Іран: у пошуках шляхів подолання міжнародної ізоляції

Фактично  бажання США ізолювати Іран не знаходить підтримки у країн  Азії.

Вигідне географічне  положення Ірану може стати важливим чинником поліпшення внутрішньоекономічного положення іранського суспільства  і посилення іранського впливу в  державах Близького і Середнього Сходу. З цієї причини має викликати  у фахівців-безпекознавців великий  інтерес зовнішня і внутрішня  політика цієї держави як у регіоні, так і у світі, а також практика розбудови системи забезпечення безпеки ІРІ. Таким чином Іран продемонстрував блискучу зовнішньополітичну активність, яка сприяла нормалізації його відносин із переважною більшістю сусідів в регіоні.

Розділ III. Іран: у пошуках шляхів подолання міжнародної ізоляції

3.1. Проблеми зв’язку ісламу і політики

У багатьох країнах предметом запеклої боротьби стало питання про відносини  держави і релігії. У цій боротьбі протистоять одне одному прихильники  релігійної держави (теократії) та їхні опоненти, котрі виступають за повне  відділення релігії від держави. Між названими полярними моделями розташовується чимало проміжних; серед  них найбільше значення мають  моделі офіційної церкви і держави, яка визнає численні конфесійні громади  і надає таким «визнаним» громадам допомогу і підтримку. Суто теократична  модель з єдиною «державною релігією», релігійним правом як державним законодавством й ототожненням релігійного та політичного  керівництва в сучасному світі  трапляється рідко. Близький до неї  є Іран під владою аятолли Хомейні; схожі тенденції мають місце й у Саудівській Аравії (одна релігія, заборона інших конфесій, принцип, відповідно до якого закон не може суперечити настановам Корану).

Одним з найважливіших феноменів  на рубежі 80-х років стало безпрецедентне зростання соціально-політичних рухів  під ісламськими гаслами. Найбільш вражаючою серед них була антимонархічна революція 1978-1979 рр.. в Ірані. У результаті краху прозахідного шахського режиму в країні була заснована Ісламська  республіка Іран (ІРІ). Згідно з Конституцією верховна влада стала прерогативою духовного вождя. Це положення Конституції  ІРІ було сформульовано на базі концепції  аятолли Хомейні щодо політичних повноважень факіха [5, 129 ].

Через радикальний курс політики Іран часто засуджують у терористичних  діях. Чотири держави — Іран, Судан, Куба і Сирія  визнаються Сполученими Штатами «спонсорами тероризму». Вони включені у відповідний список, складений Держдепартаментом США для доповіді про тероризм у світі в 2009 році. Іран найбільш активно підтримує терористичні організації у Лівані, на Палестинських територіях, Іраку і Афганістані.

Окрім діяльності в терористичних  організаціях ХАМАС і Хезбалла Іран приймає активну участь в інших  регіональних угрупуваннях.

Палестинська адміністрація (ПА). У 2002-му році, ізраїльські військово-морські  сили захопили судно, що належить Палестинської  адміністрації, «Каріна А». На ньому  Іран і «Хезбалла» переправляли 50 тон  різного озброєння: 122-х мм ракети «Катюша» з дальністю польоту 20 км, 107-і мм «Катюші» з дальністю польоту 8 км, протитанкові ракети і міни, снайперські  гвинтівки, автомати з боєприпасами. У межах досяжності 122-х мм ракет знаходиться Ізраїльське місто Ашкелон, а з Західного Берега, деякими ракетами може бути обстріляний міжнародний аеропорт Бен Гуріон.

«Палестинський ісламський джихад» (ПІД). Ця терористична організація  тісно пов'язана з Іраном, і  майже повністю їм фінансується. З 2006-го року, Тегеран подвоїв суму фінансової допомоги Пиду, і тепер вона становить 10 млн. доларів на рік. ПІД розробляє  операції, спільно з «Хізбаллою». Під час візиту до Ірану, в 2002-му році, лідер «Ісламського джихаду», Рамадан  Абдулла Шалль, сказав: «Палестинський ісламський джихад» - це ще один плід, вирощений в садах Хомейні "[]. У січні 2006-го року, Шалль знову відвідав Іран для зустрічі з президентом країни, Махмудом Ахмадінеджадом. ПІД проводить операції в Ізраїлі, Лівані, Сирії, на Західному Березі і в секторі Гази.

Народний Фронт Визволення Палестини (PFLP)-General Command (PFLP-GC). Іран не фінансує PFLP-GC безпосередньо, але члени цієї терористичної організації є інструкторами у тренувальних таборах Лівану і Сирії. PFLP-GC проводить операції в Ізраїлі, на Західному Березі і в секторі Гази.

