Система місцевого самоврядування

ВСТУП  

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ  ЗАСАДИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

1.1. Поняття місцевого  самоврядування.

1.2. Основні теорії місцевого  самоврядування

1.3. Законодавче та нормативно-правове забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування

РОЗДІЛ 2 СИСТЕМА МІСЦЕВОГО  САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ    

2.1. Поняття системи місцевого  самоврядування та її елементів    

2.2. Принципи здійснення  місцевого самоврядування 

2.3. Поєднання форм безпосередньої  і представницької демократії  у здійсненні місцевого самоврядування  в Україні

РОЗДІЛ З  РЕФОРМУВАННЯ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

3.1. Нове законодавство  про службу в органах місцевого  самоврядування.

3.2. Досвід реформування  місцевого самоврядування в країнах  Європейського Союзу.

 

ВИСНОВКИ  

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Проголошення Україною після  відновлення незалежності побудови демократичної, соціальної, правової держави  породило потребу цілеспрямованої  трансформації як суспільства, так  і управління ним з урахуванням  його нових якостей.

Проте реалізація напрацьованих  системних реформ зіткнулася з величезними  труднощами. В першу чергу це стосується реформ публічної влади. Незважаючи на певні кроки в цьому напрямі, в Україні досі існує неефективна  за сьогоднішніх умов система управління, складовою якої є місцеве самоврядування. Саме на його рівні нагромадилась  критична маса нерозв’язаних проблем, що перешкоджає становленню громадянського суспільства, адже сучасна демократична, соціальна та правова держава  немислима без розвиненого інституту  місцевого самоврядування. У зв’язку  з цим Україна повинна, забезпечуючи правове регулювання інтеграційного процесу до Європейського співтовариства, переймати позитивний досвід управлінської  діяльності, трансформуючи власні принципи та методи здійснення демократії на місцевому  рівні. Тому зрозумілою є увага, яка  приділяється інститутам місцевого  самоврядування в положеннях Концепції  адміністративно-правової реформи  в Україні.

Актуальність дослідження. Багатоманітність факторів історичного, політико-правового, соціально-економічного, географічного, культурологічного  характеру безпосереднього та опосередкованого впливу, що зумовлюють природу місцевого  самоврядування, сприяє утвердженню  думки про те, що місцеве самоврядування є одним з найсуперечливіших  політико-правових та соціально-економічних  явищ. Як суспільна реальність, місцеве  самоврядування стало об’єктом ряду галузей знань, які останнім часом  інтенсивно формуються в самостійні науки.

Серед проблем науки державного управління проблематика місцевого  самоврядування є однією з найскладніших, а відтак таких, що потребують особливого розгляду. Це пов’язано з низкою обставин, першочерговою з яких є  те, що, з одного боку, Конституція  України закріплює місцеве самоврядування як одну із засад конституційного  ладу, самостійну форму волевиявлення  народу, а з іншого – прийняття  нового законодавства про місцеве  самоврядування та його реалізація на практиці гальмуються нестачею спеціальних  знань щодо форм та методів здійснення публічної влади на місцевому  рівні.

Проблему принципів здійснення місцевого самоврядування досліджували такі вчені, як Чалий С., Стешенко О., Пахомов І., Марченко О. М., Маленко  Т., Куйбіда В. С., Ковальчин О., Головченко В., Корпань О. та ін. Загальний огляд  досліджень, присвячених вивченню даного питання, свідчить про недостатнє висвітлення  даної тематики у науковій літературі.

Об’єктом дослідження  є засади державного управління в  Україні.

Предметом дослідження є  нормативно-правові основи здійснення місцевого самоврядування. 

Мета дослідження полягає  в характеристиці поняття та системи  місцевого самоврядування. Для досягнення мети були поставлені такі завдання:

1.    Охарактеризувати поняття та суть місцевого самоврядування;

2.    Визначити основні принципи місцевого самоврядування;

3.    Дати характеристику системі місцевого самоврядування;

4.  Коротко охарактеризувати перспективу реформування органів місцевого самоврядування.

Під час вирішення визначених завдань використовувались наступні методи дослідження:

1.    Теоретичний: синтез, аналіз та узагальнення наукової літератури для теоретичного підґрунтя дослідження.

2.    Метод порівняльного аналізу для порівняння різних нормативно-правових джерел.

3.    Метод ретроспективного аналізу: для порівняння нормативно-правових актів у різні роки.

