Управління охороною праці в органах ДПС України

Доходи місцевих бюджетів в умовах трансформації фінансово-бюджетних відносин вимагають вдосконалення та забезпечення їх стабільності з метою здійснення публічних видатків та виконання повноважень органами місцевої влади. Їх формування вимагає нових форм і методів планування податків, зборів і обов'язкових платежів та пошуку дієвих інструментів міжбюджетного регулювання на всіх стадіях бюджетного процесу. В цих умовах важливе місце відводиться дієвості фінансово-бюджетному законодавству, ефективності системи оподаткування та впливу макропоказників соціально-економічного розвитку на формування доходів місцевих бюджетів на відповідній рік та середньострокову перспективу.

Одним із суттєвих недоліків бюджетної  системи попередніх років слід вважати незацікавленість місцевих органів влади у збільшенні надходжень до бюджетів. Будь-яке збільшення надходжень до місцевих бюджетів, або проведені заходи щодо зменшення видатків, прямо призводили до зменшення частки регулюючих податкових надходжень, які закріплювались за відповідними бюджетами, або до зменшення планових обсягів міжбюджетних трансфертів. Щорічні зміни нормативів відрахувань від загальнодержавних податків та зборів, що доводились до місцевих бюджетів, не стимулювали відповідні органи влади до збільшення надходжень до всіх бюджетів.

Розроблення адекватних економетричних моделей прогнозування бюджетів різних рівнів, зокрема доходів місцевих органів влади, є сьогодні одним з актуальних напрямів прикладної економетрики та має широкий спектр практичного застосування. Прогнозування доходів місцевих бюджетів за допомогою економетричних моделей призначене полегшити процес бюджетного планування й зробити його ефективнішим, а також сприяти самостійності місцевих бюджетів та збалансованості їхніх доходів і видатків. Воно забезпечить практичну реалізацію принципу обґрунтованості складання місцевих бюджетів, коли бюджети формуються на реалістичних макропоказниках економічного й соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету.

Важливим   орієнтиром   механізму   бюджетного  регулювання   доходів місцевих бюджетів є їх децентралізація. Двома найчастіше застосованими в економічних дослідженнях критеріями бюджетної децентралізації є частка місцевих    бюджетів    у    загальних    доходах    і    співвідношення    власних (податкових) доходів і фінансової допомоги в доходах місцевих бюджетів.

На сьогодні це важко  спрогнозувати, як вплинуть на доходи місцевих бюджетів зміни податкового законодавства, але якщо зміни податкових ставок сприятимуть детінізації певної частини доходів, що виявиться у розширенні податкової бази, погашенні заборгованості, вчасній виплаті зарплати та підвищенні ставок зарплати, то це, безперечно, поряд із зацікавленістю місцевої влади у розширенні такого важливого джерела доходів стане потужним імпульсом до зростання місцевих бюджетів у майбутньому.

Трансформація джерел доходів  місцевих бюджетів пройшла досить складний шлях. Постійна зміна пропозицій різних статей дохідної частини місцевих бюджетів заважала прогнозуванню доходів місцевих бюджетів на тривалий період, не сприяла довгостроковому розвитку місцевих громад. З прийняттям Бюджетного кодексу пропорції джерел дохідної частини місцевих бюджетів стають визначеними, що відкриває шлях для розроблення та застосування комплексу типових моделей прогнозування основних статей надходжень з використанням новітнього економетричного апарату, який дав би змогу ефективно абсорбувати дані диспропорції та врахувати невизначеність і ризик, пов'язаний з територіальними відмінностями.

Для моделювання податкових надходжень, протягом року досить знати приблизне  число осіб, що перейшли на цей податок (спеціальний торговий патент) та повинні його сплачувати (звичайний торговий патент). З іншого боку, існування короткотермінових торгових патентів (від 1 до 15 днів) усе ж таки передбачає певні коливання надходжень, зумовлені сезонними та діловими циклами.

Трансформація джерел доходів  місцевих бюджетів пройшла досить довгий і складний шлях. До 2000 року діяла малоефективна практика розщеплення податків. Щороку зазнавали змін нормативи розщеплення, що робило бюджетне регулювання невизначеним та непрозорим. Крім того, тривалий час не було чітко встановлено, які податки закріплені за державним, а які за місцевими бюджетами. Постійна зміна пропорцій різних статей дохідної частини місцевих бюджетів заважала прогнозуванню надходжень до місцевих бюджетів на тривалий період та стримувала застосування сучасного економетричного апарату для побудови адекватних моделей .

