Основні функції державного управління

Потреба у діяльності такої  служби, яка не лише вирішує питання, пов'язані із загрозами державного суверенітету, а й спеціальними засобами сприяє його забезпеченню, викликана  об'єктивними потребами держави на сучасному етапі державотворення. СБУ здійснює функції згідно з юридично встановленою компетенцією, не зачіпаючи при цьому компетенцію інших державних органів, що забезпечують національну безпеку України.

Важлива роль у правоохоронній діяльності належить органам внутрішніх справ. їх центральний орган - Міністерство внутрішніх справ України (МВС України) реалізує державну політику в сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, організовує і координує діяльність органів внутрішніх справ по боротьбі зі злочинністю, охороні громадського порядку і забезпеченню громадської безпеки [99, с 507]. МВС України складається з кількох систем органів внутрішніх справ - міліція, державний пожежний нагляд, державна автомобільна інспекція, управління державної охорони і деяких інших. Провідна роль у процесі охорони і забезпеченні правопорядку в державі належить міліції. У складі МВС функціонують Внутрішні війська. Завданням цього збройного формування є участь у патрульно-постовій службі та операціях по боротьбі зі злочинністю, охорона особливо важливих державних об'єктів.

В умовах демократії органи внутрішніх справ потребують невідкладного реформування, оптимізації структури, зміни стилю роботи. Найперше це стосується ліквідації численних командирських структур і підрозділів забезпечення та збільшення відсотку тих, хто реально бере участь в оперативно-розшуковій роботі, безпосередній боротьбі зі злочинністю; поліпшення професійної підготовки співробітників правоохоронних органів і командирської підготовки; підвищення вимог до їх особистих якостей, висування на нові посади з урахуванням досягнутих результатів, запровадження нових критеріїв оцінки роботи; поліпшення забезпечення правоохоронців засобами захисту. Важливим кроком є ротація кадрів органів внутрішніх справ, яка сприяє оздоровленню атмосфери в колективах, позитивно впливає на стан посилення боротьби зі злочинністю.

Для оптимізації роботи міліції  на місцевому рівні органи місцевого  самоврядування можуть утворювати місцеві міліцейські підрозділи.

Під державним управлінням  у галузі юстиції розуміється  виконавчо-розпорядча діяльність суб'єктів  державного управління, що полягає  в організаційному забезпеченні функціонування судів, державного нотаріату, органів реєстрації актів громадянського стану, судово-експертних установ та організацій адвокатів [99, с 497]. Центральним органом виконавчої влади у цій сфері є Міністерство юстиції України (Мін'юст), яке бере безпосередню участь у виробленні та реалізації державної політики у сфері захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб. Сьогодні Міністерству юстиції належить провідна роль у нормотворчій діяльності, воно - головний розробник проектів найважливіших актів законодавства та координатор законопроектних робіт.

На Міністерство та його органи на місцях покладається обов'язок приведення нормативних актів, виданих органами влади, що торкаються прав і свобод громадян, у відповідність з чинним законодавством. Важливі функції органів юстиції - організація правового всеобучу населення, реєстрація політичних партій, інших громадських об'єднань та контроль за додержанням ними своїх статутів. Діяльність Міністерства юстиції України, як і міністерств європейських країн, побудована не за галузевим, а за функціональним принципом. Забезпечення організаційної діяльності загальних судів здійснюється Державною судовою адміністрацією України центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Важливим завданням Міністерства юстиції та його органів на місцях має бути формування правової культури українського суспільства та розвиток правової освіти громадян. Адже, як не прикро визнавати, люди ще не навчилися належним чином відстоювати і захищати свої законні права і свободи. Винятково важливе значення у розвитку правової держави і громадянського суспільства має прискорення судово-правової реформи.

Таким чином, завданням державного управління у сфері юстиції є  забезпечення правової основи організації діяльності держави, охорона прав, свобод та інтересів громадян, інших суб'єктів права.

Важлива функція державного управління - реалізація державної  політики в галузі інформаційного простору України. У розвинутих демократичних суспільствах засобам масової інформації належить провідна роль у підтримці демократії, функціонуванні громадянського суспільства. Вільна преса покликана виконувати такі суттєві функції: діяти як незалежний постачальник об'єктивної інформації та ідей, які мають суспільне значення, сприяти розвитку фундаментальних соціальних і політичних цінностей, які становлять основу здорової демократичної системи, здійснювати моніторинг діяльності органів влади.

