Творчість шістдесятників

Автор  показує життя  у повоєнному селі, створює картину життя селянина, високості його внутрішнього світу:” буде в людей - буде i в 
нас...” .[21, с.16]. Таким чином, автор правдиво художньо переконливо сказав не тільки про одвічне почуття кохання, а й про життя людини загалом. Новела має значення у вихованні краси почуттів, християнських взаємин між людьми. Несе усвідомлення високого сенсу почуття любові та вміння її берегти і цінувати.

1.4. Світом править любов ( новела “Три зозулі з поклоном”)

Найвища мудрість – бути добрим – слова Григора Тютюника. Усі його твори добрі і більшість персонажів – це щедрі душею люди [9, с. 71].  Саме тому любов'ю до людей сповнені усі твори Григора Тютюнника, дійсно, письменникові вдалося втілити в художньому творі безкінечну глибину справжнього кохання й обережне ставлення людей один до одного. Вражає благородство витворених митцем характерів. Так, Марфа, люблячи чужого чоловіка, не претендує на його прихильність, ховає свої переживання і мучиться страшенно. Серцем своїм відчуває вона кожен лист, який приходить від коханого чоловіка й біжить на пошту, щоб хоча б потримати його в руках: “Марфа (тоді її у селі за маленький зріст звали «маленькою Марфою») серцем чула, коли від тата приходить лист. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист; мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, у благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничці над босими ногами, — і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла од молотарки, або косаря, за яким в'язала, або з лук, де сіно скиртують.  
Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: «Є — нема, є — нема, є...”. [21, с. 282] 
        Кохання Марфи таке сильне і таке благородне, воно не вмирає через роки, і жінка з болем дивиться в обличчя сина свого коханого чоловіка, з яким ніколи в житті їй не судилося бути разом.  
На питання сина, чому вона не відчувала приходу листа від батька, мати відповідає: “Хтозна, сину. Серце в усіх людей не однакове. В неї таке, бач, а в мене таке... Вона за тата набагато молодша була. Йому тридцять три, а їй дев'ятнадцять”. [21, с. 283]. Жінка не гудить суперницю, не намагається принизити її у своїй розповіді, а навпаки, віддає належне її серцю.  
Страждають обидві жінки, але одна, Софія, все-таки є дружиною, має від коханого сина, а друга просто віддає свою любов, нічого не просячи натомість. Коли Михайла забирають на каторгу, його чекають дві жінки, тільки одна отримує листи, а друга може тільки їх потримати в руках,. Любов Марфи до Михайла вища за тілесне єднання, воно вища за власну гордість, бажання мати особисте щастя, тому що це почуття надзвичайного благородства, позбавлене заздрості до своєї суперниці. І Софія теж не відчуває до Марфи злості, незадоволення: “У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе”. [21, с. 283]. 
       Співчуття до людини, яка живе й страждає поряд, визначає всі вчинки героїв новели. Так, Софія навіть просить чоловіка приділити Марфі хоч трохи уваги, проявляючи при цьому глибоку чистоту своєї душі. Але Михайло відчуває, що цим завдасть молодій жінці ще більше болю: “Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться”. [21, с. 284]  
Глибоко порядним і чистим у своїх почуваннях і вчинках залишається і Михайло. Він чесно звертається до своєї дружини у листі з Сибіру: “Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть від морозу...  
Сходи, моя єдина в світі Соню!  Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвилинку прийде забуття”. [21, с. 285] 
        Зв'язок душ Михайла та Марфи настільки сильний, що їхні душі долають відстань і будь-який реальний простір і зливаються в єдиному почутті. Але Михайло залишається вірним своїй дружині, правдивим перед нею, оскільки присягав їй на вірність.

Глибина кохання  передається через кілька важливих символів. По-перше, це потроєний у своїй силі образ-символ «зозуля» — символ жіночої самотності, відданості далекому коханому, який не буде з нею, і тому вона не матиме дітей, не стане матір'ю. По-друге, сосна — символ рідного житла, але й знову ж таки символ самотності. У цих деталях виражається вся глибина Тютюнникового таланту новеліста.  
       Новела настільки правдива, переконлива й прониклива, що попри відсутність драматичного сюжету, кожне слово відгукується щемом у серці читача [9, с. 71] . Характери у ній дуже красиві у своїй життєвій правдивості й чистоті. І несуть вони у світ Любов — Любов-кохання, Любов-прощення, Любов материнську, Любов синівську. Ту Любов, без якої світ давно б зник і розчинився в німому просторі. 

