Порівняльний синтаксис

Значення обставин різноманітні. За найбільш загальними семантичними ознаками виділяють: обставини способу дії, міри і ступеня, місця. часу, причини, мети, умови, допусту, наслідку.

 

2. Синкретичні члени речення.  Синкретизм у системі членів  речення – це поєднання (синтез) в одному члені речення диференційних  ознак різних членів речення, їх функції. Причиною появи та існування синкретичних членів речення є необхідність вираження синкретичної семантики, що значно багатша, ніж семантика типових членів речення.

Синкретизм   членів   речення   може   зумовлюватися  віднесеністю  сполучуваних  форм  до  лексико-семантичних угруповань слів, до лексико-граматичних розрядів частин мови, їх валентним потенціалом  та ін. У синкретичних членах речення  залежно від їх синтаксичної позиції  може посилюватися той чи інший семантичний  компонент.

Синкретизм членів речення  перебуває у постійному розвитку, що засвідчує видозміну традиційно витлумаченої реченнєвої структури з п'ятиелементним інвентарем   членів речення.

 

3. Нове вчення про другорядні  члени речення. Синтаксичні   зв'язки    між   словами    можуть   бути глибинними і поверхневими. Традиційне вчення про члени речення ґрунтується на ототожненні обох типів зв'язків. Нове грунтується на їхньому розмежуванні. Ще О.М.Пєшковський звернув увагу на слабкокеровані     форми в реченні, які відносяться не до одного слова, а до всього речення в цілому. Розвиваючи  ці думки, було запропоновано розмежувати синтаксичні зв'язки в реченні на реченнєві та сполучувальні. Все це дало підставу для опрацювання концепції детермінуючих членів речення.

Детермінант – це самостійний  семантичний поширювач речення, наявність якого зумовлюється комунікативними  потребами висловленя. На конструктивному  рівні детермінант виступає факультативним поширювачем, який може бути опущеним без  поширення формальної будови речення. Фактор «опущення» такого компонента із структури речення без впливу на семантику дієслова є доказом на користь виділення детермінанта. У цьому – головна відмінність детермінантів від прислівних поширювачів. З-поміж детермінантів вирізняються за семантикою: фонові детермінанти, детермінанти зумовленості; детермінанти з характеризуючим значенням.

Фонові  детермінанти  виконують  атрибутивну функцію   щодо   всього   висловлення. Детермінанти зумовленості називають  ситуацію, подію, яка перебуває у  відношенні зумовленості з основною подією. Детермінанти   з   характеризуючим   значенням вміщують різноманітні   відтінки   якісної   характеристики основної  події.  Прикметною особливістю характеризуючих детермінантів   виступає   їхня   двопланова   співвіднесеність   і залежність від кожного з двох головних членів речення.

Значну групу утворюють  члени речення з подвійним  зв’язком, що одночасно відноситься  до двох членів речення. Члени речення  з подвійним зв'язком здобули  в лінгвістиці назву «дуплексиви».

 

Лекція № 8

Тема: Односкладні речення

План.

1.      Проблема  односкладного речення в сучасному  мовознавстві.

2. Типи односкладних речень: дієслівні, прислівникові, іменні. Засоби

вираження головних членів в односкладних реченнях різних типів.

 

Рекомендована література:

Основна:

1.Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993. –

С.  94-105.

2.Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч.посіб. /С.П.Бевзенко,

Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко. –  К.: Вища шк., 2005. – С. 90-108.

3. Сучасна українська мова. Синтаксис /За ред. О.Д.Пономарева. – К.: Либідь,

1994. – С. 69 - 81.

4. Шульжук К.Ф. Синтаксис  української мови: Підручник. – К.: Видавничий

центр «Академія», 2004. – С.112 – 144.

Додаткова:

1.Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика української мови. – К.:Вища шк., 1991. С. 180 – 184.

2. Дудик П.С. Неповні  речення в сучасній українській  літературній мові:  Дослідження з синтаксису української мови. – К., 1958. – С. 129 – 260.

3. Загнітко А.П. Теоретична  граматика української мови:Синтаксис: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – 662 с.

4. Іваницька Н.Л. Двоскладне  речення в українській мові. –  К.: Наук.думка, 1986.

5. Каранська М.У. Синтаксис  сучасної української мови. –  Київ, 1995. – 236 с.

6. Сучасна українська літературна  мова. Синтаксис /За ред. І.К.Білодіда. – К.:

Вища шк., 1972. – С.262 - 309.

7. Синтаксис словосполучення  і простого речення. – К.: Вища шк., 1975.

