Класифікація міжнародних договорів

Якщо тлумачення міжнародного договору призводить до результатів явно абсурдних або нерозумних, а також залишає значення його положень двозначним або незрозумілим, то можна звернутися до додаткових засобів тлумачення: підготовчих матеріалів і до обставин укладення договору.

За суб'єктом інтерпретації розрізняють офіційне і неофіційне тлумачення міжнародного договору. Тлумачення вважається офіційним, якщо воно здійснене державами (та їх органами) або міжнародними органами й організаціями. Тлумачення, здійснене юридичними або фізичними особами, є неофіційним. Різновидом неофіційного вважається доктринальне тлумачення, яке здійснюють вчені або наукові організації.

Автентичне тлумачення - найвищий рівень офіційної інтерпретації, оскільки здійснюється всіма його учасниками, тому воно має силу положень самого міжнародного договору.

Тлумачення міжнародних договорів міжнародними організаціями й особливо ООН - вельми авторитетний різновид офіційного тлумачення, хоча не має юридичної обов'язковості.

При з'ясуванні дійсного значення і змісту міжнародного договору важлива роль також належить міжнародним судовим і арбітражним органам, наприклад, Міжнародному Суду ООН і Європейському суду з прав людини. Здійснюване цими органами тлумачення іменується судовим і його авторитет останнім часом неухильно зростає. Так, у результаті тлумачення Європейським судом з прав людини Конвенції 1950 р. і Протоколів до неї утворюються прецеденти тлумачення, формою існування яких є рішення й ухвали цього Суду, що сприймаються державами - членами Ради Європи як обов'язкові. Суд ЄС, покликаний забезпечити одноманітне розуміння і застосування права співтовариств, у порівняно короткі строки утвердився як високоавторитетний і неупереджений орган. Діючи в межах юрисдикції, він сформулював багато життєво важливих для розвитку інтеграційного процесу концептуальних положень. Така, наприклад, створена ним концепція незалежності і самостійності права ЄС як автономної правової системи. Суд ЄС сформулював основні кваліфікаційні ознаки права ЄС. За допомогою судового тлумачення він заповнив багато прогалин і уточнив зміст деяких постанов установчих договорів і актів вторинного права.

7. Припинення і призупинення  дії міжнародних договорів

Для того щоб міжнародні відносини були стабільними, угоди повинні припинятися тільки відповідно до норм міжнародного права. Міжнародний договір може бути припинений за взаємною згодою його учасників. Так, 1 липня 1991 р. був підписаний Протокол про припинення дії Варшавського договору про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу 1955 р. та Протокол про його пролонгацію від 26 квітня 1985 р. державами - учасницями цього Договору. Вихід з договору або його припинення також можливі відповідно до положень договору. Частіше за все юридичною підставою припинення договору виступають закінчення строку дії договору або його виконання. У багатьох договорах передбачається можливість їх денонсації, тобто одностороннього правомірного припинення договору на умовах, вказаних у ньому. Зазвичай договори зобов'язують, щоб заява про денонсацію була направлена депозитарію або іншому учаснику за 6-12 місяців. Коли в договорі немає формального положення про можливість його денонсування, проте характер договору передбачає право на це, або було встановлено, що учасники мали намір передбачити можливість денонсації, у такому разі повідомлення про денонсацію має бути направлене не менше, ніж за 12 місяців (ст. 56 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p.).

