Рослинна символіка в календарно-обрядовій поезії

Що ж то за торох да по дорозі?

Що ж то за голос да по дуброві?

Ой то брат сестру зарубать хоче,

Ой сестра брата та просилася:

– Ой братику муий, голубчику,

Не рубай ти мене у субуитоньку  –

Й у недільку рано-пораненьку;

Посічи ти мене да на друибен мак,

Да посій ти мене и у трох городочках,

А й уродиться да трой-зіл'єчко:

Що перве зіллє то ж василечки,

А другие зіллє то ж барвіночок,

А третє зіллє то ж любисток.

Що ж любисток за для любощей,

А барвіночок за для дівочок,

А василечки за для пахощей [40].

О.Потебня  згадує в одній зі своїх робіт  про те, що вбивство братом сестри в  одній з польських собуткових пісень вмотивоване позашлюбним  материнством дівчини [32], але це явно більш пізнє пояснення агресивної поведінки брата. Наведені пісні (з яких у першій погроза вбивства йде від дівчини або дівчат), по суті, є вербальним описом обрядових дій, які відбуваються після закінчення святкування Купала: опудало чи гілку ("Купайло'' чи "Марену") розривали і несли на городи, вірячи, що від цього краще будуть рости огірки, капуста [40]. По суті, в цьому обрядовому дійстві, ремінісценції якого знаходять свій вираз у купальських піснях, можна вбачати редуковану, "пережиткову" форму розривання і розкидання по ниві шматків людської жертви, котру у деяких народів офірували полю перед початком засіву або в період проростання сходів з метою підсилення родючої сили поля життєдайною енергією людської крові [38]. Втім, можливе й поетично-символічне потлумачення мотиву виростання зелені з тіла вбитого персонажа, адже насильницькі, деструктивні дії (ламання, роздирання, биття), так само, як і сіяння й проростання квітів належать до шлюбно-еротичних мотивів української народної пісенності [31].

Ми далекі від того, щоб ставити  собі за мету реконструювати логічний, цілісний сюжет "праслов'янського" космогонічного міфу, який у драматизованій формі відтворювався засобами ритуалу  під час свята літнього сонцевороту, і з'ясовувати місце "божеств" Купала і Марени у пантеоні давньослов'янської  міфології.

 

2.1.1 Значення символіки дерев  у віруваннях та використання мотивів в українському фольклорі

До рослинних символів дерев відносяться калина, верба, дуб, тополя, тощо. Вони здавна уособлюють красу нашої України, духовну міць народу, засвідчують любов до рідної землі.

Слов’яни які жили в лісах ставилися до дерев з особливою пошаною, наділяючи майже кожне надприродними властивостями. Перекази про світове дерево, яке обіймає коренями землю, а гілками, тримає небо, показують те, що дерева були обожнюваними.

Дерева мали цілющі животворні властивості, особливо ті, яких торкнувся своєю  блискавицею небесний владика. Вірили, що старі могутні, з подвійними стовбурами дерева мають особливу цілющу силу. Гілки або палиці з деяких дерев  верби, ясеня, бузини, вважалися дієвим засобом проти злих духів. З дерева слов’яни вирізали богів, у гаях влаштовували священні капища, де проводили обряди жертвоприношення. Особливо шанувалися бук, дуб, липа береза, верба, бо вважали, що ці дерева люблять боги і живуть на них.

Поклоніння дерева було в усіх слов’янських племенах і збереглося у багатьох звичаях та обрядах. Від поклоніння деревам іде звичай розвішувати вінки і рушники. Дуже помиреною у слов’ян є пізніша персоніфікація дерев у казуках, піснях, обрядах. Культ поклоніння деревам у своїй основі мав сільськогосподарський характер. [21]

А тепер на прикладах більш докладно  проте, що традиційно символіка збереглася у фольклорі особливо у календарно-обрядовій  поезії наявне використання деяких символів.

Верба

Походження верби пояснюють  по-різному. Одна з легенд розповідає, що плакуча верба була завезена з  Китаю: привезли у плетених кошиках  якийсь крам, розвантажили й кошики викинули. Одна з гілок прийнялася й виросла в чудове дерево.

Якщо молода верба символізує життєву  силу, плодючість, здоров’я, захищає  від хвороб, стихійного лиха, нечистої сили, то стара верба асоціюється  зі смертю, чортівнею (“закохався, —  кажуть, — як чорт у стару вербу”), а в замовляннях — із антисвітом, місцем, куди відсилають хвороби, пристріт, уроки, гадючу отруту: “…вербо-вербице, забери раба Божого нічниці”; “…під  сонцем жорстоким і під лісом  чорним, під високим, там стоїть верба, під тієї вербою сімсот коренів, і  на тій вербі сімсот канатів, а  на тих канатах сидить цар Хан  і цариця Ханиця. І прошу я —  допоможіте, і вийміть три зуби лихих з рижого коня, з крові  чорної, з кості жовтої, з шерсті рижої”.