 

 

 

Кожен з дитячих персонажів Григора Тютюнника – неповторна особистість. Саме завдяки цьому автор – прекрасний зразок для всіх, хто хоче засвоїти майстерність писати без фальші. Письменник належить до кола митців, які у буденності, звичайності життя бачили глибинну сутність, закономірність суспільних процесів. Григір Тютюнник як один з найталановитіших прозаїків – шістдесятників, витворив власну художню філософію, задіявши естетику болю й страждання, щоб  застерегти, вберегти від очерствіння людське існування, послабити згубний вплив антилюдської тоталітарної системи.

Можна зауважити, що й  дорослі герої письменника часто  схожі на великих дітей своєю  беззахисністю, почасти безпорадністю, навіть інфантильністю перед негараздами  життя. Дослідники творчості Григора  Тютюнника стверджують, що майже скрізь у його оповіданнях складний дорослий світ побачений зором дитини. 

 

 

РОЗДІЛ ІІ. Гармонія людини і природи у творчості Євгена Гуцала

 

Особливе місце у  творчості Євгена Гуцала посідають  діти. Два стани людської душі інтимно близькі Гуцалу як художнику, - піднесена  сприятливість  кохання і дитяча безкорисливість та відкритість до вражень життя .[7, с. 61]. Його оповідання для дітей стали одними з найкращих у літературі. Син вчителів, сам за фахом вчитель, письменник тонко відчуває психологію дитячої душі. Його твори змушують замислитися над життям, його складністю, допомагають знайти відповіді на одвічні питання про добро і зло. Аналізуючи оповідання Євгена Гуцала І. Дзюба наголошував на їх виховному значенні для дітей: ”…Мабуть, найкращий спосіб дати дітям відчути іншу добу – показати дітей тієї доби. Може краще зрозуміють і своїх батьків. Може чогось навчаться у їхнього дитинства, а навчитись є чого…”[7, с. 60]

 

 

2.1. Протистояння добра і зла – наскрізна тема оповідання “Лось” Є.Гуцала

 

Велике щастя для  людини — користуватися благами  природи, насолоджуватися її дарами. Євген Гуцало в своїх творах значну увагу приділяв стосункам людини і природи. Його оповідання «Лось» наштовхує юних читачів на роздуми про добро і зло.

 В оповідані письменник показує  дітей – природжених гуманізмів, що  живуть з глибоким почуттям особистої відповідальності за будь-яку істоту. Такими є брати, які рятують лісового велетня з крижаної пастки і тяжко переживають його загибель від рук браконьєра – дядька Шпичака. Авторський осуд зажерливості, жорстокості Шпичака відчутний у його портретній характеристиці: “кругленьке, як підпалок, обличчя”[4, с. 155], у поведінці: діти рятували лося, а він, “присівши у виямку”, насміхався над ними; діти переживали, боялися пропустити мить, “коли лось ворухнеться”, а “Шпичак обійшов навколо вбитого звіра й носком ткнув його між роги”.[4, с.155] Рятуючи лося, хлопчики керувалися благородними почуттями, бажанням допомогти нещасній тварині, а Шпичак, глухий і байдужий до всього прекрасного, прагнув тільки наживи.  
          Хлопці здійснили героїчний вчинок. Вони хоч і малі, але сміливі. Маленькі герої не побоялися рубати кригу, не злякалися погроз дядька, а “подалися в заповідник, щоб заявити охороні”. Шпичак же злякався, коли він зрозумів, що доведеться відповідати за вчинений злочин.  
 Вражає опис лося, підкошеного кулею: “Голова лежала так, ніби він прислухався до землі, чи далеко ще весна, чи скоро прийде, а роги росли при самім снігу, ніби чудернацький кущик, який усе-таки сподівався зазеленіти, вкрившись листям”.[4, с. 157] 

“Лось” – одне з найтрагічніших оповідань змушує читачів замислитися над жорстокістю і несправедливістю, з якою вони можуть зустрітися у житті. Письменник свідомо говорить на такі непрості і “недитячі” теми, бо вважає, щослід навчитися боротися зі злом і підлістю, захищати тих, хто не може захистити себе сам.