Анулювання міжнародного договору означає одностороннє правомірне припинення договору на умовах, які в ньому не передбачені. Підставами для анулювання міжнародного договору є істотне порушення його положень іншими учасниками, неможливість виконання договору, докорінна зміна обставин, виникнення нової імперативної норми загального міжнародного права (jus cogens). Проте, забезпечуючи стабільність міжнародних відносин, міжнародне право сприяє збереженню чинності договорів, у зв'язку з чим і підстави для анулювання міжнародних угод не прийнято тлумачити розширювально: коли в ході розгляду в Суді ООН справи стосовно проекту Габчиково - Надьмарош (Угорщина проти Словаччини) Угорщина представила п'ять аргументів на підтримку правомірності її повідомлення про припинення дії Договору (наявність крайньої необхідності, неможливість виконання Договору, докорінна зміна обставин, істотне порушення Договору Чехословаччиною і поява нових норм міжнародного екологічного права), Суд у рішенні від 25 вересня 1997 р. вказав, що навіть якщо і буде встановлена наявність крайньої необхідності, вона не є підставою для припинення договору. На неї можна посилатися лише з метою звільнення від відповідальності держави, що не виконала положення будь-якого договору. Розглянувши решту аргументів, Суд ООН також відкинув їх належність і зробив висновок, що, не зважаючи на те, що ні Угорщина, ні Чехословаччина не змогли виконати свої зобов'язання за Договором 1977 p., їх обопільно протиправна поведінка не поклала край дії Договору і не призвела до його припинення.

Таким чином, слід підкреслити, що для анулювання міжнародного договору не достатньо простого його порушення з боку інших учасників, воно має бути істотним. Істотним воно буде у разі відмови від договору, яка не допускається міжнародним правом, і при порушенні положення, що має істотне значення для досягнення мети договору. Посилання на неможливість виконання договору буде правомірним, якщо безповоротно зник або знищений об'єкт, необхідний для виконання договору. Проте не можна посилатися на цю обставину, якщо така неможливість є результатом порушення самим учасником договору зобов'язань за договором або іншого міжнародного зобов'язання, узятого ним на себе щодо будь-якого іншого учасника договору.

Міжнародні договори діють на умові rebus sic stantibus (незмінності обставин). При цьому проста зміна обставин не спричиняє правових наслідків для учасників договору.

Лише докорінна зміна обставин і тільки за умови, що наявність таких обставин становила істотну підставу для згоди учасників на обов'язковість для них договору або наслідки зміни обставин докорінно змінюють сферу дії зобов'язань, що підлягають виконанню, дає право на анулювання міжнародного договору. Проте на докорінну зміну обставин не можна посилатися як на підставу припинення договору або виходу з нього, якщо договір встановлює державний кордон, або якщо така корінна зміна обставин, на яку посилається учасник, є наслідком порушення ним зобов'язань за договором або іншого міжнародного зобов'язання, узятого цим учасником на себе щодо будь-якого іншого учасника договору. При появі нової імперативної норми загального міжнародного права будь-який існуючий договір, що суперечить цій нормі, вважається недійсним і припиняється.

Припинення міжнародного договору звільняє його учасників від подальшого виконання зобов'язань за ним. Проте припинення не зачіпає прав і зобов'язань, що з'явилися внаслідок виконання договору.

Призупинення міжнародного договору означає тимчасове припинення його дії і може здійснюватися як відносно всіх учасників договору, так і щодо якогось окремого учасника відповідно до положень договору або з відома всіх учасників. Крім того, два або декілька учасників багатостороннього договору можуть укласти угоду про припинення його дії у відносинах між собою, якщо таке припинення передбачається договором або ним не забороняється, а також якщо воно не впливає на реалізацію прав та обов'язків інших учасників і не є несумісним з метою та об'єктом договору.

Учасники міжнародних договорів повинні дотримуватися правила естопеля. Відповідно до цього правила учасник договору втрачає право посилатися на підстави припинення, призупинення або недійсності міжнародного договору. Відбувається це тоді, коли учасник договору, знаючи про наявність таких підстав, ясно або мовчазно погодився (через його поведінку) з тим, що договір залежно від випадку дійсний, зберігає силу або залишається у дії (ст. 45 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).

На практиці застосування естопеля - складне і суперечливе, оскільки поняття "поводження держав" має вельми широку інтерпретацію зацікавленими учасниками договору. 

Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. не дає певної відповіді на питання про вплив війни на дію міжнародних договорів. У ст. 73 Конвенції йдеться: "Положення цієї Конвенції не передбачають жодних правил з питань, які можуть виникнути щодо договору... з початку військових дій між державами"1. Проте внаслідок аналізу договірної практики і звичаєвого права можна зробити деякі висновки щодо цієї проблеми. Так, двосторонні політичні угоди (про дружбу і співпрацю, про ненапад, про створення союзу, про дипломатичні та консульські зносини і т. ін.), що були в силі на момент початку війни, припиняють свою дію. Призупиняють дію договори економічні і зі спеціальних питань (про науково-технічну, культурну та інші види співпраці). Після закінчення війни держави ухвалюють рішення про їх відновлення або припинення. Багатосторонні договори з початком війни між деякими учасниками цих договорів продовжують у цілому діяти, проте із призупиненням дії у взаємовідносинах воюючих держав до закінчення війни. У взаємовідносинах нейтральних учасників договору і воюючих учасників такі договори зберігають свою силу. Деякі міжнародні договори, укладені на випадок війни, починають застосовуватися з початком бойових дій.

8. МІЖНАРОДНИЙ ЗАХИСТ  ПРАВ ЛЮДИНИ І ОСНОВНИХ СВОБОД

Концепція прав людини та її втілення в міжнародному праві

Захист прав людини - одна з одвічних проблем людства. її вирішували протягом тисячоліть, розглядаючи з позиції політики, права, етики, релігії, філософії. Проблема прав людини розв'язувалася по-різному залежно від епохи, її ідей, традицій, соціальних пріоритетів.

У міжнародно-правових документах відображений певний стандарт прав людини, який є результатом тривалого процесу формування еталонів відповідно до норм сучасного демократичного суспільства. Протягом тисячоліть людина відвойовувала у держави все більше прав для себе, а держава у свою чергу все більше визнавала в людині вільну особу. "Всесвітня історія, - писав Г. Гегель, - це прогрес у свідомості свободи, прогрес як у значенні пізнання об'єктивної істини, так і зовнішнього об'єктивування досягнутих ступенів пізнання свободи в державно-правових формах".

Права людини мають природний, природжений характер. Ніхто не може позбавити людину її невідчужуваних прав - на життя і особисту недоторканність, свободу думки, совісті й релігії, на приватне життя і т. ін. Однією з основних ознак сучасних прав людини, що ґрунтуються на принципах свободи, рівності, справедливості, є їх універсальний характер.

Першу згадку слова "свобода" можна віднести до XIV ст. до н. е., коли правитель Шумеру встановив свободу для своїх підданих шляхом застосування санкцій до безсовісних митарів, що стягували податки, захисту вдів і сиріт від несправедливих дій посадовців і заборони закабалення храмових слуг первосвящениками.

Зародження концепції прав людини можна віднести до VI- V ст. до н. е. в стародавніх грецьких полісах, де вперше виникли ідеї демократії і принципи громадянства. Громадянин передусім наділявся політичними правами: свободою, правом на вирішення державних справ, на участь у відправленні правосуддя і т. ін.

Уявлення про права людини, громадянство і турботу кожного громадянина про добробут поліса спочатку формувалися в загальному руслі ідей, що проголошували високу цінність закону і законності (Сократ, Платон, Арістотель, Перикл, Демосфен та ін.). Римські юристи створили вчення про природно-правову справедливість і справедливе право. Це вчення істотно вплинуло на формування і розвиток юридичної концепції прав і свобод людини.