 

Проблема односкладного  речення у сучасному мовознавстві. Речення з одним головним членом здавна привертали увагу вчених. Однак  і в сучасному мовознавстві нема однозначного тлумачення, чіткого окреслення об'єкта дослідження. Виокремлення формально-граматичного, семантико-синтаксичного і комунікативного аспектів синтаксису сприяє уточненню поняття односкладності з формально-граматичного і семантичного погляду. На погляди О. Шахматова спирається більшість сучасних мовознавців при встановленні типів односкладних речень та характеристиці головного члена. Односкладні речення – речення з одним наявним головним членом, що не потребують поповнення другим головним членом.

З'ясовуючи співвідношення речення і судження, деякі вчені схиляються до думки, що двоскладні речення виражають двочленні судження, а односкладні – одночленні, в яких предмет судження може бути не виражений.

Ґрунтуючись на теоретичних  положеннях праць «Сучасна українська літературна мова: Синтаксис» (1972), «Теоретична граматика української мови: Синтаксис» (2001) А. Загнітка та ін., виділяємо такі типи односкладних речень з урахуванням формально-граматичних і семантичних ознак: означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні, номінативні, які за способом вираження головного члена поділяються на дієслівні (означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні) та іменні (номінативні) речення. Односкладні речення, як і двоскладні, можуть бути поширеними і непоширеними, повними і неповними.

Односкладні речення класифікують з урахуван¬ням формально-граматичних  і семантичних ознак. Най¬більш  прийнятною є класифікація, за якою виділяють означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особо¬ві, безособові, інфінітивні  та номінативні речення.

 

 

Лекція № 9

Тема:  Еквіваленти речення

План.

1.      Питання  про еквіваленти речення.

2.      Слова-речення.

3.      Незакінчені  речення.

4.      Звертання-речення.

 

Рекомендована література:

Основна:

1.Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993. –

С.  94-105.

2.Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч.посіб. /С.П.Бевзенко,

Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко. –  К.: Вища шк., 2005. – С. 90-108.

3. Сучасна українська мова. Синтаксис /За ред. О.Д.Пономарева. – К.: Либідь,

1994. – С. 69 - 81.

4. Шульжук К.Ф. Синтаксис  української мови: Підручник. – К.: Видавничий

центр «Академія», 2004. – С.112 – 144.

Додаткова:

1.Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика української мови. – К.:Вища шк., 1991. С. 180 – 184.

2. Дудик П.С. Неповні  речення в сучасній українській  літературній мові:  Дослідження з синтаксису української мови. – К., 1958. – С. 129 – 260.

3. Загнітко А.П. Теоретична  граматика української мови:Синтаксис: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – 662 с.

4. Іваницька Н.Л. Двоскладне  речення в українській мові. –  К.: Наук.думка, 1986.

5. Каранська М.У. Синтаксис  сучасної української мови. –  Київ, 1995. – 236 с.

6. Сучасна українська літературна  мова. Синтаксис /За ред. І.К.Білодіда. – К.:

Вища шк., 1972. – С.262 - 309.

7. Синтаксис словосполучення  і простого речення. – К.: Вища шк., 1975.

 

 

1. Питання про еквіваленти  речення є дискусійним у су¬часному  мовознавстві. їх не відносять  до категорії речен¬ня, оскільки  вони не диференціюються на  члени речення або ж становлять  незакінчену частину речення  чи характе¬ризуються підтекстом, реалізація якого може бути різною. Ці структури є своєрідними замінниками речення, його еквівалентами. До них належать передусім слова-речення, а також незакінчені речення, звертання-речення.

2. Слова-речення. Базовим  типом простого речення є двоскладні речення. Наступну позицію займають односкладні конструкції; пе¬риферію простого речення становлять слова-речення – структурно нечленовані синтаксичні одиниці, що виражаються частками, модальними словами і вигуками. Це особливі структури, основною ознакою яких є нечленованість, від¬сутність поділу на головні і другорядні члени. Тому ці ре¬чення перебувають поза межами двоскладних і односклад¬них. Термін «нечленовані речення» більшою мірою відоб¬ражає їхню синтаксичну природу, оскільки вони можуть складатись і з сполучень слів, а двоскладні і односкладні речення нерідко реалізуються одним словом.

Словами-реченнями передається реакція мовця на висловлення співрозмовника. З комунікативного боку нечленовані ре¬чення не належать до «справжніх» речень, оскільки не є семантично самодостатніми в ізольованому використанні. Нечленовані речення – явище живого розмовного мовлення, вони часто функціонують у діалогічному мовленні, (супроводжуючи синтаксично членовані двоскладні і односкладні речення, і зумовлюються їхнім змістом. Ці ре¬чення виражають ствердження, заперечення, запитання, спонукання, емоційну оцінку тощо. Залежно від цього виокремлюють стверджувальні, заперечні, питальні, спонукальні, емоційно-оцінні, слова-речення у функції структур мовного етикету.

