Порівняльний синтаксис

Слинько І.І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська  М.Ф.. Синтаксис сучасної української  мови. Проблемні питання. – К.: Вища шк., 1994. – 670 с.

 

б) додаткова:

Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматтика української мови. – К.: Рад. шк., 1982. – С.150-158.

Кулик Б. Курс сучасної  української  літературної мови. – Ч.ІІ. – К.: Рад. шк., 1965. – С.10-32.

Давидова Л.П. Із спостережень над структурою і функціями субстантивних  словосполучень //Укр. мова і літ. в  шк. – 1971. – №11. – С. 20-24.

Русская грамматика. – М.: Наука, 1980. – Т.2. – С. 8-41.

 

1.Сучасна українська синтаксична  класиологія. Ідея розгляду сучасної  української синтаксичної класиології  зумовлена знайомством з  низкою  праць філософів, лінгвістів, когнітологів, в яких опрацьовуються проблеми викінченості класифікацій, визначаються закономірності створення певних класифікацій, встановлюються їх вихідні принципи та простежуються шляхи їх еволюції та послідовним аналізом основних принципів тих чи інших класифікацій синтаксичних одиниць, з’ясування закономірностей їх диференціації, вичленування з-поміж них ядерних /напівпериферійних /периферійних утворень,  простеження їх суперечності і непослідовності. Водночас розглядалися основи виділення синтаксичних категорій та застосування щодо  них  класифікації.

В українських синтаксичних класифікаціях так чи інакше позначались  концептуальні підходи дослідників до визначення самої суті граматичного ладу мови, його співвідношення з об’єктивною дійсністю, загальнофілософськими постулатами, понятійними основами тлумачення синтаксичних одиниць та ін.

Суттєвим поставав рівень сформованості теоретичного апарату, самих класифікаційних концептів, параметрами яких програмувалися відповідні класифікації.

Наявні класифікації синтаксичних явищ здебільшого переглядаються і  пропонуються їх: 1) варіації; 2) модифікації; 3) модульні трансформації.

Більшість українських синтаксичних класифікацій ґрунтується на поєднанні  емпіричного і теоретичного підходів, оскільки в них своєрідно перетинаються і взаємодіють описова і пояснювальна методика.

У сучасному українському синтаксисі співіснують природні і  штучні класифікації. Природні класифікації є чинними постійно (пор. поділ речень на прості і складні; класифікацію слів за частинами мови та ін.). Штучні класифікації створюються дослідниками з метою викінченого розгляду певного явища (пор. класифікацію різновидів словосполучень за моорфологічним вираженням стрижневого і залежного слова і под.). Їх функціональне призначення полягає у глибшому визначенні досліджуваного явища, вичерпнішому аналізі його структури, його взаємозв`язків і под.

Сучасній українській  синтаксичній класиології притаманна цілеспрямована тенденція розподілу  об`єктів на класи. Класифікації уможливлюють систематизацію досліджуваних об`єктів, їх репрезентацію за відповідними диференційними знаками. Класифікація сьогодні виступає методом пізнання, процесом наукового дослідження, напрямом наукового аналізу та засобом отримання знань, збереження фонду знань, інтенсифікації наукового пошуку, розвитку окремих напрямів синтаксису і зіставлення найсуттєвіших досягнень окремих галузей знань про синтаксис української мови.

 

2. Класифікація речень  за структурою, за співвідношенням із судженням. Класифікація речень за структурою повинна відштовхуватися від загального тлумачення та дефініції речення, які в сучасній синтаксичній науці характеризуються значним діапазоном, оскільки при визначенні речення вкладають різний смисл: від його ототожнення із судженням – до суто формального.

У цьому разі вживання терміна  “за структурою” є дещо умовним, оскільки йдеться, перш за все, про поділ  речень на типи за кількістю предикативних  центрів, виражених предикативними одиницями. Щодо цієї ознаки речення поділяються на монопредикативні і поліпредикативні, за першими традиційно закріпився термін – прості речення, за другими – складні речення. Якщо для простого речення визначальним є предикативний зв’язок – зв’язку підмета і присудка, то для складного речення домінувальним є кількість реалізованих предикативних зв’язків, сурядний і підрядний зв’язки.

Класифікація речень за співвідношенням із судженнями. Логічний підхід до аналізу реченнєвих структур інколи виступає ґрунтом розмежування речень за семантичними особливостями предиката: 1) предикати сутності дають речення тотожності; 2) предикати кількості дають речення із значенням кількісної ознаки предмета; 3) предикати відношення дають речення, в яких виражається ознака предмета, що виявляється у стосунках з іншими предметами, у співвіднесеності з ними; 4) предикати місця мають речення з просторовими ознаками суб’єкта; 5) предикати часу дають речення з часовою ознакою суб’єкта; 6) предикати процесуальності дають речення, в яких виражаються існування, становище суб’єкта; 7) предикати стану дають речення, що виражають стан; 8) предикати дії дають речення, що виражають різноманітні вияви дії.

