Шпаргалка по "Украинской культуре"

Паралельно з розповсюдженням “роксоланської” версії руської ідентичності реанімується назва “Росія”, що має виразний “антилатинський”, антипольський характер й наголошує на грецьких витоках Русі. Авторка зазначає, що конкуренція назв “Роксоланія” та “Росія” мала регіональний характер, й таким чином є доказом того, що “селекція назв” була свідомою й відповідала політичній орієнтації тієї чи іншої групи територіальних еліт. Водночас, подібно до “Росії”, впровадження назви “Мала Росія” (та назви її окраїнної території, “Великої Росії”) стало результатом “неовізантійського синдрому”. Із прийняттям у 1654 р. протекторату московського царя вона починає домінувати у московському офіційному дискурсі, а згодом, витіснивши слово “Україна”, набуває вагомої ролі у позначенні території козацького Гетьманату. Що ж до “України”, то ця назва, за словами авторки, залишається найбільшою загадкою для історика, виринаючи то тут, то там на поверхню різних джерел.

У результаті дослідниця приходить до висновку, що “дилема вибору” ставала основною рисою “свого” світосприйняття, а “крос-культурні пов’язання” – частиною “власного” культурного простору. Сповнена деталями та прикладами, відзначена чіткою структурою та аргументацією, стаття є важливим ресурсом для фахівців з вивчення української історії XVI – XVII ст. та її переосмислення з пострадянської перспективи.

52. Ге́ндер (англ. gender, от лат. genus «род») — социальный пол, определяющий поведение человека в обществе и то, как это поведение воспринимается. Это то полоролевое поведение, которое определяет отношение с другими людьми: друзьями, коллегами, одноклассниками, родителями, случайными прохожими и т. д.[1]В психологии и сексологии понятие «гендер» употребляется в более широком смысле, подразумевая любые психические или поведенческие свойства, ассоциирующиеся с маскулинностью и фемининностью и предположительно отличающие мужчин отженщин (раньше их называли половыми свойствами или различиями)Понятие гендерная роль («gender role») заимствовал из грамматики и ввел в науки о поведении сексолог Джон Мани, которому в 1955 при изучении интерсексуальности и транссексуальности потребовалось разграничить, так сказать, общеполовые свойства, пол как фенотип, от сексуально-генитальных, сексуально-эротических и сексуально-прокреативных качеств. Затем оно стало широко использоваться социологами, юристами и американскими феминистками.[1]В общественных науках и особенно в феминизме «гендер» приобрёл более узкое значение, обозначая «социальный пол», то есть социально детерминированные роли, идентичности и сферы деятельности мужчин и женщин, зависящие не от биологических половых различий, а от социальной организации общества. Центральное место в гендерных исследованиях занимает проблема социального неравенства мужчин и женщин. С точки зрения структурной социологии, и в полном соответствии с традицией Дюркгейма, пол сам по себе есть явление социальное, поэтому использование термина «гендер» представляет собой плеоназм, но его использование призвано подчеркнуть, что речь идет о социологическом подходе к вопросу пола, когда речь идет о широкой дискуссии.[1]Слово гендер в английском языке обозначает различаемую мужественность или женственность личности, некой характеристики или человеческого организма. Деление на мужское и женское аналогично делению на мужской и женский пол в биологии.[3]В странах, где развито документарное подтверждение личности, социальный пол обычно совпадает с закреплённым в документах полом, то есть с паспортным полом, исключая случаи трансгендерности.Гендер (социальный пол) в широком понимании не обязательно совпадает с биологическим полом индивида, с его или её полом воспитания или с его/её паспортным поломОбычно в обществе можно различить два гендера — мужской и женский, однако набор гендеров бывает гораздо шире, в частности, в Таиланде распознаётся пять гендеров, включая катой и два гендера лесбиянок, отличающихся маскулинностью и феминностью. У чукчей до конца XX века различались мужчины-гетеросексуалы, мужчины-гетеросексуалы, носившие женскую одежду, мужчины-гомосексуалы, носившие женскую одежду, женщины-гетеросексуалки и женщины, носившие мужскую одежду. При этом ношение одежды могло означать и выполнение соответствующих социальных функций[4]. Пол — совокупность генетически детерминированных признаков особи, определяющих её роль в процессе оплодотворения.Гедер- способ обозначения культурной конструкции социал происхож идей о женс и муж ролях, способ ссылки на социал корни субъект идентич м и ж . Его элементы: 1)Культурно доступ символы 2) концепции, дающие интерприт жтим символам, 3) субъектив. Идентичн

