Класифікація міжнародних договорів

Потужний імпульс у розвитку концепції прав людини був наданий французькими просвітителями і Великою французькою революцією 1789-1794 pp. У преамбулі Декларації прав людини і громадянина 1789 р. проголошувалося: "Неуцтво, забуття прав людини або зневага до них є єдиною причиною суспільних бід і зіпсованості урядів"2. Французькі філософи XVII-ХУЛІ ст. у розробці концепцій виходили з визнання примату природного права над позитивним. На їх думку, в розумному суспільстві державні закони мають відповідати принципам природного права; природжені права людини мають бути відображені в чинних нормах позитивного права. Важливим також є їх висновок про те, що демократія ґрунтується на принципі - уряд існує" щоб служити народу, а не народ існує для того, щоб служити уряду. Суверенітет належить народу, і народ є єдиним джерелом влади.

Проте аж до XX ст. концепція прав людини не набувала адекватного національно-правового і міжнародно-правового втілення. Лише зазнавши неймовірних жахів і колосальних трагедій двох світових воєн, людство усвідомило необхідність юридичного закріплення концепції прав людини і вироблення механізмів захисту цих прав на національному і міжнародному рівні.

Так, у преамбулі Статуту ООН проголошується: "Ми, народи Об'єднаних Націй, сповнені рішучості позбавити майбутні покоління від бід війни, що двічі в нашому житті принесла людству невимовне горе і знов затвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи, в рівноправність чоловіків і жінок та в рівність прав великих і малих націй...".

Міжнародне співтовариство таким чином напряму пов'язує проблему підтримки миру і безпеки з питаннями забезпечення прав і свобод людини. І це справді так, оскільки держави, в яких зневажаються права людини і основні свободи, становлять загрозу для миру. Пояснюється це тим, що нехтування цими правами зазвичай призводить до тяжкої соціально-політичної і економічної ситуації в країні. Уряд такої країни, щоб відвернути незадоволеність народу від внутрішніх проблем, як правило, фокусуватиме народний гнів на зовнішніх ворогах, що часто призводить до збройних конфліктів.

Тому втручання міжнародного співтовариства в питання захисту і забезпечення прав людини в окремій державі не є порушенням принципу невтручання у внутрішні справи. У преамбулі Загальної декларації прав людини 1948 р. стверджується, "що визнання гідності, властивої всім членам людської сім'ї, їх рівних і невід'ємних прав є основою свободи, справедливості і загального миру".

Концепція невід'ємності і неподільності прав, властивих людям через їх людську гідність, є широко визнаною у світі. Разом з тим в літературі не припиняються дискусії про юридичну природу і роль концепції прав людини в міжнародному праві1. Починаються ці дискусії з того, що різні правові школи не однаково тлумачать поняття "право". Одні вчені розуміють "право" в контексті прав людини як норму поведінки, що підлягає негайному виконанню, інші вважають, що це лише можливий зразок поведінки, спрямований у майбутнє. Не простою є також проблема імплементації міжнародно-правових норм з прав людини у внутрішнє законодавство держав і санкцій за невиконання або неналежне виконання таких норм. Продовжуються також дискусії про співвідношення природного і позитивного права в концепції прав людини. Проте, незважаючи на дискусії, що тривають з тих або інших юридичних аспектів проблеми (з огляду на її актуальність такі суперечки цілком зрозумілі і природні), можна зробити висновок, що в сучасному міжнародному праві сформувалася галузь, об'єкт якої - міжнародні відносини у сфері прав людини і основних свобод.

9. Основні універсальні міжнародні  акти із захисту прав людини

У1946 р., наступному після утворення ООН, була створена Комісія з прав людини (яку в 2006 р. змінила Рада з прав людини). Держави - члени ООН визначили, що розробка Хартії (Білля) про права людини - одне з головних завдань Комісії. Згодом Комісія уточнила, що Хартія має складатися принаймні з трьох частин: 1) декларації прав людини; 2) пакту про права людини; 3) заходів щодо впровадження в життя положень пакту, незалежно від того, стануть ці заходи частиною пакту чи ні. Це рішення було затверджено резолюцією Генеральної Асамблеї ООН.

Діяльність Комісії з прав людини спиралася на базисних положеннях Статуту ООН. У п. З ст. 1 цього документа закріплена одна з цілей ООН: "Здійснювати міжнародне співробітництво в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру та в заохоченні й розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії". А ст. 55 встановлює, що сприяння загальній повазі та дотриманню прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії створює умови стабільності та благополуччя, необхідні для мирних і дружніх відносин між націями.

Проте Статут ООН не містить конкретного переліку прав людини і основних свобод, у зв'язку з чим і було ухвалено рішення про створення декларації прав людини. Таким чином, 10 грудня 1948 р. Загальна декларація прав людини була прийнята і проголошена в резолюції 217 А(ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН "як завдання, виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави". У Декларації вказана мета, до якої повинна прагнути "кожна людина і кожний орган суспільства". Щорічно міжнародне співтовариство відзначає 10 грудня як День прав людини.