Згідно з повір’ям, що побутує  на Закарпатті, у криве, сухе дерево, нахилене над водою, можуть перевтілитися  вурдалаки — ходячі мерці, які  ссуть із живих кров. На вербі  полюбляють гойдатися русалки (за повір’ям, яке існувало на Харківщині, вони можуть бігати по вербі й у вигляді білки).

Символ вербової кладки, містка означає  кохання, побрання, шлюб. Всохла, підточена  водою верба натякає у веснянці на дівчину, яка забарилася з одруженням:

Ой не стій, вербо, над водою

Та не пускай гілля до Дунаю;

А Дунай — море розливає,

І день, і ніч вода прибуває,

З верби корінь підмиває,

З верху верба усихає.

Стань собі, вербо, на риночку

В хрещатенькім барвіночку,

І запашнім василечку![26]

Така ж символіка верби і  в купальських піснях. Верба розвилася  — пора молоді брати шлюб. У ліричних піснях верба символізує кохання, дівочу красу, одруження. У нещасливому  коханні верба сумує разом  із закоханими. Похилена верба, верба  з опалим або зів’ялим листям означає  сум, тугу, втрату, занепад.

Ой у лузі у темному

Та над морем над  глибоким

Та стоїть верба похилая.

Під вербою знамен стоїть.

Під знаменем козак лежить.

В головоньках — свіча  горить.[22]

Похилена верба асоціюється  з розлученням у піснях про кохання:

Ой ти, вербо моя кучерявая…

На крутих бережках похилилася…

А дівчина від сну  пробудилася

І згадала собі, з ким  любилася.

Як в вишневім саду розлучалася,

Як в вишневім саду розставалася. —

або ж у коломийці:

Ой ти, вербо, над водою  чого ся схилила?

Скажи мені, дівчинонько, чогось ня лишила?[19]

Верба у слов’янскій міфології ритуальне дерево весняного Нового року. Шанування верби у слов’ян давнє, дохристиянське, Під прадеревом, - Золотою вербою, за повір’ями, народилася богиня Лада. Тому вербу вшановують з давнини від час весниних свят Дівчата-ладивиці прикрашали її вінками і ходили навкруг ритуального дерева хороводи. Верба розпускається і квітне після Благовіщення на Великодньому тижні. Цвіт верби хлопці дарували дівчатам у знак прихильності. Тієї пори вербовим гіллям квітчали оселі обійстя Верба- оберіг, вербовим гіллям, хльостали дітей, і дорослих у вербну неділю, відганяючи нечисту силу. Це – ритуальне биття благословення, прилучення до таїнство природи,[13] оберігання від хвороб та нечисті.  За давніми віруваннями, навкруг Золотої верби утворився світ, про що, є у веснянках та у великоднії промовках

Гей не було там ні Неба ні Землі!

Гей, лиш там були Темні  Моря!

Гей, на тих Морях Золота Верба!

Вербо хлись бий до сліз!

Не  я б’ю верба б’є.

За  тиждень Великдень

Будь  великий як Верба

А здоровий як Вода![18]

Дуб – рослина довговічна, деякі дерева переживають тисячоліття. Пліній Старший порівнював вік Всесвіту з віком дуба. За деякими переказами, легендами, був першодеревом світу ( прадуб) Про це є і в замовляннях. На дубі, що росте на острові Буяні, родять молодильні яблука. В казках та легендах на дубі ростуть золоті  жолуді, на гілках живуть русалки, під його смертю схована скриня з Кощеєвою смертю. Священним дубам поклонялися давні греки, голвного бога Зевса зображували ву вінку із дубового листя.   Дуб шанують за міцність, красу, довговічність. “Міцний, як дуб” -кажуть про сильного чоловіка. [23]Освячені у Перунів день жолуді використовують у магії родючості й шанують як чоловічі обереги, які носять на шиї у ладанках, або зашивають в одяг. У цей же день жінки віншують чоловіків вінками з гілочок дуба. Вінки чоловіки зберігають протягом року до наступного свята і використовують у разі потреби для зміцнення організму (кілька листочків додають до чаю або у купіль). Листя дуба жінки використовують в оздоровчій магії для своїх чоловіків та синів, щоб вони були міцними та дужими. Напар із листя мати доливає синам до купелі, замовляючи при цьому:

Гой, Дубе, Дубе, мін діду любий!

Холи в господу до нашого роду,

на наших синів дай свою силу,

щоб зліе духи їх не косили.

На наших синів дай свої м язи,

щоб зліе духи не рвали в’язи.[26]

На наших сипів дай свої моці, щоб були з Перуном на кожному кроці!”

У дитячому фольклорі збереглися також  обряди жертвопринесення біля дуба з  метою викликання дощу: “іди, іди Дощику, зварю тобі борщику, на дубі поставлю, дуб ізворухнеться, горщик розіб’ється, а дощик поллється”.

Із дубом пов’язане також  уявлення про річне коло. Наприклад, у народній загадці: “Дуб-дуб довговік, на ньому 12 гілок, на кожній гіллі по 4 гнізді, а у кожному гнізді по 7 яєць і кожному ім’я єсть”, що означає відповідно рік, місяці, тижні та дні року.

