Сучасний стан соціального партнерства в Україні

Складовими зміцнення  соціального партнерства в нашій  країні постали: економічне зростання  останніх років, підвищення рівня зайнятості населення і зниження безробіття, нарощування тенденції збільшення заробітної плати у структурі  доходів населення. Водночас заробітна плата, яка складає основу доходів населення, залишається вельми низькою. Адже згідно вимог Європейської соціальної хартії, мінімальна заробітна плата має становити не менше 2,5 прожиткового мінімуму, а в Україні вона становить лише близько 81 % прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Станом на початок 2008 р. понад 2 млн працівників нашої країни своєю працею не можуть забезпечити мінімального рівня споживання та задоволення основних соціальних і культурних потреб [19].

Невдале голосування у Верховній Раді України (04.06.2008) двох законопроектів (№ 1172 «Про встановлення мінімальної частини заробітної плати в структурі собівартості продукції» та № 1156 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (стосовно погодинної оплати праці») свідчить про недалекоглядну позицію народних депутатів України. В подальшому вкрай необхідно повернутися до розгляду цих соціально важливих законопроектів й з відповідним корегуванням прийняти їх. Адже ідея законопроекту № 1172 полягає в тому, що мінімальна частка зарплати в структурі собівартості продукції повинна становити не менше 30 %. Нині, для порівняння, частина фонду оплати праці в структурі собівартості продукції більшості українських підприємств становить близько 12 %. У той же час за стандартами промислово розвинених країн (зокрема, Євросоюзу) ця частка має становити 30-35 %. Стосовно прийняття рішення щодо погодинної оплати праці, то майже усі політичні сили у Верховній Раді України висловлювали своє схвальне ставлення до законопроекту, але з різних причин результат голосування був негативним [19].

Законодавче забезпечення системи соціального партнерства  мають доповнити проекти законів "Про соціальний діалог", "Про  трудові колективи", нова редакція Закону України "Про колективні договори і угоди", які тривалий час знаходяться на розгляді у парламенті. З прийняттям цих законів має бути створена оновлена і сучасна вітчизняна правова база колективного трудового права. Особливу увагу слід приділити остаточному упорядкуванню та прийняттю сучасного Трудового Кодексу України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.2 Аналіз особливостей розвитку соціального партнерства в Україні

В сучасних умовах система  соціального партнерства є однією із важливих елементів ринкової системи  регулювання доходів, цінність якого підтверджується досвідом економічно розвинутих країн. Проте, на жаль, теперішня система соціального партнерства не є ефективною, тому потрібно розглянути її сучасний стан в Україні, щоб визначити шляхи для її покращення.

Аналіз наукових  досліджень та публікацій зі становлення та розвитку соціального партнерства в економічно розвинутих країнах  та його стану в Україні відображено в роботах ряду українських і зарубіжних дослідників, таких як  В. Жуков,  А. Колот, В. Скуратівський, С. Українець, Г. Осовий, С. Бакуменко, С. Мельник, Г. Задорожній, О. Мірошниченко, В. Руденко тощо. У роботах цих авторів було обґрунтовано необхідність продуктивного розвитку системи соціального партнерства в Україні, визначено головні напрямки її реалізації.

Впровадження в Україні концепції соціального партнерства відбувається в якісно інших, ніж в розвинених країнах Заходу, умовах, тому аналіз особливостей розвитку соціального партнерства в Україні потрібен, щоб виявити проблеми його розвитку та знайти нові шляхи вдосконалення.

Сьогодні, в складних умовах економіки, існуюча національна  модель соціального діалогу є  недостатньо ефективною. Зростання  соціальної нерівності та напруги в  суспільстві породжує велику кількість  проблем у соціально-трудовій сфері [5; 116]. Оскільки глибока і довготривала економічна криза спричинила загострення соціальних суперечностей. Випробуваним способом вирішення протиріч в суспільстві, як свідчить світовий досвід, є соціальне партнерство, яке демонструє можливість забезпечення балансу інтересів найманих робітників, підприємців і влади на користь усього суспільства.

Як особливий інститут ринкової економіки і соціальної правової держави, соціальне партнерство  виконує функції регулювання  різних аспектів трудових відносин, забезпечує розв'язання трудових спорів, конфліктів і суперечностей, сприяє збереженню класового миру і злагоди у суспільстві. Воно має стратегічний характер, оскільки дозволяє сформувати і безконфліктно реалізувати довгострокові завдання уряду, націлені на забезпечення соціально-економічного розвитку [20; 13].