Першим документом, у якому були закріплені права людини, можна назвати англійську Велику хартію вільностей, прийняту в умовах політичного конфлікту між королівською владою і панівними верствами, що вимагали обмежити свавілля влади. У Хартії говориться: "По-перше, дали ми перед Богом свою згоду і цією Хартією нашою підтвердили за нас і за спадкоємців наших на вічні часи, щоб англійська церква була вільною і володіла своїми правами у цілості і своїми вільностями недоторканними... Пожалували ми також усім вільним людям королівства нашого за нас і за спадкоємців наших на вічні часи усі нижчеописані вольності, щоб мали їх і володіли ними вони і їх спадкоємці від нас і від наступників наших" (ст. 1). Хартія захищає людину від свавілля чиновників, незаконних поборів, захищає її майно: "Вільна людина підлягатиме штрафу за малу провину тільки згідно з родом провини і за велику провину не інакше, як пропорційно важливості провини; ...при ній повинне залишатися недоторканним її основне майно" (ст. 20). Цей історичний документ містить положення про захист прав людини, які зберігають актуальність до сьогодні: "Жодна вільна людина не може бути заарештованою, або ув'язненою, або позбавленою володіння, або оголошена поза законом, або вигнана, або будь-яким іншим чином знедолена, і ми не підемо на неї і не пошлемо на неї інакше, як за законним вироком рівних їй і за законом країни" (ст. 39)1.

Захист прав людини отримав подальший розвиток в Акті про краще забезпечення свободи підданого і про попередження ув'язнень за морями 1679 p. (Habeas Corpus Amendment Act), прийнятому в Англії з метою регламентації порядку звільнення заарештованої людини і видачі її на поруки. Акт стверджував, що "жодна особа або особи, звільнені або взагалі відпущені за будь-яким Habeas Corpus, не можуть бути будь-коли надалі ув'язнені або заарештовані за той самий злочин якою б то не було особою або особами інакше, як за законним розпорядженням або за наказом того суду, в який вона або вони будуть зобов'язані підпискою з'явитися, або іншого суду, що володіє юрисдикцією з цієї справи" (ст. VI)2.1 сьогодні цей Акт зберігає своє значення як одна з найважливіших гарантій свободи особи.

У 1689 р. в Англії був прийнятий Білль про права (Bill of Right в). У цьому документі проголошуються свобода слова, думок і актів у Парламенті, яка не повинна була утискатися або підлягати розгляду в будь-якому суді або місці, крім самого Парламенту. Лорди й общини, що зібралися, які законно, повно і вільно представляли всі верстви народу, "шукають, вимагають і наполягають за всіма цими пунктами разом і за кожним з них окремо, як на своїх безперечних правах і вольностях; і стверджують, що жодні заяви, вироки, факти або дії на шкоду народу за будь-яким із зазначених вище пунктів не можуть на майбутній час мати будь-які наслідки або служити прикладом"8.

У працях видатних мислителів тієї епохи - Т. Гоббса, Дж. Локка, Дж. Мільтона були висунуті ідеї свободи, природних прав людини, виникнення держави з вільної угоди людей, що спирається на природні закони. Ці концепції здійснили величезний вплив не тільки на розвиток законодавства про права людини в Англії, а і на законодавчу практику в цій галузі інших держав. Йдеться насамперед про Сполучені Штати Америки, які до проголошення незалежності в 1776 р. перебували під колоніальним пануванням Англії.

Видатний історичний документ, що розвиває ідеї свободи і невідчужуваних прав людини і народу, - Декларація незалежності (United States Declaration of Independence), написана T. Джефферсоном, була одноголосно прийнята 13 Штатами і затверджена Третім Континентальним конгресом 4 липня 1776 р. Вона втілила початки свободи особи, її автономії і встановила, що вони підлягають захисту від будь-яких посягань держави. Ідея свободи, прав людини в єдності з принципами поділу влади і федералізму утворюють основні постулати американського конституціоналізму. Декларація виходить "з тієї самоочевидної істини, що всі люди створені рівними і наділені їх Творцем певними невідчужуваними правами, до яких входить життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав людьми створюються уряди, що черпають свої законні повноваження зі згоди керованих. У випадку, якщо будь-яка форма уряду стає згубною для самої цієї мети, народ має право змінити або скасувати її і створити новий уряд, заснований на таких принципах і формах організації влади, які, як йому уявляється, найкращим чином забезпечать людям безпеку і щастя.