Стверджувальні слова-речення. З огляду на функції, які вони виконують у мовленні, їх поділяють на кілька груп. Власне стверджувальні слова-речення. Вони можуть уживатися са¬мостійно або ж у складі двоскладного чи односкладного ре¬чення. Стверджувальні слова-речення можуть функціонувати в заперечній формі.

Заперечні слова-речення  можуть бути власне за¬перечними, у  яких виражається незгода з чиїмось  вислов¬ленням, або словами-реченнями, в яких заперечується сказане  самим мовцем.

Питальні слова-речення. Характеризуючись питаль¬ною інтонацією, виражаються  стверджувальними і пи¬тальними  словами, модальними словами, частками і т. ін.

Спонукальні слова-речення. Виражають спонукання: наказ, заклик, прохання тощо, одночасно вказуючи на емоційну реакцію мовця в певній ситуації. Функцію таких речень виконують вигуки і близькі до них слова.

Емоційно-оцінні слова-речення. Являють собою реак¬цію мовця  на те, що відбувається. Реакція, будучи пози¬тивною чи негативною, є водночас емоційною й оцінною, про що засвідчує  контекст. Емоційно-оцінні слова-речення  поділяють на вигукові та іменникові.

Слова-речення у функції  структур мовного етикету. Являють  собою однослівні чи кількаслівні структури, що становлять усталені загальноприйняті формули приві¬тання, прощання, подяки, прохання, вибачення, поба¬жання тощо. Словами-реченнями їх вважають умовно, оскільки вони нічого не стверджують і не заперечують, позбавлені експресивно-модальної оцінки чужого ви¬словлення, а виражають лише ставлення мовця до особи, якої стосується мовлення.

Отже, слова-речення є особливими синтаксичними одиницями, що репрезентують  різноманітні значення.

 

3. Незакінчені речення

Це своєрідні побудови, характерною ознакою яких є незавершеність. Сучасні дослідження цих конструкцій в україністиці засвідчують, що не всі вони є еквівалентами речень. Незакінчені речення – структури, в яких не виражені ознаки внутрішньої структурної організації і комунікативно-інформатив¬ної завершеності.

Незакінчені структури, залежно  від репре¬зентації їх компонентів, можна вважати і реченнями (як¬що  зрозумілою є структурна організація  конструкції), і ек¬вівалентами речень (якщо не є передбачуваною двоскладність/односкладність їх побудови).

Найвиразнішими є незакінчені  речення, представлені повнозначними  словами, передусім головними членами  речення, Деколи такі структури представлені обома головними членами ре¬чення, що дає всі підстави визначати їх як речення, а не еквіваленти.

 

4. Звертання-речення

Ці структури трактують то як еквіваленти речення, то як окремий тип односкладних речень.

Звертання-речення (вокативні  речення) – однослівні речення, виражені кличним відмінком іменника, що самостійно передають нерозчленовані думки, почуття, волевиявлення.

До вокативних речень переважно  відносять лише ті, які є назвами  осіб.

За будовою звертання-речення  збігаються з непоширеними звертаннями. Проте звертання-речення значно склад¬ніші своїм змістом, ніж звичайні звертання, зміст яких представлений експліцитно. Звертання-речення виражає певну думку-почуття, якою супроводжується звертання до особи з особливою інтонаці¬єю, відмінною від інтонації звичайного звертання, основний зміст якої приблизно реалізується в підтексті. Деколи звертання-речення стосуються різних осіб, які (реально чи ірреально) спілкуються між собою.

Звертання не є окремим  висловлюванням, воно перебу¬ває в  складі речення як в інтонаційно-смисловому цілому, може тільки стимулювати відповідь, не будучи відповід-дю, бо виступає лише одним із компонентів інтонаційної тканини речення. Вокативні речення не потребують додаткового роз¬криття свого змісту в контексті. Він словесно не вираже¬ний, але зрозумілий з інтонації. Отже, вокативні речення, на відміну від звичайних звертань, виступають як самос¬тійні, а не стоять при інших реченнях, у яких міститься основне висловлювання.

Залежно від змісту і функцій  вокативні речення класи¬фікують  на спонукально-кличні та емоційно-оцінні.

 

Лекція № 10

 

Тема: Синтаксис простого ускладненого речення

План.

1. Поняття про синтаксичне  ускладнення простого речення.

2. Семантична складність  речення і формальне ускладнення  простого речення.

3. Корелятивність/некорелятивність  семантичної структури речення  і його синтаксичної побудови.

 

Рекомендована література:

Основна:

1.Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993. –

С.  94-105.

2.Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч.посіб. /С.П.Бевзенко,

Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко. –  К.: Вища шк., 2005. – С. 90-108.

3. Сучасна українська мова. Синтаксис /За ред. О.Д.Пономарева. – К.: Либідь,