Згідно зі статтею 15 Конституції  в Україні цензура заборонена. Разом з тим уряд регламентує  діяльність засобів масової інформації, що притаманно практиці більшості західних демократій. Це виражається у протидії монополізації електронних і друкованих засобів масової інформації, видавничої справи, наданні частот в ефірі для теле- і радіостанцій, державній реєстрації пресових видань, контролі за дотриманням їх діяльності в рамках закону, протидії пропаганді культу насильства, пияцтва та розпусти. Держава створює належні умови для функціонування суб'єктів видавничої діяльності різних форм власності, організовує вітчизняну базу для виготовлення паперу.

З метою запобігання негативному  впливу з боку ЗМІ та реалізації державної інформаційної політики в Україні функціонує ціла система  державних інститутів та органів. Це насамперед: Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Державне інформаційне агентство України, Національна рада з питань телебачення та радіомовлення. Основними засадами їхньої діяльності має стати впровадження в суспільне життя національної інформаційної політики у сфері ЗМІ, під якою розуміється комплекс регулюючих норм, що передбачає встановлення відповідних директивних принципів, без яких неможливе досягнення громадської злагоди [274]. Головною метою державної інформаційної політики має стати інформаційна підтримка соціально-економічного розвитку нашої країни, побудова такого інформаційного простору, з яким би нас прийняли в світовому інформаційному співтоваристві [74].

На жаль, у цій важливій сфері існує цілий ряд невирішених  проблем. В українському суспільстві  нині відсутній такий інформаційний  клімат, що мав би відповідати національним інтересам держави. Серед основних причин цього - втрата контролю за використанням  радіочастотного ресурсу України, цілеспрямована експансія на національний ринок інформаційних послуг зарубіжних виробників інформаційної продукції, уповільнений розвиток новітніх інформаційних технологій, виразний дисбаланс поінформованості населення у столиці та регіонах, ігнорування посадовими особами органів державної влади, керівниками ЗМІ норм законодавства України в інформаційній сфері. Постановою Верховної Ради України «Про підсумки парламентських слухань «Проблеми інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання законності та стану інформаційної безпеки України» стан справ та тенденцій у цій сфері визначається як кризовий і свідчить про значні відхилення від демократичного розвитку. Зокрема, мають місце факти тиску на пресу, практика використання найвпливовіших ЗМІ для дезорганізації населення щодо ситуації в країні, нав'язування політичних оцінок, маніпулювання громадською думкою тощо. Такий стан в інформаційній сфері можна пояснити недосконалістю норм чинного законодавства і судової практики, невисоким загальним рівнем політичної культури суспільства та складними економічними умовами.

З метою поліпшення ситуації в інформаційній сфері слід інтенсивно розвивати мережу вітчизняних ЗМІ, підтримувати національного виробника інтелектуального продукту, зберігати свою автентичність у світовому інформаційному просторі, удосконалювати судову практику при розгляді спірних проблем в цій сфері.

Отже, політико-адміністративні  функції можна поділити на внутрішньо-та зовнішньополітичні. Перші спрямовані на зміцнення відповідних суспільних відносин, державного устрою, визначають основні принципи функціонування державного механізму та є основним політичним засобом утримання та зміцнення державної влади, другі забезпечують стабільність міжнародного становища держави, захист інтересів громадян, збереження територіальної цілісності України.

Проте варто зазначити, що зовнішня політика будь-якої держави  підпорядкована її внутрішньополітичним цілям. Тому й успіх у зовнішній політиці країни залежить від вирішення внутрішньополітичних проблем, найперше, від спроможності державних структур забезпечувати політичну й макроекономічну стабільність у державі, сприяти розвитку країни та підвищенню життєвого рівня її громадян.

Отже, непорушність конституційного  устрою, забезпечення реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина, утвердження демократії та моральних підвалин суспільства, зміцнення позицій України у світі, послідовне відстоювання національних інтересів, розвиток рівноправних і взаємовигідних партнерських відносин з іншими державами є важливими напрямами діяльності органів виконавчої влади на сучасному етапі розвитку нашої країни. Слід урахувати, що політичні та економічні завдання держави та засоби їх вирішення взаємопов'язані таким чином, що вони визначають та доповнюють один одного.

