Основні функції державного управління

Іншим важливим завданням  соціально-економічних перетворень  є збалансування свободи ринкової економіки із забезпеченням соціальної захищеності людини, захистом і гарантуванням  її соціально-економічних прав. Виходячи з ідеї самодостатньої цінності людської особистості, що відповідно до Конституції України визначається найвищою соціальною цінністю суспільства, слід здійснити поступове перетворення існуючої владно-розподільчої діяльності державної влади на діяльність щодо реалізації й захисту прав і свобод громадян, надання їм широкого кола послуг з боку держави. Тобто, держава повинна створити сприятливі умови для повноцінної самореалізації кожної людини як особистості.

Саме під таким кутом  зору Концепція адміністративної реформи  в Україні передбачає здійснити  законодавче визначення основоположного  напряму діяльності уряду - спрямування  й координацію діяльності органів  виконавчої влади та її орієнтацію переважно на забезпечення прав і  свобод громадян та надання їм державних (управлінських) послуг; а також «перехід до нового розуміння функцій публічної влади, які за своїм змістом спрямовуються на надання державних та громадських послуг, перерозподіл функцій і повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на основі: встановлення переліку державних і громадських послуг, їх класифікації; визначення переліку послуг, що надаються за рахунок бюджетних коштів і на платній основі» [106, с. 11, 40].

З метою створення умов для формування і реалізації соціальної політики на основі визначеної стратегії економічного розвитку та фінансової стабілізації, забезпечення прав кожного громадянина на достатній життєвий рівень Указом Президента України схвалені Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року. Пріоритетами соціальної політики є створення умов для забезпечення життєвого рівня населення, розвитку трудового потенціалу, народонаселення, формування середнього класу, недопущення надмірної диференціації населення за рівнем доходів, проведення пенсійної реформи, надання адресної підтримки незахищеним верствам населення, всебічного розвитку освіти, культури, поліпшення охорони здоров'я населення.

Виходячи з того, що основними  завданнями держави є забезпечення фізичної, юридичної та соціальної захищеності громадян, важливим напрямом діяльності органів виконавчої влади слід вважати надання послуг у соціальній сфері, тобто в межах складної системи міжособистісних взаємодій та зв'язків різноманітних людських спільнот, сфері життєдіяльності суспільства та реалізації інтересів соціальних суб'єктів. Соціальні послуги у цьому випадку слід розглядати як відносини між соціальними інституціями, що виступають постачальниками цих послуг, та суб'єктами соціального життя - споживачами, з метою створення такого стану життєдіяльності людини та суспільства, який забезпечує створення соціальних умов діяльності індивідууму, його соціальної захищеності, стійкості щодо впливу чинників, які впливають та підвищують соціальний ризик.

Зважаючи на те, що постачальником соціальних послуг може бути як державний, приватний, так і «третій сектор» - неурядові громадські та добродійні організації, сьогодні актуальною є проблема чіткого розмежування сфер їх діяльності. Разом з тим слід зазначити, що, виходячи з нашої спадщини, саме держава залишається основним надавачем соціальних послуг. Хоча не обов'язково саме держава виробляє і надає ці послуги: вона може фінансувати інших надавачів послуг, створити законодавчу та регулюючу базу, яка б стимулювала зростання послуг і благ. Дедалі більшого розповсюдження набувають різноманітні об'єднання громадян, які створюються з метою надання послуг, на основі спільних інтересів та власності.

Першочергове завдання уряду - розробка державних соціальних стандартів та гарантій на послуги. У їх розробці, як правило, враховують два аспекти:

Стандартизація соціальних прав, відповідно до нової редакції Європейської соціальної хартії, підписаної 19-та країнами. Стандартизація соціальних прав передбачає право на працю, професійну підготовку, на справедливі умови праці, свободу професійних об'єднань, право на укладення професійного договору, право працівників на інформацію, на участь в управлінні підприємством, права дітей та підлітків, працюючих жінок, права матері й сім'ї, права інвалідів та людей похилого віку, а також права робітників-емігрантів і їх сімей на захист, право на безоплатну медичну допомогу й соціальне забезпечення.