Соціальне партнерство - це механізм для функціонування розвинутого, здорового суспільства. Він успішно  «працює» в умовах стабільної економіки  і злагодженості суспільства. Такі нагальні українські проблеми як корумпованість, податковий, адміністративний та кримінальний тиск, порушення законів, примусовий переділ власності дають зрозуміти, що українському суспільству треба перейти на новий етап суспільно-трудових відносин, а це і є соціальне партнерство [7; 185]. Наслідуючи приклад розвинених країн, Україна приступила до розбудови системи соціального партнерства, який започаткував Указ Президента України "Про створення Національної ради соціального партнерства" від 27 квітня 1993 р [20; 13]. Як вже було зазначено партнерство між владою, роботодавцями і робітниками є запорукою соціально-економічної стабільності країни. Для його ефективного функціонування необхідна сформованість сторін партнерських відносин. Державу у цьому процесі представляє Кабінет Міністрів України, який є повноцінною інституцією в системі соціально-трудових відносин. Щодо інших сторін соціального партнерства, то вони ще знаходяться у стадії формування та транс­формації - як Об'єднання організацій роботодавців (Федерація роботодавців України, Конфедерація роботодавців України тощо), так і Спільний представницький орган профспілок (Федерація профспілок України тощо).

Федерація роботодавців України - це найпотужніше всеукраїнське  об'єднання, яке представляє інтереси роботодавців у соціально-трудових відносинах на національному рівні. До його складу входять близько 470 територіальних і галузевих об'єднань роботодавців, які охоплюють понад 10 млн. найманих робітників. Основна мета їхньої діяльності є представництво і захист своїх інтересів [13; 76-77].

Одним з учасників  соціального партнерства в нашій країні є Федерація професійних спілок України (ФПУ), яка є найбільш чисельним профспілковим об'єднанням в Україні, нараховує понад 10 млн. членів профспілок. До складу ФПУ входить 45 всеукраїнських профспілок і 26 територіальних об'єднань організацій профспілок. Метою діяльності ФПУ є вираження, представлення інтересів і захист прав організацій - членів ФПУ, координація їхніх колективних дій, представництво і захист трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в органах державної влади й органах місцевого самоврядування, у стосунках з роботодавцями, їх організаціями і об'єднаннями, а також з іншими об'єднаннями громадян [13; 78].

Отже, для формування ефективної системи соціального  партнерства в Україні склалися всі необхідні умови, а саме: здійснився перехід до ринкових форм господарювання; є профспілки як організації, які представляють і захищають інтереси працюючих; сформувався клас підприємців; держава заявила виступити в якості посередника у відносинах між працівниками і роботодавцями; існує мінімально необхідна правова основа для розвитку соціального партнерства; сформовані базові інститути і механізми проведення колективних переговорів.

Тим не менше, дослідники і учасники соціально-трудових відносин продовжують відзначати неефективність системи соціального партнерства, формальність і невиконання колективних угод і договорів. Чітко проявляється одностороння монополізація ринку праці роботодавцем, яка супроводжується ростом соціальної  незахищеності працюючих і соціальною напруженістю в суспільстві, появою нових форм трудових конфліктів. Таким чином, створена інституціональна структура соціального партнерства, що призначена для захисту найманих працівників не є достатньо ефективною в плані реалізації основних соціально-економічних напрямків державної політики, що можна пояснити специфічними умовами формування і розвитку соціального партнерства в Україні:

1. Відсутність соціально-економічних  передумов. Колективно-договірне  регулювання може бути ефективним  лише в умовах відносно стабільного економічного і соціального розвитку. І якщо на Заході становлення соціального партнерства відбувалося в умовах економічного підйому розвинених структур громадського суспільства, активної ролі профспілок, то в Україні зовсім інша ситуація - до сих пір не сформувалися розвинуті ринкові відносини і, що особливо важливо, - соціальна держава. У теперішній час основна тенденція розвитку виробництва і робочої сили обернена у своєму направленні, регресивна і направлена на деградацію виробничих сил і знецінення людського капіталу.

2. Неефективність та  слабкість профспілок. Процес становлення  інституту соціального партнерства  в розвинених країнах був безпосередньо  зв'язаний з розвитком профспілкового  руху. Структура сучасних вітчизняних  профспілок є продуктом будови і функцій ще радянських профспілок, на базі яких вони були засновані. Характерною рисою нових відносин між профспілками та адміністрацією підприємства у більшості випадках приватного сектору стало не відстоювання профспілкою прав та інтересів робітників, а співпраця з адміністрацією підприємства для проведення виробничої і трудової політики. Це можна пояснити технічною і матеріальною залежністю профспілок від роботодавця [11; 93-95].

