Демократія

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 3. Державно-правовий

демократичний режим

 

В ідеалі демократичний  державний режим існує тільки в правовій державі. Правова держава – це така форма організації і діяльності державної влади, яка будується на взаємовідносинах з індивідами і їх різними об'єднаннями на основі норм права. У правовій державі закони регулюють найбільш важливі відносини, що потребують правовового регулювання. Нормативно-правові акти в залежності від своєї юридичної сили, утворюють систему законодавства. Юридична сила – це ступінь підпорядкованості цього нормативно-правового акту, його місцем в ієрархії правових актів. Конституція має найвищу юридичну силу. Жодна людина, жодна гілка влади не має право ігнорувати конституцію. Там закріплені фундаментальні основи життєдіяльності суспільства.       

Слідом за Конституцією по юридичній силі йдуть закони. Закони видаються по основних питаннях життя суспільства. Вони безпосередньо виражають волю держави. Всі інші нормативно-правові акти видаються на основі та на виконанні законів. Закони не підлягають затвердженню з боку іншого державного органа, крім вищого представницького. Закони можуть бути змінені або скасовані тільки іншими законами. Саме вони за обсягом регулювання займають у правовій державі головне місце. Дуже важливе питання про пряму дію законів, щоб закон не обростав інструкціями. Повинна існувати система контролю за тим, щоб у законах виявлялася загальнонародна, а не індивідуальна чи групова воля. Верховенство закону, яке не відповідає загальнолюдським цінностям, може призвести до встановлення диктатури. Система контролю повинна гарантувати дотримання законності, не допускаючи свавілля.       

Виділяються протективна  і розвиваюча моделі ліберальної демократії. Спільним для обох моделей є пріоритет громадянського суспільства перед державою, народний суверенітет через представницьке правління, захист прав і свобод особистості. Разом з тим прихильники другої моделі ліберальної демократії виступають за загальне виборче право без будь-якого майнового цензу, політичної емансипації жінок, розмежування функцій виборних представницьких органів влади та державної бюрократії. Згідно концепціям демократії, що розвивається, участь у політичному житті необхідна не тільки для захисту приватних індивідуальних інтересів, а й для формування компетентних і інформованих громадян. Тому залученість в політику є важливим чинником розвитку здібностей індивіда.         

У XX столітті виразніше стало проявлятися розмежування між протективною і розвиваючою моделями в рамках ліберальних концепцій демократії. У зв'язку з кризовими процесами капіталізму, встановленням як правих, так і ліво-тоталітарних режимів, зростанням радикальних революційних настроїв виникла необхідність, в «демократичній інтервенції держави в соціальну та економічну сферу». Це зумовило перегляд ряду ідей і цінностей. Теоретичним відгалуженням від «демократії, що розвивається» стали концепції «соціального лібералізму». У працях Дж. М. Кейнса , Г. Дж. Ласки , Д. Дьюї , Д. Роулса , Л.Т. Хобхаус та інших чітко зазвучали ідеї про роль держави у забезпеченні суспільного блага, про необхідність розширення державних функцій не тільки в захисті індивідуальних прав і свобод людини, але і в боротьбі з бідністю і забезпеченні для більшості населення гідного рівня життя. На озброєння були взяті соціал-демократичні ідеї про справедливість і солідарность.      

Демократизація і сучасна  демократія по своїй суті є поєднанням всіх можливих і вже випробуваних форм політичного опосередкування дій і форм організації. Цю ідею трохи парадоксально загострив У. Черчілль, виступаючи в британському парламенті 11 листопада 1947 р. «Демократія, – сказав він, – найгірша форма правління, якщо не вважати всі інші, які час від часу піддавалися перевірці». З точки зору Черчілля, краще не спокушати долю погонею за небувалими і надефективними формами правління, а задовольнятися «гіршим» – змішанням того, що працює і дозволяє нехай повільно, але вірно вирішувати практичні завдання.       

Таким чином, основні принципи державного устрою, найважливіші права і свободи закріплені в конституції – основному Законі держави. В ідеальному випадку демократична форма правління передбачає безреволюційну зміну уряду, зазвичай за допомогою вільного виявлення волі кожного громадянина, частіше вузького кола впливових осіб.

 

3.1. Структура  демократії

Сама демократія виглядає наступним чином:

1 . Влада поділяється  на три незалежні гілки :

- Законодавча – приймає закони;

- Виконавча – приводить в життя прийняті законодавцем рішення;

- Судова – розрулює суперечки і вершить правосуддя.

