Основні функції державного управління

Г. Райт розглядає роль уряду в економічних системах з точки зору кількох моделей: класичної теорії, активістського підходу, соціалістичного підходу [70, с 35-42].

Класична теорія, що ґрунтується  на ідеях Адама Сміта, зводиться  до мінімального втручання уряду. Наукові  праці економіста Мілтона Фрідмана, політичні дії Маргарет Тетчер та Рональда Рейгана роблять наголос на обмеженому державному втручанні та державній власності на певний вид економічної діяльності. Тому, на їхню думку, управління сучасною економікою має здійснюватися не за допомогою державного втручання, а за допомогою регулювання кількості грошової маси в обігу - монетарист-ської моделі.

Активістський підхід, сформований  у працях Джона Кейнса, полягає  у розширенні ролі урядів за межі суто економічної політики у соціальну  сферу. Кеинсіанська модель державного втручання в економіку виникла з необхідності реагування уряду на умови «великої депресії» 30-х років, коли традиційний підхід у стилі «laissez-faire» (невтручання) виявився непридатним для виходу із глибин всесвітньої економічної кризи. Кейнсіанські ідеї того часу стали єдиною життєздатною альтернативою для капіталістичної системи І панували аж до 80-х років.

Третій підхід - соціалістичний - виходив із повної державної власності  на підприємства, коли всі економічні рішення ухвалює держава та відсутня будь-яка конкуренція.

Варто згадати й українську інноваційну теорію М. Туган-Барановського, яка сьогодні з успіхом використовується в багатьох розвинених країнах світу. Суть теорії полягає у формуванні ринкової моделі, яка спирається, найперше, на власні сили, власну науку, власну економічну думку.

Моделі, описані вище, показують  різні існуючі підходи для  розуміння ролі органів виконавчої влади у сфері економіки, що можуть застосовуватися на тому чи іншому етапі розвитку держав. Тим більше, це питання актуальне для України, яка перебуває на трансформаційному, перехідному етапі, коли на основі всеосяжної модернізації економіки і суспільства відбувається демонтаж віджилих, застарілих, історично збанкрутілих суспільно-економічних форм і закладаються підвалини сучасних постіндустріальних структур XX! століття. Перед нашою державою стоїть завдання створення власної цілісної економічної системи. Адже раніше економіка України була зорієнтована на обслуговування єдиного народногосподарського комплексу СРСР.

Отже, сьогодні вкрай важливо  вирішити проблему ролі й місця держави в управлінні економікою. Взагалі, це не просте питання, адже кардинальні зміни в системі економічних відносин в Україні докорінно вплинули на роль держави у сфері економічного регулювання. Цілком очевидним є лише те, що держава зобов'язана брати на себе виконання тих функцій, які не може виконати ринок. Таких функцій досить багато, а тому скласти їх повний перелік досить складно.

Американські вчені-економісти Пол Самюелсон та Вільям Нордгауз виділяють три економічні функції держави - забезпечення ефективності функціонування економіки, справедливості розподілу доходу та сприяння макроекономічному зростанню і стабільності економіки [226, с. 79-84]. Можна сказати, що головна функція органів виконавчої влади у сфері економіки - забезпечення ефективності роботи всіх, без винятку, галузей економіки, незалежно від того, на яких засадах вони функціонують: на суто ринкових, директивних чи змішаних. Суть державного управління сектором економіки повинна зводитися до сприяння розвитку науково-технічного прогресу, планово-індикативного регулювання темпів і пропорцій розвитку економіки в цілому та її складових сфер і галузей. З цією метою держава визначає шляхи пріоритетним економічним процесам, енергійно в них втручається, спрямовує їх течію обраним курсом.

Відповідно, можна зробити  такий перелік економічних функцій  державного управління:

забезпечення правової бази і суспільної атмосфери, що сприяє ефективному  функціонуванню ринкової економіки;

загальна координація  економічної політики;

захист та заохочення конкуренції;

регулювання грошового обігу  та діяльності комерційних банків;

контроль за оплатою праці;

контроль за рівнем інфляції та зайнятості.

Ураховуючи те, що Україна  сьогодні вирішує завдання подвійного переходу: від тоталітарної системи до демократії та від зацентралізованої економіки до ринкової, необхідно оптимізувати управління в економічній сфері через державний вплив, контроль органів управління щодо дотримання законності.

Необхідно відзначити, що за останні роки відбулася корінна  зміна економічних функцій держави, спрямованих на забезпечення переходу від адміністративно-командної системи  управління національним господарством до нових ринкових відносин. При цьому, як зазначає А. Гальчинський, слід ураховувати, що сформовані під час реформ ринкові механізми поки що занадто слабкі. Вони нездатні в автономному режимі (без активного втручання держави) забезпечити зміну на краще існуючої економічної ситуації, вирішення складних завдань післякризового розвитку [52, с. 180]. Тому необхідно оптимально поєднати державні регулятори з новими ринковими відносинами з метою стимулювання та зміцнення останніх.