2. Економічні  функції

Важливою формою забезпечення реалізації економічної політики держави  є здійснення державного управління народногосподарським комплексом. Його зміст, як і зміст управління в  будь-якій сфері, розкривається через зміст і характер функцій, що реалізуються в процесі такої діяльності. Економічні функції державного управління уособлюють у собі господарсько-організаційну функцію держави, спрямовану на керований об'єкт - національне господарство країни. Самі ж функції закріплюються в положеннях та інших документах, що визначають правовий статус відповідних органів виконавчої влади.

В умовах розвиненого ринку  роль держави в сфері економіки  має свою специфіку. З одного боку, порівняно з адміністративно-плановою економікою радянського періоду, державне управління в умовах ринку у цій  сфері звужується. З іншого, порівняно  з періодом нижчої стадії розвитку капіталізму, воно не тільки не зменшується, а навпаки, значно розширюється і поглиблюється. Адже вільний (нерегульований) ринок неспроможний забезпечити ефективне вирішення всіх загальнонаціональних політичних і соціально-економічних проблем, не завжди відповідає потребам суспільства в цілому. Крім того, він при всіх його перевагах не вирішує багатьох проблем. Тобто, має місце так званий ефект «неспроможності ринку» (market failure). Тому важливим є втручання в ринкову економіку держави, яка бере на себе вирішення ряду економічних проблем. Це зумовлює здійснення державою таких функцій: зменшення великої диференціації в доходах різних соціальних груп населення; перерозподіл ресурсів між різними сферами суспільної діяльності з урахуванням витрат і вигод та для підтримки оптимальних для даної країни міжгалузевих пропорцій; забезпечення макроекономічної стабілізації шляхом використання фіскальної та монетарної політики; організації виробництва товарів суспільного споживання [71, с 46].

У науковій літературі описано  такі головні функції органів  виконавчої влади в сфері економіки:

Алокативна роль - виправлення викривлень у розподілі ресурсів (умови неспроможності ринку).

Розподільча (перерозподільча) роль - турбота передусім про справедливість (економічна теорія добробуту).

Регуляторна роль - введення в дію законів та інших видів  регулювання для ефективного функціонування ринкової економіки.

Стабілізаційна роль - макроекономічні  функції уряду щодо контролю за інфляцією, безробіттям та економічним зростанням [70, с 64].

Ще один підхід визначає такі функції державного управління:

визначення стратегії  соціально-економічного розвитку країни;

регулювання правових аспектів функціонування ринкової економіки;

вплив на діяльність суб'єктів  господарювання та інтенсивність інвестиційних  потоків через систему економічних  регуляторів (державний бюджет, податки, кредитна політика, грошова, цінова політика тощо);

здійснення науково обґрунтованої  структурної політики з метою  інтенсифікації виробництва, підвищення його конкурентоспроможності на світових ринках;

коригування соціальних параметрів суспільства безпосередньо через важелі соціальних гарантій, пільг, фінансування послуг, системи соціального страхування та інше [32, с. 18].

Тобто, держава виступає ключовим фактором створення економічного клімату, сприятливого для підприємницької  діяльності. Але її роль має бути відмінною від тієї, яку владні структури виконували в умовах командно-адміністративної системи. Держава, не втручаючись безпосередньо у підприємницьку діяльність, повинна управляти ринком і підтримувати його, стримувати негативні тенденції за допомогою правових чинників, систему оподаткування тощо.

Держава покликана виконувати функції поєднання приватних  і суспільних інтересів окремих індивідів, господарств, соціальних груп, зокрема, забезпечення ефективності функціонування ринкової економіки, справедливого розподілу доходів та сприяти макроеконо-мічному зростанню і стабільності економіки.

Адже саме уряд несе головну  відповідальність за ефективність роботи всіх, без винятку, галузей економіки, незалежно від того, на яких засадах вони функціонують (ринкових, директивних чи змішаних).

Про виконання цієї глобальної економічної функції свідчить зростаюча  роль держави як підприємця, інвестора, продавця, покупця, кредитора, боржника, організатора, центральної регулюючої сили тощо. В єдності та взаємодії  вони формують велику економічну основу сучасної держави.