Методи управління трудовим потенціалом

Державній системі управління трудовим потенціалом України притаманні такі специфічні функції:

• інформаційне, нормативне-правове, науково-методичне, кадрове, ресурсне та фінансове забезпечення;
• облік населення та регулювання демографічних процесів;
• прогнозування стану та розвитку робочої сили та її зайнятості, сприяння вдосконаленню соціального партнерства;
• організація вищої, загальної та професійної освіти і професійної орієнтації молоді;
• макроекономічне регулювання трудових доходів;
• виявлення резервів підвищення ефективності використання ресурсів праці та організація державної системи охорони праці;
• контроль за дотриманням законодавства в галузі управління ресурсами праці, своєчасне його корегування.

Мета системи управління трудовим потенціалом, по-перше, у максимальному  залученні працездатних громадян до суспільно корисної праці; по-друге, постійно підвищувати рівень якості людського капіталу; і, по-третє, зробити цю зайнятість максимально продуктивною за рахунок високої якості робочої сили. Викладене свідчить про те, що процес управління трудовим потенціалом суспільства — багатопланове та складне явище, пов’язане з цілеспрямованим економічним і соціальним розвитком суспільства.

1.2 Економічні методи управління трудовим потенціалом

Методи управління —  це способи впливу суб’єкта управління на колективи та окремих працівників  для досягнення певних цілей. Розрізняють методи управління та методи процесів управління. Методи управління характеризують завершений акт впливу на об’єкт управління. За допомогою методів процесу управління виконуються лише окремі роботи. Тому в нашому випадку мова йтиме в основному про методи управління.

Укрупнення їх структури  можна визначити схематично у  такий спосіб, як показано на рис. 1.2.1.

У даному випадку маємо  структуру методів на макрорівні. Проте на інших рівнях структура  буде аналогічною з відповідною  корекцією до її рівня.

Рис. 1.2.1. Структура методів управління

Розрізняють також методи прямого  й опосередкованого впливу, формальні  та неформальні. Використання методів  прямого впливу передбачає безпосередній  результат впливу. За допомогою методів  опосередкованого впливу створюються умови для досягнення певних результатів. Співвідношення методів формального й неформального впливу відображає характерні риси стилю управління. Також виділяють методи управління, що базуються на основі об’єктивних закономірностей, притаманних об’єкту управління. За цією ознакою виділяються методи управління: організаційні, економічні, соціально-психологічні. Адміністративні методи управління — це методи прямого рішення, яке має обов’язкову силу виконання [9, с. 472].

Економічними називають методи управління, що ґрунтуються на врахуванні особистих і колективних економічних інтересів і відповідальності. Такі методи часом звуть економічно заохочувальними. Вони мають за мету економічне зацікавлення окремих суб’єктів у розвитку різноманітних напрямків формування та використання ресурсів праці. Ці методи базуються на дії економічних законів, передусім закону попиту і пропозиції, і можуть мати прямі або непрямі форми впливу.

До прямих форм належать безповоротне фінансування різних видів економічної діяльності, територій, підприємств; прямі субсидії, дотації, допомоги (доплати зі спеціальних фондів, податкові пільги).

До непрямих форм належать важелі кредитно-грошової, амортизаційної, валютної, зовнішньоекономічної політики.

Задіюючи за їх допомогою економічні інтереси та стимули, держава впливає на поведінку суб’єктів соціально-трудових відносин, змінюючи в потрібному напрямі попит і пропозицію робочої сили. Але будь-яка форма регулювання буде ефективна за врахування інтересів усіх зацікавлених суб’єктів.

Розглянемо це на конкретних прикладах.

