Розкриття внутрішнього буття людини в новелах Михайла Коцюбинського « Intermezzo» і «Цвіт яблуні»

 Зовнішній сюжет твору  засновано на факті смерті  дитини, яку переживає ліричний  герой. У зображенні персонажа  живе три грані особистості:  убитий горем батько, що вже  ні на що не реагує, митець, який навіть в найстрашніші  хвилини прагне запам’ятати деталі, відчуття, щоб потім відобразити  в творі, і зрештою – чоловік,  який здатний підтримати і  втішити дружину в напружений  момент їх спільного великого  горя. «Незважаючи на тяжке горе, якийсь інший бік його людського  я продовжує жити своїм життям. Свідомість героя активно сприймає  навколишнє і водночас фіксує  процес його сприймання. Таке  роздвоєння, тобто сукупність психічних  процесів, завдяки яким індивід  усвідомлює себе як суб’єкта  діяльності; називається самосвідомістю, а його уявлення про себе  складаються у певний образ  я» [12, 37-38].

  І. Франко зазначав, «що ця психологічна студія  виявляє руку великого майстра  і незвичайно тонку обсервацію  дуже складного психологічного  процесу — враження письменника,  у якого вмирає єдина улюблена  дитина і якого фантазія при  тім, всупереч його волі, нотує  і складає всі деталі — як  матеріал для будучого твору».  У цій новелі морально-філософську проблему етики письменницької творчості Коцюбинський загострює до душевної драми, яку переживає ліричний герой. Письменник в етюді ставить запитання, чи має право художник брати як матеріал для своєї творчості людську трагедію, якщо це його власна трагедія - смерть доньки? Автор не дає на це запитання прямої відповіді.

     В новелі  «Цвіт яблуні»" Михайло Коцюбинський  відтворює психологію роздвоєння  людського "я" та внутрішній  конфлікт: тут кульмінаційна точка  людської драми. Для зображення  психології героя в «Цвіті  яблуні» важливим став подальший  розвиток художньо-психологічної  концепції Коцюбинського: до розуміння  нерозривності та циклічності  психологічного процесу (кільця  психічного процесу) письменник  додає уявлення про багатошаровість  психіки людини (підсвідомість, свідомість, самосвідомість). В етюді ліричний герой представлений у момент свого граничного душевного напруження. Атмосфера цього трагічного моменту підкреслена скорботними тонами чорного кольору. Світло та тінь становлять той художній простір, у якому відбувається дія, - це символ боротьби життя й смерті. Роль мікрообразів у такій імпресіоністичній структурі дуже велика, уся оповідь наче зіткана з них. І все ж тут чітко простежуються три плани свідомості: сприйняття ліричним героєм реальної дійсності (зорові та слухові враження від усього навколишнього); сприйняття цих самих подій підсвідомістю через мікрообраз; усвідомлення самого себе (самоспостереження) - своїх рухів, дій, думок, почуттів. Усі три плани сплетені між собою в єдиний кільцевий психологічний процес, який розвивається по висхідній до моменту душевної кризи героя, а потім спадає.

Ця роздвоєність спостерігається  і в сцені з дружиною, яка  на якусь мить вийшла із спальні  вмираючої Оленки. Чоловік хоче її заспокоїти, в його голові з’являються  думки про те, що ще не все пропало, що в них ще будуть діти. Але інший  голос говорить, що це підло, як можна  думати так, коли в сусідній кімнаті  чути здушений смертю свист з горла  єдиної дитини. Батько не хоче вірити в  смерть, сприймає це як насильство, підлість, а митець констатує, що це закон природи.

Розглянемо прояви кожної грані особистості ліричного  героя окремо.В першу чергу  він постає як батько, бо головна  подія – трагічна, вона найболючіша  і розкрита саме в момент загострення, крайнього напруження, смерті вже  неможливо запобігти і батько свідомо розуміє це, він чує  кожний здушений подих, пильно слідкує  за її станом

і ні на хвилю не лягає  відпочити, батько доживає останні  години  дитини поруч із нею: «Я щільно причинив двері од свого кабінету. Я не можу... Я рішуче не можу чути того здушеного, з присвистом віддиху, що, здається, сповняє собою весь дім. Там, у жінчиній спальні, вмирає моя дитина» .