У відповідності до поставлених  мети та конкретних завдань дослідження, визначено структуру роботи. Вона складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО – ПРАВОВІ  ЗАСАДИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

 

1. Поняття місцевого самоврядування.

Місцеве самоврядування (МС) – складне соціально-політичне  явище, одна з важливіших ознак демократичної  держави. Розуміння його суті вимагає  теоретичного з’ясування природи цього  складного феномену та його практичних аспектів. На ці особливості МС вказує преамбула Європейської Хартії місцевого  самоврядування. До наукового обігу  цей термін введено прусським  юристом Р. Гнейстом в середині ХІХ  століття. Його правові, організаційні  форми втілення та механізми реалізації у кожній державі залежать від  особливостей державного устрою, історичних, національних, культурних аспектів.

За Конституцією України  народ є носієм суверенітету і  єдиним джерелом влади. Згідно зі статтею 5 Конституції України народ здійснює владу безпосередньо і через  органи державної влади та органи місцевого самоврядування. На цій  підставі А. Чемерис вважає, що таким  чином законодавством затверджено  механізм поєднання інтересів народу, держави та територіальних громад [41, c.14]. З цього конституційного положення прямо випливає теза, що місцеве самоврядування займає окреме місце в політичній системі суспільства і його слід розглядати як окрему форму реалізації народом належної йому влади [36, c.913]. 

На відміну від народу України, територіальна громада  не володіє суверенітетом. У цьому  випадку «суверенні права держави  трансформуються у самоврядні повноваження територіальних колективів». Тому суб’єктом  місцевого самоврядування повинна  визнаватися власне територіальна  громада, яка на думку М.П. Орзіха, виступає як «нормативно-правова модель самоорганізації населення, яка  повинна реалізувати та захищати територіальний інтерес в якості права і законного інтересу місцевого  самоврядування»[32, c.93].

Таке становище місцевого  самоврядування в політичній системі, на думку В. Чиркіна, дозволяє характеризувати  його як самостійну (поряд з державною  владою) форму публічної влади  – публічну владу територіальної громади [42, c.421]. Більшість науковців вбачають взаємозв’язок між державою та місцевим самоврядуванням. Зокрема місцеве самоврядування розглядається як «специфічна частина державного механізму»[43, c.674], організація публічної влади на місцях [26, c.393-400], «публічна влада територіального колективу» тощо. Незважаючи на певні розбіжності у цих поглядах, можна констатувати, що їх об’єднує визнання місцевого самоврядування як автономної по відношенню до державної влади системи управління суспільством.

Місцеве самоврядування є  правом територіальної громади –  мешканців села або добровільного  об’єднання в сільську громаду мешканців  кількох сіл, селища чи міста –  самостійно вирішувати питання місцевого  значення в рамках Конституції і  законів України (ч. 1 ст. 140). Місцеве  самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому  законом як безпосередньо, так і  через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі  органи. Більш детально відносини  у сфері місцевого самоврядування регулюються спеціальним законом. [36, c.914-915]

Насамперед місцеве самоврядування потрібно розглядати в контексті прав і свобод людини і громадянина. Права людини сьогодні стали однією з ключових наукових проблем, які вивчаються широко і різнобічно — з філософсько-гуманістичного погляду, в аспекті сутності та явища публічної влади, принципів перебудови політичної та правової системи, проведення соціально-економічної та культурної політики, боротьби з екологічними загрозами, злочинністю тощо [35, c.674].

Право самостійно, без втручання  ззовні, розв'язувати власні проблеми та урядувати своїм життям є органічною складовою системи прав людини і  громадянина у демократичному суспільстві. Цим правом пройнята практично кожна  сфера життєдіяльності людини (економічна, соціальна, культурна, політична та ін.), відображаючи життя людини в  особливому якісному стані, пов'язаному як із утвердженням у суспільній свідомості та практиці ідеї свободи особи, так і з розумінням того, що найкраще розв'язати проблеми людини може тільки та влада, яка найближче знаходиться до неї, і цією владою є місцеве самоврядування. 