Найправомірнішим постає розрізнення речень за семантичними типами предикатів як основи відповідних суджень. Це дозволяє розмежовувати: 1) речення ідентифікації (тотожності); 2) речення якості; 3) речення релятивності (відношення); 4) речення екзистенції (буття); 5) речення класифікації; 6) речення номінації; 7) речення просторовості; 8) речення процесуальності; 9) речення стану; 10) речення активної дії.

 

Лекція 5

 

Тема: Просте двоскладне речення. Граматична основа простого речення. Підмет і присудок як головні чле¬ни двоскладного речення

 

План:

1. Підмет і присудок як головні чле¬ни двоскладного речення; їх відповідність членам судження.

2. Підмет і способи його вираження.

3. Присудок і способи  його вираження.

 

Рекомендована література:

Основна:

1.Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993. –

С. 51 – 65.

2.Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч.посіб. /С.П.Бевзенко, Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко. – К.: Вища реч., 2005. – С. 33-42.

3.Сучасна українська мова. Синтаксис /За ред. О.Д.Пономарева. – К.: Либідь, 1994. – С. 34 ─ 44.

4.Шульжук К.Ф. Синтаксис  української мови: Підручник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2004. – С.43 ─ 66.

 

Додаткова:

1.Загнітко А.П. Теоретична  граматика української мови:Синтаксис: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – 662 с.

2.Каранська М.У. Синтаксис  сучасної української мови. –  Київ, 1995. – 236с.

3.Синтаксис сучасної української  літературної мови: Проблемні питання:  Навч. Посібник / І. І. Слинько, Н. В. Гуйванюк, М. Ф. Кобилянська. – К.: Вища шк.., 1994. – С. 55 – 68.

4.Сучасна українська літературна  мова. Синтаксис /За ред. І.К.Білодіда. – К.: Вища шк.., 1972. – С.10 – 14.

5.Синтаксис словосполучення  і простого речення. – К., 1975. ─ С.5- 45.

 

Просте речення. Просте речення  є базовою одиницею, що призначена для передавання відносно закінченої інформації. Крім то¬го, воно є основною одиницею, що формує складне речен¬ня, а також будь-який текст. Саме в простому реченні виявляються його компоненти — головні і другорядні члени речення.

Загальна характеристика головних членів речення. Основним формально-синтаксичним типом простого речення є двоскладні речення, структурну основу яких становлять два головні члени – підмет і присудок.  Диференційною ознакою їх виділення є входження до предикативної основи речення, що є необхідним мінімумом для його функціонування.

 

Підмет і його типи. Поняття підмета в сучасному мовознавстві звичайно виводять із поняття про структурну схему речення і його семантичні компоненти. Підмет є першим компонентом структурної схеми, виражається називним відмінком і має значення семантичного суб'єкта.

З огляду на структуру підмети класифікують на прості і складені. Основним засобом вираження підмета є іменник у називному відмінку. Регулярно виконують функцію під¬мета субстантивовані слова і вирази.

Присудок і його типи

Другим головним членом двоскладного речення є при¬судок. Типи присудка виділяють з урахуванням морфоло¬гічних параметрів та модально-часових значень.Упродовж тривалого часу в мовознавстві тривали дис¬кусії про те, який із двох головних членів речення важливі¬ший. Переважна більшість мовознавців стверджувала, що таким членом є підмет. Однак на сучасному етапі усе часті¬ше схиляються до міркування О. Потебні, що в граматично¬му розумінні присудок важливіший для речення. За формальною та семантичною складністю і роллю в реченні жоден член речення не може зрівнятися з присудком; дія граматичних категорій при¬судка охоплює ціле речення й визначає його специфіку.

У сучасному українському мовознавстві присудки ви¬окремлюють  з огляду на морфологічну природу присудко¬вої форми і способу вираження модально-часових значень. За морфологічними параметрами присудки поділяють на дієслівні та іменні, за вираженням модально-часових зна¬чень – на прості, складені та подвійні (складні) присудки.

Простий дієслівний присудок. Це найтиповіша форма присудка двоскладного речення, оскільки саме дієслово є найбільш пристосованою формою для вираження присудка.

Складені (двохелементні) присудки. Термін «складе¬ний присудок» у такому значенні, в якому його використовують нині, запровадив Ф. Буслаєв. Ураховуючи структуру складеного присудка, його по¬діляють на два типи: складений дієслівний та складений іменний.

Складений дієслівний присудок складається з до¬поміжного дієслова, що виконує функцію зв'язки, та ін¬фінітива.

Складений іменний присудок складається з дієсло¬ва-зв'язки та іменної частини. Цей присудок різноманіт¬ний за морфологічним вираженням. Компонентами його є предикативне ім'я, виражене іменем будь-якої форми в поєднанні з особовими формами дієслова-зв'язки.