Тривалий час не було потрібної  законодавчої бази для ефективного бюджетного регулювання на місцевому рівні. Ситуацію погіршувало й те, що навіть закони, які існували, не виконувалися. У процесі бюджетного планування неможливо було врахувати наслідки усіх змін у податковому й бюджетному законодавстві, тому планові і фактичні показники виконання місцевих бюджетів інколи відрізнялися в кілька разів.

З прийняттям Бюджетного кодексу пропорції джерел дохідної частини місцевих бюджетів стають визначеними, що відкриває шлях для розроблення та застосування комплексу моделей прогнозування основних статей надходжень з використанням економетричного апарату.

Згідно з чинним законодавством доходи місцевих бюджетів прогнозуються за допомогою індексу відносної податкоспроможності, що визначається на підставі даних про фактичні надходження до відповідних податків, зборів до цих бюджетів за три останні бюджетні періоди.

Розділ 3. Проблеми формування місцевих бюджетів та шляхи їх вирішення

3.1 Проблеми  формування місцевих бюджетів  та шляхи їх вирішення за  кордоном

          У міжнародній термінології місцеві податки і збори визначаються як локальні податки, які є основною статтею доходів місцевих бюджетів у більшості західних держав.

У середині 90-х рр. за рахунок місцевих податків формувався 61 % комунальних доходів  у Швеції, 51% - у Данії, 46% - у Швейцарії, 43% - у Норвегії, 36% - у Франції, 34% - у Фінляндії, 31% - в Іспанії. Дуже високий цей показник у СІЛА. Водночас у Греції він становить лише 2%, у Словенії, Румунії, Нідерландах – 5%, в Угорщині – 4%, в Болгарії – 1%, в Латвії - 6%.

Внаслідок багатовікової еволюції на Заході склалася розгалужена система місцевих податків і зборів, характерною особливістю  яких є:

- численність:  у Бельгії запроваджено 100 місцевих по датків і зборів, в Італії - 70, у Франції - більш як 50. Разом з тим в окремих країнах застосовується лише кілька місцевих податків, а у Великобританії, наприклад, - лише один (до 1990 р. це був податок з нерухомого майна. Урядом Маргарет Тетчер його замінено на подушний податок, який також вважається майновим);

- масовість:  податки сплачуються фактично всім дорослим населенням, незалежно від соціального статусу та рівня доходів. Наприклад, у США в бюджеті сім'ї з чотирьох осіб з річним доходом 50 тис. дол. платежі за всіма місцевими податками становлять у середньому 4.4 тис. дол. щорічно - 8,9 % її доходів. У цілому цей показник в окремих штатах мінімальний і дорівнює 3.5 %, а в інших сягає 14 % доходів сімей зазначеної категорії;

- регресивність:  частка місцевих податків і зборів зменшується стосовно сукупного розміру доходів, якщо доходи зростають. У той же час частина країн щодо головних місцевих податків застосовують прогресивні ставки оподаткування (Фінляндія, Норвегія, Іспанія, Швеція, Швейцарія) при оподаткуванні особистого майна громадян;

- застосування  права податкової ініціативи. В унітарних країнах місцеві органи влади, як правило, такого права не мають. Усі види місцевих податків запроваджуються законами, які ухвалює парламент країни. Місцеві органи влади мають повноваження щодо встановлення ставок податків у межах законодавчо визначених їхніх граничних рівнів. До компетенції місцевих органів влади включено також право приймати рішення про запровадження місцевих податків, визначених законодавством. У деяких країнах застосовується інша модель контролю центрального уряду за місцевими податками. Місцеві органи влади самостійно встановлюють місцеві податки і збори, а центральна . влада обмежує їхні максимальні ставки. З 1983 р. така практика діє в Норвегії та Бельгії. У федеративних державах основне коло питань місцевого оподаткування перебуває в компетенції суб'єктів федерації. Види місцевих податків встановлюються органами влади штатів у США, кантонів - у Швейцарії, владними структурами провінції Квебек - у Канаді. Ставки місцевих податків у цих країнах визначають муніципалітети. Разом з тим і в більшості федеративних країн законодавство федерації певною мірою регламентує застосування місцевих податків і зборів. Основні моделі податкових систем місцевих органів влади. В основі лежить спосіб, за допомогою якого встановлюються і зараховуються до місцевих бюджетів окремі місцеві по датки. Розглянемо це на прикладі прибуткового податку.

Перша модель. У ФРН, Австрії, Іспанії, Люксембурзі місцеві органи влади автоматично отримують фіксований від соток (частку) від прибуткового податку по країні, який зараховується до всіх рівнів бюджетів.

Друга модель. У Бельгії, Канаді (крім Квебеку), Данії, Норвегії місцеві органи самостійно встановлюють додаткові місцеві надбавки до ставок прибуткового податку, що надходить до центрального бюджету.