У зв'язку з тим, що Загальна декларація прав людини була затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, цей документ не є юридично обов'язковим. Водночас з огляду на величезний політичний і моральний авторитет положення Загальної декларації почали включатися в конституції багатьох держав і в тексти міжнародних договорів. Слід зазначити, що є багато спільного між Загальною декларацією прав людини і положеннями Розділу II "Права, свободи й обов'язки людини і громадянина" Конституції України. В цілому можна сказати, що на міжнародній арені досягнутий консенсус щодо визнання Загальної декларації прав людини як документа, що відображає загальну домовленість народів світу і є обов'язковим для членів міжнародного співтовариства.

Друга і третя частина Хартії про права людини були реалізовані 19 грудня 1966 р. Цього дня під егідою ООН був прийнятий Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Пакти є міжнародними договорами, їх положення обов'язкові для дер-жав-учасниць. Обидва пакти набули чинності в 1976 р. після їх ратифікації 35 державами. Складовою Пакту про громадянські і політичні права є Факультативний протокол до нього, що надає індивідам право подавати в Комітет з прав людини ООН скарги про те, що вони стали жертвою порушення державою-учасницею будь-якого права, закріпленого в Пакті. Положення Факультативного протоколу поширюються тільки на держави - учасниці Пакту, які визнали його обов'язкову силу, звідси і назва документа. В 1989 р. був прийнятий Факультативний протокол № 2 до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права щодо скасування смертної кари. Україна є учасницею двох пактів та Факультативного протоколу № 1 до Пакту про громадянські і політичні права. На жаль, не всі положення пактів виконуються на території України через певні об'єктивні й суб'єктивні причини.

Необхідно зазначити, що не всі положення Загальної декларації і Пактів про права людини збігаються. Так, у ст. 1 кожного Пакту проголошується право народів на самовизначення, проте в Загальній декларації такого положення немає. Це було однією з причин утримання СРСР від голосування по резолюції 217 А(ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. У Загальній декларації проголошено право на притулок (ст. 14), а в Пакті про громадянські і політичні права про це нічого не сказано. Водночас Хартія про права людини заклала міцну політико-правову основу для подальшого розвитку прав людини в міжнародному праві. Ця Хартія була доповнена багатьма іншими документами ООН, спеціалізованих установ ООН і регіональних організацій. Серед цих документів слід назвати такі:

- Конвенцію про запобігання  злочину геноциду та покарання  за нього 1948 р.;

- Конвенцію про ліквідацію всіх  форм расової дискримінації 1965 р., згідно з якою "расова дискримінація'' означає будь-які розрізнення, обмеження або перевагу, основані на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного або етнічного походження, що має на меті або наслідком знищення або применшення визнання, використання або здійснення на рівних засадах прав людини і основних свобод. При ООН створений Комітет з ліквідації расової дискримінації;

- Конвенцію про припинення злочину  апартеїду та покарання за  нього 1973 р., відповідно до якої "злочин  апартеїду" - це політика і практика расової сегрегації і дискримінації з метою встановлення або підтримки панування однієї расової групи над іншою расовою групою. Апартеїд є злочином проти людства;

- Конвенцію про боротьбу з  торгівлею людьми і з експлуатацією  проституції третіми особами 1949 р.;

- Конвенцію про політичні права  жінок 1953 р.;

- Додаткову конвенцію про скасування  рабства, работоргівлі та інститутів  і звичаїв, подібних до рабства 1956 р.;

- Конвенцію про громадянство  одруженої жінки 1957 р.;

- Конвенцію Організації Об'єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.;

- Конвенцію проти катувань та  інших жорстоких, нелюдських або  таких, що принижують гідність, видів  поводження і покарання 1984 p.;

- Конвенцію про права дитини 1989 р. та ін.

Істотний внесок у справу захисту і забезпечення прав людини роблять спеціалізовані установи ООН, зокрема Міжнародна організація праці (МОП) і ЮНЕСКО. В рамках МОП були розроблені і прийняті Конвенція № 100 про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності, Конвенція № 105 про скасування примусової праці, Конвенція № 95 про захист заробітної плати тощо.

ЮНЕСКО в межах компетенції також розробляє документи і конвенції, що захищають права людини. Найпоширеніша Конвенція ЮНЕСКО про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти 1960 p., яка передбачає ліквідацію і попередження такої дискримінації, ухвалення державами - учасницями Конвенції необхідних заходів для цього.

Перераховані акти є міжнародними договорами, положення яких мають юридично обов'язковий характер для держав-учасниць, а тією мірою, якою вони відображають міжнародний звичай, - також для всіх суб'єктів міжнародного права.

