Іран: у пошуках шляхів подолання міжнародної ізоляції

Таким чином, Іран, намагаючись виступати  суб’єктом у регіональній політиці, у той же час виступає об’єктом геополітичного інтересу такого провідного гравця світової політики, як Сполучені  Штати Америки. Це продиктовано необхідністю забезпечення американських національних інтересів в стратегічно важливому регіоні. В цьому контексті напруженість довкола іранської ядерної програми лише побічний продукт політичної боротьби за лідерство на Близькому Сході на регіональному (Іран) та глобальному (США) рівнях світової політики.

Геополітична ситуація в середньосхідному макрорегіоні диктує Тегеранові вектори його сучасної стратегії. Головним імперативом цієї стратегії є необхідність протистояти планам США та їхніх сателітів в цьому макрорегіоні. Стратегічним партнером Ірану в цьому сенсі може виступати Москва, а посередницькою інстанцією -таджицький етнотрадиціоналізм та суфізм, а також антиамериканський ісламський інтегризм.

Що стосується основних напрямів зовнішньої політики , то зіграли роль події  після «холодної війни», де коло суб'єктів політичної гри у середньосхідному просторі розширилося за рахунок появи нових незалежних держав - колишніх республік СРСР. Деякі з них самі мають чималий потенціал для перетворення у потужні регіональні центри сили. Це підштовхує Іран до активізації своєї зовнішньої політики задля завоювання гідного місця в регіоні та у світі, тим більше, що країна має величезне стратегічне значення з багатьох точок зору.Першим показником є те, що Іран - одна з найбільших нафтовидобувних країн світу, здатна безпосередньо впливати на динаміку світових цін на енергоносії. Тільки Європа щорічно купує у Тегерана нафти більше ніж на 5 млрд, доларів.

По-друге, це одна з найпотужніших держав Азії в демографічному, економічному та військовому сенсі, що, поза сумнівом, впливає на політичний клімат у великому макрорегіоні від Південної Європи до Азійсько-Тихоокеанського регіону (АТР).

По-третє, що є ще суттєвішим, Іран завдяки своєму геополітичному положенню спроможний контролювати «пробку» Ормузької протоки і може, за певних обставин, заблокувати всі танкерні комунікації з регіону, що має. як відомо, майже чверть світового видобутку нафти, викликавши тим самим світову енергетичну кризу.

По-четверте, Іран має вкрай важливі переваги транзитного вузла Середнього Сходу. Він у змозі сприяти або ж навпаки перешкоджати як широтним комунікаціям між Сходом та Заходом, так і меридіанальним комунікаціям між південною зоною СНД та Індійським океаном. З відкриттям залізниці Мешхед - Теджен для цих комунікацій створено вже цілком реальну базу для торговельного транзиту [20, 76].

Вагомий тут й інший аспект комунікацій  - геополітичний транзит, який стає головним чинником, що відводить Іранові центральну роль у глобальних моделях майбутнього Євразії.

Вся цінність геополітичного моделювання у Центральній  Азії визначається не тільки нафтовими багатствами Каспійського регіону, які на сьогоднішній день оцінюються приблизно у 1,5 трильйона доларів. Не менш важливими є і можливості доступу до інших цінних сировинних ресурсів, обумовлені можливостями будівництва та використання мережі транзитних трансконтинентальних комунікацій. Зрозуміло, що Тегеран хоче відігравати в цих процесах провідну роль.

До  активної регіональної політики Іран підштовхує і відвертий провал спроб  налагодити відносини із Заходом  після смерті Хомейні та розпаду  СРСР. В першу чергу, це стосується відносин із США. Щоправда, обидві країни спробували на початку 1990-х років зробити кроки назустріч одна одній. В період співробітництва з коаліцією США проти Іраку під час кризи у Перській затоці (1991 рік) президент Ірану Рафсанджані надав допомогу у звільненні західних заручників у Лівані, розраховуючи на відкриття доступу до заморожених у США іранських активів,оцінюваних у 12 мільярдів доларів. Але після звільнення заручників Джордж Буш - тодішній президент США - відмовився від непрямих обіцянок Тегерану, які він зробив через ООН, що, звичайно, не додало останньому любові' до Вашингтона [10, 254].

Проте слід зазначити, що антиіранська солідарність Заходу, проголошена США після суду в Берліні, який звинуватив керівництво Ірану в тероризмі, виявилася майже виключно словесною. Німеччина, Франція, Італія майже водночас заявили, що не сприйматимуть поради США розірвати відносини з Тегераном та приєднатися до торговельного ембарго.

З 1990 року Іран брав велику кількість позик на Заході, плануючи повертати борги за допомогою нафтових прибутків. При цьому уряд, як у шахські часи, продовжував субсидіювати окремі підприємства з 5-відсотковою знижкою порівняно з курсом долара в Ірані. Проте цей розрахунок не виправдав себе: впали ціни на нафту, Іран отримав дві третини від очікуваного прибутку, позичив замість 7 мільярдів доларів 17 і на початок 1993 року був не спроможний обслуговувати борг. Курс долара в Ірані зпіднявся удвічі, валютні операції скоротилися, все це завдало сильного удару по «базару» (під базаром в Ірані розуміють традиційне купецтво).

До  речі, саме з цими кризовими явищами  в іранській економіці та незадоволенням народних мас країни ліберально-західницьким курсом керівництва пов'язаний той  факт, що якщо на перший президентський термін Рафсанджані був обраний з безпрецедентним тріумфом - 95 % голосів, то на другий за нього голосувало лише 60 %. Відступ від позицій непримиренності ісламської революції щодо Заходу та розвиток комерційних зв'язків з останнім втягнули окремих іранських лідерів у корупцію [39, 59 ].

Напередодні парламентських виборів у березні 1996 року в Ірані проходила кампанія, з антикорупційного розслідування, що зачіпала, зокрема, зятя Рафсанджані - фігуру відому та суперечливу, «іранського Рокфеллера» Мохсена Рафік-Дуста. З 1989 року Рафік-Дуст очолює «Фонд знедолених та інвалідів», що був створений духовенством на основі Фонду Пехлеві, частини конфіскованого майна шаха та двохсот осіб з його оточення. Офіційним головою Фонду є аятола Хоменеї, та фактично цією найбільшою в Ірані корпорацією керує Рафік-Дуст, колишній приватний водій та охоронець Хомейні, який створив за наказом великого аятоли Корпус вартових ісламської революції. За кордоном Рафік-Дуст має славу координатора іранських терористичних організацій, тому придбаний ним в Мілані будинок в 2009 році був миттєво названий італійськими спецслужбами майбутнім центром координації дій іранських терористів у Європі.

У самому Ірані вже не перший рік триває скандал з приводу пів-мільярдного  розкрадання у банку «Садерат», де серед головних осіб, що звинувачуються на відкритому процесі в Тегерані, фігурує брат колишнього міністра у справах Корпусу вартових ісламської революції Мохсена Рафік-Дуста - Мортез. В умовах іранського сьогодення, коли внутрішній ринок придушений, валютні операції згорнуті, великим є зовнішній борг, а також триває зовнішньополітична ізоляція, така «зовнішньоторговельна активність» іранської верхівки не до вподоби простим іранцям, особливо дрібним та середнім підприємцям.

Тому  неправильним є твердження, розтиражоване  засобами масової інформації, в першу чергу західними, нібито під час президентських виборів в Ірані 23 травня 1997 року «ліберали-технократи» в особі Мохаммада Хатамі здобули перемогу над «реакціонерами-традиціоналістами». Бо якщо до поміркованих лібералів можна віднести клан Рафсанджані, а також спілку медиків Єзду, Асоціацію діячів культури Бушера та інші громадські організації, що підтримали нового президента, тобто молодь та інтелектуалів, то сам переможець Хатамі входить до керівництва радикальної «Асоціації духовників, що борються», яка наполягає на принципах адміністративно-командної економіки, проти якої виступає традиційне купецтво, значну частину якого складають азербайджанці та мешканці сільських районів, що надавали підтримку супротивникові Хатамі Натеку Нурі. Прозахідний курс і досі є непопулярним в іранському суспільстві, до того ж Захід сам не готовий робити кроки назустріч Тегеранові. За таких обставин головним пріоритетом іранської зовнішньої політики мали стати регіональні зв'язки.

Більше  того, регіональне співробітництво  здатне підтримувати рівновагу на ринку газу та нафти, забезпечуючи тим самим реконструкцію регіону, виконання узятих фінансових зобов'язань і задоволення потреб.[]

Серед останніх успіхів іранської  зовнішньої політики на цій ниві можна  згадати реалізацію транспортного проекту Мешхед - Серахс, що створює можливості виходу із Середньої Азії до Перської затоки. Сюди ж треба віднести і угоди щодо побудови єдиної енергетичної системи Туркменистану, Ірану та Вірменії [34, 76].

Слід  підкреслити, що в Ірані розраховують на те, що Вірменія зможе стати посередником між західними фірмами та Іраном. Вперше за тривалий час було відновлено відносини з Туреччиною, відкрито порт в Абадані та досягнуто конкретних домовленостей з Росією про будівництво АБС в Бушері, а також про розробку нафтового родовища Південний Паре.

Особливо великі перспективи має ”російсько-іранське співробітництво” у сфері транспорту. Зараз сторонами обговорюються плани організації спільного судноплавства на Каспії з використанням портів Ноушахр, Астрахань, Ензелі; створення СП з проектування і будівництва нового порту Оля на Каспії, де іранська компанія нещодавно закінчила будівництво нового сучасного причалу; створення транспортного коридору Північ - Південь (Гельсінкі - Москва - Волгоград - Астрахань - Ензелі - Ноушахр - Бендер-Аббас); прокладання обвідної автомагістралі навколо Каспію.

Не  менший інтерес (особливо для Росії) становить і запропонований Тегераном варіант транспортування каспійської нафти трубопроводом Нека (іранський порт на Каспії) – Тегеран [38, 13].

Надзвичайно сприятливим фактором для Ірану  стало таджицьке мирне врегулювання, в якому він виступав як активний учасник та гарант миру. Статус держави  - гаранта національного примирення в Таджикистані - дає доступ Іранові до середньоазіатських республік, що було неможливим протягом багатьох років існування нездоланного радянського кордону. Тепер Іран входить туди з репутацією миротворця.

Тодішній  президент Ірану Рафсанджані  відвідав у травні 1997 року Душанбе, а потім Куляб. Тегеран пропонує допомогу у відновленні таджицької економіки та участь у будівництві стратегічної прикордонної дороги Куляб - Калаїхумб. У липні того ж року вже до Казахстану із пропозиціями інвестицій прибуває одна з ключових фігур іранської політики Мохсен Рафік-Дуст. Після Алма-Ати Рафік-Дуст також відвідує Душанбе.

Загалом Тегеран з моменту визнання незалежності Таджикистану до лютого 1993 року надав  останньому гуманітарну допомогу у  розмірі 16,5 млн. дол. США. Головним чином це були продовольчі товари, одяг, ліки, ковдри, намети. Душанбе також було надано кредит на суму 50 млн. доларів.

Поза  всяким сумнівом, Іран намагатиметься відігравати важливу роль і в майбутньому мирному врегулюванні у Афганістані після поразки та знешкодження режиму талібів.

Геополітична ситуація в середньосхідному макрорегіоні диктує Тегеранові нові напрями його сучасної зовнішньополітичної стратегії. Особливістю даної стратегії імперативом є протистояння планам США та їхніх сателітів в середньосхідному регіоні [19, 192].

З іншого боку, виникає питання, наскільки  прийнятним є для пострадянських держав іранський досвід ісламської теократичної державної моделі і які перспективи має феномен ісламського фундаментализму на Середньому Сході. Для розуміння цього було б доцільно врахувати ті чинники, які сприяли піднесенню «ісламського відродження» в світі в останні десятиріччя. Відправною точкою виникнення сучасного ісламського фундаменталізму як явища є своєрідна мутація традиційної політичної системи мусульманських держав з усіма її наслідками. Відбулося порушення історичного компромісу між світськими керівниками ісламських країн і корпорацією улемів у сфері керівництва державою: за улемами закріплювалося право стежити за виконанням ісламського законодавства на всіх рівнях державної влади, а за останньою визнавалося право відправляти цю владу, яка мала абсолютний характер. Звільнена від утримуючої сили ісламу державна влада мусульманських країн, особливо після здобуття ними національної незалежності, перетворилася в тиранію, позбавлену традиційного та ідеологічного стрижня. Це стало причиною політичної і культурної депресії, яка охопила народні маси ісламських країн з кінця 70-х років і призвела до виникнення в деяких з них потужних рухів прибічників релігійного відродження (Іран, Афганістан, Ліван, Єгипет, Пакистан тощо) [3, 134].

Подібна депресія - культурна, ідеологічна, економічна - спостерігається сьогодні в усіх без винятку пострадянських середньоазіатських республіках. Місцева влада, яка практично всюди складається з представників колишньої радянської партійної еліти, не в змозі вирішити жодної проблеми, що постали перед економіками та суспільствами нових незалежних держав після розпаду СРСР. Всі без винятку моделі державного розвитку, поширені на середньоазіатських теренах, можна класифікувати як тривіальні авторитарні режими з культом особи чинного президента держави.

З огляду на зазначене, багато хто в цих  державах розглядає Ісламську Республіку Іран як своєрідну лабораторію, в якій революційний іслам вперше в світовій практиці став засобом для вирішення проблем, які постали в цілому перед ісламською цивілізацією на початку XXI століття.

 Останні зовнішньополітичні кроки Тегерана дозволяють говорити про цілковиту прагматичність іранської зовнішньої політики, спрямованої на відстоювання національних інтересів та зростання у ній регіональних пріоритетів. Колишній президент Ірану Рафсанджані переконаний: «Тільки в разі розвитку регіонального співробітництва є можливим запобігання іноземному втручанню, тільки так ми зможемо зменшити присутність сил, які не представляють регіон і присутні в ньому для забезпечення тут своїх власних інтересів».