 Як свідчать тенденції в  мусульманському світі і в  країнах, де існують мусульманські  громади, ісламський чинник зберіг  свій динамізм і надає (хоча  й неоднозначне) вплив на формування  політичної ситуації в названих  регіонах. Крім того, політичний вплив зазначеного чинника в деяких регіонах набуває більш інтенсивний характер. На зростаючу потенцію цього явища за останні роки вказує сам характер внутрішньополітичного розвитку в таких країнах як Іран, Судан, Алжир, Туреччина, Афганістан, Пакистан, Малайзія, Індонезія та ін. Ще один показник - географія розповсюдження ісламу і проісламських рухів продовжує розширюватися в центральній і південній частинах африканського континенту. Ісламська хвиля докотилася до країн Західної Європи, США та Канади. У ці регіони іслам був занесений зростаючими потоками мігрантів з арабських країн, Туреччини, Ірану, Пакистану та Афганістану. Ісламська віра та пов'язані з нею традиції як важливі елементи національної ідентичності почали своє відродження на територій колишнього Туркестану, на Північному Кавказі, в Азербайджанській Республіці, на Поволжі, в Татарії, Башкирії, Криму, на Балканах, багатьох інших регіонах.

 Перемога ісламської революції 1978-1979 рр.. в Ірані призвела як академічні, так і урядові, фінансово-ділові кола США та інших провідних держав у стан шоку . Це цілком зрозуміло. Внаслідок занепаду монархії Вашингтонські військово-політичні союзники в Європі понесли величезні втрати як у політичному, так і в суто економічному плані. У результаті іранської драми був зруйнований форпост США в найважливішому регіоні , який дозволяв їм встановити свій контроль над найбільшими центрами видобутку і експорту нафти на Середньому Сході.

 Прихід до влади ісламських  діячів в Ірані, здійснювана  ними нова політика в галузі  експорту нафти викликали великі  потрясіння на світовому ринку  нафти. Ця політика сказала  сильний вплив на діяльність  ОПЕК. Відкрита конфронтація Ірану  з провідними нафтовими монополіями  Заходу мала помітний вплив  навіть на поведінку таких  прозахідних ісламських держав  як Саудівська Аравія, Кувейт  та інших. 

 На початку ери ісламського  відродження на Заході серйозно  пророблялися можливі військово-політичні  заходи, спрямовані на згортання  діяльності радикальних ісламських течій. У цій політиці особливе місце відводилося консервативним, але прозахідним ісламським режимам. Не без активного сприяння правлячих кіл Саудівської Аравії іракський диктатор Саддам Хусейн вирішив розпочати війну проти ІРІ. Але виснажлива багаторічна війна скоріше призвела до зміцнення ісламського режиму в Ірані. До певної міри плодом пошуків заходів для протидії ісламського відродження стала поява концепції "зіткнення цивілізацій" . Вона трохи не була взята на озброєння геостратегії з атлантичного альянсу - НАТО. Проте знайшлися достатньо мудрі політики, які визнали захоплення ідеями про неминучі конфлікти між "цивілізаціями" неадекватною реакцією, ірраціональним підходом до нових міжнародних реалій [8, 156].

На сучасному етапі для Ірану  не стоїть гостро питання співвідношення релігії і політики. Існують три  гілки влади , як і в світських  державах, проте великого значення надають ролі духовного лідера в  країні. Ідеологічна система ісламу міцна. Проте навіть в даній системі існують опозиційні рухи, залучені підтримкою збоку США. Варто відзначити, що в Тегерані досить часто заявляють про затримання американських шпигунів. У Вашингтоні та Брюсселі цю інформацію постійно спростовують і заявляють, що таким чином влада Ісламської республіки намагається пояснити арешти і затримання журналістів, а також співробітників правозахисних та благодійних організацій, а також членів опозиційних рухів і партій.[] Іранська влада веде боротьбу із внутрішньою опозицією, з її лідерами, з опозиційними ЗМІ не визнають підсумків виборів, з діючими за кордоном іранськими опозиційними організаціями, з Радою Безпеки ООН, з діяльністю міжнародних організацій і країн, що наполягають на виконанні вимог Ради Безпеки ООН і МАГАТЕ в здійсненні Іраном національної ядерної програми.

Всі ці обставини дозволяють передбачити  високу ймовірність продовження  ісламського "буму" в XXI сторіччі. Відповідно, можна прогнозувати і  значне зростання впливу ісламського  чинника на міжнародні, міжнаціональні та міжобщинні відносини. Такий прогноз спирається на факти появи і розширення діяльності декількох десятків міждержавних ісламських організацій різного напрямку (політичного, економічного, наукового  та ін). Значно збільшилася чисельність неурядових войовничих ісламських організацій [З, 45].

Для Ірану подальший ренесанс ісламу означає прагнення до активнішої участі мусульманських країн у світовій політиці. Те, наскільки конструктивною буде ця участь, залежить від цілої низки факторів їх внутрішнього економічного, політичного та соціального розвитку.

На сучасному етапі проблема ісламу і політики може бути вирішена, якщо  іслам стане для різних за своєю орієнтацією політичних рухів своєрідним спільним фундаментом, необхідним для пошуку нових, більш успішних, соціальних моделей. Вирішення проблеми співвідношення ісламу і політики  є досить важливим на тлі кризи ідентичності, що переживається в Ірані.