Водночас є документи, в яких розглядаються питання прав людини і основних свобод, що належать до "м'якого права" (soft law): Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими 1955 p.; Кодекс поведінки посадовців з підтримання правопорядку 1979 p.; Заходи, що гарантують захист прав засуджених до смертної кари 1984 p.; Мінімальні стандартні правила, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх 1985 p.; Зведення принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню або ув'язненню в будь-якій формі 1988 р. тощо. Оскільки ці документи були затверджені резолюціями головних або допоміжних органів ООН, вони не є юридично обов'язковими, проте багато держав втілили їх положення у своєму національному законодавстві.

Діяльність регіональних організацій у сфері захисту і забезпечення прав людини буде розглянута в наступному підрозділі.

Доцільно стисло зупинитися на проблемі класифікації прав людини, зафіксованих у міжнародних актах. Зважаючи на назви пактів 1966 p., права людини можуть підрозділятися на громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні. Починаючи з 70-х років у юридичній науці й політології була поширена концепція "трьох поколінь" прав людини.

До першого покоління належать громадянські й політичні права, оскільки саме вони спочатку вважалися невід'ємною частиною людської особи. Велика французька революція була родоначальницею концепції цього виду прав людини, тобто ця концепція має західне походження. Друге покоління - це економічні, соціальні й культурні права людини. Вирішальний внесок у розробку цієї концепції здійснив СРСР і соціалістичні країни. Появу третього покоління прав людини дослідники пов'язують з країнами, що розвиваються, оскільки до цього виду прав належать так звані колективні, або солідарні, права людини - право на самовизначення, на розвиток, на здорове навколишнє середовище і т. ін. Головна проблема, що виникла у зв'язку з третім поколінням прав, - це співвідношення прав людини і прав народів. Проте загальноприйнятого рішення цієї проблеми поки досягти не вдалося.

Наведена вище класифікація не може вважатися вичерпною, оскільки у міру розвитку прав людини, природно, вона доповнюватиметься новими пунктами.

10. Міжнародні механізми контролю  за дотриманням прав людини

У зв'язку з тим, що права людини є цінністю вищого порядку і від рівня їх захисту та забезпечення в конкретній державі залежить доля миру і безпеки, міжнародне співтовариство розробило певні механізми контролю за дотриманням прав людини. Ці механізми приводяться в дію міжнародними органами й організаціями.

Рада ООН з прав людини. Створення Ради обґрунтовувалося тим, що Комісія ООН з прав людини, на думку членів ООН і експертів, до певної міри вичерпала себе і втратила властивості ефективного органу. Крім того, Комісію звинувачували в зайвій політизації. Рада ООН з прав людини, порівняно з Комісією, має вищий статус - є допоміжним органом Генеральної Асамблеї ООН. До нової Ради увійшли 47 держав, які обираються строком на три роки за географічною ознакою простою більшістю голосів на засіданні Генеральної Асамблеї ООН. Україна є членом Ради. Генеральний секретар ООН Кофі Аннан у виступі на відкритті першої сесії Ради з прав людини 19 червня 2006 р. сказав: "Я радий заявити, що світові лідери вирішили інтегрувати заохочення і захист прав людини в національну політику і підтримувати подальшу активізацію діяльності у сфері прав людини в усій системі Організації Об'єднаних Націй. Рада створена для перенесення проблематики прав людини на її належний рівень у межах системи, члени Ради обираються безпосередньо Генеральною Асамблеєю, з тим щоб вона працювала пліч-о-пліч з Радою Безпеки та Економічною і Соціальною Радою".

Комітет з прав людини ООН Створений на основі резолюції Генеральної Асамблеї ООН 2200А (XXI) від 16 грудня 1966 р. відповідно до ст. 28 Пакту про громадянські і політичні права. Фактично Комітет е самостійним міжнародним органом, що складається з 18 незалежних експертів, які виступають в особистій якості. Члени Комітету обираються з громадян держав - учасниць Пакту строком на 4 роки і можуть бути переобрані. Місце знаходження Комітету - Женева (Швейцарія).

Комітет має право здійснювати контроль за дотриманням положень Пакту про громадянські і політичні права шляхом розгляду:

1) періодичних доповідей держав-учасниць  про вжиті ними заходи щодо  реалізації положень Пакту;

2) скарг держав-учасниць одна  на одну про порушення положень  Пакту;

3) скарг індивідів при порушенні державою-учасницею прав, закріплених у Пакті.

Скарга індивіда має стосуватися тільки факту порушення прав, зафіксованих у Пакті, і не може бути анонімною. Крім того, особа, яка подає скаргу, повинна вичерпати всі внутрішні засоби захисту порушеного права або довести, що розгляд її справи невиправдано затягується. Визнавши скаргу прийнятною і взявши її до розгляду, Комітет просить держав у-учасницю, вказану в скарзі, представити в шестимісячний строк пояснення по суті питання і вказати заходи, які будуть вжиті на національному рівні для виправлення положення. Держава й особа, що направила скаргу, знаходяться перед Комітетом у рівних умовах.

Комітет проти катувань заснований на 39-й сесії Генеральної Асамблеї ООН відповідно до ст. 17 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. Комітет складається з 10 експертів.