Основні функції державного управління

Зокрема, передбачається з 1 січня 2005 р. фінансування за рахунок  Державного бюджету підготовки фахівців з вищою освітою у вищих  навчальних закладах державної форми власності в обсягах, необхідних для забезпечення на кожні десять тисяч населення навчання не менше ста вісімдесяти студентів у вищих навчальних закладах третього і четвертого рівнів акредитації [198].

Як відомо, освіта - суттєвий засіб підвищення ефективності економіки.

Світовий досвід переконливо  свідчить, що економічне зростання  сьогодні ґрунтується на використанні новітніх знань та високих технологій. Конкурентоспроможність держави визначається, зокрема, наукоємністю її продукції. Стан науки є одним із показників забезпечення національної безпеки держави. З переходом розвинутих країн до етапу постіндустріального суспільства, Україні необхідно адекватно усвідомити роль науки в системі освіти, докорінно змінити механізм взаємовідносин між наукою, державою і ринком. Науково-технічна сфера повинна отримати значну підтримку держави. Першочергова державна підтримка має надаватися фундаментальній науці як основі створення власних високих технологій, важливому фактору підвищення рівня загальної освіти та підготовки кваліфікованих кадрів. У нашій країні питання формування та реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки врегульовані Законом «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки». На думку багатьох вчених, саме держава повинна стати основним інвестором, промоутером і фінансистом національної науково-інформаційної галузі. Вкладення в ці сфери стають не затратними статтями бюджету, а інвестиціями, які за короткий період перетворять науково-інноваційний комплекс на найприбутковішу галузь економіки, що даватиме основні надходження до бюджету.

Діяльність Кабінету Міністрів  України в науково-технічній та інноваційній сферах спрямовується на забезпечення економічного зростання держави шляхом пріоритетного фінансування науково-технічних програм і проектів, спрямованих на вихід вітчизняної продукції на світовий ринок. До таких належать підприємства та організації ракетно-космічної галузі, літакобудування, виробництва сучасних видів озброєння, військової техніки, частково суднобудування, галузі інформатизації, що вже довели власну конкурентоспроможність.

Процес розвитку науки  відбувається у формі фінансування державою науково-дослідних і конструкторських розробок, підготовки наукових кадрів, будівництва і утримання наукових лабораторій, науково-дослідних центрів, формування державної інтелектуальної власності (у вигляді патентів, ліцензій) тощо. Відповідно до статті 54 Конституції держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством.

Державним органом виконавчої влади, що координує діяльність у  цій сфері, є Міністерство освіти і науки України. Його завданням  є досягнення якісно вищого рівня  державного управління в сфері наукової, науково-технічної діяльності, інтелектуальної  власності. Він покликаний сприяти  створенню та цивілізованому використанню інтелектуального продукту, становленню  і подальшому розвитку ринку інтелектуальної  власності в нашій країні.

Особливе місце серед  державних інтересів будь-якої країни посідають питання належного  функціонування та розвитку національної культури, завдяки якій реалізується конституційне право кожного  громадянина на залучення до культурних надбань.

Українська держава гарантує громадянам свободу творчості (стаття 54 Конституції), не допускає втручання  у творчий процес та цензуру в  сфері творчої діяльності, забезпечує збереження об'єктів культурної спадщини, вживає заходів для повернення в  Україну національних культурних цінностей, що знаходяться за її межами. З метою забезпечення цих гарантій закон установлює певні права та обов'язки громадян у сфері культури. Важливою тут є необхідність гарантувати права людини на культурний розвиток, доступ до цінностей мистецтва та літератури, відповідний рівень і якість культурних послуг. Гарантії доступу пов'язані, насамперед, із забезпеченістю людей певним обсягом культурних пропозицій шляхом збереження, розвитку та активного використання культурної спадщини, розвитку інфраструктури, впровадження досягнень науково-технічного прогресу [193, с. 101].

Центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику в галузі культури шляхом здійснення керівництва цією сферою управління, а також відповідає за її розвиток, є Міністерство культури і мистецтв України.

За допомогою відповідної  законодавчої бази (Основи законодавства  України про культуру, Закон про  музеї та музейну справу, Закон  про бібліотеки та бібліотечну справу, Закон про кінематографію, Про охорону культурної спадщини тощо) держава здійснює управління у сфері духовної культури, визначаючи при цьому певні пріоритети напрямів управління культурою, зокрема того, що має бути першочерговим об'єктом цього управління, його основним завданням, на що слід спрямовувати основні зусилля та державні кошти [273].