Історичні відомості про священні дуби маємо з X ст. Так, у хроніці  Костянтина Багрянородного описано  священний дуб на о. Хортиця: “На цьому острові здійснюють жертвоприношення тому, що там росте величезний Дуб. Вони приносять у жертву живих півнів, довкруг втикають стріли, а — інші шматки хліба, м’ясо і що має кожен, як вимагає їхній звичай”.

У “Слов’янській хроніці” Гельмольда повідомляється про священні дуби, які росли біля храмів полабських слов’ян ще в XII ст. Герборд подає  відомості про священний дуб  у Штетині (в поморських слов’ян). У всіх описаних священних дубах, на думку народу, перебуває сам Бог Перун (у полабських слов’ян — Прове). [21]На культ священних дубів у Київській Русі вказують знахідки в ріках Десні й Дніпрі поблизу Києва й Чернігова. На високих дубових стовбурах, які пролежали у воді майже тисячу років, добре збереглися вставлені щелепи дикого вепра, що свідчить про культовий характер цих дерев. Нині одна з таких знахідок зберігається у Київському музеї народної архітектури та побуту.

Християнська церква постійно боролася з вірою у священність дерев, зокрема дуба: існують описи знищення місіонерами багатьох священних  дубів у всіх слов’янських країнах  впродовж цілого тисячоліття. Відомий  християнський діяч Феофан Прокопович навіть на початку XVIII ст. забороняв “під дубом пісні співати”.[7] Та, незважаючи на всі заборони, культ дуба і нині має помітний вплив на культуру і звичаї українців.

Образ дуба, що ввібрав у себе міфологічні  уявлення про світове древо як узагальнений символ творення життя, добра,

У давнину було поширеним вірування  в те, що душа померлої людини переходить у дерево. Причому душі небіжчиків обирали для свого перевтілення переважно дуби. Це уявлення підтверджене реальним фактом давніх поховань у лісах, зокрема дубових, — на деревах чи під деревами. Воєвода князя Святослава, Ян Вишатич, після придушення в Суздальській землі повстання смердів у 1071 р. віз полонених волхвів до Шексни, там убивав їх, а тіла вішав на дубі. Під дубами закопували загиблих героїв, святих. За часів, коли поширення набула кремація небіжчиків, на дубах ставили горщики з попелом від поховального багаття. [11]

 

Калина

Ой у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна  зажурилася,

А ми тую червону калину підіймемо.

А ми нашу славну Україну  розвеселимо![народна пісня]

У наведеному вірщі ми ясно бачимо що Україна  ототожнюється калиною, такісторично склалося, що наша держава довгий час  перебувала під гнутомрізних держав, режимів, тому у рядку «А ми тую  червону калину підіймемоясно простежується  мотив боротьби, Україна в образі калини, буде процвітати і у наступному рядочку слова «нашу, славну Україну» теж мають певний натяк на те, що тяжкі часи минуть і країна не тільки повстане, а й буде радісною, і вільною.

Значна  поширеність калини на теренах України, та її пов'язаність із родинно-побутовими, календарними обрядами (весілля, похорони, осінній обряд «похід на калину»  та ін.) зумовили перехід із світу  номінативної одиниці у світ художнього образу. Найбільше цей давній фольклорний  образ виступає словом-символом як домінанта в асоціативному зв'язку калина — дівчина (мати), калина —  Україна, калина — кров. Домінує  загальнопоширена спорідненість «калина  — дівчина». Цю стійку асоціацію  розглядали видатні фольклористи Микола Костомаров, О. Веселовський, Олександр  Потебня.

Також калина вважалась «весільним деревом» і  була обов'язковою учасницею весільного обряду. Гілками калини прикрашали столи, весільні короваї, дівочі вінки  й гостинці. Другий вид символічної  спорідненості калина — Україна притаманний найбільше стрілецьким і повстанським пісням. Плоди калини стали символом мужності людей, що віддали своє життя боротьбі за Україну.[29]

Завдяки червоним ягодам, які нагадують краплі крові, калина в українців стала  символом пролитої козацької крові. Ця архаїчна значущість слів калина —  кров за традицією зберігається і  у піснях воєнної тематики нового часу: У діброві при долині вітер  повіває, Там над стрільчиком  калина слізоньки ковтає. Ой червоні  тії сльози з стрілецької рани, Впав бідненький при долині, більше вже не стане Подібно, «калина  на могилі» має стійке символічне значення: тужлива пам'ять за померлим на чужині молодим козаком чи хлопцем, сином, братом: 

А на тій могилі червона  калина, 

За стрільцем ридає молода дівчина.[11]

На початку літа кущі калини вкриваються  білими суцвіттями, які з-поміж зеленого листя виглядають, немов наречена в білосніжній сукні. Цвіт калини схожий на віночок (коло). Невипадково  калина - це жіночий (на противагу дубу, явору) символ, що втілює і її дівоцтво, і цноту, і чистоту, і незайманість, і кохання, і зрілість, і красу, і молодість, і родинні почуття, й одруження, і плодючість, і радощі, і горе, і журбу.