Іран: у пошуках шляхів подолання міжнародної ізоляції

Останні роки довели необхідність пошуку альтернативних джерел енергопостачання для України. В сучасному світі  енергетичний фактор може бути суттєвим важелем впливу не лише на економічний, але й на політичний суверенітет  будь-якої країни. Так звана “газова  криза” у відносинах з Росією нещодавно  продемонструвала, що для України  завдання диверсифікації постачання енергоносіїв було і залишається першочерговим. Іран посідає друге після Росії  місце в світі за розмірами  газових родовищ і є потенційним  кандидатом на роль постачальника енергоносіїв, тим більше, що іранське керівництво  неодноразово висловлювало таку зацікавленість. Втім, незважаючи на економічну привабливість  українсько-іранського співробітництва, воно навряд чи виправдає очікування в умовах загострення кризи навколо  ядерної програми Ірану. Метою даного дослідження є аналіз перспектив українсько-іранського співробітництва  у контексті цієї кризи та потенційних сценаріїв розвитку подій, а також пов’язаних із ними можливостей та ризиків для України.

У духовно-релігійній сфері, зокрема, відпрацьовується ідея створення  у Києві так званого «Ісламського університету», фінансування якого  планується здійснювати шляхом поставок товарів на український ринок  через мережу іранських фірм, які, у свою чергу передаватимуть їх до місцевих мусульманських благодійних  фондів, комерційних структур, кримськотатарських громад.

30-31 травня 2011 року Посол  України в Ісламській Республіці  Іран О.Самарський здійснив робочу  поїздку до провінції Ісфаган,  яка є однією з найбільш  промислово та культурно розвинутих  провінцій в Ірані.

У ході візиту відбулися  його зустрічі з губернатором провінції  доктором Закером Ісфагані, керівництвом Ісфаганського металургійного комбінату  та авіабудівної корпорації «HESA», а також колективом українських спеціалістів державного підприємства «Антонов», які працюють в Ірані.

Під час зустрічі з доктором З.Ісфагані відбувся ґрунтовний обмін  думками з питань розвитку міжрегіонального співробітництва, підготовки візиту керівництва  та бізнесменів провінції Ісфаган  до Харківської області, можливих форм та напрямків розвитку співпраці  у туристичній сфері.

У рамках відвідання комбінату  сторони обговорили перспективи  поглиблення співробітництва з  підприємствами України, а також  низку проблемних питань, які негативно  позначаються на такій співпраці. У  цьому зв’язку особливу увагу  було приділено питанням візової  підтримки співробітництва.

Посол України ознайомився  з технологічним процесом будівництва  літаків Ан-140, умовами життя та праці українських фахівців.

Загалом Україна зацікавлена  в розвитку дружніх, партнерських відносин з Іраном. І хоча нині торгово-економічне співробітництво обох

держав не можна вважати  значним, воно має великий потенціал  з огляду на розвиток торгівлі в  межах трикутника: Україна–Туркменистан–Іран, розбудови трансазійської транспортної мережі TRACEKA, можливості постачання нафти майбутньою трубопровідною мережею з регіону Перської затоки, що нині визначається, тощо [42,122 ].

Проте, на думку фахівців Національного інституту стратегічних досліджень України, можливість поступового перетворення українсько-іранських відносин у стратегічне партнерство останніми роками виглядала проблематичною, враховуючи відмову свого часу України під тиском США та Ізраїлю постачати турбіни для АЕС, яка будується в Ірані (м. Бушер) за допомогою росіян. Зазначена прикра зовнішньополітична помилка поступово виправляється практичною реалізацією спільного проекту з серійного збирання на підприємствах Ірану українського літака «АН-140», а також домовленістю постачати іранський газ і нафту до України і через її територію – до Європи. Можливості поступового перетворення українсько-іранських відносин на відносини стратегічного партнерства останнім часом виглядає складним ще з інших причин, після двох несприятливих подій: 1) відмови України від постачання турбін для Іранської АЕС; 2) участь України «у миротворчих операціях в Іраку, але у складі коаліції, тобто відповідно до міжнародного публічного права – на боці США і Великої Британії, держав – організаторів агресії проти Іраку. Але в цілому обидві держави не втратили зацікавленості у розвитку партнерських відносин.

