Оцінювання валютних ризиків за допомогою методології ValueatRisk

Для фірми існує декілька шляхів контролю операційної незахищеності. Найпростіший спосіб змінити операційний  валютний ризик - це передача його іншій  компанії. Експортер якого-небудь товару може встановити продажні ціни у валюті своєї країни. У цьому випадку  вже імпортер зіткнеться з операційним  валютним ризиком, пов'язаним з конвертацією іноземної валюти в національну. Можливий і інший спосіб: вимагати негайну оплату. Тоді вартість експорту визначатиметься поточним курсом спот. Однак такі способи найчастіше закінчуються зірваними угодами або прихованими  витратами.

Фірма може застрахуватися на майбутньому  ринку, форвардному або опціонному.

Наприклад, французька фірма планує здійснити хеджування.

За допомогою форвардної операції вона розраховує на платежі в сумі 2000 дол. і вирішує укласти тримісячні форвардні контракти на купівлю-продаж 2 тис дол. На момент укладення контракту  курс спот становив 0,8 євро за 1 дол., а  тримісячний форвардний курс за контрактом - 0,9 євро за 1 дол. Отже, витрати на купівлю 2 тис. дол. за курсом спот становлять 1600 євро (2000 х 0,8), а за контрактом - 1800 євро (2000 х 0,9). Якщо через 3 місяці на день виконання  контракту курс спот підвищиться  до 1 євро за 1 дол., то витрати фірми  на купівлю валюти становитимуть 2000 євро. Якби фірма не укладала строкового контракту, то витрати на купівлю  валюти становили б 2000 євро (2000 х 1). Економія грошових ресурсів, або потенційний  прибуток, становитиме 200 євро. Якщо через  три місяці курс спот знизиться до 0,7 євро за 1 дол., то при витратах 1800 євро за строковим контрактом втрачена вигода (потенційні втрати) становитиме 400 євро [1800 -(2000 х 0,7)].

Другий приклад - хеджування на ф'ючерсному  ринку. Американська компанія продає устаткування французькій фірмі на 1 млн євро через свою філію в Парижі з  поставкою через 90 днів. Після оплати компанія має намір конвертувати євро в долари. На момент угоди курси  євро в доларах були:

• курс спот - 1,20;
• 90-денний ф'ючерсний курс - 1,15.

Оскільки форвардна ціна євро нижча  від спотової, то це означає, що євро продається з форвардною скидкою.

Якщо американська фірма хоче уникнути ризику міжнародного обміну, то їй слід продати 1 млн євро через 90 днів. Якщо вона поставить євро після 90 днів, то отримає 1 150 000 дол. (1 млн євро за ціною 90-денного ф'ючерсу - 1,15). Якщо курс спот збережеться на рівні 1,2 дол., то фірма  скоріше за все не продаватиме  євро за форвардною угодою. Компанія продала  б 1 млн євро на ринку спот за 1 200 000 дол. У зв'язку з цим вона сплачує 0,05 дол. за євро (1,20 - 1,15), або в сумі 50 000 дол., щоб забезпечити собі можливість конвертувати євро в долари. У перерахунку за рік вартість цього захисту становитиме

Для стійких пар валют збиток або прибуток від різниці між  форвардним курсом і курсом спот коливається  в межах 0-3 % у річному обчисленні. Для менш стійких валют він  вищий. Для нестійких валют збиток може доходити до 20 %. При значному перевищенні  цього рівня нестабільності форвардний ринок для такої валюти перестає існувати.

Перевага форвардної операції виявляється  у відсутності попередніх витрат і захисті від несприятливої  зміни курсу валюти. Недоліком  є потенційні втрати, пов'язані з  ризиком втраченої вигоди.

Валютний ризик можна мінімізувати або уникнути його також шляхом використання валютних опціонів. Наприклад, фірма  передбачає за три місяці здійснити  платежі в розмірі 2 тис. дол. і  зафіксувати мінімальний обмінний курс долара. Вона купує опціон на купівлю  доларів за такими параметрами:

Таблиця 1

Цей опціон дає фірмі право купити 2 тис. дол. за три місяці за курсом 0,7 євро за 1 дол. Фірма сплачує продавцеві валюти опціонну премію в розмірі 50 євро (2000 х 0,025), тобто ціна цього опціону  становить 50 євро. Якщо за три місяці на день виконання опціону курс долара спот впаде до 0,5 євро за 1 дол., то фірма  відмовиться від опціону і  купить валюту на готівковому ринку, заплативши за купівлю валюти 1050 євро (1000 + 50).

Якщо за три місяці курс долара спот підвищиться до 0,8 євро за 1 дол., то майбутні витрати на купівлю валюти вже застраховані. Фірма реалізує опціон і витратить на купівлю  валюти 1400 євро. Якби вона купувала валюту на готівковому ринку за курсом спот 0,8 євро за 1 дол., то витрати становили б 1600 євро (2000 х 0,8). Економія грошових ресурсів, або потенційна вигода, при використанні опціону становить 150 євро [1600 - (1400 + 50)].