3. Україна тривалий  час була охоплена глибокою і гострою кризою, яка вразила не лише економіку, а й усі соціальні та політичні структури одночасно, і нині ледь проглядаються початок стабілізації та покращення становища.

4. Ринкові відносини  й інститути, як необхідна умова  широкого розвитку соціального партнерства, ще лише формуються в нашій країні. Соціально орієнтована ринкова економіка є скоріше декларацією, ніж фактом.

5. В Україні сформувалася  вкрай поляризована соціальна  структура, відбулося недопустиме  для цивілізованих країн майнове  розшарування населення.

6. Суттєвою перешкодою  на шляху цивілізованого соціального  партнерства є поширена в Україні  корупція, переважання корпоративних  інтересів і настроїв, зрощення  підприємництва з апаратними  структурами.

7. Недосконале законодавче  забезпечення системи партнерських відносин, склалася практика ігнорування чи невиконання законів.

8. Недосконала і непродуктивна  сформованість суб'єктів соціального  партнерства та їхніх представників.

9. Значна частина «тіньової»  економіки в Україні також  не сприяє розвитку соціального партнерства [7; 189-192].

Ідея соціального партнерства  і розвиток її в Україні привертають  дедалі більшу увагу представників  самих різних суспільних прошарків, оскільки досвід індустріально розвинутих країн свідчить про необхідність співробітництва найманого працівника, роботодавця і самої держави через розвиток системи найманої праці з надійним соціальним страхуванням, охороною здоров'я, гарантіями зайнятості [9; 93]. Тому, щоб система соціального партнерства розвивалася продуктивніше, потрібно вже вирішувати ті питання, які були викладені раніше.

 

 

 

 

 

 

 

 

3.3 Шляхи вдосконалення системи соціального партнерства в Україні

Україні необхідно збільшити вартість робочої сили, долю заробітної плати у структурі виробничих затрат та здійснити перехід до визначення реальної ціни робочої сили як вартості засобів, необхідних для повноцінного розширеного відтворення людського капіталу. На цьому ґрунті має базуватися соціальна структура європейського типу – з низькими рівнями бідності та майнового розшарування. Слід дбати про забезпечення належної мотивації до активної поведінки на ринку праці, в тому числі і завдяки набуття високого рівня освіти та кваліфікації, збереження здоров’я, продовження трудової діяльності після досягнення пенсійного віку. Особлива увага суспільства і влади має бути зосереджена на протидії масштабній трудовій еміграції робочої сили, створенню реальних умов для реалізації всього потенціалу громадян у власній державі

 Для подальшого  вдосконалення системи соціального  партнерства в Україні доцільним є:

- залучення до системи партнерських відносин соціальних груп і прошарків, які в даний час в неї не включені;

- відновлення різноманітних форм участі робітників в управлінні підприємствами - рад трудових колективів, виробничих рад, груп якості тощо;

- формування суспільної свідомості щодо рівності обох партнерів - підприємця і робітника;

- реформування законодавчих й нормативних актів з питань соціального партнерства й соціально-трудових відносин, з метою приведення їх у відповідність із нормами міжнародного права;

- прискорення ухвалення законодавчих актів, які безпосередньо стосуються системи соціального партнерства і її складових;

- проведення додаткових заходів з боку держави, щодо мотивації роботодавців до участі в соціальному діалозі;

- проведення заходів по підвищенню поінформованості широких мас суспільства про соціальне партнерство тощо.

Таким чином для формування системи соціального партнерства  у нашій країні вже є необхідні  умови. По-перше, наша держава у 2005 р. визнана Європейським Союзом країною з ринковою економікою, в ній сформувався відповідний прошарок підприємців. По-друге, існують різні профспілкові організації, що представляють і захищають інтереси найманих працівників, а також їх об’єднання загальнодержавного рівня. По-третє, сформовано політико-правове поле для розвитку соціального партнерства на тристоронній основі. Четверте, держава заявила про свою готовність виступити посередником у відносинах між найманими працівниками і роботодавцями [19].

Зазначимо також, що система соціального партнерства може ефективно функціонувати тільки за умов економічного розвитку, вона є атрибутом успішних демократичних країн. Дієвість соціального партнерства зростає тоді, коли держава проводить активну соціальну політику в інтересах більшості населення, коли розвиненими є консенсусні форми демократії та інститути громадянського суспільства, що забезпечують представництво інтересів різних соціальних груп, коли організації найманих працівників мають достатню силу і користуються належним авторитетом у суспільстві.