Останніми роками різними  політичними силами України обраний  важливий і правильний напрям стратегічного  розвитку суспільства – інтеграції до ЄС та інших євроатлантичних структур, але відносини з державами  Близького і Середнього Сходу, в  тому числі з ІРІ, можуть у середньостроковій  перспективі мати більш ефективні, вагомі позитивні політичні та економічні наслідки. Тому Україні необхідно  продовжувати стабільний виважений  політичний діалог з Іраном і розвивати  взаємовигідне співробітництво в торгівельно-економічній, науково-технічній і гуманітарній сферах.

Отож, на відміну від безумовно  важливого для України шляху  до Європейського Союзу, відносини  з країнами Сходу можуть дати реальну  віддачу вже сьогодні. Налагоджуючи відносини із східними країнами, з одного боку, створюються умови для розвитку економіки, з іншого — зміцнюється авторитет України як держави, яка бере реальну участь у світових процесах. Взаємовигідні партнерські відносини з Іраном мають створити сталі сприятливі умови для усунення великої кількості ризиків, викликів і загроз для безпеки України.

2.4. Ісламський фактор в регіональній політиці Ірану.

Іран - одна з найдавніших та найпотужніших держав Середнього Сходу. Протягом багатьох віків народи Ірану мали власну самостійну та сильну у військово-політичному плані державу, що вигідно відрізняла їх від оточуючих народів та племен, що тривалий час не мали досвіду державності. Саме це дозволяло Персії (Ірану) дотримуватися у відносинах з ними патерналістського тону.

Втім, Ісламська революція 1979 року відіграла видатну роль в історії Ірану, країна стала на шлях жорсткої конфронтації з обома військово-політичними центрами біполярного світу - наддержавами США та СРСР. Тегеран намагався у такий спосіб зберегти власну самобутність у регіоні, де дуже чітко були прокладені «лінії фронту» «холодної війни», що саме розділила Близький та Середній Схід на два ворогуючих у глобальному масштабі табори. Така політика уряду Хомейні призвела до ізоляції країни та втрати нею будь-якого позитивного впливу навіть на своїх найближчих сусідів.

Ісламська Республіка Іран, що уже вийшла з післяреволюційної  кризи і змогла вижити, незважаючи на фінансово-економічний, військово-політичний, інформаційно-психологічний тиск з  боку США і Великої Британії, поступово  набирає сили і не виключено, що іранське керівництво зможе забезпечити  ІРІ провідне місце у регіональній і світовій конкуренції. Внаслідок  змін, що розпочалися у зовнішній  політиці Ірану, вже не можна зупинити ні зміцнення його геополітичного, геоекономічного і геостратегічного положення в регіоні, ні поступовий вихід Ірану з міжнародної  ізоляції та посилення авторитету нинішнього керівництва іранської держави.

Переломним  моментом в іранській регіональній політиці щодо країн регіону став прихід у 1997 році на президентську посаду Мухаммеда Хатамі. Новий президент усвідомлював, що поліпшення відносин із сусідами посприяє компрометації американської політики „подвійного стримування" Ірану і Іраку, започаткованої Біллем Клінтоном в 1993 році. Американці аргументують свою військову присутність у затоці і санкції проти Ірану потенційною загрозою, яку створює ця країна для своїх миролюбних сусідів. Але в разі примирення Ірану із сусідніми державами він вже їм не загрожуватиме. Тепер офіційний Вашингтон запевняє, що Іран занадто непередбачувана країна, яка, можливо, має у своїх руках ядерну зброю. Тому США й надалі займатимуться політикою його стримування.