Система соціальних стандартів рівня життя, яка мала б складатися з таких головних підсистем: стандарти  споживання матеріальних благ і послуг; стандарти забезпечення житлом; стандарти  умов і охорони праці, зайнятості; стандарти стану здоров'я працівників, організації медичного обслуговування й умов праці; стандарти системи  освіти; стандарти культури; стандарти навколишнього середовища [87].

В Україні правові засади формування та застосування державних  соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією та законами основних соціальних гарантій, визначаються Законом «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії». Метою встановлення державних соціальних стандартів і нормативів є:

визначення механізму  реалізації соціальних прав та державних  соціальних гарантій громадян, визначених Конституцією;

визначення пріоритетів  державної соціальної політики щодо забезпечення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсах для їх реалізації;

визначення та обґрунтування  розмірів бюджетних видатків, соціальних фондів на соціальний захист і забезпечення населення та утримання соціальної сфери.

На основі соціальних стандартів визначаються розміри основних соціальних гарантій: мінімальних розмірів заробітної плати та пенсій за віком, інших видів соціальних виплат і допомог. Вони обов'язкові для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності.

Політичні та економічні перетворення, що відбуваються сьогодні в Україні, потребують удосконалення соціально-трудових відносин на всіх рівнях управління, запровадження  нових підходів до підвищення ефективності соціального партнерства, розвитку співробітництва та взаємодії представницьких органів, сторін соціально-трудових відносин. Налагодження дійової системи соціального партнерства передбачає функціонування ефективного механізму консолідації дій всіх державних інституцій, підприємств, у тому числі й приватного сектора та найманих працівників із метою вирішення складних завдань соціальної політики. Вони повинні проходити за простою і всім зрозумілою схемою: «Подальше поглиблення реформ і досягнення на цій основі зростання виробництва за повних гарантій соціальної стабільності» [52, с 203]. Адже соціальна функція може повноцінно реалізовуватися лише за умови високого рівня економічного розвитку, що дозволить ефективно перерозподіляти кошти і ресурси, зберігаючи при цьому свободу ринкових відносин і підприємництва [47].

Складовою соціальних функцій  є гарантування найважливіших прав особистості, зокрема: захист трудових прав громадян, захист прав споживачів, соціальний захист безробітних, охорона  праці та безпечної життєдіяльності  тощо. Для реалізації цих функцій  держава має здійснювати адекватну до соціально-економічних реалій активну соціальну політику. Вона, на думку В. Скуратівського, «має бути спрямована на всіляку підтримку потенційно активних, підприємливих громадян, на створення умов для їхньої творчої соціально-економічної самодіяльності, постійного розширення соціального простору і свободи саморегуляції і самореалізації їхнього потенціалу» [231].

В Україні ще не сформований  надійний та оптимальний механізм здійснення соціальної політики. Суттєвою умовою підвищення його ефективності є перехід від усеохоплюючої централізації до децентралізації соціальної політики [230, с 152]. Такий підхід означає, що держава як суб'єкт соціальної політики з метою забезпечення оптимального узгодження загальнодержавних цілей та інтересів з особливостями розвитку окремих регіонів має розробляти лише загальнонаціональну філософію, основні принципи такої політики, стратегічні напрями діяльності регіонів щодо регулювання соціальних процесів, здійснювати координаційну діяльність у цій сфері. На територіальному рівні основним суб'єктом здійснення соціальної політики повинен стати регіон, який реалізує цю політику на основі принципу субсидіарності [139].

Запорукою оптимізації соціальних функцій на загальнодержавному рівні  має стати остаточне подолання  командно-адміністративних методів  їх реалізації, створення умов для  повноцінного функціонування саморегуляційних процесів у соціальній сфері. Багатогранні управлінські функції, конкретні завдання щодо розв'язання проблем соціальної політики повинні бути передані регіональним та місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування. Це зумовлено тим, що надання соціальних послуг має здійснюватися на максимально наближеному до населення територіальному рівні, на якому повинні бути належні організаційні, матеріальні та фінансові засоби, що забезпечують їх обсяг і якість відповідно до загальнодержавних стандартів. Адже громадяни проживають у конкретних населених пунктах, де й виникає безліч питань соціальної сфери: житлово-комунальне господарство, будівництво, охорона здоров'я, охорона навколишнього середовища, соціальна інфраструктура тощо. Центральні органи виконавчої влади мають ураховувати особливості регіонів, передбачати фактори, що впливають на їхній економічний та соціальний розвиток.