53.  Жіноча роль, її образ ґрунтуються на ієрархічному протиставленні чоловічого та жіночого начал, але попри переважання в укр. кул-рі патріархальних канонів між чол.. та жінкою, ще з середніх віків правосуб’єктивність жінки, закладалась законодавчо. Вона мала право відстоювати власні права в суді, безпеку. Жінка як господиня фактично володіла правом на майно(господарсько-майнове право жінки). Зміцнювався статус жінки- господині. Гендерний розподіл праці зберігався. Особл. укр. сімейного патріархату: -соціонормативна кул-ра допускала здобуття дружиною лідерських позицій. Процес гендерної соціалізації охоплював декілька етапів, що відрізнялися за змістом та формою, та були спрямовані на підготовку дівчини головних жін. ролей. Найвищий суспільний статус (соц.. престиж), яким вдалося протягом життя повноцінно реалізувати ці ролі-старі жінки. Материнство – найвища гендерна установка. Еволюція статусу жінки зумовила природну зміну гендерної ролі жінки. Жінка все частіше підсилює своє головування в науці, здебільшого публічний статус. Укр. традиція забезпечила те, що набуття нового статусу не вимагає від неї змагання за цей статус та спец. соц.. дискусій, як це прийнято в західному суспільстві.

16. Едвард Саїд - засновник  постколоніальної критики, літературознавець, у центрі досліджень якого - проблеми  взаємодії Сходу і Заходу, колоніалізм, доля Палестини. Найголовнішим внеском  у вивчення цих проблем, поза  сумнівом, є праця «Орієнталізм», оскільки без того імпульсу, який надала ця книга для аналізу колоніального дискурсу і постколоніальної теорії неможливо уявити той високий рівень теоретичних досліджень, у тому числі й у літературознавчій компаративістиці, який був досягнутий в останні десятиліття. «Ця праця стала викликом академічним уявленням, що склалися, свого роду «шоком» визнання, розуміння і, що не менш важливо, усвідомлення можливостей», - як справедливо зазначили П.Чайлд і Р.Вільямс [3, 98].«Орієнталізм» мав істотний вплив на цілу низку наук, зокрема на літературознавство. Одна з основних ідей цього дослідження - продемонструвати та довести той факт, що західні вчені та письменники взяли на себе відповідальність не лише досліджувати, але й інтерпретувати мови, історію, культуру Сходу, аналізувати минуле, визначати його майбутнє, тобто повністю репрезентувати Схід, беручи за норму та стандарт європейський спосіб життя. Саїд переконує, що західна художня свідомість зображує Схід нераціональним, слабким, феміністичним «Іншим», протиставляючи йому раціональний, сильний, чоловічий Захід. Цей контраст створює своєрідну різницю між Заходом та Сходом, яка і є предметом компаративного дослідження та входить в коло проблем, які вивчає та аналізує галузь літературознавчої компаративістики – імагологія. Д.Наливайко зазначає, що за своєю природою і структурою імагологічний літературний образ є ансамблем уявлень та ідей про «Іншого», не-свій світ і культуру, що неминуче виводить цей образ на перехрестя проблем ідеологічних і культурологічних, нерідко й політичних [1, 95]. Цей образ «Іншого» на численних прикладах пронизує все дослідження Е.Саїда. Саїд застосовує критичний аналіз до вражаюче широкого за обсягом матеріалу. Європейські поети і письменники, колоніальні адміністратори і «засновники імперій», учені-сходознавці і мандрівники, а разом з ними американські політики, журналісти й інші «експерти по Сходу» стають персонажами цієї праці. Для реалізації свого задуму - аналізу орієнталізму як дискурсу – Е.Саїд використовує техніку деконструкції тексту, розроблену Ж.Деррідою та його послідовниками. Е.Саїд показав, як різноманітні тексти представляли Схід у довільній і принизливій формі, виступаючи при цьому від імені об'єктивної науки і універсальної істини. Сам термін «орієнталізм» полісемантичний. Е.