Конкуренція і конкурентоспроможність товару

1. Рівень  конкурентоспроможності продукції  є відносними показником та  може бути визначеним тільки  внаслідок порівняння з продукцією  конкурентів.

2. Виробник, ставлячи завдання оцінки рівня  конкурентоспроможності своєї продукції, не повинен розвивати ідею  абсолютної конкурентоспроможності, не пов’язаної з конкретним  ринком. Споживачі на ринку не  виступають єдиним однорідним  суспільством та належать до  різних його сегментів та мають  різну структуру, внаслідок чого  по різному оцінюють конкурентні  переваги та недоліки продукції. Таким чином, виробник повинен  обмежитись дослідженнями певного  сегменту ринку, що володіє найбільшою  привабливістю з точки зору  просування продукції [12].

Стратегія підвищення конкурентоспроможності підприємства полягає в розробці системи ефективної системи управління, стратегії реконструкції та підвищення конкурентоспроможності виробництва і продукції, що виготовляють. Одним з ефективних засобів забезпечення конкурентоспроможності та стійкості вітчизняних підприємств є гнучкість його виробничих систем, здатність адаптуватись до змін умов функціонування з меншими витратами і без втрат. Пошук своїх споживачів, розроблення нових видів продукції самі не можуть зберегти конкурентні переваги та стійкість підприємства, якщо якість виготовлення продукції не відповідає стандартам [13].

У сучасних ринкових умовах господарювання для підвищення конкурентоспроможності продукції вітчизняних підприємств, на мій погляд, необхідним є:

- переорієнтація  на інноваційний шлях розвитку  економіки України та створення  належних умов для збереження  та використання вітчизняного  науково-технічного потенціалу;

- формування  і реалізація державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних  програм, спрямованих на підвищення  конкурентоспроможності продукції  підприємств;

- залучення  додаткових інвестицій, в тому  числі іноземних, для модернізації  виробництва та підвищення конкурентоспроможності  продукції, забезпечити при цьому  відповідність форм інвестицій  обсягам фінансування;

- впровадження  інформаційної інфраструктури для  формування і реалізації промислової  політики, системи стандартизації  та якісних показників продукції, що забезпечить її конкурентоспроможність  на внутрішньому та зовнішньому  ринку;

- запровадження  новітньої технології виробництва  та удосконалення застосування  стандартів і технічних умов, використання досягнень наук  і техніки в процесі проектування  виробів;

- узагальнення  й використання передового вітчизняного  та зарубіжного досвіду в галузі  підвищення конкурентоспроможності  продукції;

- забезпечення  значного підвищення кваліфікаційної  ланки управління та рівня  маркетингових досліджень, відповідного  рівня кваліфікації науково-технічного  та виробничого персоналу та  його соціальний захист.

Таким чином, ринкові умови господарювання вимагають постійного підвищення конкурентоспроможності продукції вітчизняних підприємств, що забезпечує здобуття конкурентних переваг та постійну фінансову стійкість підприємств.

 

3.2. Державні  заходи з підтримки вітчизняних  підприємств щодо інноваційної  діяльності як запоруки конкурентоспроможності підприємств 

 

Конкурентоспроможність на світовому ринку все більше залежить від продукції, в основі якої лежать нові знання. Як у минулому промисловість залежала від доступу до природних ресурсів, так сьогодні індустрія має потребу в науці, технологічних інноваціях, освіті. Розвиток продуктивних сил відбувається при тісній взаємодії науки і нових технологій з виробництвом.

Важливим елементом сучасної економічної системи є оптимальне поєднання державного регулювання економіки з ринковими важелями саморегулювання. Вирішальна роль при цьому належить державному управлінню та регулюванню. Без нього сучасна економічна система, в тому числі підприємницька діяльність, існувати не може.

Однак становлення підприємницького сектору натрапляє на серйозні труднощі, пов’язані з формуванням сприятливого макроекономічного середовища на основі ефективного державного регулювання в підприємницькому секторі.

Існують різні механізми державного впливу на регулювання інноваційної діяльності. Одним із найбільш поширених є створення нормативно-правового середовища, найбільш сприятливого для високотехнологічних галузей виробництва. Йдеться про правові та організаційно-економічні заходи, спрямовані на податкове, амортизаційне, митно-тарифне стимулювання підприємств [14].

У Законі України «Про інноваційну діяльність» [15] вказано, що державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється такими шляхами:

- визначення  та підтримки пріоритетних її  напрямів на державному, галузевому, регіональному та місцевому рівнях;

- формування  і реалізації державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних  програм;

- створення  нормативно-правової бази та вжиття  економічних заходів із підтримки  та стимулювання інноваційної  діяльності;

- захисту  прав й інтересів її суб’єктів;

- фінансової  підтримки виконання інноваційних  проектів;

- стимулювання  діяльності комерційних банків  й інших фінансово-кредитних установ, які кредитують це виконання;

- запровадження  пільгового оподаткування суб’єктів  інноваційної діяльності;

- підтримки  функціонування і розвитку сучасної  інноваційної інфраструктури.

В Законі України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» визначені стратегічні та середньострокові пріоритетні напрями інноваційного розвитку суспільства, реалізація яких має здійснюватися за безпосередньою участю вітчизняної науки на основі нових наукових розробок і технологій.

З прийняттям існуючого законодавства можно стверджувати, що був визначений механізм державного інвестування в інноваційну діяльність, за рахунок надання пільг [16].

Серед методів і засобів непрямого дepжавного регулювання інноваційної діяльності найбільшого поширення набули: податкові пільги, пільгове кредитування і субсидування; надання суб’єктів права на прискорену амортизацію устаткування; страхування ризиків і гарантування компенсації втрат; підтримка малого та середнього бізнесу, зокрема – шляхом стимулювання діяльності венчурних структур [17].