 

 
2.2. Морально- етичні проблеми в оповіданні Є. Гуцала “Сім'я дикої качки”

 

Євген Гуцало у своїх  новелах, і романах змалював багато персонажів-дітей, які чарують читачів неповторністю характерів, чистотою - своїх почувань і помислів. На противагу цій чистоті письменник викриває і вади у серці та поведінці деяких героїв, ніби пропонуючи нам самим замислитися і дати їм власну оцінку. 

         Непрості морально-етичні проблеми порушує Є. Гуцало в оповіданні “Сім'я дикої качки”. Познайомишись з його героями Тосею та Юрком і стає відомо, що вони встигли вже кілька разів посваритися й помиритися. Уже це підказує нам, що у кожного з них — свій характер, своя позиція та свій погляд на життєві ситуації. Тося прагне товаришувати з Юрком: “Коли вона була з Юрком, то здавалося, що на неї падає чарівне світло його знань, що вона за якийсь час переселяється у той світ, що постає з його розповідей”[4, с. 177]. Дівчинка змальована допитливою, щирою, вона хоче пізнати світ, відкрити для себе нове.  
        Юрко ж, навпаки, бере від світу лише те, що вдовольняє його забаганки, він не розуміє поведінки дівчинки з чистою душею. Письменник засуджує самовпевненість хлопця (“Мене ніхто не обдурив іще й не обдурить” [4, с. 175]), брехливість та прагнення викликати заздрість інших.. Ці якості впливають на його поведінку, коли він забрав із лісу каченят дикої качки і навіть не подумав, що каченята без матері можуть загинути. Так воно і сталося. Діти перестали товаришувати з Юрком, але він не хоче визнавати своєї провини й вдає, начебто це “він не захотів з ними знатися”[4, с. 178].  
        В кінці твору письменник робить висновок, що не все ще загублене для Юрка: “І поки їхав у машині, то тільки про те й думав: він би покликав, але чи підійшла б вона! І, переживаючи болісний сором, був певен, що, мабуть, не підійшла б...” [4, с.179]

 

Літературознавець  В. Дончек сказав, що твори Гуцала спонукають до роздумів “ … про щастя людини, про те, що судити її й про неї можна тільки добре зрозумівши її душу, знаючи, що там, у ній, у глибині, про те, що в житті буває й добро  нелюдське, й зло вбирається у приємні шати… ”[5, с. 13]

 

2.3. Нескорена мрія в оповіданні Євгена Гуцала “Олень Август”

 

Дитина набагато краще відчуває світ, бо вона вірить у власні сили, у перемогу добра, у справжність  стосунків і почуттів. Таку особливість дитячого світосприйняття, таку надзвичайну силу духу помітив Євген Гуцало й дуже яскраво передав в оповіданні «Олень Август». Головний герой твору - міський хлопчик Женя, мрійливий, спостережливий, із розвиненою уявою та фантазією. Йому протиставляється людина мистецтва, митець Альтов. Але режисер Альтов виявляється митцем не за покликанням, а за професією. Він давно втратив віру (а може, ніколи й не мав її?) у власні сили, став звичайним лицеміром, духовно спотвореною людиною. Він не творить диво мистецтва - кіно, він просто знімає фільми, звичайні, з потрібною кількістю дублів, із заїждженими темами, фразами, від яких він сам заморився та які йому самому не цікаві.

Безперечно, таку фальш відчуває школяр Женя, який спочатку захопився тим, як знімали кіно. З хлопчачою цікавою  радістю він сідає в автомобіль до Альтова, але виявляється, дитину обманути не можна.

Миттєве бажання зробити  хлопцю приємно, показати «таїнство  кіно» зміняється в Альтова роздратуванням. На ходу вигадавши сюжет нібито майбутнього  фільму, режисер переказує його школяру  й пропонує роль Оленя Августа. І заздрить багатій на уяву дитині: “Він подумав, що, можливо,  оцей школяр з порваним портфелем обдарований тим, чим наділені справжні майстри?  Він уже й зараз бачить світ інакше, ніж інші, для нього по пустиреві ходять олені....” [4, с. 299]. І замість того, щоб підтримати цю фантазію, допомогти хлопцю розвинути, можливо, великий талант, який тільки зароджується, Альтов фактично проганяє від себе Женю. Хлопець помічає зміну в настрої чоловіка, але не може второпати, що ж сталося. І раптом здогадується: “Ага, це все винуваті олені. Альтову не сподобалося, що він тоді побачив їх на пустирі. Може, їх і справді не було?” [4, с. 300]. І Женя перепитує в Альтова про оленів. Це переповнює чашу, в очах чоловіка миготять злі іскорки, і він майже викидає школяра з автомобіля, навіть не турбуючись про те, що топче дитячу мрію про роль у кіно, про оленів…