Ринкова трансформація економіки  України не може відбутися без  її докорінної системної перебудови й переосмислення принципів функціонування господарського механізму. Як слушно зауважує ґ. Мостовий: «До останнього часу мали місце спроби несуттєвого удосконалення його окремих елементів: організаційних структур та функцій управління, системи доведення планових завдань, стимулювання й оплати праці, ціноутворення тощо» [163, с 145] Натомість слід послідовно проводити реформування всієї системи відносин в економіці, структурну перебудову всього народногосподарського комплексу, деформованого за радянських часів, на основі визначеної моделі управління економікою, адекватної новому перехідному періоду. В цих умовах пріоритетне значення надається проведенню адміністративної реформи, удосконаленню структури, чисельності та якості державного управління всіх рівнів, його пристосуванню до потреб економічних реформ. Загальні теоретичні засади реформування полягають у тому, що нова управлінська система має на меті не лише запроваджувати ринкові механізми, але й сприяти подоланню кризового стану й стабілізації економіки, пом'якшенню негативних соціально-економічних факторів. Адміністративна реформа передбачає оптимізацію структури органів виконавчої влади, зміну їх субординації та скорочення управлінського апарату.

Для України як у науково-теоретичному, так і в практичному плані  повчальним може стати досвід постсоціалістичних країн Східної Європи, які вже пройшли етап формування передумов ринкової економіки. З іншого боку, слід ураховувати й досвід високо розвинутих країн, які нагромадили великий досвід подолання економічних криз. Адже, незважаючи на певні відмінності концептуальних положень, етапності, механізмів практичної реалізації заходів реформ у цих країнах, у головному - врахуванні впливу економічних законів та орієнтації на піднесення виробництва - вони є спільними [163, с. 146]. Тому для України еталоном повинна бути модель європейського розвитку, яка є найближчою і зрозумілою.

Отже, як свідчить світова  практика, оздоровлення та підйом економіки  неможливі без зростання ролі держави, її інститутів, особливо в  періоди соціально-економічних перетворень, ускладнення виробничих і науково-технічних  завдань. Тому безпідставними є твердження, що з впровадженням в Україні ринкової економіки держава повинна передати свої економічні функції ринковим механізмам. З іншого боку, лише радикальна реформа структур виконавчої влади (не лише у кількісному, а насамперед на якісному рівні) дозволить ліквідувати як невиправдане адміністративне втручання у розвиток бізнесу, так і адміністративні перепони, що стримують активізацію підприємництва. На переконання сучасних дослідників цієї проблеми, отримати позитивний результат можна лише за умов дотримання наступних принципів при проведенні адміністративної реформи:

перехід від галузевого до функціонального принципу організації  системи управління економікою;

утвердження в Україні  механізмів ефективної співпраці та збалансування взаємних прав і відповідальності всіх гілок влади;

різкого скорочення різного  типу служб та інспекцій;

прозорість системи державного управління, її побудова за міжнародними стандартами щодо існування бюрократичного апарату;

формування системи освіти і підвищення кваліфікації держслужбовців, що відповідає потребам управління в ринкових умовах [32, с 20].

Нова адміністративна  система України повинна відповідати  вимогам дерегуляції економічного життя країни. Урядовим структурам необхідно перейти від «ручного управління» економікою до втілення довгострокових програм розвитку промисловості, від контролю над підприємництвом  та прямого фінансування - до регулювання  та перерозподілу ресурсів в економіці. їхнім першочерговим завданням є створення сприятливого регуляторного і конкурентного середовища, запровадження однакових «правил гри» для всіх суб'єктів ринку, нагляд за дотриманням законності. Тому лише комплексний підхід до трансформаційних процесів - паралельне проведення адміністративної та регуляторної реформи дасть змогу здійснити структурну переорієнтацію економіки України інноваційним шляхом розвитку. Тільки так наша країна зможе ввійти до світового співтовариства на умовах рівноправного партнерства.

3. Соціальні  функції

Демократична соціальна  правова держава є за своєю  сутністю унікальним інструментом соціалізації всіх ланок суспільного розвитку, реалізації принципу справедливості, надійного захисту свободи та вільного розвитку особистості [121]. Тому становлення в Україні нової суспільно-економічної системи, заснованої на ринкових відносинах, безпосередньо пов'язано з реформуванням існуючої соціальної політики, соціального управління та формування нової системи соціальних цінностей.