Органи державної влади, відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність» регулюють інноваційну діяльність переважно методами прямого державного її регулювання шляхом формування інноваційної інфраструктури, визначення пріоритетних напрямів інноваційного розвитку, відбору перспективних з огляду на визначені пріоритети інноваційних проектів й їх фінансової підтримки за рахунок бюджетних коштів.

На сьогодні фінансові можливості України є досить обмежені: ВВП як основне джерело фінансових ресурсів країни має дуже низьке значення і темпи його зростання теж повільні, тому, який би відсоток ВВП не спрямовувався на науково-дослідні розробки в абсолютній величині обсяг таких вкладень буде незначний.

У світовій практиці для підтримки інноваційних проектів широко використовують різні фонди. З цією метою Кабінет міністрів України створює спеціалізовані державні інноваційні фінансово-кредитні установи для фінансової підтримки інноваційної діяльності суб’єктів господарювання різних форм власності за рахунок Державного бюджету України.

Джерела фінансової підтримки інноваційної діяльності такі:

- кошти  Державного бюджету України, АРК  і місцевих бюджетів;

- власні  кошти спеціалізованих державних  і комунальних інноваційних фінансово-кредитних  установ;

- власні  чи запозичені кошти суб’єктів  інноваційної діяльності;

- кошти (інвестиції) будь-яких фізичних  і юридичних осіб;

- інші  джерела, не заборонені законодавством  України.

Недостатня інноваційна активність зумовлена, перш за все, незаінтересованістю підприємств впроваджувати інновації. Це пов’язано насамперед з відсутністю оборотних коштів та недостатніми обсягами інвестиційних ресурсів, із скороченням недержавних замовлень на виконання НДДКР, відсутністю встановлених законом преференцій для інноваційних проектів, а також із дуже низьким рівнем інноваційної культури в Україні [18].

Активізувати інноваційну активність можна за такими напрямами:

- пряме  фінансування інноваційної діяльності по створенню прогресивної техніки, технології, шляхом виділення з бюджету певного обсягу фінансових ресурсів (як це передбачено Законом України «Про наукову та науково-технічну діяльність»), прийняття державних цільових програм, збільшення обсягів державного замовлення на інноваційну продукцію;

- непряме  фінансування, тобто створення умов  для наукових організацій та  господарюючих суб’єктів, які беруть участь в інноваційній діяльності, шляхом надання податкових та кредитних пільг, прискореної амортизації, патентно-ліцензійної політики [19].

Важливою складовою стимулювання інноваційної діяльності є розвиток венчурних фондів як найбільш ефективної форми залучення приватного капіталу до ризикових стадій інноваційного процесу. Це дозволить, при державній підтримці розвивати мале інноваційне підприємництво, формувати такі регіональні комплекси, як центри трансферту технологій та бізнес-інкубатори.

Наведене свідчить про необхідність удосконалення інноваційного законодавства в Україні. Слід зазначити, що законодавчі акти, пов’язані  з нормативно-правовим регулюванням інноваційної діяльності, не узгоджені між собою і визначають, загальні, найбільш принципові положення, проте не регламентують інноваційну діяльність як логічний і послідовний інноваційний процес, спрямований на прискорення економічного розвитку України. Чинне законодавство у сфері інноваційної діяльності не має структурної повноти, що в поєднанні з практикою зупинення чинних законодавчих норм спричиняє певні негативні наслідки в частині управління інноваційною діяльністю.

Вирішення проблеми законодавчого забезпечення інноваційної діяльності дозволить не тільки декларувати, а й реалізувати інноваційний розвиток економіки.

З урахуванням вище зазначених існуючих проблем в формуванні національної інноваційної системи  та беручи до уваги «Рекомендації слухань у Комітеті верховної Ради України з питань науки і освіти «Промислова власність в інноваційній економіці: ефективність застосування законодавства та державного регулювання» пропоную узагальнити заходи, щодо реалізації стратегічних пріоритетів національної інноваційної політики у вигляді таблиці, підводячи таким чином підсумок даного розділу (табл. 3.2.).

Таблиця 3.2.

Заходи щодо реалізації стратегічних пріоритетів національної інноваційної політики

Стратегічні пріоритети розвитку інноваційної політики	Заходи щодо реалізації стратегічних національних інноваційних пріоритетів
У сфери забезпечення конкуренції	- забезпечення рівних умов для  всіх представників інноваційної  діяльності; - провадження активної інноваційної  політики, яка направлена на формування  конкурентного середовища; - сприяння формуванню позитивного  іміджу суб’єктів господарювання.

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Інноваційна діяльність підприємства спрямована на створення і залучення із зовнішнього середовища таких інновацій, які б сприяли підвищенню його конкурентоспроможності, зміцненню ринкових позицій, забезпечували б перспективу розвитку. Однак можливість підприємств щодо залучення інновацій різні, що зумовлено, передусім, існуючими ресурсними обмеженнями, особливо фінансовими. Тому управління інноваційною діяльністю слід здійснювати, з одного боку, з огляду на потенційні можливості інновації у формуванні конкурентних переваг, а з другого – на інвестиційні можливості підприємства.

Інноваційна діяльність – головне джерело процесу розширеного відтворення. Інноваційна діяльність спрямована, в першу чергу, на подолання технічного відставання, переорієнтацію виробничого потенціалу на створення конкурентоспроможності промислових підприємств, розвиток яких залежить від рівня сприйнятливості підприємств до нововведень.

Стратегічне управління інноваціями вирішує питання планування та реалізації інноваційних проектів, розрахованих на значний якісний стрибок у підприємстві, виробничому чи соціальному середовищі підприємства. Тому, будь-які рішення, що приймаються підприємством, так чи інакше засновані на нововведеннях.