Режисер виявляється звичайним  боягузом, якому не вистачає сили духу зізнатися собі й іншим у відсутності  справжнього успіху, визнати, що він  втратив свіжий погляд на світ. Але ж вигаданий мимохідь фільм міг би стати цікавим! Альтов - втомлений життям, він часто буває невдоволений та роздратований. Він не має тієї геніальної іскри, яка дозволяє створювати справжні шедеври. Навіть сам подумки визнає, що він звичайний! Водночас Женя - звичайний учень, але внутрішньо він непересічна особистість. Він має надзвичайну уяву, щиру душу та талант, який обов’язково ще проявиться протягом життя хлопця. Навіть Альтов помічає обдарованість хлопця. Але у режисера така думка викликає тільки роздратування. Можливо, він просто відчуває свою пересічність, свою звичайність, знаходячись поряд з неординарним хлопцем?

Звичайний школяр не скоряється обставинам, у нього вистачає сили духу відкинути  злі слова Альтова та попри  все зберегти мрію. Хлопець залишається  один зі своїми думками й переживаннями, з чистим серцем, розкритою для почуттів душею та з мрією про Оленя Августа, яка все одно житиме в його фантазії, бо він молодий, талановитий і не втратить віру в себе. Женя вирішує, що він гратиме цю роль: ” І раптом, неначе блискавка, спалахнуло: він — Олень Август! Незважаючи ні на що! Хай той Альтов що хоче, те й каже. А йому однаково. Він сам гратиме. Сам із собою. Він зробить таке кіно, що всі ахнуть від здивування. І він врятує золотошукачів!”[4,         с. 301]

Оповідання Є. Гуцала дуже цікаве з кількох причин. По-перше, події, зображені у ньому, сталися у наш час. По-друге, зміст твору є дуже глибоким, автор на кількох сторінках висловлює та ілюструє дуже важливі філософські думки. Цей твір на сьогодні є дуже актуальним. .

Творчі особистості часто не знаходять визнання у житті, бо стикаються з отакими режисерами Альтовими, які не мають нічого, окрім необгрунтованого авторитету. Однак, автор переконує, що з такого, нічим непримітного зовні хлопчини, може вирости великий творець і цю здатність розбудив у ньому гордий і недоброзичливий до талановитої дитини чоловіка.

Гуманізм дитячих творів Є. Гуцала, його майстернє відтворення дитячої психології і характерів юних героїв, багата і точна художня мова роблять їх улюбленими у колі дитячого читання, мають велике педагогічне. Морально-етичне і естетичне значення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІІ.Фольклорно-міфологічна основа роману “Дім на горі” Валерія Шевчука

Образ Дому у творчості  В. Шевчука займає усю різножанрову творчість. Роман "Дім на горі", який письменник називає "обителлю свого духу", народжувався у 1966-1980 роки.

То чому ж все-таки автор визначив жанр твору як роман-балада? Балада, як відомо, ліро-епічний поетичний  твір про кохання з фантастичним, часто фольклорно-фантастичним елементом. Отже, Валерій Шевчук модернував літературний термін, перевів з одного жанру в інший. Логіка такого перенесення цілком зрозуміла, виправдана, бо перед нами справді ліро-епічний твір із фольклорно-фантастичним елементом. Роман-балада "Дім на горі" написано під впливом та на основі народнопоетичних традицій.

Роман-балада "Дім на горі" – це прагнення розкрити людину через психо-інтуїтивне пізнання її долі, коли вона творилася не лише за логікою національної доцільності, а слідувала передусім за почуттями. До серця, до цього істинного виразника людських почуттів, звертається козопас Іван, складаючи заповіт для нащадків. Ставиться до свого діла винятково серйозно, є в ньому від мудрого Сковороди. Він так само хоче научати, але як розумний батько, без дидактичної заданості.