захисту їхніх прав.

Зараз уже зовсім очевидно, що реформування соціальної сфери істотно відстає від змін, що відбуваються в інших областях. Багато соціальних правил і нормативи, що залишилися незмінними з дореформеного періоду, а також що раніше застосовувалися форми і методи соціальної допомоги не відповідають новим соціально-економічним умовам. Головною проблемою є те, що діюча система соціального захисту надзвичайно неефективно витрачає наявні ресурси і, в умовах обмеженого фінансування, перестала справлятися з більшістю покладених на неї функцій.

Економічна криза  другої половини 1998 р. ще більш збільшує зв'язані з цим проблеми. У силу того, що фінансові наслідки цієї кризи  будуть мати довгостроковий характер, відновити реальні обсяги фінансування соціальної сфери на до кризовому рівні в найближчі кілька років навряд чи можливо. Отже, для запобігання остаточного розвалу системи соціального захисту необхідно забезпечити умови для її тривалого стійкого функціонування при вкрай обмежених фінансових можливостях держави.

Назріла необхідність внесення в соціальну політику корінних змін, спрямованих, насамперед, на підвищення її ефективності, приведення обсягу і структури зобов'язань у відповідність з реальними фінансовими можливостями держави, вироблення нових механізмів соціальної політики, що забезпечують більш раціональне використання фінансових і матеріальних ресурсів.

Подібна задача вимагає  цілеспрямованих зусиль по здійсненню глибоких структурних перетворень  у всіх галузях соціальної сфери, реалізація яких розрахована на середньострокову, а в деяких випадках - і на довгострокову перспективу. Разом з тим, у зв'язку з різким погіршенням стану соціальної сфери в умовах економічної кризи другої половини 1998 р., поряд з мірами середньострокового характеру, необхідні екстрені заходи, спрямовані на стабілізацію положення в короткостроковій перспективі.

Розділ 2

 Стан та проблеми соціального захисту населення в Україні

Глибока соціально-економічна криза в Україні спричинила до катастрофічного погіршення демографічної ситуації. Такий висновок ґрунтується на результатах статистичного аналізу динаміки відтворення населення, на дослідженнях характеру та особливостей демореальності з боку її чинників, механізму взаємодії її складових.

При аналізі користуємось показниками народжуваності - смертності, кількості шлюбів-розлучень, міського-сільського населення, вікового складу.

З чотирьох можливих одиниць виміру - подушне обчислення, індекс, відсотки, коефіцієнт на 1000 чол. нас. - користуватимемось двома останніми.

Особливості сучасної демографічної ситуації в Україні  полягають перш за все в таких  змінах показників народжуваності і  смертності населення, що призводять до зменшення його чисельності - депопуляції. Так з 1985 року кількісний показник народжуваності падає на 40 %. Водночас в 1990 було досягнуто зменшення смертності дітей до 1року відносно вказаного року. Але за наступні 6 років цей показник знову зріс. 14,5 померлих немовлят на 1000 новонароджених - це вдвічі більше ніж у розвинутих країнах. Це спричиняється фізичною виснаженістю матерів; відсутність можливостей у заощадженні необхідних коштів на набір ліків, перев’язочний матеріал, пелюшки, які необхідно брати в пологовий будинок, призводить до збільшення кількості пологів поза межами медичних закладів, що проходять в антисанітарних умовах. Екологічна та епідемологічна ситуації в Одеській та Донецькій областях спричиняють до найвищої в Україні смертності немовлят.

В сільській місцевості народжується відносно міста четверта частина дітей, оскільки саме в містах зосереджена більша частина населення, яка спроможна на відтворення.

Демографічну кризу  не слід пов’язувати з відомими подіями 1985 і 1991 років та розпочатими тоді відповідними процесами. Депопуляція населення почалася ще в 1979 році із сіл України і охопила тепер більше 90% відсотків сільських адміністративних районів. Лише 4 області ( Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська та Чернігівська) мають природній приріст населення. В значній мірі цьому сприяє збережений традиційний уклад життя.

Кількість померлих почала перевищувати кількість народжених в цілому по Україні з 1990 року. Підвищення смертності спостерігається у всіх вікових групах. Зростає тягар хвороб в результаті кризових явищ в економіці та соціальній сфері, шкідливих умов праці, зловживання алкоголем, наркотиками, курінням приводить до зменшення середньої довготи життя, зростання захворюваності, до зниження соціальної активності населення, зокрема його працездатності, трудового потенціалу. Збільшення кількості важко розв’язуваних проблем призводить до послаблення “волі до життя”, що призводить до поширення відмови від самого життя, зафіксованого статистикою самогубств. Ситуація вимагає активної роботи соціальних інституцій.

Найгірша ситуація зі смертністю в Чернігівській, Сумській, Луганській областях. Коефіцієнт довготи  життя там в середньому на 7 одиниць  менше ніж у Києві. Подібний перепад  у світі ніколи не зустрічався в одній країні, хіба що в двох різних.

Тобто існує стійка тенденція до зменшення природного приросту населення. Депопуляція набула стійкого характеру і в близькій перспективі не можна розраховувати на зниження її темпів. Є підстави очікувати посилення цього процесу.

Оскільки знизився потенціал відтворення населення, то звідси йде тенденція постаріння, особливо в сільській місцевості. Процес постаріння населення має  наступні наслідки: працездатні особи  мають високе “навантаження” особами  непрацездатного віку. Також така тенденція спричиняє до збільшення потреб в послугах сфери охорони  здоров’я. Все це разом призводить до збільшення потреби у фінансах, а при їх недостачі в населення - у соціальному захисті.

Небажані зміни  відбуваються у шлюбно-родинному  побуті, де спостерігається слабе  бажання увіковічнити себе в потомстві. Водночас спостерігається зменшення  кількості укладених шлюбів. Саме економічна ситуація в Україні спонукає молодь не поспішати творити сім’ї.

Внаслідок демократизації суспільства поширюється т.з. ”нова  мораль”, шлюб можна не реєструвати.

Ще одним важливим фактором, який впливає на демографічну ситуацію, є тенденція збільшення кількості розлучень - 63,3% шлюбів розпадається. Така ситуація є джерелом різноманітних соціальних проблем.

Формування деструктивних  процесів у сучасній демореальності України дає підстави твердити, що ми стали сучасникам унікального феномену новітньої демографічної історії України: вперше в мирний час у нас набирають сили явища, які раніше звичайно мали місце тільки у відносно короткочасні періоди війн. Знижується не лише кількість, а й якість суспільства. Вихід країни не приведе автоматично до збільшення народонаселення, оскільки широко розповсюджене планування кількості дітей в сім’ї, а також міняються ціннісні орієнтації щодо сім’ї. Отже, названі в роботі напрямки соціального захисту довгий час ще будуть актуальними.