Серед усіх представників „аравійської шістки" (Саудівська Аравія, Оман, Катар, Кувейт, Бахрейн, ОАЕ ) особливого значення для Ірану набуває співпраця із Саудівською Аравією. Обидві країни збагнули, що в них дуже багато спільного, що зближує їхні політичні режими. Іран планував здійснити низку індустріальних проектів, однак не мав потрібних для цього коштів через низьку ціну на нафту на світовому ринку. Іран та Саудівська Аравія разом контролюють понад 33 відсотки світових запасів нафти, а це означає, що узгоджено зменшивши рівень видобутку, вони впливатимуть на світову ціну, навіть якщо інші члени ОПЕК із цим не погодяться. В політичному плані партнерство між двома старими антагоністами являтиме собою потенційну противагу Іраку, їхньому традиційному суперникові, який навряд чи стане дружньою для них країною навіть після демократизації там суспільного життя. Навпаки, цілком можливо, що Іран та Саудівська Аравія будуть справжніми антиподами нового Іраку, адже вони мають консервативні політичні системи та схожі юридичні норми, засновані на шаріаті, в обох іслам відіграє надзвичайно важливу роль у житті суспільства. В Саудівській Аравії нелегально працюють багато іранців, які не повертаються додому після щорічного хаджу до Мекки та Медіни, а осідають у королівстві. Однак у світлі нових відносин з Іраном, Саудівське керівництво дивиться на це крізь пальці [33, 76].

В остаточному  підсумку зазначимо, що всі країни „шестірки" готові до діалогу з Іраном - їхнім  найближчим сусідом. Адже правляча еліта  консервативних режимів Перської затоки добре усвідомлює, що послаблення  східного сусіда — явище тимчасове, а отже, варто встановити з ним  партнерські відносини саме зараз, поки він ще слабкий і готовий  до діалогу. Робота Ірану над ядерною  програмою не дуже непокоїть монархії Перської затоки, адже офіційний Тегеран  вже заявив про її мирний характер і пообіцяв поділитися ядерними технологіями з „братніми" мусульманськими  країнами.

Розпад  Радянського Союзу надав Іранові  унікальний шанс розпочати співробітництво  з новими країнами Центральної Азії та Закавказзя з „чистого аркуша", відкинувши старі протиріччя і проблеми радянського періоду. Багато істориків  вважали, що головна загроза молодим  країнам Центральної Азії надходитиме  саме з фундаменталістського Ірану. Йшлося про те, що Іран спробує в  країнах, де понад сімдесят років  мали місце утиски ісламських цінностей, встановити політичний режим, схожий на іранський. Однак іранське керівництво  надало перевагу прагматизму і не тільки не допомагало фундаменталістам у Центральній Азії, а й взяло  участь у врегулюванні громадянської  війни в Таджикистані, виступивши посередником між ворогуючими сторонами. Таким чином, політичний вплив Ірану на країни Центральної Азії можна вважати постійно зростаючим.

Обережність зовнішньої політики Ірану в Середній Азії зумовлена кількома головними причинами. Деякі фахівці прогнозували, шо на початку 90-х років країна розпочне боротьбу з Туреччиною за вплив у регіоні. Цього не сталося. Нові незалежні держави обрали секулярний шлях розвитку, що більше схожий на турецький, оскільки населення Центральної Азії переважно тюркського походження і має тісні історичні зв'язки з Туреччиною, а політична еліта центрально-азійських країн саме в ній вбачає взірець економічного розвитку та побудови світської держави. Іран був також змушений проводити обережну політику в регіоні з огляду на те, що Російську Федерацію, одного з найважливіших політичних партнерів офіційного Тегерану та найбільшого постачальника зброї, хвилювала проблема поширення мусульманського фундаменталізму та ісламізації в Центральній Азії, в якої з Російською Федерацією величезний незахищений кордон. Як зазначав колишній міністр закордонних справ Ірану Алі Велаяті, його країна формує свою політику в регіоні так, щоб запобігти й унеможливити зіткнення з Росією. Тому співпраця Ірану з країнами Центральної Азії звелася до реалізації спільних економічних проектів та фінансової допомоги у створенні ісламських культурних центрів, будівництві медресе, вивченні перської мови та творчої кооперації в галузі телебачення і радіомовлення.