Перевагою валютного опціону є  захист від несприятливої зміни  курсу валюти. Недоліком є витрати  на сплату опціонної премії.

Управління довгостроковими операційними ризиками - більш складний процес. Довгострокові  форвардні контракти зі строком  дії до 7 років великі міжнаціональні банки укладають лише з найбільш відомими і кредитоспроможними корпораціями. Відтак ТНК для взаємного зниження довгострокових операційних ризиків  часто вкладають між собою  угоду - паралельну або компенсаційну  позику. Суть цього способу така. Якщо, наприклад, американській компанії, котра хоче інвестувати певну  суму у Франції, вдається знайти французьку компанію, котра готова інвестувати  таку саму суму в США, то це дозволяє домовитися про взаємно компенсувальні позики. Французька компанія надає  американській компанії кредит у  євро, а американська французькій - у доларах. Після закінчення строку інвестування американська компанія розплачується  за отриманий кредит заробленими  у Франції євро, а французька - отриманими в США доларами. Отже, компаніям не доводиться обмінювати валюти на валютному ринку. Однак  обидві компанії піддаються ризику невиплати  позики. Щоб позбавитися ризику невиплати  позики (кредитного ризику), пов'язаного  з компенсаційною позикою, компанії можуть використати валютний "своп" (угода між двома компаніями про  обмін застереженою кількістю валюти на даний момент і про зворотний  обмін її в певний час у майбутньому). Обмінні курси можуть змінитися, але значний кредитний ризик  усувається. Невикористання валютного "свопа" означає, що в майбутньому  не відбудеться передбаченого валютного  обміну, в той час як невиконання  компенсаційної позики означає неповернення отриманого кредиту. Єдиним наслідком  невикористання валютного "свопу" стає те, що компанії повинні обміняти свою валюту на валютних ринках за новим  обмінним курсом. Невикористання ж компенсаційної позики однією компанією призводить до втрати іншою компанією і номіналу інвестиції, і доходу від неї.

Крім використання форвардних контрактів, валютних ф'ючерсів, опіціонів, свопів для хеджування та мінімізації операційного валютного ринку використовують також метод "випереджень та запізнювань", метод розподілу ризику, реінвойсінгові центри.

Метод "випереджень та запізнювання" передбачає вільний вибір дати платежу. Дві фірми, які тісно пов'язані  одна з одною, знаходять найкращий  варіант взаєморозрахунків. Цей  метод дає можливість прорахувати  обсяги фінансових потоків між фірмами  на визначену дату і таким чином  опосередковано вплинути на платоспроможність  кожної з фірм. Найефективніше метод "випереджень та запізнювань" застосовується, якщо материнська компанія має повний контроль над своїми філіями  та дочірніми компаніями.

Метод розподілу ризиків передбачає укладання угоди між компаніями у формі договору, в якому експортер  та імпортер погоджуються взяти на себе певну частку втрат, що пов'язані  з коливанням валютних курсів, незалежно  від того, які втрати в дійсності  зазнала компанія. Така стратегія  розподілу ризиків сприяє збільшенню торговельного обороту між компаніями, завбаченості фінансових потоків за умовами, що між компаніями склалися довгострокові взаємовигідні відносини  і що коливання валютних курсів не зможуть суттєво вплинути на їхнє фінансове становище. Укладання  таких угод дуже економічні та ефективні.

ТНК іноді створюють філії - реінвойсінгові центри, які централізовано займаються усіма валютними ризиками, що виникають  у ході міжнародної торгівлі. Наприклад, філія X у країні X продає товари, які виробляє, філії У у країні У, яка займається дистриб'юцією. Однак продаж відбувається через посередника - реінвойсінговий центр у країні 2. Товари як би продаються спочатку центру, а потім уже центр перепродує товар філії У. Між тим, рух товарів здійснюється прямо між філіями X та У, а реінвосінговий центр фактично залучений тільки в документооборот. Філія X спрямовує рахунок у валюті X до реінвой-сінгового центру і одержує за своїми рахунками національну валюту X. Філіал У купує товари через центр у валюті У, тобто у валюті своєї країни. Таким чином, усі питання, пов'язані з перерахуванням валют, вирішуються в центрі.

Переваги використання реінвойсінгових  центрів: 

• у разі внутрішньокорпоративної торгівлі управління валютними ризиками скупчується в одному місці. Менеджери центру обирають найкращу стратегію хеджування валютних ризиків, а великий обсяг угод у різних валютах дає можливість обрати найліпший курс обліку валют внаслідок покриття одних угод іншими;
• менеджери центру на базі форвардних курсів визначають вартість товару на певну дату, завдяки чому філії можуть розрахувати свої майбутні витрати. Завдяки цьому філії-дистриб'ютори мають можливість установлювати тверді ціни на товар і не турбуватися про проблеми, пов'язані зі зміною валютних курсів;
• філії ТНК ведуть розрахунки тільки в національній валюті, оскільки центр займається управлінням грошових коштів між ними.

Головним недоліком використання реінвойсінгових центрів є великі витрати щодо їхнього утримання [38, с. 382].