Категорія ефективності місцевого  самоврядування — складне, багатофакторне явище, яке, на жаль, не одержало належного висвітлення в літературі з проблематики місцевого самоврядування. Головною метою організації місцевого самоврядування і є підвищення якості життя, вдосконалення відносин, які виникають між різними щаблями публічної управлінської ієрархії. Не випадково при визначенні територіальної громади деякі автори виходять з того, що вона являє собою соціальну спільність, що здатна як суб'єкт управління на основі спільних цінностей організовувати місцеве господарство, місцеве виробництво відповідно до своїх інтересів, постійно поліпшуючи якість життя.[35, c.676-677]

 

2.  Основні теорії місцевого самоврядування

На сучасному етапі  розвитку державотворення та фінансово-економічної  кризи в нашій країні гостро виникла  потреба ефективного вирішення  питань місцевого значення. Це спонукає суспільство та державу звернути свою увагу на розбудову ефективно  діючого місцевого самоврядування. Тому осягнення сутності місцевого  самоврядування та розгляд існуючих теорій походження місцевого самоврядування необхідний. Вивченням проблематики цього питання займалися класики  теорії місцевого самоврядування Р. Гнейст і Л. Штейн, французький історик, соціолог і громадський діяч А. де Токвіль, німецькі вчені О. фон Гірке  та В.Шеффнером,а також вітчизняні дослідники І. Козюра, В. Кравченко, В.Журавський, В. Бабаєв, А. Мельник та ін. У зв'язку з цим розглянемо основні теорії походження місцевого самоврядування.[34, с.223]

Теорія вільних громад

Вперше теорія, що пояснює  сутність місцевого самоврядування, виникла у середині в XIX ст. у Бельгії та Франції. Це теорія вільної (природної) громади. Її підґрунтям стали, переважно, погляди європейських вчених ХІХст. Цей історичний період характеризувався переходом від феодалізму до індустріального капіталістичного суспільства. Відповідно, багато європейських міст здобули реальні переваги у незалежному від центральної влади (короля, феодала) самоуправлінні. Активна розробка теорії вільних громад"розпочалася у першій чверті ХІХ ст. Її ідеологом був французький історик, соціолог і громадський діяч А. де Токвіль.Її представники (Гербер, Арені, Э.Мейер, О.Лабанд, О.Ресслер) вважали, що громада має право на самостійність від центральної влади з самої своєї природи, причому держава не створює громаду, а лише визнає її. Звідси в поняття самоврядування вони включили такі елементи: управління у власних справах громади; громади є суб'єктами їхніх прав; посадові особи общинного управління є органами не держави, а громади.

Отже, ця теорія спиралася  на ідеї природного права. Вона виходила з визнання громади природно сформованою  органічною корпорацією, сутнісно-незалежною від держави. Права громади на самоврядування апріорним шляхом виводилися з самої природи громади як такої. [44, с.21 ]

Теорія вільних громад знайшла яскраве відображення у  Конституції Бельгії 1831 р. У ній  муніципальна влада ставилася в  один ряд з виконавчою, законодавчою і судовою, тобто визнавалася  окремою четвертою владою [47, с.20]

До того ж, вивчення цієї теорії показує, що вона була свого  часу популярна завдяки політичним відцентровим тенденціям та боротьбою  з центральною владою, яку вели суспільні групи, в руках яких перебувало самоврядування. [39, с.218]

Громадська теорія

На зміну теорії вільних  громад прийшла громадська теорія самоврядування (чи суспільно-господарча), котра, як і  попередня теорія, виходила з протиставлення держави та громади, з принципу визнання свободи втілення своїх задач  місцевими спільнотами. Однак обстоюючи  основну ознаку місцевого самоврядування, дана теорія на перший план висувала не природний та невідчужуваний характер права громади, а недержавну, переважно господарчу природу діяльності органів місцевого самоврядування. Самоврядування, згідно з цією теорією, - це відання справами місцевого господарства.

Змішана, громадівсько-державницька, або теорія суспільного, чи господарського самоврядування говорить про те, що органи самоврядування самостійні лише в неполітичній сфері, у сфері  господарської і громадської  діяльності. Держава не втручається  у справи місцевого самоврядування і навпаки. Ця теорія обумовлює одночасне  співіснування на місцевому рівні  як самоврядних, так і органів  уряду. Ця теорія вважається створеною  під час розгромної критики природничої  теорії як компроміс, на який пішли "природники" та "державники", хоча насправді  об’єднала недоліки обох і додала іще один – порушення принципу розподілу влад, коли по суті однорідні  функції здійснюють органи з дуже відмінним статусом. Як показала практика, практичне застосування цієї теорії веде до перетворення її на одну з вищезазначених систем. [29, с. 104]