Сучасний  торговельно-економічний обмін центрально-азійських  країн з Іраном характеризується низьким рівнем. Поки що тільки дві  країни регіону змогли стати повноцінними енергетичними партнерами Ірану. Зокрема, Казахстан і Іран уклали угоду, згідно з якою казахстанська нафта постачатиметься  на нафтопереробні заводи, розташовані  на півночі Ірану, а Іран, у свою чергу, забезпечить власними плавзасобами транспортування казахської нафти  її покупцям в АТР. Інший великий  партнер Ірану в цій сфері - Туркменія. Іран купує туркменський газ, а Туркменія, зі свого боку, зацікавлена в цьому, оскільки той порівняно більш платоспроможний, на відміну від багатьох країн СНД, які акумулювали значні борги за туркменський газ. Хоч Іран, як уже зазначалося, володіє одними з найпотужніших у світі нафтових і газових резервів, їх родовища залягають на територіях, надто віддалених від великих міст та індустріальних центрів країни. Тому Іран виказує інтерес до імпорту енергоносіїв із Центральної Азії, джерела видобування яких знаходяться значно ближче до енергетично обділеної півночі країни. Купуючи каспійські енергоносії, Іран зможе більш ефективно експортувати власну нафту і газ на світові ринки.

Незважаючи  на те, що більшість населення Ірану  в Нагірно-Карабахському конфлікті  була на боці Азербайджану, країна зайняла  позицію обережного нейтралітету. В 1993 році за посередництва офіційного Тегерану бойові дії вдалось припинити, але мир тривав недовго. Пізніше  Вірменія почала широкомасштабний наступ на Карабах, а невдовзі тодішній президент  Азербайджану Ельчібей відмовився від  добрих послуг Ірану. В той час, коли Туреччина і Азербайджан запровадили  жорстку економічну блокаду Вірменії, саме Іран став найбільшим торговим партнером  офіційного Єревану, залишивши далеко позаду Російську Федерацію. Він  фактично врятував Вірменію від економічного краху, враховуючи, що ця країна має  найбільшу протяжність кордону  з Туреччиною та Азербайджаном, а  від Росії її відокремлює недружня до офіційної Москви Грузія. Іран постачає до Вірменії електроенергію і газ, великі обсяги продовольства, реалізує в цій  країні масштабні економічні проекти, чим обмежує ефективність азербайджано-турецької  блокади. Проамериканські Грузія та Азербайджан не викликають в офіційного Тегерану особливого бажання співпрацювати  з ними. Зараз вже можна говорити про формування в Закавказзі блоку  Росія-Вірменія-Іран, який де-факто  протистоїть Азербайджану та Туреччині.

Питання економічного співробітництва з  країнами регіону, а також пошуку кредитів все-таки не відволікають увагу  політичної еліти Ірану від інших  завдань забезпечення національної безпеки, зокрема переозброєння  армії та пошуку великих і впливових союзників, разом з якими Іран міг би протистояти США або хоч покінчити з політичною ізоляцією в світі. В цьому відношенні офіційний Тегеран не можуть не цікавити такі країни, як Китай та Російська Федерація, які є постійними членами Ради Безпеки ООН і великими експортерами озброєнь на світові ринки. Політика Ірану щодо цих країн полягає в прагненні уникнути будь-яких політичних антагонізмів і розвивати з ними економічне та військово-технічне співробітництво [15, 44].