Третя модель. Місцеві органи цілком самостійно встановлюють ставки оподаткування та його базу з прибуткового податку. Відповідні місцеві податки не враховуються центральним урядом при визначенні прибуткового доходу для податків, які надходять до центрального бюджету. Така модель податкової системи застосовується у Швейцарії, провінції Квебек (Канада) та в деяких інших країнах. У США місцеві ставки прибуткового податку враховуються при визначенні ставок цього податку до центрального бюджету.

Місцеві податки за формою встановлення їх та за способом зарахування до місцевих бюджетів також поділяються на 3 групи:

• перша група: прямі й непрямі місцеві податки, які майже в усіх країнах запроваджуються місцевими органами влади і повністю надходять до їхніх бюджетів. Прямими податками в цій групі є промисловий по даток, податки на нерухоме майно фізичних осіб, на землю, автомобілі, професію тощо. Непрямими податками в цій групі є індивідуальні й універсальні місцеві акцизи на споживання предметів широкого вжитку та інших ресурсів. Це акцизи на бензин, алкогольні напої та інші товари. В Японії - акцизи на споживання газу та електроенергії. У Великобританії місцевих непрямих податків немає;

• друга група: податки, що встановлюються місцевими органами влади як надбавки до загальнодержавних по датків або як відрахування від них (місцеві надбавки до земельного та сільськогосподарського податків в Італії, відрахування від Прибуткового податку фізичних осіб, податок на прибуток корпорацій у США, надбавка до податку на додану вартість у Франції та ін.);

• третя група місцевих податків найбільша. Серед них: податки на заняття торгівлею, на собак, на розваги, на видовища, на володіння транспортними засобами, на торгівлю спиртними напоями, на надання ліцензій на спадщину, на подарунки, на осіб, котрі володіють двома квартирами, на мисливство та рибальство, на відкриття питних закладів, готелів, на прибирання вулиць і ліквідацію побутових відходів, на кар'єри, на рекламу та інші (подібних податків центральна влада, як правило, не стягує).

Основну роль у країнах із розвиненою ринковою економікою відіграють майнові місцеві  податки, у першу чергу на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб і на землю. У США за рахунок податків на майно формується близько 45 % усіх доходів місцевих бюджетів, у Франції - 40 %.

У федеративних державах суб'єкти федерацій мають  власні служби, які збирають місцеві  податки. Муніципальні податкові служби є і в органах місцевого самоврядування в багатьох федеративних та унітарних державах. Контроль за стягуванням загальнодержавних податків, які надходять до центрального бюджету, здійснюють державні податкові служби.

3.2 Проблеми  формування місцевих бюджетів  та шляхи їх вирішення в  Україні

          Одна із основних особливостей унітарної держави – концентрація дій регіональних і місцевих органів управління на виконанні базових напрямів економічної політики центру. Але для досягнення єдності цілей переконання і бажання недостатньо; для цього потрібні і відповідні економічні можливості, які залежать від обсягів доходів регіональних бюджетів.

Разом з  тим слід зазначити, що розширення прав і обов’язків органів місцевої влади  в умовах, що склалися, не завжди відповідає їх економічним можливостям, і питання  поповнення доходів місцевих бюджетів, як і раніше, залишаються актуальними.

Прийняті  Верховною Радою України Закони "Про місцеве самоврядування в  Україні" і "Про бюджетну систему  України" визначають, що "місцеві  ради народних депутатів у межах  свої компетенції самостійно розробляють, затверджують і виконують бюджети  відповідних територій". Здавалося  б, що все логічно, але "межі своєї  компетенції" так замикаються  на рівні Кабінету Міністрів і  Верховної Ради України, що ось уже  протягом ряду років і держава  в цілому, і регіони "звично" затверджують бюджети зі значними запізненнями, а в деяких випадках – і наступного року. Немає необхідності говорити про те, як негативно це впливає  на розвиток економіки.

Але такого стану на регіональному і місцевому  рівнях могло б і не бути, якби кожна ланка бюджетної системи  мала чітку, визначену законом доходну  базу.

Аналіз проблем місцевих бюджетів України, а також теорії та практики побудови багаторівневих бюджетних  систем у країнах з ринковою економікою дозволяє зробити висновок, що існуюча  система формування місцевих бюджетів має ряд серйозних недоліків:

висока  ступінь концентрації фінансових ресурсів у державному бюджеті країни, що знижує значення регіональних і місцевих бюджетів у вирішенні життєво  важливих для населення завдань;

регулюючі доходи відіграють домінуючу роль у  структурі надходжень до регіональних і місцевих бюджетів, в той час  як частка закріплених за територіями  податкових платежів низька;

практично щорічна зміна видів податків, що зараховуються до місцевих бюджетів;