Розкриття внутрішнього буття людини в новелах Михайла Коцюбинського « Intermezzo» і «Цвіт яблуні»

Така  логіка розвитку образу оповідача зумовила своєрідність побудови твору. Композиційно центральне місце  в новелі відведене мальовничо виписаним  картинам перебування героя серед  природи. Дні його intermezzo минають  серед степових нив, серед долини, налитої зеленими хлібами, серед  трав і первозданної тиші. «Я тепер  маю окремий світ, він наче перлова  скойка: стулились краями дві половини: одна зелена, друга блакитна – й  замкнули у собі сонце, немов перлину»,–  говорить митець і додає, що тепер  можна і його вважати планетою, бо на небі сонце, а серед нив тільки він.

У центрі — конфлікт між нормальним і ненормальним у психіці ліричного героя. Він сам занепокоєний своєю реакцією на порожню кімнату, байдужістю до чужого горя, усвідомлюючи, що це ненормально. Він розуміє, що його душу потрібно вилікувати. А може, не тільки її, але й усю інтелігенцію, збайдужілу до чужого горя, зневірену. Цими ліками і став храм природи.

Твір розпочинається посвятою: «Присвячую Кононівським полям» та переліком  незвичайних дійових осіб: Моя  утома, Ниви у червні, Сонце, Три білих  вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна  рука города. Людське горе. Однак  «Intermezzo» залишається не драматичним, а епічним твором. За жанром «Intermezzo»  – лірико-психологічна поема в  прозі, написана в імпресіоністичній  манері [14].

  Безперечно, це новела  з глибоким психологічно-філософським  змістом. Це твір, який водночас  сприймається як своєрідний естетичний  маніфест письменника про завдання  митця в переломні часи . Утіленню  заповітних думок автора сприяла  форма оповіді від першої особи.  Відомо, що тема твору завжди  коріниться в його назві, тому  необхідно згадати, що intermezzo (від  лат. – проміжний, середній) –  невелика інструментальна п'єса  довільної будови, виконувана між  діями, драматичного чи оперного  твору. Коцюбинський, же вклав  сюди, глибокий філософський смисл.  Образом intermezzo новеліст вказував  на перепочинок душі утомленої  людини  [16, 50].

  Не можна не помітити, що твір  має автобіографічну основу. Автора з його слабким здоров'ям виснажило фізичне й нервове перенапруження (виконуючи службові обов'язки, він інтенсивно займався творчістю). Влітку 1908 року Коцюбинський відпочивав у садибі відомого українського громадського діяча Є.Чикаленка. в селі Кононівка поблизу м. Яготина, тепер Київської області. Перебування в Кононівці збагатило письменника численними враженнями, що й знайшло відбиття в новелі «Intermezzo», написаній того ж року.

Ще одна невтішна подія  трапилася в особистому житті  письменника. Він  пережив внутрішню трагедію — закохався в Олександру Аплаксіну і навіть думав розлучитись з дружиною. Обов'язок перед сім'єю переміг. Олександра Аплаксіна пережила М. Коцюбинського на кілька десятків років, але зберегла своє кохання, залишившись на все життя самотньою.Листи письменника до коханої були видані у 1938 р. Ця літературна пам'ятка стала свідченням про велике й щире кохання.Перебуваючи у с. Кононівка на Полтавщині, в одному з листів до О.Аплаксіної він писав, що «читає велику книгу природи і коли навчиться дечого», то візьметься за писання.

 Ліричний герой твору,  втомившись від «незліченних  «треба» і «безконечних «мусиш»,  від болю і горя, від злості  й мерзенних вчинків людей,  від жаху та бруду їх існування,  виривається з лабет «сього  многоголового звіра», тому що  вже не може нічого створити  для людей, бо вже звик до людського горя; (про це свідчить згадка, що він чергову звістку про трагедію людини заїдає «стиглою сливою»). У цій перевтомі ми не сумніваємося, адже на митця впродовж років чигали численні випробування. Не випадково герой зізнається в заздрості планетам, які «мають свої орбіти, і ніщо не стоїть їм на їхній дорозі». Жадаючи спокою й самотності як найкращого відпочинку, він звільняється із залізних обіймів міста, з його гамору, метушні й опиняється в майже повному безлюдді.

Перше враження персонажа  відтоді, як бричка вкотилася на зелене подвір'я садиби і пролунало кування  зозулі, пов'язане з відчуттям  так довго очікуваної тиші, що: «виповнювала весь двір, таїлась в деревах, залягла  по глибоких блакитних просторах». Так було скрізь тихо, що героєві  стало соромно за «калатання власного серця». Однак незабаром, як тільки він зайшов: на відпочинок до темної кімнати, в уяві героя почали з'являтися люди, від яких він прагнув сховатися. «А люди йдуть. За одним другий і  третій і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні: –  і всі кричать у мої вуха криком: свого життя або своєї  смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов». Герой  болісно вигукує: «Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: тут вхід не вільний!» Ця лірично-інтимна  сповідь передає збентеженість, сум'яття його вкрай схвильованої душі, нервове напруження, що виявляється  в різких словах про людей, у звинуваченні їх за власну перевтому [9, 66]. Нервова  подразливість митця зрозуміла: люди не раз кидали в його серце, «як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву  жорстокість звіра». Певна річ, герой  цієї новели намагається забути людей, поринувши у світ степової природи.

