Класифікація міжнародних договорів

Комітет вивчає доповіді; проводить конфіденційні розслідування, коли вважає, що факти обґрунтовані; здійснює певні функції щодо розв'язання суперечок між державами-учасниця-ми; призначає погоджувальну комісію; розглядає повідомлення індивідів.

Європейський Суд з прав людини (ЄСПЛ) створений у 1959 р. як основний елемент контрольного механізму з дотримання положень Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Штаб-квартира Суду розташована в Страсбурзі (Франція).

Спочатку в контрольному механізмі з дотримання положень Конвенції 1950 р. брали участь три органи: Європейська комісія з прав людини, Комітет міністрів Ради Європи і Європейський Суд з прав людини. З огляду на те, що такий механізм досить громіздкий і складний, у 1994 р. був відкритий для підписання Протокол № 11 до Конвенції 1950 р., що передбачав істотні структурні реформи. У листопаді 1998 р. Протокол № 11 набув чинності, тому доцільно розглянути новий порядок роботи цього механізму.

Наразі Європейський Суд з прав людини є єдиним органом контролю за дотриманням державами-учасницями положень Конвенції 1950 р. Суд працює на постійній основі і складається з суддів, кількість яких відповідає кількості держав - учасниць Конвенції 1950 р. Парламентська Асамблея РЄ від кожної держави-учасниці обирає одного суддю. Судді засідають в Суді в особистому статусі.

Кожна держава-учасниця може передати на розгляд Суду скаргу про будь-яке порушення положень Конвенції 1950 р. або протоколів до неї з боку іншого учасника.

Суд також може приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви про порушення однією з держав-учасниць прав, закріплених у Конвенції або протоколах до неї. При цьому заявники повинні дотримуватись певних процедурних вимог. Держави-учасниці зобов'язані жодним чином не перешкоджати реалізації цього права.

Суд розглядає подані йому справи в комітетах, що складаються з трьох суддів, у палатах - із семи суддів, і у Великій палаті - з 17 суддів.

Враховуючи нагальну необхідність внести зміни в певні положення Конвенції з метою підвищити ефективність її контрольної системи в довгостроковій перспективі, головним чином зважаючи на збільшення навантаження на Європейський Суд з прав людини і Комітет міністрів Ради Європи, був підписаний Протокол № 14, що вносить зміни в контрольний механізм Конвенції. Цей протокол збільшує строк повноважень суддів з в до 9 років, крім того, вводиться додатковий критерій, що дозволяє Європейському суду визнавати скаргу неприйнятною, залежно від характеру завданої заявнику шкоди. Удосконалюється також механізм відбору явно неприйнятних скарг. Мета протоколу - підвищити ефективність роботи ЄСПЛ в умовах різкого збільшення скарг, що надходять сюди у зв'язку зі вступом до Ради Європи нових держав.

Протокол № 14 до Конвенції 1950 р. також вносить такі основні процедурні зміни: розгляд суддею одноосібно питання щодо явно неприйнятних скарг; ширша компетенція розгляду скарг, які вже є предметом сталої прецедентної практики Європейського суду, комітетами з трьох суддів замість палат із семи суддів.

Суд на прохання Комітету міністрів Ради Європи може робити консультативні висновки із правових питань стосовно тлумачення Конвенції 1950 р. і протоколів до неї.

Відповідно до ст. 19 Заключних і перехідних положень, Протокол набуває чинності в перший день місяця, наступного після закінчення трьох місяців з дати, коли всі Високі Договірні Сторони, що підписали Конвенцію, висловлять згоду на обов'язковість для них Протоколу № 14 і здадуть ратифікаційні грамоти, документи про ухвалення або затвердження на зберігання Генеральному секретарю Ради Європи. 15 січня 2010 р . останньою з 47 країн Ради Європи Протокол № 14 ратифікувала Росія.

ОБСЄ також має певні механізми контролю щодо дотримання прав людини. Так, будь-яка держава - член ОБСЄ може просити іншого члена організації надати інформацію з конкретного випадку порушення прав людини. Відповідь на такий запит має бути відправлена не пізніше 10 днів.

Можуть створюватися комісії експертів ОБСЄ на прохання держави - члена організації для розгляду і можливого сприяння у вирішенні проблем із прав людини на її території.