«А свист не вгаває. Я його чую й крізь зачинені двері. Я не піду до спальні. Чого? Я й так бачу все, бачу свою дівчинку, її голі ручки на рядні; бачу, як ходять під рядном її груди, як вона розтулює спечені губи й ловить повітря. Оте мале, звичайно таке дике, тепер обіймає пухкими рученятами шию лікаря й само одкриває рота. Таке покірливе тепер, котенятко... Се мені крає серце» .

«Поки я чую його, я знаю, що моя дитина ще жива. І я ходжу і мучусь, і в мене всі жилки болять од того свисту...» - свист здушеного горла передає боротьбу життя зі смертю.Так само і лампа: «Лампа починає чадіти й гаснути. Я чую, що тріщить гніт, і бачу, як блимає світло - то підіймається, то падає, мов груди моєї дитини. Я з жахом вдивляюсь у сю боротьбу світла з життям і мені здається, що в той мент, як воно погасне, одлетить душа моєї Оленки» .

Його пробирає шалена злоба  за те, що донька йде з життя так  рано і безневинно: «Се підло, се безглуздо», - кричить у мені щось, і зуби скриплять од скритого в серці болю. «Сто чортів! Се насильство!» - бунтує моя істота.

Батькове серце породило в душі  цікавість, де перебуває  його дитина: «Яка-то вона тепер, моя маленька донечка? Ні, треба не думати, її нема. Нема. Де її поклали? Яка вона тепер? Я цікавлюся» .

Він уже йшов до неї, але  спочатку нарвав яблуневого цвіту для  доньки, який, на його думку, є найбільш достойною прикрасою для її завмерлих  грудей, шовкового волосся, пухкеньких холодних рученят, які нещодавно  тягнулися до нього своїми пальчиками.

Батько бачить свою дитину на столі. Йому здається,що вона виросла, поки його не було, і їй вже не три  роки, а цілих шість.Заквітчує  її: «Я обкладаю її цвітом яблуні зі всіх боків, засипаючи тими квітками, такими ніжними, такими чистими, як моя дитина» .

Ліричний герой бачить маленьку дівчинку у гарненькому  вбранні, і бачиться вона йому восковою лялькою, яка вже ніколи не стане  живою: «Вона лежить, простягши голі ручки, витягнена й ненатуральна, як воскова лялька. На ній коротенька біла сукеночка і жовті нові капчики з помпонами, що я недавно купив їй. Вона так тішилася ними» .

Дивлячись на бездиханне тіло дочки, батько не бачить у ньому того, за ким сумує, хто поставив вічний відбиток у його душі: «Я дивлюсь на се воскове тіло, і дивний настрій обхоплює мене. Я почуваю, що воно мені чуже, що воно не має жодного зв'язку з моїм живим організмом, в якому тече тепла кров, що я кохаю не те, що я сумую не за ним, а за чимсь іншим, живим, що лишилось у моїй пам'яті, відбилось там золотим промінням...» .

Ще одним вагомим і  суперечливим виявом душі є образ  митця, який постійно знаходить собі матеріал для творчості, снує думки  художньої уяви, з механічною точністю змальовує усі деталі дійсності: « Мені дивно, що я усе помічаю, хоч горе забрало мене цілком, полонило. Я навіть, проходячи повз стіл, поправив фотографію. О! Тепер симетрично!..»

Персонаж, перебуваючи у  тяжкому горі, все ж знаходить  натхнення, наприклад в стуканні калатала, яке навіює йому настрій  і почуття зв’язку з далеким  минулим, він включає його до розпочатого  роману: «Щось е просте й миле у тій промові калатала, якою воно серед тиші й безлюддя обіцяв боронити спокій твого сну... Чому б мені не взяти такої ночі до того епізоду розпочатого мною роману, де Христина, покинувши свого чоловіка, опинилась раптом із великого города у глухому містечку? Їй не спиться. Вона відчиняє вікно своєї хати... Ціле море дерев у цвіту...»

Також митцю спадають на думку відривки фраз, вирваних із життя, у його сприйнятті вони просто набір  слів, які становлять відгуки почутого в минулому, дивні вирази, неначе в’їдлива пісня: «Гідрохінон... гідрохінон... гідрохінон...» Чогось се слово мені вподобалося, і я повторяю його з кожним кроком і боюсь пропустити в йому якийсь склад. Воно якось дивну полегкість робить моїм гарячим очам; вони спочивають, солодко спочивають, і перед ними починають простягатися довгі зелені луки з такою свіжою травою... Не чую свисту, затихло калатало...»