Будучи великим роботодавцем, держава  безпосередньо впливає на попит  і пропозицію праці на підприємствах  державної власності, а це, у свою чергу, дає змогу впливати на працю  і в приватних фірмах. Зростання  обсягу виробництва на державних підприємствах здійснюється за рахунок виділених державних субсидій. Наприклад, субсидія підприємству для збільшення випуску шкільних підручників та шкільних приладів призводить до додаткової потреби в працівниках на цих підприємствах. А це означає збільшення кількості зайнятих на даному підприємстві (рис. 1.2.2) і не лише на ньому. Випуск додаткового приладдя та підручників потребує додаткових матеріалів — паперу, фарби, хімікатів, деревини, металу, картону, палива, електроенергії тощо. Постачання усього цього чи певної частини з них розміщується як держзамовлення на приватних підприємствах. За рахунок зростання обсягу державних замовлень і на приватних фірмах та підприємствах зростає попит на працю, тобто зайнятість. Але зростання зайнятості означає зсув кривої попиту на працю D праворуч до положення D1. Це, у свою чергу, руйнує ринкову рівновагу конкретного ринку праці. У такому разі для підтримання рівноваги необхідно підвищити заробітну плату до відповідного рівня W1.

Рис. 1.2.2. Залежність зростання зайнятості від збільшення обсягу виробництва за рахунок субсидій

Крім того, зростання  обсягу суспільних благ, які надаються  державою, еквівалентне зростанню нетрудового  доходу (субсидія і є нетрудовий дохід). Виникає чистий ефект доходу для працівників. У зв’язку з цим створюється ситуація, за якої індивідуальна пропозиція праці може знизитися через отримання індивідом «задарма» певної кількості благ. Однак ці грошові виплати підвищать попит на товари, а з ним підвищать і сукупну пропозицію праці до L1.

Якщо субсидії, як ми бачили, мають  цільове призначення для випуску  певних товарів або послуг, то трансферти цільового призначення не мають, а спрямовані на певні категорії  населення (пенсії, стипендії, допомога багатодітним сім’ям, самотнім матерям та ін.). Проте трансфери суттєво впливають на попит і пропозицію праці. Так, підвищення стипендій та різних допомог молоді призводить до підвищення споживчого попиту на товари, які користуються попитом у молоді. Підвищення пенсій призводить до підвищення попиту на товари, потрібні людям похилого віку. А це, знову-таки, веде до пожвавлення виробництва цих товарів і збільшення зайнятості.

Наведені приклади мають економічну основу і тому стосуються економічно заохочувального методу регулювання  зайнятості ресурсів праці. До цього методу можна віднести також заохочення підприємств до збереження кількості ефективних робочих місць і створення додаткових, економічне заохочення відкриття своєї справи, розвитку малого підприємництва, розвитку гнучких форм зайнятості тощо. Є також спеціальні субсидії, що стимулюють зайнятість. Їх так і звуть: субсидії зайнятості і субсидії найму. У першому випадку наймач отримує певну суму в розрахунку на всіх зайнятих, а в другому — на кожного новонайнятого працівника. Вони успішно застосовувалися у США.

Наведені вище приклади використання ринкового механізму  характеризують економічно заохочувальні  методи державного впливу на використання ресурсів праці, якщо взяти до уваги, що і податкова політика буде на це спрямована.

1.3 Правовий метод управління трудовим потенціалом суспільства

Правовий метод управління трудовим потенціалом базується  на правовому і нормативному забезпеченні системи управління трудовим потенціалом, тобто на дії чинних законодавчих актів. Усі дії суб’єктів управління мають регулюватися лише правовими нормами. Жодне розпорядження, ухвала, інструкція тощо не будуть дійсними, якщо документ не відповідає чинному законодавству.

В Україні правове  поле для управління трудовим потенціалом  у ринкових умовах почало оформлюватися з 1991 р. Воно базується на прийнятих МОП міжнародних трудових нормах. Метою взаємопов’язаних законів та інших нормотворчих актів є створення правової можливості всебічного впливу на формування й використання трудового потенціалу.

Метою правового забезпечення управління трудовим потенціалом є створення єдиної законодавчої системи, якою повинні керуватись усі суб’єкти у системі державного управління ресурсами праці. Основою всіх законодавчих актів України є Конституція України — Основний Закон. Відповідно до Основного Закону пріоритетним соціальним правом громадян є право на працю. З огляду на важливість цього права і з метою випередження неоднозначного тлумачення його в Конституції дається загальне визначення цього права та передбачається ряд гарантій його здійснення. Зокрема, у Конституції визначається: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Гарантуючи це право, держава, як визначається в Основному Законі, створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує однакові можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб [19, с. 35]. Основною статтею Конституції у цьому плані є стаття 43. Вона, крім викладеного вище, гарантує право на належні, безпечні та здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, також гарантує захист від незаконного звільнення. Право на отримання винагороди за працю захищається законом. Водночас цією статтею забороняється використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах, а також примусова праця.