Керівна рада (раніше Комітет старших посадовців) ОБСЄ, що складається з міністрів закордонних справ, бере участь у розв'язанні спірних питань з проблеми прав людини.

У 1992 р. був встановлений пост Верховного комісара у справах національних меншин ОБСЄ. Верховний комісар не виступає як омбудсман, що відстоює права національних меншин і не займається розслідуванням окремих випадків порушення прав людини. В його функції входить виявлення ситуацій міжетнічної напруженості, які можуть створювати загрозу для миру, безпеки або відносин між державами - учасницями ОБСЄ, і сприяння їх найшвидшому врегулюванню.

Генеральна Асамблея ООН 20 грудня 1993 р. на 48-й сесії прийняла резолюцію 48/141 про заснування посади Верховного комісара з прав людини на основі рішення Всесвітньої конференції з прав людини (Відень, 1993 р.). Відповідно до цієї резолюції Верховний комісар з прав людини призначається Генеральним секретарем ООН і є його заступником. Він має статус "посадовця ООН" і несе "під керівництвом і егідою Генерального секретаря основну відповідальність за діяльність Організації Об'єднаних Націй у сфері прав людини". Фактично Верховний комісар з прав людини здійснює загальне керівництво діяльністю Центру з прав людини ООН - структурного підрозділу Секретаріату ООН.

28 липня 2008 р. Генеральна Асамблея  без голосування затвердила пропозицію Генерального секретаря ООН Пан Гі Муна призначити Наванетхем Піллей (Південна Африка) новим Верховним комісаром ООН з прав людини. її чотирирічний строк почався 1 вересня 2008 р.

З 1 липня 2004 р. по 30 червня 2008 р. Верховним комісаром ООН з прав людини була Луїза Арбур (Канада). її попередник, Сержіу Віейра ді Меллу (Бразилія), загинув при виконанні службових обов'язків як глава місії ООН в Іраку в результаті вибуху в представництві ООН в Багдаді 19 серпня 2003 р.

11. Міжнародне право в період збройних конфліктів — галузь міжнародного права

Незважаючи на те, що галузь сучасного міжнародного права, що регулює відносини держав у період збройних конфліктів, у своєму теперішньому стані виникла нещодавно, вона має довгу історію. її історичні корені лежать дуже глибоко, тому що закони і звичаї війни такі ж давні, як і сама війна, а війна така ж давня, як життя на землі. 
 
Вже в давнині, а потім і в середні віки майже в усіх цивілізаціях існували правила, що накладають обмеження на право воюючих завдавати шкоди противникові. Закони, що забезпечують захист певним категоріям осіб, можна знайти в персів, греків і римлян, у Древньому Китаї, в Африці й у християнських державах. До цих категорій належали діти і старі, роззброєні воїни і полонені. Вже в далекому минулому траплялося, що полководці наказували своїм військам зберігати життя взятих у полон солдат, добре поводитися з ними, щадити цивільне населення сторони противника, і нерідко по закінченні воєнних дій сторони домовлялися про обмін полоненими. Заборонялися напади на деякі об'єкти та віроломні способи ведення бою, зокрема такі, як використання отрут. 
 
У своєму сучасному вигляді право війни почало складатися під впливом християнства, ісламу і лицарства. Воно знаходило своє вираження в указах, що видаються государями своїм військам, у яких наказувалися правила поводження військ стосовно противника, а також у двосторонніх актах, що укладалися між воюючими державами. Згодом подібна практика перетворилася в сукупність заснованих на звичаї правил ведення війни, тобто норм, що підлягали дотриманню сторонами в збройному конфлікті навіть при відсутності односторонньої заяви або двосторонньої угоди з цього приводу. Значний внесок у становлення звичаєвого права війни внесли також праці різних вчених в галузі міжнародного публічного та державного права, зокрема таких, як Г. Гроцій, Е. Де Ваттель та ін. Вагомий внесок у формування права війни внесли і філософи, яких завжди хвилювали причини військових зіткнень та їхні жахливі наслідки. Так, французький філософ Жан-Жак Руссо у своїй роботі «Про суспільний договір», опублікованій в 1762 році, відзначав, що: «Війна — це не відносини між людьми, але між державами, і люди стають ворогами випадково, не як людські істоти і навіть не як громадяни, а як солдати; не як жителі своєї країни, а як її захисники». Далі, аналізуючи цілі війни, він писав: «Якщо мета війни — знищення ворожої держави, то інша сторона має право винищувати її захисників, поки вони тримають у руках зброю, але як тільки вони кидають її і здаються, — вони перестають бути ворогами або інструментом у руках ворогів і знову стають просто людьми, чиї життя не дозволено нікому віднімати». 
 