Художник слова сприймає смерть дитини як належне, як природне явище, котре мало статися: «Я роблюсь занадто чутким, мої очі помічають те, чого раніш не бачили. Я бачу навіть себе, як я ходжу з кутка в куток поміж непотрібними мені й наче не моїми меблями; бачу своє серце, в якому нема найменшого горя. Що ж, смерть - то й смерть, життя - то й життя!..»

Почувши, що дитина померла, ліричний герой рвучко біжить у спальню, до неї, щоб пильно придивитися на це явище: «А я біжу у спальню. Чого? Хіба я знаю. Щось тягне мене. Я стаю на порозі й дивлюся. Я чую, що мої лиця присохли до вилиць, очі сухі і не змигнуть, наче хто вставив їх у рогову оправу. Я бачу все незвичайно виразно, як у гарячці»…«Щоб не забути... щоб нічого не забути... ні тих ребер, що з останнім диханням то підіймають, то опускають рядно... ні тих, мертвих уже, золотих кучерів, розсипаних по подушці, ані теплого запаху холодіючого тіла, що виповняє хату...»

Навіть у цей час  його пам’ять безперестанно працює і записує кожну думку, кожну  деталь навколо нього. Але він  не гнівається на те,бо в глибині  душі розуміє, нащо вона те робить: «Я знаю, нащо ти записуєш усе те, моя мучителько! Воно здасться тобі... колись... як матеріал...»

Але в той самий час  він відчуває провину перед своїм  дитям: «Моя мила донечко, ти не гніваєшся на мене?»

Ще одна грань особистості  персонажа – люблячий і турботливий  чоловік, що співчуває  і підтримує  її, виявляючи силу духу і віру у  майбутнє щастя, він сприймає її не тільки як матір, а і як жінку, як чоловік ліричний герой виявляє  повагу до дружини: «Гарячі й темні од нічниць і тривоги, блискучі од сліз і гарні. Її чорне волосся, зав'язане грубим жмутом, таке м'яке і тепле. Все се я бачу. Я все се бачу. Я бачу її миле заплакане обличчя, її голу шию і злегка розхристані груди, звідки йде запашне тепло молодого тіла, і в той мент, коли вона лежить у мене на грудях і тихо ридає, я обіймаю її не тільки як друга, а як привабливу жінку, і наче крізь сон тямлю, що в голові моїй лишається невисловлена думка: «Не плач. Не все пропало. Ще у нас будуть....»

«Ну, з тою мені вже нічого робити, треба заспокоїти жінку. Я її обіймаю, втишую, говорю якісь слова, яким сам не вірю, і цілую холодні, мокрі од сліз руки. За поміччю Катерини, лаврових крапель, поцілунків і холодної води мені вдається врешті очутити жінку й вивести її зі спальні. Вона вже не кричить, вона гірко, нерозважно плаче. Хай виплачеться, бідна» .

Назва твору символічно розкривається  у таких значеннях:

Картина краси природи  викликає плач у персонажа, в той  час як весь момент смерті дитини він  не міг заплакати: «…природа радіє.І чого не змогла зробити картина горя, те викликала радість природи. Я плацу. Сльози полегкості капають услід за платочками, а я з жалем дивлюсь на не потрібну мені зелену чашечку, що лишилась у руках...»

Також цвіт яблуні символізує плинність життя, адже так само швидко, як пелюстки квіток, відлетіло і  життя дитини: «Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од роси квітку до лиця. Рожеві платочки от грубого дотику руки обсипаються і тихо падають додолу. Хіба не так сталося з-життям моєї дитини?»

Пелюстки облетіли, але  те непохитне, що лишилось від них - зав’язь дає уявлення, що на ній  були ці квітки і будуть ще, так само, як і залишаються приємні спогади  про дитину: «Я не забуду щастя дотику до її шовкових кучерів, не забуду її душі, що дивилась крізь сині очі, - моєї душі, тільки далеко кращої, чистішої, невинної.»