Аналіз показує, що за останні  десятиліття в більшості країн  світу спостерігається неухильне зростання частки асигнувань держави на соціальні заходи. Йдеться передусім про пенсії зі старості та інвалідності пенсії ветеранам війни, допомогу на випадок безробіття тощо. Збільшення цих видатків, на думку С. Дзюбика, зумовлене такими причинами:

підвищення людського  чинника як основної продуктивної сили економічного зростання й нагромадження національного багатства;

збільшення чисельності  населення, яке потребує підтримки  з боку держави, що викликано зміною вікової структури, середньої тривалості життя;

поглиблення нерівності у  доходах між різними соціальними  групами населення, особливо в країнах  з перехідною економікою [71, с. 46-47].

Посилення уваги до людини з боку держави зумовило відповідне зростання державних видатків на соціальну сферу. Адже формування економіки нового типу неможливе без значного інвестування у людський капітал - головний чинник економічного зростання.

Серед усього розмаїття послуг у соціальній сфері Г. Холліс та К. Плоккер виділяють таку їх типологію:

послуги, які мають сильні характеристики суспільних благ, гарантовані урядом як права людини (базова освіта, перша медична допомога);

стратегічні послуги - суспільні  блага, які стосуються до розвитку на місцевому та регіональному рівнях, включаючи економічний розвиток, міське планування, планування інфраструктури та економічне планування, а також розвиток житлового будівництва;

послуги, які створюють  особисті зручності, включаючи особисті суспільні послуги, що приносять безпосередню (приватну) користь тільки тим, хто обирає користування ними, наприклад, сфери відпочинку, музеї та картинні галереї [162].

Перед Україною сьогодні постає масштабне і складне завдання реформування універсальної за своїм характером і патерналістської за змістом соціальної сфери, успадкованої від колишнього СРСР, та перетворення її в ефективно діючий сектор ринкової економіки, стимул прискорення економічного прогресу, а також розробки, утвердження та прийняття більшістю населення нової парадигми соціальних цінностей.

Як складова частина колишнього Радянського Союзу, Україна була членом соціалістичного суспільства, котре намагалося гарантувати всім його членам мінімальний життєвий рівень. На момент проголошення незалежності України близько 40 відсотків населення отримували матеріальну (фінансову) допомогу в тій чи іншій формі (пенсії, допомоги, субсидії та соціальні послуги), що становило понад 40 відсотків від ВНП, або двох третин загальних державних витрат [261, с 5, 29]. Фактично жоден уряд світу не ніс такого фінансового тягаря. У зв'язку зі значним спадом виробництва перед країною стоїть непросте завдання щодо задоволення всіх соціальних потреб населення при гострому дефіциті ресурсів (коштів). Зрозуміло, що в таких умовах соціально-економічні проблеми вимагають якісно нових підходів та рішучих неординарних дій. Держава не тільки повинна, а й зобов'язана активно впливати на поглиблення соціально-економічних реформ. Ураховуючи особливості розвитку України, ментальність і традиції народу, слід пам'ятати, що захист соціальних гарантій людини в умовах трансформаційного періоду не тільки не повинен бути зведений до мінімуму, але має постійно розширюватися на основі реформування соціальної політики, поглиблення ринкових реформ та демократичних перетворень [239].

Виходячи з того, що Україна  проголошена демократичною, соціальною, правовою державою, необхідно переглянути зміст соціальної функції, що має суттєво відрізнятися від патерналістської опіки влади над людиною часів соціалізму. Найбільш складним елементом такого реформування є розробка ефективної соціальної політики, яка має виходити з нової системи соціальних цінностей.

Головним завданням на сучасному етапі державного розвитку є реальне втілення в життя  конституційних принципів соціальної держави: вдосконалення ринку праці, створення адресної системи матеріальної допомоги, реформування медичного обслуговування.

Вирішення гострих соціальних проблем можна досягти лише спільними зусиллями через активне партнерство між урядом і громадянським суспільством. В Україні слід створити суспільство, головним принципом якого було б надійне соціальне партнерство між державою, ринком і людиною [261, с 3]. Останніми роками через неузгодженість у діях органів влади, конфронтацію між законодавчою та виконавчою гілками влади, тяжку економічну ситуацію, недосконалість законодавчої бази, духовну кризу суспільства реалізація зазначених соціальних завдань зволікалася. Через наявні в українському суспільстві економічні, політичні та соціальні проблеми держава фактично була неспроможною забезпечити і гарантувати всім громадянам більшість проголошених у Конституції соціальних та економічних прав і свобод [47]. За словами глави держави, «у своїй практичній діяльності наші органи виконавчої влади, включаючи Кабінет Міністрів, поки що досить далекі від таких підходів у здійсненні нагальних завдань соціальної політики. Багато ще належить зробити для їх освоєння Верховній Раді» [121].