2. Законодавчий орган влади складається з вибраних населенням представників.

3. Дотримання всіх прав і свобод людини. Тобто громадянину заборонено тільки те, що може завдати шкоди іншим жителям країни. Всі три гілки влади повинні бути незалежні один від одного, і підкоряються лише конституції.

Крім того демократія передбачає:

1) виборність органів влади, гарантована конституцією: за допомогою виборів здійснюється контроль над правительськими рішеннями;

2 ) регулярне і періодичне проведення вільних і справедливих виборів, при яких відсутній механізм примусу;

3) загальне виборче  право, коли практично все доросле населення наділено правом брати участь у виборах;

4) право бути обраним  до органів влади: практично  все доросле населення наділяється цим правом, хоча віковий ценз для права бути обраним може бути вище, ніж для права брати участь у виборах;

5 ) свобода самовираження: громадяни мають право на свободу висловлення своєї думки з широкого кола проблем, включаючи критику органів влади, уряду, режиму, соціально-економічного ладу і панівної ідеології;

6 ) альтернативна інформація: громадяни мають право домагатися альтернативних джерел інформації. Більше того, ці альтернативні джерела реально існують і охороняються законами;

7 ) автономія асоціацій: для реалізації своїх різноманітних прав, громадяни мають також право створювати незалежні асоціації та організації, включаючи незалежні політичні партії та групи за інтересами.

Ось так виглядає демократія в канонічному сенсі цього слова. Багато існуючих політичних режимів, звичайно, далекі від цього ідеалу.

 

3.2. Система  «Стримування і противаги»

Суть принципу поділу влади (пізніше в США це одержало назву система перевірок, стримувань, балансів і противаг) полягає в тому, що існує законодавча влада (конгрес, парламент). У її компетенцію входить прийняття законодавчих актів. Існує виконавча влада в особі президента, прем'єр-міністра, які спільно з державним апаратом організовують керування країною, виконання законів на території країни. І судова влада, у завдання якої входить контроль за тим, щоб ці дві влади здійснювали свою діяльність на основі Конституції та інших законодавчих актів. На сучасному етапі Конституції всіх країн визнали поділ влади, як основоположний. Жодному з органів не належить вся державна влада в її повному обсязі. Забороняється здійснювати функції, що належать іншому органу. Але поділ влади не абсолютний. Це діючий механізм, який досягає єдності на основі узгодження і спеціальних правових процедур, передбачених на випадок конфлікту і екстремальних ситуацій. Принцип поділу влади має величезне соціальне значення. У своєму ідеалі він повинен означати, що рішення, які мають велике значення для народу, не можуть бути прийняті доти, поки з цього питання не досягнуто згоди з боку всіх гілок влади. В іншому випадку, зосереджена в одних руках влада буде приймати тільки вигідні для себе закони, буде використовувати політичні привілеї у своїх інтересах, на шкоду інтересам народу.

Законодавча влада – вища влада  в державі, оскільки закони обов'язкові для всіх. Виконавча влада має великі права, в тому числі право законодавчої ініціативи, право вето, але її діяльність повинна бути підзаконною. Значення незалежностої судової влади величезне, як в інтересах держави, так і в інтересах окремої особистості. Судді повинні бути незалежні від політичних симпатій і інтриг, та повинні підкоряться лише закону. Але принцип поділу влади не повинен означати їх поділу на рівні протиріччя. Владність, як основна ознака держави повинна бути єдиною і цілісною. Ця єдність не дозволяє ставити питання, яка влада важливіше. А боротьба влади призводять до посилення корупції, розвалу економіки, зниження життєвого рівня народу.

Поняття демократії поширюється на усі форми держави, у якій народу належить верховенство у встановленні влади і контроль над нею. При цьому допускається, що свою верховну владу народ може виявляти як безпосередньо, так і через представників. Відповідно до цього демократія визначається, насамперед, як форма держави, у якій верховенство належить загальній волі народу. Це є самоврядування народу, без його розходження на « чорних і білих», « пролетарів і буржуазію », тобто всієї маси народу в сукупності. Отже, демократичній ідеї однаково суперечить усяке класове панування, усяке штучне узвишшя однієї людини над іншим, якими б людьми вони не були.

На підставі цих визначень монархічна Великобританія вважається не менш демократичною, ніж республіканська Франція. Так само і ряд інших монархічних країн, як Швеція, Норвегія, Данія, Нідерланди вважаються незрівнянно більш демократичними, ніж проголошені такими держави Африки чи Латинської Америки.