3.2. Перспективи зовнішньополітичного розвитку Ірану як ісламської держави

Як відомо,  Іран належить до сунітських рухів та організацій, що здійснюють неоднозначну політику в регіоні. Недивлячись на той факт, що ХАМАС (відділення «Братів-мусульман») є сунітським рухом, він підтримує тісні зв'язки з шиїтським Іраном, який постачає його зброєю і надає йому фінансову підтримку. В результаті виникають питання про відданість ХАМАСу і його приналежності до арабських держав, особливо Саудівської Аравії, в тому числі під час візиту голови політичного бюро ХАМАС Халеда Машаля в Саудівську Аравію, під час якого він зустрівся в Ер-Ріяді з саудівським міністром закордонних справ Саудом аль -Фейсалом. Основною темою, яка обговорюється в рамках цього візиту, стала проблема відданості ХАМАСу сунітському світу.

 У 2011 році було заявлено, що сунітські арабські лідери зрадили палестинське питання, і що Сирія захистила палестинців, вигнаних з сунітських країн цими лідерами. Слід зазначити, що ХАМАС спростував ці повідомлення [50]. Зважаючи на низку заворушень в Бахрейні та інших країнах Перської затоки, зросла напруженість між Саудівською Аравією і Іраном. У зв'язку з цим саудівська газета «Аль-Джазіра» опублікувала статтю Мухаммада Бін Абд Аль-Латіфа Ааль аш-Шейха, в якій він розкритикував союз ХАМАСу з Іраном. Він заявив, що Іран і Ізраїль схожі, так як вони окупували арабські території, вороже налаштовані по відношенню до арабів і підбурюють до безладів в арабських країнах. Він вважає, що з тих пір як аятолла Хомейні прийшов до влади в Тегерані, Іран застосовує чітку стратегію експансіонізму, використовуючи сектантство для досягнення своїх цілей і захищає шиїтів, використовуючи це як привід, щоб втручатися у внутрішні справи  інших країн. На жаль, слід визнати, що за допомогою цього методу вони добилися великих перемог. Вони насадили агентів в арабських країнах; уклали угоди з сектантськими правителями, режимам яких загрожує небезпека; і використовували внутрішній розкол серед арабів, щоб створити групи, які будуть на них працювати. Тому їм вдалося проковтнути Ірак і Ліван - ми цього навіть не помітили - і зараз вони готові проковтнути Сааду на північно-заході Ємену.

 Іншою організацією  є  «Хезболла», лідери якої визнають, що вони працюють на Іран, і відкрито заявляють, що виконують його приписи. Вони призначили «велаяту-е факіха» в Тегерані своїм юридичним і релігійним авторитетом. Вони виконують накази Ірану, віддають йому п'яту частину своїх грошей і не соромляться того, що добровільно стали його п'ятою колоною в Лівані. Вони вважають, що їхня служба Ірану є певним богослужінням, яке наближає їх до Аллаха.

Іран повернувся до епохи конфронтації, принаймні із Західним світом. З  країнами регіону відносини в  офіційного Тегерану більш-менш стабільні. Але для модернізації Ірану потрібне не тільки кардинальне поліпшення відносин з усіма безпосередніми сусідами, а й радикальні ринкові перетворення всередині країни, яка жила майже двадцять років за принципом „на шаргі, на гарбі - ісламі" (не східна, не західна, але ісламська). Внаслідок політики духовенства в Ірані майже всю промисловість націоналізовано, зросло безробіття, технічний рівень більшості підприємств надзвичайно низький. Великий та водночас неефективний державний сектор країни зовсім не приваблює інвесторів і не може забезпечити адекватну зайнятість населення країни. Прихід західних нафтогазових корпорацій до Ірану викликає опір консервативного духовенства, яке тривалий час звинувачувало уряд у розпродажу національного багатства країни „невірним" іноземцям.

Можливо, саме американські санкції стануть тим  чинником, який приведе до економічного відкриття Ірану для оточуючого світу, стимулює розвиток інших експортних секторів економіки країни. Іран намагається обійти санкції збільшенням ненафтових експортних товарів та послуг. Зокрема, у 2002 році він зробив ставку на розвиток туристичної індустрії, заробивши на наданні цих послуг понад два мільярди доларів. Іран, як країна з давньою історією, насичений численними пам'ятниками, що знаходяться під захистом ЮНЕСКО (Персополь, Шіраз, Ісфаган), він є також центром паломництва (північне місто Мешхед) для шиїтів усього світу. Країна робить скромні спроби встановити прикордонні зони торгівлі із сусідами, відкрила вільну економічну зону на острові Кіш у Перській затоці. Однак забезпечити значне підвищення обсягів експорту товарів у найближчій перспективі буде нереально з огляду на величезний неефективний державний сектор економіки країни, в який західні корпорації не бажають вкладати інвестиції. Не сприяє інвестиційному клімату і загроза міжнародних санкцій, які можуть бути накладені на Іран через відмову співробітничати з МАГАТЕ.

Проте, розуміючи значення „ісламського чинника”‚ США переслідують виключно власні національні інтереси – передусім створення міцного блоку проамериканських режимів або „дуги нестабільності” навколо перспективних центрів сили – Ірану та ін. країн [11, 273].