Дійові особи – Ниви у червні, Сонце, Зозуля, Жайворонки – постають тими алегоризованими, персоніфікованими  силами природи, які сприяють фізичному  й моральному оздоровленню митця, очищають його від хворобливої дратівливості, повертають властиві йому гуманістичні якості. Тільки серед нив герой  відчув себе землянином, відчув, що вся  планета належить людині: «Всю її, велику, розкішну, створену вже – всю  я вміщаю в собі». І знову тут  глибоке спостереження і водночас узагальнення письменника: людина, пізнавши землю, увібравши її в себе, дістає можливість творити її «наново, вдруге», і тоді митець усвідомлює, що має  на неї «ще більше права».

Дійові особи у творі  – засіб художньої умовності. Він застосовується письменником для  того, щоб дати читачеві ключ до розуміння  цієї складної образної мови природи, носіями якої виступають «дійові  особи» – «ниви у червні», «сонце», «зозуля», «жайворонки», та символічного змісту інших образів. Якщо є дійові особи, то має бути й сцена. Сцена  – це душа ліричного героя з її болями та радощами, з утомою та надією, вірою в перемогу світлих ідеалів. Через внутрішній етичний конфлікт між суспільним обов'язком і втомою, хвилинною зневірою, через емоції, переживання вимальовуються ширші проблеми — соціального та психологічного характеру [2, 37]. Контрастно протистоять одна одній дві групи образів: «моя утома», «людське горе», «три білих вівчарки», «залізна рука города» й «ниви у червні», «зозуля», «жайворонки», «сонце». Конфлікт образів створює ту багатозначність символів, які дають уявлення про складні душевні процеси ліричного героя. Засіб контрасту відіграє також важливу ідейно-композиційну роль (місто та природа, краса природи й нелюдські умови життя селян). І думки, і сприйняття героєм природи злито в єдиний нерозривний потік його переживань та усвідомлення себе у світі та суспільстві.

Ядро образного конфлікту  «Intermezzo» становлять два ключових образи – «моя утома» і «сонце».     

Як твердить відомий дослідник  доробку М.Коцюбинського: «Поступове зникнення в ліричного героя  втоми й проникнення в його душу сонця – такий зміст твору. Образи твору символізують складну  боротьбу в душі ліричного героя, допомагають зрозуміти, як поступово  зникає роздвоєння його особистості, як повертаються до нього душевна рівновага, готовність до виконання свого громадянського обов'язку (наприклад, «білі мішки» – це образ повішених, яким перед  стратою накидали на голову мішки; «зозуля» – народний образ-символ, що втілює надію на життя; образи трьох вівчарок – теж символічні: самозакохана Пава – дворянство, Трепов – жандармерія (кличкою цього пса стало прізвище міністра внутрішніх справ Трепова, який підписував смертні вироки повстанцям), «дурний Оверко» — принижене  й темне селянство, якому досить дати хоч трохи волі — і воно не кинеться вже ні на кого; Жайворонок — символ творчої наснаги, а Сонце  — символ вічності, життя, світла)»  [36,с.38].

Зав’язка новели  розкривається  через образ «моєї утоми», вона і є джерелом внутрішнього конфлікту  персонажа. Ліричного героя бентежить  те, що у його душу надокучливо втручаються  люди зі своїми проблемами і запитами, на нього тиснуть обов’язки,а  для власного духовного життя  не залишається місця.Усі «творіння» людських рук дратують персонажа  і викликають відразу: «Я утомився.Бо життя безупинно i невблаганно iде на мене, як хвиля на берег. Не тiльки власне, а i чуже. А врештi - хiба я знаю, де кiнчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже iснування входить в моє, мов повiтря крiзь вiкна i дверi, як води притокiв у рiчку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнiм…», «Ти скрiзь. Се ти одягла землю в камiнь й залiзо, се ти через вiкна будинкiв - тисячi чорних ротiв - вiчно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землi скреготом фабрик, громом колiс, брудниш повiтря пилом та димом».

Наступний образ-символ, який зустрічається в новелі - залізна рука города, ліричному герою не віриться, що він вирветься з цього дошкульного гомону (поїзд, нужденна купа солом’яних стріх, вітряки, що чорніють над полем): «Поїзд летiв, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залiзну руку за мною i не пускає. Мене дратувала непевнiсть, що тремтiла в менi: чи розтулить рука свої залiзнi пальцi, чи пустить мене? Невже я вирвусь вiд сього зойку та увiйду у безлюднi зеленi простори? Вони замкнуться за мною, i надаремне клацати буде кiстками залiзна рука? I буде навколо i в менi тиша?»