Демократія в її сучасному розумінні, як було вже сказано, винайдена і вихована на Заході, але ніколи не була суто західним явищем. «Демократія народжується і помирає на всіх широтах, отже, немає сенсу визначати її точні географічні координати», – зазначав у свій час південноафриканський вчений О. Сакс. Зараз демократія є однією з основоположних суперечливих рис сучасної цивілізації, як, скажімо, прогрес науки або технології . Демократія дає людству широкі можливості, але вона ж породжує ряд проблем. І все ж поширення духу і цінностей демократії – це визначальна риса сучасності, один із проявів глобалізації цивілізаційних досягнень.

Отож, демократія – це суспільне самоврядування, яке здійснюють рівноправні громадяни через безпосередню участь в обговоренні та вирішенні суспільних справ шляхом вільного вибору ( голосування).

 

3.3. Права людини

Питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод людини, їх практичної реалізації – є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Коли говорять про демократичну державу, то в першу чергу мають на увазі її соціальність: які права і свободи проголошені в цій державі і як громадяни можуть користуватися цими правами, як держава піклується про своїх громадян.

Свобода людини – це вихідне поняття проблеми прав людини і громадянина. Розрізняють права людини природні, тобто пов'язані з самим існуванням і розвитком, і набуті, які в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти в межах, встановлених правовим статусом. Слід зазначити, що люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їх природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини.

Права людини універсальні, взаємозалежні і неподільні; до них входить безліч аспектів людського існування, включаючи соціальні, політичні та економічні сторони життя.

Ідеали свободи, повага до прав людини і принцип проведення періодичних і нефальсифікованих виборів на основі загального виборчого права – є важливими елементами демократії. У свою чергу, демократія забезпечує природні умови для захисту і ефективної реалізації прав людини. Ці цінності відображені в загальній декларації прав людини та додатково роз’яснені в міжнародному пакті про громадянські і політичні права. Зв'язок між демократією і правами людини зафіксований у статті 21 (3) загальної декларації прав людини, яка говорить: «Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна знаходить себе виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні провадитись при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж іншою рівнозначною формою, що забезпечує свободу голосування».

Всі люди повинні мати право формувати та виражати свої думки особисто або на мирних зібраннях. Вільні суспільства створюють «ринок ідей», на якому люди обмінюються поглядами з будь-якого ряду питань .

Сьогодні повага прав людини і демократичних норм – один з основних показників, за якими оцінюється ступінь розвитку суспільства і держави. Багато країн світу ставлять питання поваги прав людини в основу своєї зовнішньої політики.

У той же час, на превеликий жаль, такі поняття, як «демократія» і «права людини» у міжнародному масштабі часто знецінюються. І це не може не хвилювати. Ідея прав людини перестає бути тим маяком, на який орієнтуються країни, де відбуваються економічні та політичні зміни. Ця ідея перестає бути абсолютною, незаперечною та авторитетною цінністю. Більше того, є підстави стверджувати, що в сучасному світі відбувається відхід від засад демократії та знецінення ідеї прав людини, що можна пояснити трьома причинами.

Основними проблемами в  ефективній реалізації прав людини є  дефіцит демократії і слабкість  демократичних інститутів. За допомогою пропаганди авторитарні уряди намагаються переконати своїх громадян у неспроможності такого поняття, як права людини. Кожне порушення прав людини «країнами-зразками» демократії неодмінно використовується для легітимізації диктатури. Тирани переконують людей у ​​тому, що в політиці немає цінностей, всі політики всіх країн – брехуни і егоїсти. Тих же, хто бореться проти диктаторів під прапором свободи, гуманізму і прав людини, узурпатори представляють як чергових ошуканців, які за гроші виконують егоїстичні інтереси країн Заходу. І в сьогоднішньому світі, на жаль, диктаторам це непогано вдається.

Дискредитація ідей демократії і прав людини призводить до катастрофічних наслідків у світовому масштабі. Держави, базовими цінностями яких ніколи не були ідеї гуманізму, все частіше відкрито заявляють, що демократія і права людини ніякими цінностями не є, а країни Заходу лише прикривають ними свої корисливі інтереси. Тому самі авторитарні держави вже не соромляться відкрито реалізовувати свої імперські інтереси, кажучи, що беруть приклад із західних країн. Вони навіть прикривають свої дії за допомогою таких понять, як «гуманітарна інтервенція » або « примус до миру».