Операційна незахищеність - це складна  проблема для маленької фірми, залученої  у випадковий експорт та імпорт. Великі ТНК, що здійснюють одночасно  багато операцій у різних валютах, менше  страждають від операційної незахищеності. Оскільки ступінь коливань валют  перетинається, втрати і виграші  щораз мають тенденцію врівноважувати одна одну. Крім того, ТНК здатні мати активи й пасиви, виражені в різних валютах, що також зменшує операційну незахищеність.

І у великих, і в дрібних фірмах витрати на страхування повинні  бути збалансовані з вигодою.

Економічна валютна незахищеність, на відміну від перерахованої  й операційної незахищеності, котрі  належать до разових операцій, явище  довгострокове. Цьому виду ризику підлягають ТНК і фірми, які займаються експортно-імпортними операціями. Економічна незахищеність  випливає з можливості істотного  впливу змін вартості валют на доходи або конкурентоспроможність фірми в тривалій перспективі. Економічний валютний ризик пов'язаний із змінами вартості компанії, які залежать від змін обмінних курсів. Нагадаємо, що вартістю компанії вважається ринкова ціна акції, помножена на кількість акцій, випущених в обіг. Ринкова ціна акції - це ціна, за якої попит і пропозиція дорівнюють одне одному.

Зміни обмінного курсу валют  впливають на ринкову вартість компанії в тому випадку, якщо їхня дія поширюється  на очікувані надходження грошових коштів.

Прикладом економічної незахищеності  може бути японський експорт промислової  продукції середини 90-х років. Протягом цього періоду відбувалося велике і тривале зростання курсу  єни по відношенню до долара, що робило японський експорт неконкурентоспроможним. Японські фірми, які експортують  товари до США, мають вибір між  двома небажаними альтернативами. Якщо вони збережуть доларові ціни на тому самому рівні для підтримки конкурентоспроможності з американськими фірмами, то обсяг  їхніх доходів у єнах знизиться. Якщо вони піднімуть ціни в доларах  для компенсації зростання єни, тоді знизиться конкурентоспроможність. В іншому випадку падіння доходів  важко уникнути. Крім того, для фірм, котрі виготовляли продукцію  в Японії, експлуатаційні витрати  в єнах не знижувалися пропорційно  зниженню доходів.

Які можливості контролю над економічною  незахищеністю? Швидка реакція і  пристосування до змін у навколишньому  економічному середовищі. Тут можуть були такі можливості: зміна експортного  ринку на ринок, де єна не котирується  надто високо, віддача пріоритету національному ринку, збільшення прямих інвестицій, об'єднання з іншими фірмами тощо.

Для прикладу розглянемо реакцію двох великих японських фірм на підвищення курсу єни.

"Мацісіта Електрік", фірма  по виробництву споживчих електронних  товарів, обрала дві стратегії  в боротьбі з економічною незахищеністю.  По-перше, вона запланувала збільшення  виробництва для країн АСЕАН.  По-друге, вона розпочала зосереджуватися  на виробництві високоточних  товарів (наприклад, 43-дюймовий кольоровий  телевізор), які найменше піддаються  впливу змін валютних курсів.

Фірма "Кобе Стіл" вважала диверсифікацію найважливішим напрямом. Фірма запланувала  переміщення праці й капіталу з виробництва сталі на виробництво  продукції для національних потреб: металообробку, охорону середовища і консалтинг (розроблення рекомендацій фірмам, які найбільше постраждали  від підвищення курсу єни).

Економічний валютний ризик включає  в себе й операційний та пе-рерахунковий валютний ризики настільки, наскільки  зміни в бухгалтерській вартості фірми впливають на її ринкову  вартість.

Бухгалтерська і ринкова вартість часто відрізняються одна від  одної. Ринкова вартість активів  може швидко знижуватись через їх усунення, а бухгалтерська вартість при цьому залишатись незмінною. Ринкові умови можуть підвищити  ринкову вартість деяких активів, наприклад, нерухомості. Перерахування вартості компанії з однієї валюти в іншу може або збільшити розбіжності  між ринковою і бухгалтерською вартостями, або зменшити її. Це залежить від  економічних чинників, пов'язаних зі змінами валютних курсів.

Економічний валютний ризик чисельно можна визначити за допомогою  регресивного аналізу попередніх цін  акції компанії і відповідних  обмінних курсів валют, що впливають  на ці ціни. Коефіцієнти в разі одиничної  зміни вартості якоїсь окремої валюти дають лінійні оцінки економічного валютного ризику компанії по кожній з валют.

Якщо компанія не пов'язана лінійно  з вартістю валют, то вдаються до інших, більш складних, методів нелінійної регресії й аналізу часових рядів.

Для зниження економічного валютного  ризику застосовують методи: вирівнювання валют платежів компанії з валютними  надходженнями грошових коштів; диверсифікацію фінансування діяльності за кордоном.

4. Система управління валютними ризиками

Основою управління валютним ризиком  є чітке визначення кола завдань, які стоять перед фінансовим менеджером на початковому етапі страхування  та мінімізації валютних ризиків. До них належать: