Розвиток пізнавальної самостійності на уроках математики

З огляду на психічні особливості перебігу мотиви класифікують на зовнішні та внутрішні; усвідомлені і неусвідомлені; реальні та уявні.

Якщо учень став відповідальніше виконувати навчальні обов'язки напередодні контрольної роботи чи батьківських зборів, то це - результат зовнішньо вмотивованої поведінки, адже основою зовнішньої мотивації є. насамперед нагороди, заохочення, покарання чи інші види зовнішнього стимулювання. Найбільш яскраво характеристика такого типу мотивації представлена в біхевіористських теоріях і теоріях інструментальності.

Внутрішню мотивацію визначають чинники, зсередини закорінені в особистісному Я суб'єкта і його поведінці. Учень залучається до навчальної діяльності заради неї самої, а не для отримання якихось нагород. Така діяльність є самоціллю, а не засобом для досягнення якоїсь іншої мети. Якщо учень прагне поліпшити свою навчальну діяльність, то він демонструє приклад внутрішньо вмотивованої поведінки. У такому разі спрямованість на вдосконалення діяльності випливає з її змісту і пов'язана з інтересом, задоволенням чи, навпаки, незадоволенням, які супроводжують процес пізнання і відкриття нового. Якщо окремі учні працюють безрезультатно, то це не забороняє іншим демонструвати внутрішньо вмотивовану діяльність, інтерес та захопленість пізнанням навколишнього світу.

Зовнішня і внутрішня мотивація можуть значно енергетизувати діяльність, здійснювати вирішальний вплив на її детермінацію. Кожен з цих типів має певні переваги й недоліки, по-різному впливає на психічні процеси. Найбільш позитивний вплив як на пізнавальні процеси, так і на особистість загалом справляє внутрішня мотивація. Зовнішня мотивація доречніша у процесі розв'язання окремих (часткових) завдань.

Важливим чинником розвитку внутрішньої мотивації є зміст самої діяльності: вона повинна мати оптимальний рівень складності. Якщо діяльність надто спрощена, то не стимулюватиме внутрішньої мотивації, оскільки не дасть людині змоги реалізувати свою майстерність, хоч би якою компетентною вона почувалася.

На внутрішню мотивацію впливають також новизна, перцептивна чи когнітивна складність і непередбачуваність інформації.

Усвідомлені мотиви - це цілі, до яких учень свідомо прагне у процесі навчання, знаючи, що спонукає його до діяльності, що становить зміст його потреб. До них належать інтереси, прагнення, переконання. Неусвідомлені мотиви - це реальні рушійні сили поведінки учня, які він часто не усвідомлює, вдаючись до виправдовування. Цей вид мотивів характеризується установками, потягами.

Реальні мотиви сприймаються і усвідомлюються суб'єктом як предмет навчальної діяльності, який може бути як матеріальним, так і ідеальним. Причиною їх виникнення часто буває новизна реального об'єкта чи його зміни. Уявні мотиви можуть бути зумовлені уявними об'єктами, образами, цілями, що володіють здатністю змінюватися в процесі дій особистості.

У практичній педагогіці мотиви навчання за спрямованістю та змістом об'єднують у кілька груп: соціальні, пізнавальні, професійно-ціннісні, естетичні, комунікативні, статусно-позиційні, традиційно-історичні, утилітарно-практичні (меркантильні).

Діяльність учня є, як правило, полівмотивованою, один з мотивів основний, інші - другорядні. Особливість провідних мотивів полягає в тому, що, крім функцій спонукання діяльності, вони надають їй певного суб'єктивного особистісного сенсу.

Мотиваційна сфера учнів часто потребує збагачення і корекції з метою підвищення ефективності навчальної діяльності. Для цього необхідно ретельно вивчити мотиви конкретного школяра і сформувати нові за певним алгоритмом.

Алгоритм вивчення і формування мотивів учіння:

1. Визначення та уточнення  цілей навчання.

2. Виявлення вікових можливостей  мотивації.

3. Вивчення вихідного  рівня мотивації.

4. Вивчення домінантних  мотивів.

5. Вивчення індивідуальних  особливостей мотивації.

6. Аналіз причин змін (пониження, стабільності, підвищення) мотивації.

7. Формування необхідних  мотивів.

8. Оцінювання досягнень  і планування подальших дій.

Важливим компонентом мотивації є інтереси.

Вирізняють безпосередній інтерес, що ґрунтується на привабливості об'єкта як засобу досягнення цілей діяльності. Він тісно пов'язаний із власним рівнем опанування дійсністю у формі знань. Про стійкість інтересу свідчить подолання труднощів у здійсненні діяльності, яка сама зацікавленості не викликає.

Інтерес може розвинутись у стійку особистісну потребу в активному, діяльному ставленні до свого предмета.

Для вчителя важливо з'ясувати основні причини інтересу учня. Американський психолог Керолл Ізард визначив причини і наслідки інтересів особистості. Серед основних причин він назвав:

- почуття: особистої участі, відповідальності; пізнання, здобуття  нового знання; допитливості; активності, енергійності; власної потрібності, значущості; насолоди чим-небудь  та ін.;

- думки: що захоплюють  своєю логічністю, ясністю, ефективністю; пов'язані з бажанням оволодіти  новими знаннями; про певну людину; про форму діяльності; про життя  і майбутнє; про особисті здобутки; про приємних людей; про те, що  ти потрібний; про навчальний  предмет і зв'язані з ним  питання та ін.;

- дії і відношення: що  реалізуються разом з іншою  людиною; приємні дії; успішні дії; нові, творчі дії, відкриття чого-небудь; цікаві речі; складні завдання; праця  з ентузіазмом та ін.

Наслідками інтересу можуть бути:

- почуття: бажання вивчити, оволодіти знанням; особиста участь, відповідальність; інтерес-збудження; напруженість, активність; впевненість у собі, задоволення собою; задумливість, натхнення та ін.;

- думки: швидке, ясне, логічне  мислення; про нові предмети; про  бажання вивчити, здобути знання; про можливі здобутки; про привабливі  та приємні речі та ін.;

- дії: вивчення, оволодіння  знаннями, участь у чому-небудь  і досягнення чого-небудь; вдале  виконання дії; задоволення собою; яка-небудь важлива дія тощо.

Знаючи мотиви учня, вчитель завжди знайде причини і шляхи подолання труднощів. Формування мотиваційної сфери необхідно здійснювати у двох напрямах: розвивати мотиви обов'язку, суспільної значущості учіння і вчити розуміти суб'єктивну значущість учіння, забезпечувати розвиток здібностей, нахилів, професійної орієнтації.

Важливе значення для процесу засвоєння знань має емоційно-почуттєва сфера. Емоційні хвилювання (радість, здивування, сум, страх, співчуття тощо) спричинюють передовсім активна позиція вчителя, зміст навчального матеріалу. Для розвитку почуттів важливо бути відвертим, створити атмосферу емоційного комфорту. Ефективним тут є індивідуальний підхід до учня.

Основними прийомами стимулювання учнів у навчально-виховному процесі є: опора на бажання, використання ідентифікації, урахування інтересів і нахилів, заохочення бажання домогтися успіху, демонстрування результатів навчальних дій, визнання успіхів, використання виховних ситуацій та ін.

Отже, розвиток особистості, її активності є процесом удосконалення системи мотивації через зміну її структурних компонентів та їх функціональних відношень в умовах навчальної діяльності. Ефективність навчання забезпечується не тільки рівнем сформованості знань, умінь, навичок, інтелектуальними можливостями, досвідом, а й детермінується структурою і якісними характеристиками мотивації як логічного центру цілісної системи особистості і навчальної діяльності учня. Розвиток мотиваційного комплексу передбачає оптимальне поєднання внутрішньої і зовнішньої мотивації, яка зумовлює активність учня в діяльності, прагнення досягти в ній позитивних результатів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2 Проблема пізнавальної самостійності в учнів початкових класів на уроках математики

 

Пильна увага до проблеми активності й пізнавальної самостійності школярів у процесі навчання характерна для всіх періодів розвитку школи. Зокрема, ще К.Д. Ушинський висловив думку, яка і нині є найважливішою для теорії і практики навчання: «Слід постійно пам’ятати, що треба передавати учневі не тільки ті чи інші знання, але й розвивати в ньому бажання і здатність самостійно, без вчителя, засвоювати нові знання» [4, с.500].

Один з перших дослідників розвитку пізнавальної самостійності, відомий дидакт М.О. Данилов зазначав, що її суть виявляється в потребі й умінні учнів самостійно мислити, у здатності орієнтуватися в новій ситуації, самому бачити питання, завдання і знайти підхід до їх розв’язання. Пізнавальна самостійність виявляється, наприклад, в умінні самостійно аналізувати складні навчальні завдання і виконувати їх без сторонньої допомоги і характеризується певною критичністю розуму школяра, здатністю висловлювати свою думку незалежно від суджень інших [5, с.33]. На думку Г.О. Люблінської, самостійність у навчальній роботі молодших школярів, насамперед, є здатністю школяра не тільки розуміти матеріал, а й застосовувати його в нових видах самостійних завдань [15, с.21].

Усебічного розгляду питання самостійної діяльності школярів здобули в працях П.І. Підкасистого. У результаті тривалого теоретико-експериментального дослідження вчений обгрунтував модель самостійної діяльності учня, розкрив у зв’язку з цим такі вихідні поняття, як дидактична задача, пізнавальна задача, визначив специфічні особливості формування самостійних дій, розробив класифікацію самостійних робіт [22, с.49].

Активність і самостійність школяра в навчальній роботі – поняття взаємопов’язані, але не тотожні. О.В. Скрипченко зауважив з цього приводу: «Активність може і не включати самостійності. Можна навести чимало прикладів, коли учень, виявляючи активність у роботі, не виявляє самостійності, наприклад, несвідоме читання, механічне списування, копіювання виробу на уроках ручної праці тощо.

У навчальній роботі самостійність виявляється в активності, спрямованій на набування, вдосконалення знань, оволодіння прийомами роботи. Останнє пов’язане з формуванням пізнавальних інтересів та інших мотивів, які стимулюють і зміцнюють вольові зусилля для виконування тих чи інших завдань»[6, с.26].

Отже, пізнавальна активність і самостійність є якісними характеристиками пізнавальної діяльності, вони взаємозумовлені, взаємопов’язані, але не тотожні. «Активність…- означає свідоме, вольове, цілеспрямоване виконання розумової чи фізичної роботи, необхідної для оволодіння знаннями, вміннями, навичками, включаючи користування ними у подальшій навчальній роботі і практичній діяльності» [7, с.67]. Вона виявляється в характері сприймання, реакції на нові знання, кількості пізнавальних питань тощо. Пізнавальна активність супроводжує будь-яку самостійну дію, це, по суті, готовність (здатність і прагнення) до енергійного, ініціативного оволодіння знаннями, докладання вольових зусиль. Пізнавальна самостійність завжди спрямована на засвоєння нових знань, передбачає готовність учня до пошукової роботи, а пізнавальна активність має місце і під час засвоєння знань, і під час їх відтворення, закріплення. Пізнавальна самостійність співвідноситься з творчими здібностями як родове і видове поняття, але формування обох цих якостей можливе лише в процесі активної інтелектуальної діяльності. Пізнавальна активність і пізнавальна самостійність взаємно посилюють одна одну: в умовах мислительної активності виявляється самостійність учня, яка є необхідним внутрішнім стимулом розвитку мислення. Але хоч ці сторони навчальної діяльності тісно пов’язані, кожна з них через специфічність виявів і формування є окремим предметом дослідження.

Розглянемо суть і структуру пізнавальної самостійності.

О’єктивна можливість розвитку пізнавальної самостійності учнів зумовлена діалектичним характером навчального процесу. Навчальний процес, як відомо, характеризується двома протилежними тенденціями: цілеспрямованістю і суворою послідовністю викладання, з одного боку, і безперервним збудженням активності учнів і створенням простору для творчої діяльності класу і кожного учня – з другого. Саме з цих джерел виникає потреба розвитку пізнавальної активності і самостійності учнів.

Самостійність особистості характеризується двома факторами: по-перше, знаннями, вміннями й навичками, по-друге, ставленням до процесу діяльності, результатів і умов її здійснення, а також зв’язками, які створюються під час діяльності з іншими людьми [8, с.78]. Самостійність – це насамперед свідоме мотивування дій та їх обґрунтованість, не піддавання чужим впливам, прагнення і здатність чинити відповідно до своїх особистих переконань. Вона виявляється нерівномірно і специфічно в різних видах діяльності. Так, побутова практична і пізнавальна форми самостійності, хоч і мають певну спільність, виявляються в кожному виді діяльності неоднаково. Найвищий рівень самостійності в її загальному значенні передбачає не просто відтворення зразка розумової чи фізичної дії, а внесення суб’єктом у працю свого суб’єктивного нового розуміння, створення власного способу мислення і дії(Н.О. Половникова).

Пізнавальна самостійність є складним комплексним поняттям. Тривалий час вважалось достатнім сформувати в учнів відповідно до їхніх вікових можливостей методи логічного мислення. Однак спеціальні дослідження і результати масової практики дедалі більше переконували педагогів у неповноті й однобічності такого трактування. Адже пізнавальна діяльність не зводиться тільки до роботи думки, вона охоплює і чуттєве сприймання, і запам’ятовування, і різні види дій, емоційне ставлення особистості тощо.

«Загальне поняття «самостійність», - підкреслює М.І. Махмутов, - не розкриває, однак, специфіки самостійності людини в процесі учіння, коли мають виявитися особливі риси самостійності школяра, пов’язані із специфікою його навчальної праці, керованої вчителем. Ця самостійність і визначається терміном «пізнавальна самостійність» [9, с.19].

У більшості досліджень, проведених останнім часом, пізнавальна самостійність учня визначається як сформованість прагнення й уміння пізнавати в процесі цілеспрямованого пошуку. Дослідники розрізняють в даній якості два аспекти: мотиваційний і процесуальний. Мотиваційний зумовлює потребу і прагнення особистості до пізнання. Це виявляється в активному сприйманні, допитливості, пізнавальних інтересах, самостійному ставленні до результатів праці, у потребі в самоконтролі. Проте мотиваційна сторона пізнавальної самостійності не забезпечує і не формує сама по собі технологічної, процесуальної сторони пізнання, тобто не забезпечує оволодіння засобами і способами пізнання, тими практичними і інтелектуальними можливостями особистості, які зумовлюють виконання самого механізму пізнання, інакше кажучи, вміння пізнавати в процесі цілеспрямованого пошуку (І.Я. Лернер).