Наприкінці твору персонаж, душевно очистившись, покірно згодився прийняти цю «залізну руку»: «Город знову простяг по мене свою залiзну руку на зеленi ниви. Покiрливо дав я себе забрати, i поки залiзо тряслось та лящало, я ще раз, востаннє, вбирав у себе спокiй рiвнини, синю дрiмоту далеких просторiв.»

У картинах літнього поля, які є образом нив  у червні, гармонійно з’єдналися , злилися зорові й слухові естетичні враження. Оповідач фіксує те, що бачить, і слухає пісню, той посів, який «засівають» жайворонки: «Розплющую очі. Тепер я певний, що то з того посіву зійшла срібна сітка вівсів, гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмінь, пливе текуча вода пшениці» [48, с. 49]. Та час і світ природи, в якому «стулились краями дві половини - одна зелена, друга блакитна - й замкнули у собі сонце, немов перлину» (повна ізольованість від людей), поступово починають лікувати його втомлену душу. Тонкий знавець краси природи, її художник, він милується «соболиною шерстю ячменів», «шовком колосистої хвилі срібноволосого вівса», «блакитною річкою льону», «хвилястими хребтами пшениці», «білою піною гречки». Його душа вбирає в себе всю привабу нив у червні і виповнюється позитивними емоціями. З насолодою цілими днями ліричний персонаж слухає небесні співи птахів, спостерігає, як жайворонки «кидають з неба на поле свою свердлячу пісню» [19, с. 20].

У новелі є декілька образів, що пов'язують усі частини твору. Один із них - образ сонця. Він народжується з пітьми: «Погашу лампу і сам потону в чорній пітьмі». – «Розплющую очі» . – «Ах, як багато всього: неба, сонця, веселої зелені». Але поки що образ сонця не входить у настрої героя, навіть протиставляється їм: «На небі сонце - серед нив я». Поступово сонце витісняє з душі морок (втому, знесилення) і стає об'єктом звернень ліричного героя, схожих до язичницьких молитов: «Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів...» Сонце в новелі осмислюється як джерело енергії та сили, й жайворонки "б'ють дзьобами в золото сонця, сіють пісню". Фраза «Погаси сонце й засвіти друге на небі» означає остаточне звільнення людської душі від старого, минулого.

  Іще один наскрізний образ новели - образ зозулі (образ часу). Спочатку голос зозулі позначає відлік нового періоду в житті героя: "Як тільки бричка вкотилася на широкий зелений двір - закувала зозуля. Тоді я раптом почув велику тишу". Далі образ розвивається: "Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвін: ку-ку! ку-ку! - і сіє тишу по травах". Герой енергійно відгукується на зміни. Його лікує час: "Я зіскакую з ліжка і гукаю в вікно до зозулі: "Ку-ку... ку-ку... Добридень!"

 Пізніше зозуля вже  найближча приятелька героя, бо  чітко, розмірено та спокійно  відраховує час - час, який заліковує  душевні рани. Про час, який  заліковує душевні рани, сказано  в новелі так: "Твоє журливе  "ку-ку" спливало, як сльози  по плакучій березі, і змивало  мою утому".

Серед звуків поля, які тепер не дратують його, а приносять насолоду, ліричний герой  вирізняє пісню жайворонка, яка будить «жадобу», яку чим більше слухаєш, тим дужче хочеться чути. Новеліст створює неповторний образ пісні, яку творила сіра маленька пташка: «Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору  невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу і грала  на струнах симфонію поля», І ми відчуваємо, що образ Жайворонка – це символ творчої наснаги для митця. Зозуля, Ниви у червні, Сонце, Жайворонок допомогли  митцеві зрозуміти, що ті люди, від  яких він тікав раніше, ще не зовсім пропащі, що вони також можуть бути виліковані [13, 77]. «І благословен я  був між золотим сонцем й зеленою  землею, Благословен був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя  визирала нова і чиста – і невже  я хотів би знати, що там записано буде? Не затремтів би більше перед  тінню людини і не жахнувсь від  думки, що, може, горе людське десь причаїлось і чигає на мене».

Образи зорові, створювані за законами живопису, зливаються у  новелі зі звуковими, слуховими образами, що єднають словесне письмо з музикою, і так створюється та чарівна  гармонія, котра дає підстави вважати  автора новели одним з найкращих  пейзажистів у всесвітній літературі  [2, 68]. У цих пейзажах людина й природа  нерозривно пов'язані. Оповідач відчуває «соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі». Йому вітер набиває вуха «шматками згуків, покошланим шумом». А сам літній вітер такий «гарячий»  і «нетерплячий», що «аж киплять  від нього срібно вологі вівса». Доводиться знову згадувати імпресіоністичну літературну техніку, яка дала М. Коцюбинському змогу збагатити художнє письмо відбиттям безперервного руху життя, його постійних змін і перетворень. У новелі пшениця не просто хвилюється, а біжить за вітром, «немов табун лисиць, й блищать на сонці хвилясті хребти», «прибій колосистого моря» переливається через героя і летить «кудись у безвість».