Складний (подвійний) присудок становить таку конс¬трукцію, обидва повнозначні компоненти якої перебува¬ють з підметом у подвійному предикативному зв'язку. Перший компонент подвійного присудка – особова форма повнозначного дієслова на означення руху, стану чи діяльності, другий – найчас¬тіше прикметник чи його еквівалент. Подвійними (складними) присудками є лише та¬кі, що стосуються підметів – назв осіб. Якщо ж функцію підмета виконують назви неістот, то присудки є складеними іменними.

Отже, в українській мові регулярно функціонують простий  і складений дієслівні присудки, складений імен¬ний присудок. Рідше використовується складний (подвій¬ний) присудок.

 

Лекція № 6 – 7

 

Тема: Другорядні члени речення; їх роль у формуванні стру¬ктури простого речення

 

План:

1.Традиційна класифікація  другорядних членів речення. Семантико-граматичні  ознаки другорядних членів речення.

2. Синкретичні члени речення.

3. Нове вчення про другорядні  члени речення.

 

Рекомендована література:

Основна:

1.Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993. – С.5-50.

2.Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч.посіб. /С.П.Бевзенко, Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко. – К.: Вища шк., 2005. – С. 5 -13.

3.Сучасна українська мова. Синтаксис /За ред. О.Д.Пономаріва. – К.: Либідь, 1994. – С. 5-20.

4.Шульжук К.Ф. Синтаксис  української мови: Підручник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2004. – С.7-30.

Додаткова:

1.Городенська К.Г. Деривація  синтаксичних одиниць. – К.:Вища  шк., 1991.

2.Загнітко А.П. Теоретична  граматика української мови:Синтаксис: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – 662 с.

3.Каранська М.У. Синтаксис  сучасної української мови. –  Київ, 1995. – 236 с.

4.Плиско К.М. Синтаксис  українстькуої мови з системою  орієнтирів для самостійного вивчення. – Х., 1992. – С. 7-22.

5.Синтаксис сучасної української  літературної мови: Проблемні питання:  Навч. посібник / І. І. Слинько, Н. В. Гуйванюк, М. Ф. Кобилянська. – К.: Вища шк., 1994. – С. 5-18.

6.Сучасна українська літературна  мова. Синтаксис /За ред. І.К.Білодіда. – К.: Вища шк., 1972. – С.5-20.

7.Українська мова. Енциклопедія / За ред. В.М. Русанівського та ін. – К.: Українська енциклопедія ім. М.П. Бажана, 2000. – 750 с.

 

Традиційна класифікація другорядних членів речення. Семантико-граматичні ознаки другорядних членів речення.

1. Означенням називається  синтаксично залежний від займенника  чи будь-якого субстантивованого  слова другорядний член речення,  який узгоджується з означуваним  словом у відмінку, а також, здебільшого, у числі й роді або пов'язується з ним синтаксичним зв'язком керування чи прилягання.

Основні значення означення: значення якісної ознаки предмета; значення ознаки за дією; значення ознаки дії; значення ознаки предмета за його стосунками до іншого предмета та ін.

Всі виділені значення, вміщені  в одному залежному компоненті, за способом вираження поділяються на узгоджувані та неузгоджувані.

Прикладка    є     структурно-семантичним  різновидом  означення. Вона може означати характеристику особи за прфесією, родом занять; характеристику особи за національною належністю; характеристику особи за соціальним походженням та ін.

 

Додаток. З формального боку у сучасній українській літературній мові розрізняється два різновиди додатка – прямий і непрямий. Це другорядний член речення, що означає предмет, на який переходить дія або доповнює уявлення про предмет. Він може позначати об'єкт, на який переходить дія предмета; об'єкт чуття, думки, мовлення,  бажання, прагнення доповнити дію, доповнення уявлення про якості чи властивості та ін.

Прямим називається додаток, що означає предмет, на який безпосередньо  переходить дія: Прямий додаток є  конструктивно необхідним і завжди реалізується тільки при перехідному  дієслові.

Непрямий додаток. Визначальним для непрямого додатка є, насамперед, вираження його формами непрямих відмінків, крім знахідного.

Розрізняється два різновиди непрямого додатка: прийменниковий та безприйменниковий.

 

Обставина. Вживання обставин як другорядних членів речення випливає не з лексико-граматичної природи  ядра підрядного словосполучення, яке вони пояснюють, а з конкретної потреби охарактеризувати дію щодо способу, часу, місця, причини, умови, міри і ступеня її перебігу. Основу граматичного зв'язку обставин з тим членом речення, який вони характеризують, становить прилягання. Обставина – другорядний член речення, який указує на спосіб здійснення дії, її якість або інтенсивність, а також місце, час, причину, мету, умову, з якими пов'язана дія або вияв ознаки. Обставини можуть відноситися як до окремого члена (валентно    зумовлені    компоненти    реченнєвої структури), так і до основи речення в цілому (детермінанти).