Процес укладання договорів про норми ведення війни почався в 60-і роки XIX сторіччя, коли з інтервалом у чотири роки відбулися дві міжнародні конференції — у Женеві в 1864 році й у Санкт-Петербурзі в 1868 році, — результатом яких є укладання основних договорів, що стосуються питань права збройних конфліктів.

Проте, незважаючи на таку довгу історію становлення і розвитку цієї галузі сучасного міжнародного права, у доктрині дотепер не вироблене єдине поняття даної галузі права, як немає єдності щодо її змісту, предмета правового регулювання і, відповідно, системи. Не вироблена і єдина термінологія стосовно її найменування, але найбільш поширеними в науковій літературі є такі найменування, як «право війни», «міжнародне воєнне право», «закони і звичаї війни», «право збройних конфліктів» і «міжнародне гуманітарне право». 
 
Серед учених, які віддають перевагу «праву війни», Ф.Ф. Мартене, котрий дійшов висновку, що: «Право війни в об'єктивному значенні є сукупність юридичних норм, законів і звичаїв, що визначають дії держав та їх збройних сил під час війни. У суб'єктивному значенні право війни визначає дієздатність воюючих держав для розв'язання війни і користування правами, визнаними за воюючою стороною». М.Таубе під правом війни розуміє сукупність «правил, що дотримуються воюючими...». Ф.Бербер вважає, що під правом війни у вузькому або власному значенні слова потрібно розуміти такі обмеження, що міжнародне право покладає на учасників війни щодо засобів подолання, перемоги, придушення, перетворення в беззахисного противника, що утворює справжню мету війни. Перазич визначає дану систему норм як «сукупність правових правил, що регулюють відносини між воюючими країнами, з одного боку, і відносини між нейтральними — з іншого». Е.А. Коровій писав, що право війни є обмеження і регламентація воєнного насильства. Дуже об'ємне визначення пропонує Кожевников Ф.1., який думає, що право війни являє собою «міжнародні правила, якими повинні керуватися держави у своїх взаємовідносинах під час війни». Виходячи з цього визначення, до даної системи норм можна віднести і, наприклад, правила про порядок дипломатичного захисту інтересів воюючих на території противника, що, як думається, усе ж є неправильним. Оригінальна думка була висловлена В. Лахтіним, який вважає, що право війни створює частина науки про ведення війни (на стику політики і стратегії). 
 
Але деякі автори, наприклад М. Одема, вважають, що «право війни» вже в самій своїй термінологічній основі містить протиріччя, тому що війна припускає застосування сили, а право її заперечує. Крім того, термін «право війни» традиційно застосовувався до війн між суверенними державами, а зараз, коли право регламентує різні види збройних конфліктів, цей термін не відбиває даних змін. Вживати замість «право війни» поняття «міжнародне воєнне право» пропонує Е. Варт. На його думку, зміст цього терміну полягає в «зведенні до мінімуму страждань військовополонених, поранених і цивільного населення».

У науковій літературі нерідко вживається також і поняття «закони і звичаї війни». Так, Л. Оппенгейм вважав, що закони війни — це «норми міжнародного права, що стосуються ведення війни». Сучасний дослідник Д. Биндшедлер-Робер думає, що продовжувати використовувати даний термін визначення цієї системи норм цілком обгрунтовано. У свою чергу, І. Старке під «законами війни» розуміє ті обмеження, встановлені міжнародним правом, у межах котрих можливо застосування сили для поразки супротивника. 
 
Для захисту застосування цього терміна можна сказати, що він може бути збережений у визначенні даної галузі права, якщо розуміти «закон» як загальне правило, якого повинні дотримуватися в подібних ситуаціях. Що ж стосується особливої юридичної чинності, котрою дійсно володіють закони, то цілком логічно, що дана сфера має особливу потребу в тому, щоб діючі в ній настанови відрізнялися категоричністю і непорушністю. 
 