Отже, для оптимізації  соціальних функцій необхідно поступово  основні регулятивні функції передавати з центру територіям шляхом законодавчого встановлення оптимального їх розподілу. Це зумовлено тим, що на регіональному та місцевому рівнях повинна вирішуватися більшість соціальних проблем - створення умов для соціального захисту людини, здійснення охорони здоров'я, реалізація житлової політики тощо. Разом з тим необхідно сформувати адекватну та ефективну структуру соціального управління, соціальну інфраструктуру на цих рівнях, забезпечити необхідні фінансові ресурси, посилити відповідальність регіонів за стан соціального розвитку територій. Тільки так, на нашу думку, органи виконавчої влади зможуть ефективно здійснювати соціальні функції та надавати соціальні послуги населенню.

4. Гуманітарні  функції

Важливою складовою основних функцій державного управління є  належне функціонування та розвиток освіти, науки і культури, завдяки яким реалізується конституційне право кожного громадянина на одержання певного рівня освіти і залучення до культурних надбань. У зв'язку з формуванням основних засад постіндустріального суспільства, гуманізацією суспільного життя всебічний розвиток гуманітарної сфери, примноження наукового та інтелектуального потенціалу суспільства належить до найвищих національних пріоритетів усіх високорозвинутих країн світу. Зрозуміло, що й Україна повинна враховувати зазначені тенденції з метою підвищення духовно-інтелектуального потенціалу суспільства.

Завдання держави в  галузі освіти полягає в тому, щоб  забезпечити доступність дошкільної, загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і  комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам; недопущення зниження загального рівня освіченості громадян. При цьому участь держави не повинна мати тотального характеру, а повинна бути орієнтованою на гарантування державних стандартів освіти, перевищення яких - особиста справа кожного індивідуума. При здійсненні освітньої політики слід забезпечити молодим людям рівні можливості в отриманні якісної освіти, у тому числі вищої, незалежно від доходів та матеріального стану [122, с 12].

Сьогодні перед органами виконавчої влади стоїть завдання перебудови системи освіти відповідно до потреб суверенної Української держави, демократичної політичної системи, ринкової економіки. Реформування потребують усі ланки системи освіти. Уряд та Міністерство освіти і науки вже розпочали створення інституційних таорганізаційних умов для переходу від монопольно-державної до державно-громадської системи управління освітою. Важливим відправним моментом реформування системи освіти стала державна національна програма «Освіта» (Україна XXI століття), яка однією із стратегічних цілей передбачає «виведення освіти України на рівень розвинених країн світу шляхом докорінного реформування її концептуальних структурних, організаційних елементів, подолання монопольного становища держави в освітній сфері через створення на рівноправній основі недержавних навчальних закладів» [64]. При цьому слід пам'ятати, що всі навчальні заклади, незалежно від форм власності, відповідальні перед державою за свій кінцевий продукт.

Органи виконавчої влади  сьогодні повинні переорієнтуватися  на виконання нових функцій в цій сфері. Йдеться про всебічну підтримку новаторських педагогічних ініціатив, достатнє фінансування, що забезпечить належний рівень освіти.

Саме такі підходи озвучені у Посланні Президента України до Верховної Ради, в якому всебічний розвиток освіти, примноження наукового та інтелектуального потенціалу суспільства визначаються найвищими національними пріоритетами України. Відповідно до цього буде проводитися структурне реформування освіти, спрямоване на збільшення державного фінансування галузі, а також максимальне кадрове та наукове забезпечення здійснюваних у країні системних перетворень [122, с 12].

Важливим кроком у цьому  напрямі стало прийняття Закону України «Про вищу освіту», який встановив  правові, організаційні, фінансові  та інші засади функціонування системи  вищої освіти, створив умови для  самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства і держави  у кваліфікованих фахівцях.