Стаття 24 Основного Закону встановлює рівність конституційних прав і свобод. Право користуватися викладеними вище правовими нормами і свободами іноземцям та особам без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, надає стаття 26 Конституції України.

Право на соціальний захист громадян, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, викладене у статті 46 Основного Закону. У Конституції України зазначено, що це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.

Стаття 49 Основного Закону дає право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. У державних і комунальних  закладах охорони здоров’я медична  допомога надається безоплатно. Держава  створює умови для ефективного  і доступного для всіх громадян медичного обслуговування.

Відповідно до статті 53 Конституції кожен має право  на освіту, повна загальна середня  освіта є обов’язковою. Держава  забезпечує доступність і безоплатність  дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Отже, спрямування статей Основного закону України на рівноправність громадян, на забезпечення права на працю, освіту, охорону здоров’я; на обмеження або заборону певних видів діяльності окремим категоріям громадян, на соціальний захист, створює правові можливості щодо формування, розвитку та використання трудового потенціалу.

Систему управління трудовим потенціалом забезпечує багато законів  України, серед них Закони: «Про зайнятість населення», «Про загальнообов’язкове  державне соціальне страхування  на випадок безробіття», «Про оплату праці», «Про колективні договори і угоди», «Про охорону праці», «Про тарифні угоди», «Про освіту», Кодекс законів про працю України та ін. Кожен з них відіграє свою важливу роль у системі управління ресурсами праці та має певну мету в упорядкуванні управління. Наприклад, Закон України «Про зайнятість населення» має за головну мету забезпечення правового регулювання зайнятості населення в усіх аспектах, включно з безробіттям. В основу даного Закону покладено два основні міжнародні принципи в зайнятості населення, що визначені у статті 43 Конституції України, — виняткове право громадян розпоряджатися своїми здібностями до праці та відповідальність держави за створення умов для реалізації права на працю.

Закон України «Про загальнообов’язкове  державне соціальне страхування  на випадок безробіття» має за головну мету посилення соціального захисту робочої сили, яка залишилася без роботи, і надання гарантованих соціальних послуг. Обидва закони визначають правові, фінансові й організаційні засади зайнятості та загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття як системи прав, обов’язків і гарантій. Закон «Про оплату праці» поклав край безладдю в оплаті праці, що здійснювалася спершу за законами планової економіки, а потім регулювалася тимчасовими рішеннями за допомогою декретів уряду, що призвело до гіперінфляції.

Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України та інші підзаконні акти розвивають і вдосконалюють нормативну базу правових методів управління, тобто правового регулювання процесів відтворення, розподілу та використання трудових ресурсів. Обов’язковою умовою дієвості правових методів управління є чітка та надійна система державного контролю за дотриманням чинного законодавства. Порушення законів посадовими особами тягне за собою адміністративну та кримінальну відповідальність. Практична реалізація законів і щодо окремих понять, і щодо застосування окремих статей цих законів неможлива без інших законодавчих та підзаконних актів.

Простий приклад з  цього приводу.

Неодноразово в законах  України вживається поняття «працездатні громадяни працездатного віку». Критерії цих понять визначаються законодавчо статтею 188 Кодексу законів про працю України.

Або інший приклад  — що вважати підприємництвом? Відповідь  на це дає стаття 1 Закону України  «Про підприємництво», яка визначає підприємництво як самостійну ініціативу на власний ризик вести діяльність з виробництва продукції, виконання робіт і торгівлі з метою отримання прибутку. Часто у своїй діяльності державні органи мають до діла з тим, що слід дати відповідь на запитання: як гарантується захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу (дискримінації) та незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи? Ця гарантія підтверджується низкою законодавчих актів — Конституцією України (статтею 24); КЗпП України (статті 22, 184, 196); Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (стаття 8); Законом України «Про статус і соціальних захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».