Найбільш уживаним останнім часом став термін «міжнародне гуманітарне право». У той же час існує ряд учених, які дотримуються точки зору, що термін «міжнародне гуманітарне право» слід вживати для визначення галузі міжнародного права, що регулює співробітництво у гуманітарних питаннях, у коло яких входять наука, культура, освіта, обмін інформацією, а в центрі даного співробітництва знаходяться права людини. Навряд чи дана думка може претендувати на бездоганність. 
 
Авторів, що не розділяють даної точки зору, можна умовно розділити на три групи. Одна з них досліджує міжнародне гуманітарне право в широкому значенні цього поняття. Так, наприклад, В.Мбатна вважає, що міжнародне гуманітарне право містить у собі право збройних конфліктів, права людини та міжнародно-правові норми про обмеження застосування деяких видів зброї і роззброювання. Ж.Пикте під міжнародним гуманітарним правом у широкому значенні (або, як він його інакше називає правом гуманності) розуміє «сукупність чинних звичаєвих і конвенційних норм, що забезпечують повагу людської особистості та її розвиток». М.Курсье визначає його як «сукупність норм і принципів, покликаних у будь-який час і при будь-яких обставинах гарантувати основні права і гідності окремої людини». І.П. Блищенко й О.Н. Хлестов, даючи комплексну характеристику цієї галузі, розуміють під міжнародним гуманітарним правом сукупність міжнародно-правових норм, що визначають співробітництво держав в галузі прав і свобод людини, режим дотримання прав і свобод людини в мирний час, і сукупність міжнародно-правових норм, що визначають режим дотримання елементарних прав і свобод людини під час збройного конфлікту.

Друга група авторів, як вважається, визначає міжнародне гуманітарне право досить вузько. Так, А. Роберт-сон думає, що воно є лише частиною, галуззю «прав людини», а самі права людини складають основу гуманітарного права. X. Фрик розуміє під міжнародним гуманітарним правом сукупність юридичних норм, спрямованих на «забезпечення мінімуму прав захисту пораненим і хворим, військовополоненим і цивільним особам, які вибули зі строю або таким, які не беруть участі у воєнних діях». Визначають його і як «сукупність принципів і норм, що регулюють відносини між воюючими і нейтральними сторонами з метою максимального зменшення жорстокості війни, забезпечення поваги прав людини та її природної гідності». 
 
Третя група авторів думає, що міжнародне гуманітарне право складається з двох частин — «права Гааги» (права війни) і «Права Женеви» (власне гуманітарного права) — і діє воно лише тільки в період збройних конфліктів, критикуючи тим самим авторів, які вважають, що воно діє й у мирний час. Так, А.Рандельцхофер вважає, що у власному значенні слова міжнародне гуманітарне право — «це сукупність норм, закріплених у Гаазьких (1907 рік), Женевських (1949 рік) конвенціях і Гаазькій конвенції, 1954 року, без поділу їх на які-не-будь частини». О. Кимминіх вважає, що і «право Женеви» і «право Гааги» є складовими частинами міжнародного гуманітарного права, тому що останнє теж випливає з ідеї гуманності. Ж. Вете під міжнародним гуманітарним правом розуміє «загальновизнані міжнародно-правові положення, що забезпечують повагу прав особистості та діють відповідно до вимог підтримки суспільного порядку або воєнної необхідністі». Він також поділяє його на «право Гааги» і «право Женеви», розуміючи під першим «частину норм, що регламентують ведення воєнних дій і засоби ведення війни», а під другим — «частину міжнародного права, що забезпечує охорону поранених і хворих, військовополонених і цивільного населення у випадку збройних конфліктів». 
 
Представники цього напрямку в науці сходяться в думці, що «право Гааги» регулює: 
 
а) права й обов'язки воюючих; 
 
б) обмеження воюючих у виборі засобів і методів нанесення шкоди противникові (засобів і методів ведення війни); 
 
в) обмеження насильства, не обумовленого воєнною необхідністю. «Право Женеви», у свою чергу, охороняє в період збройних конфліктів: 
 
а) поранених і хворих, які вийшли із строю; 
 
б) осіб, які потерпіли аварію корабля на морі; 
 
в) військовополонених, цивільне населення;