Зміни в політичному, соціально-економічному житті держави, складні суперечливі  суспільні процеси позначилися  на сучасному стані української культури, яка в останні роки переживає значні проблеми і труднощі. З одного боку, ці негативні тенденції зумовлені неувагою владних структур до реальних проблем галузі, недосконалістю законодавчої та нормативної бази, залишковим принципом фінансування. З другого - гальмуванням процесів структурного реформування галузі, яка потребує кардинальних змін в упорядкуванні установ і закладів культури, прискоренні інноваційних процесів, модернізації форм і змісту культурно-дозвіллєвої діяльності, впровадженні сучасних моделей і форм роботи, новітніх технологій.

Нинішня ситуація в духовній сфері вимагає вжиття рішучих  та невідкладних заходів. Найперше, необхідно визначитися з найбільш оптимальною моделлю функціонування національної культури. Сьогодні на зміну колишній командно-адміністративній концепції державного «управління культурою» як суспільним процесом і державного володіння нею повинна прийти концепція «підтримки культури», визнана всіма сучасними розвиненими демократичними державами, в яких існують різні, але достатньо відлагоджені системи регуляції культурної діяльності. Виокремимо серед них три основні: теоретичне та інформаційне забезпечення культури; розробка культурної політики; підтримка позитивних культурних тенденцій [193, с 100]. Йдеться не про відмову держави від участі у розвитку культури, а про необхідність зміни спрощених підходів. Перехід від «управління» до «підтримки» культури означає створення умов максимальної свободи діяльності для культурно-мистецьких інституцій всіх форм власності, при забезпеченні державної та недержавної підтримки вартісних культурно-мистецьких явищ і утриманні найзначніших для національної культури закладів [258]. Потребує удосконалення також структура державного управління в умовах ринку - процесі зменшення адміністративного впливу держави в культурній сфері, зокрема шляхом зміни державними культурними організаціями організаційно-правових форм та форм власності. У сучасних соціально-економічних реаліях реформування галузі, коли напрацьовується новий тип взаємовідносин держави з організаціями культури, складною проблемою залишається формування принципово нової правової бази для культури, мистецтва, суміжних сфер суспільного життя, що відповідала б сучасним світовим стандартам і враховувала українську специфіку. На жаль, Україна ще й досі не має базового закону про культуру, який концептуально визначив би правові засади діяльності у цій важливій сфері, відрегулював суспільні відносини, пов'язані зі створенням, поширенням, збереженням та використанням культурних цінностей. Проект такого закону сьогодні перебуває на стадії обговорення та узгодження, що потребує чимало часу.

В умовах дефіциту бюджету  Україні слід якомога швидше впроваджувати випробувану в цивілізованому світі схему підтримки культури, докорінно змінити підходи до її фінансування. Так, класична структура громадянського суспільства передбачає функціонування трьох складових: політичного сектору, бізнес-сектору і так званого «третього сектору» громадських організацій, творчих спілок, мистецьких асоціацій, фундацій, ініціативних об'єднань (недержавних, неприбуткових структур) [150]. Саме регулюючи останній, держави створюють механізм підтримки тих організацій, діяльність яких є корисною для суспільства і не скерована на отримання комерційного прибутку (культура, освіта, соціальна допомога, благодійні фонди тощо). У країнах з розвиненою демократією саме громадські об'єднання справляють суттєвий вплив на державні рішення, що сприяє ефективному функціонуванню громадянського суспільства. Тому розвиток «третього сектора» в культурі - незалежних культурно-мистецьких організацій, які забезпечуватимуть розвиток культури через різноманітність творчих, господарських, адміністративно-правових форм її існування,- є запорукою становлення громадянського суспільства в Україні, утвердження її демократичної європейської перспективи. На жаль, відсутність закону про «неприбуткові» організації, який би встановив правову основу діяльності у цій сфері, стримує становлення недержавних, неприбуткових організацій культури, створення дійових механізмів залучення недержаних, небюджетних коштів для розвитку культури.

В умовах реформування місцеві  органи виконавчої влади і місцевого  самоврядування повинні брати на себе більшу відповідальність за розвиток базової мережі організацій культури, в тому числі за її фінансування. Виникла гостра необхідність чіткого розмежування базової мережі організацій культури за відповідними адміністративно-територіальними рівнями та самоврядними одиницями, починаючи з центру і закінчуючи територіальними громадами. Слід остаточно визначитися, скільки і яких закладів повинно функціонувати на цих територіях, хто є їх власником та джерела їх утримання. При цьому держава має здійснювати фінансову підтримку місцевого самоврядування з метою забезпечення надання державних соціальних гарантій у сфері обслуговування закладами культури на основі нормативів витрат (фінансування) [201] Лише так можна якісно надавати культурні послуги населенню та задовольняти їх культурні потреби.

Поряд з державними структурами  та органами місцевого самоврядування має зрости роль творчих спілок, культурно-мистецьких об'єднань, професійних гільдій, виконавських колективів, національно-культурних товариств, благодійних фундацій тощо.

Отже, на сучасному етапі  державного будівництва діяльність органів виконавчої влади у зазначеній сфері має бути спрямована на піднесення ролі культури в державотворчих процесах, консолідації українського народу, становленні громадянського суспільства з високими гуманістичними цінностями, утвердженні національної самосвідомості та патріотизму, подоланні негативних явищ у духовній сфері. В іншому розі, нас чекає засилля низькопробної масової культури космополітичного, бездуховного та безідейного спрямування, а деградаційні процеси стануть серйозною загрозою для національної безпеки України та існування української нації взагалі [144].

Важливим напрямом діяльності держави в гуманітарній сфері  є політика в галузі фізичної культури та спорту. Держава сприяє розвиткові в країні професійного спорту. Для цього разом із недержавними організаціями забезпечує участь українських атлетів в Олімпійських іграх, чемпіонатах світу, Європи та інших важливих спортивних змаганнях. Одночасно бере участь у розвитку аматорського спорту, фізичного виховання населення. Основними напрямами державної політики у сфері фізичної культури і спорту є:

розвиток фізкультурно-спортивного  руху з урахуванням змін у всіх сферах суспільного життя країни;

створення умов для задоволення  потреб кожного громадянина України, насамперед молоді, у зміцненні здоров'я, у фізичному та духовному розвитку;

досягнення максимальних результатів у міжнародних спортивних змаганнях;

створення належних умов для  поліпшення фізкультурно-оздоровчої, реабілітаційної та спортивно-масової  роботи серед інвалідів [211, с 7].

Державне управління у  сферах фізичної культури і спорту здійснює Державний комітет України  з питань фізичної культури і спорту.

Держава дбає про розвиток туризму, який є однією з найбільш високоприбуткових та динамічних галузей світового господарства. На туризм припадає понад 10 відсотків світового валового національного продукту, світових інвестицій, всіх робочих місць та світових споживчих витрат [191] Розвиток туризму справляє стимулюючий вплив на інші сектори економіки, а тому належить до найбільш перспективних напрямів структурної перебудови економіки, Найважливішими факторами розвитку галузі є природно-рекреаційний та історико-культурний.

З метою розвитку туризму  держава здійснює необхідні прямі  інвестиції, спрямовані на формування туристичної інфраструктури, здійснює підготовку кадрів, наукове та рекламно-інформаційне забезпечення просування національного туристичного продукту на світовому ринку, за допомогою податкових і митних пільг стимулює надходження інвестицій у галузь та створює сприятливі умови для розвитку туристичного бізнесу Основу державної політики в галузі туризму становлять такі чинники:

державне стимулювання внутрішнього та іноземного (в'їзного) туризму, в тому числі через удосконалення системи оподаткування;

розширення мережі об'єктів  туристичної інфраструктури і формування конкурентоспроможного на світовому ринку вітчизняного туристичного продукту на основі ефективного використання національного природного та історико-культурного потенціалу;

створення сучасної інформаційно-маркетингової  служби в сфері туристичного бізнесу.

Функцію державного управління у туристичній сфері покладено  на новостворену Державну туристичну адміністрацію України.

Отже, гуманітарні функції, метою яких є підвищення духовно-інтелектуального потенціалу суспільства, спрямовуються на:

розвиток культури і мистецтва, театру і кінематографії, музейної справи, образотворчого мистецтва, книговидання;

збереження культурної спадщини України;

упорядкування та якісний  розвиток мережі культурно-освітніх закладів;

впровадження новітніх технологій у сфері освіти;

розширення та вдосконалення  форм отримання освіти;

розвиток інформаційного простору;