У новелі довільно переплітаються два «потоки  свідомості» героя: один називаємо реалістичним, оскільки він спрямований на зовнішній  світ і визначається його реальними законами, а інший – аутичним, що майже не залежить від дійсності, законів формальної логіки, а зумовлюється афектними потребами людини (намаганням отримувати насолоду й уникати неприємних переживань) [1, с.46]. Перший “потік” пов’язаний із наближенням смерті дитини, а інший – з вітаїзмом, життєвими радощами. Це втілюється через відповідні семантично забарвлені художні щеплення і поєднання, що формально виражаються або “епічним спокоєм” з легкою комбінацією асоціацій (приміром, своєрідні психотерапевтичні картини весняного саду, звабливий образ красивої дружини), або ж емоційно-експресивними фрагментами з несподіваними асоціаціями і зовні алогічним зв’язком: скажімо, емоційний образ люті, змалювання процесу смерті за допомогою деталей, з-поміж яких виділяється «сичання чигаючої смерті» (тут навіть фонетичні асоціації підсилюють семантику метафоричного мікрообразу) і т.ін. Увесь етюд – це «живопис настрою» батька-письменника, в якому реальні та уявні кульмінаційні епізоди, відносно “спокійні” та емоційно-експресивні образи асоціативно пов’язуються між собою [2].

  У творі наскрізним є використання художніх деталей, які домомагають розкрити внутрішній світ ліричного героя, так скажемо, ввійти в його душевний світ. У тексті ми можемо знайти вказівки на час дії: «…Безсонна ніч»; «Годинник у столовій пробив другу»; «Вікно сіріє»; «Світло раннього ранку»; «Сонце уже встало». Обмеженим є і простір твору: хата,де вмирає дитина,та сад біля хати, де цвітуть яблуні. Фактично письменник свідомо ущільнює часово-просторові межі, зосереджуючи увагу на динаміці почуттів.

Гнітюча атмосфера цієї ночі справляє на читача незабутнє  враження, не залишає його байдужим. І йому вже не так важливо, чого більше в цій сцені: реалізму чи експресіонізму. Головне – це бере за душу, викликає сильні емоції, переживання, бо читаючи  твір, складається враження, що ти сам  знаходишся на місці персонажа, живеш  його життям.

 Деталі інтер’єру,  пейзажні деталі теж виразно  психологізовані, підпорядковані  виявленню внутрішньої суті головного  героя. Наприклад, наскрізною  деталлю є підреслення чорного  кольору, який увиразнює тугу  і переживання батька: «чорні  вікна», «хата здається…каютою корабля,  що пливе десь у невідомому  чорному морі», герою ввижається  якась істота «з чорними крилами», за вікном – «чорні простори».

  Цвіт яблуні символізує  красу життя. За допомогою цієї  деталі розкривається і життєствердна  думка твору: краса життя, краса  природи не захмарюється навіть  подихом смерті. А трагедія в  той же час не може зостатися  у нашій душі лиш печатком  смутку, на якому наше життя  зупиниться, вона залишає і спогад, і вселяє потяг йти далі і віру у краще майбутнє, таке і є наше життя, сповнене печалями і радостями, вони невіддільні одне від одного.

Смульсон М.Л. Психологія розвитку інтелекту. – К.: Ін-т психології ім. Г.С. Костюка АПНУ, 2001. – С.46. 

Сохань Г.С. Особливості  асоціативно-образного мислення Михайла  Коцюбинського-прозаїка. – Рукопис.Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01. – українська література. – Львівський національний університет імені Івана Франка. – Львів, 2006.

(О.Міхно).

 2.2.Інтерпретація внутрішнього світу людини в новелі «Intermezzo».

В «Intermezzo» М. Коцюбинський досягає вершин імпресіоністичного письма. Написана новела ніби в монологічній манері, проте це не внутрішній монолог, це ряд картин, створених словом, що передають враження героя від навколишнього та водночас його внутрішні переживання. У цій же новелі помітні елементи символізму (назви «дійових осіб» виступають символами психодуховних процесів героя) [14, 8]. Замість традиційного подієвого сюжету (сюжету вчинків і дій персонажів) письменник вдається до сюжету внутрішнього, який становлять зіткнення різних переживань. Символічні образи й ускладнена метафорика надають твору оригінальних жанрових ознак. На перший погляд, новела «Intermezzo» становить майже суцільний пейзаж – опис природи в її багатоманітних виявах. Насправді ж образи квітів, рослин, птахів, тварин – це лише символи тих внутрішніх явищ і процесів, що відбуваються в душі ліричного героя.