Саїд виділяє три його значення. Перше - академічне. «Кожен, хто викладає предмети, які стосуються Сходу, пише про Схід або досліджує проблеми Сходу, - хай то буде антрополог, соціолог, історик чи філолог, - чи то в специфічних, чи в загальних аспектах, є орієнталістом, а те, чим він або вона займається, - орієнталізмом» [2, 12]. Друге - більш загальне значення орієнталізму, що виводить компаративне дослідження на рівень актуальних для сучасного суспільства проблем міжкультурних відносин, полягає в його розумінні як стилю мислення, заснованого «на онтологічній та епістемологічній різниці, яка проводиться між «Сходом» і «Заходом» [2, 13]. Йдеться про знання, засноване на бінарних опозиціях, що автоматично виділяє стереотипні комплекси «західного» і «східного» та основні чинники їх відмінностей. Нарешті, в третьому значенні «орієнталізм» представляється як корпоративна інституція контактування зі Сходом - через «формулювання тверджень про нього, узаконення певних поглядів на нього, викладання певних дисциплін про нього, упокорення його, управління ним: тобто йдеться про орієнталізм як західний спосіб панувати над Сходом» [2, 13]. Всі три детально пояснені Саїдом визначення ілюструють той факт, що орієнталізм дійсно є досить складною структурою репрезентацій Сходу. Перші два визначення розкривають текстуальну природу орієнталізму, тоді як останнє демонструє використання орієнталізму в пануванні та домінуванні над Сходом. Усі визначення орієнталізму перебувають у взаємозалежному зв’язку. Таким чином, «орієнталізм» у концепції Е.Саїда постає як особливе компаративне дискурсивне поле, систематична практика думок про Схід, як система знань про Схід та репрезентацій «Іншого»Житель Сходу - орієнтал - це стереотип, але Саїд демонструє, як цей стереотип, що існував в європейській літературі більше двох століть, поступово перетворився на свого роду цілу систему сталих знань про Схід, тому що цей стереотип маскувався як факт, як результат вивчення східної культури та літератури. Варто відмітити, що проблема репрезентації є однією з головних для досліджень Е.Саїда.Праця «Орієнталізм» складається з трьох розділів: «Рамки орієнталізму», «Орієнталістські структури та реструктури», «Орієнталізм сьогодні». У першому розділі автор окреслює основні рамки свого дослідження. Е.Саїд наполягає, що зіставлення Сходу і Заходу служить варіантом опозиції «Ми - Вони», а західне уявлення про себе (також виражене в різних дискурсивних практиках) можливе лише в зіткненні зі сконструйованим образом Сходу, який наділяється «репресованими» якостями Заходу. У другому розділі Е.Саїд аналізує як дискурс орієнталізму переміщувався від країни до країни, від політичного лідера до письменника. Дослідник впевнений, що цей дискурс був прийнятий як основа для більшості подальших вчень та досліджень Заходом Сходу. Останній розділ книги присвячений тому, що Е.Саїд називає «сучасним орієнталізмом». Основна його критика тут направлена головним чином на американську арабістику. Праця Е.Саїда «Орієнталізм» мала великий вплив на процес становлення постколоніального дискурсу та на протязі десятиліть продовжує викликати дискусії, похвалу та критику. Велике досягнення Е.Саїда полягає в тому, що він зміг проілюструвати та описати методи, за допомогою яких Європа конструювала та репрезентувала своїх «Інших» у XVIII – XIX століттях. Всі вони пов’язані з ідеєю домінування. Орієнталізм уособлює процеси дослідження та спосіб думки, через які європейці «вивчали» Схід на протязі кількох століть. Основний об’єкт дослідження Саїда – це репрезентація європейського «Іншого» через співвідношення влади та знання. Орієнталізм – це модель європейських стратегій як вивчення колонізованого світу, так і стратегій домінування над ним. Праця Е.Саїда «Орієнталізм», при всій своїй суперечливості, значно вплинула на стан речей у гуманітарних науках, в тому числі й у літературознавстві, викликала жваві суперечки про науковий метод дослідження тексту, про предмет та завдання постколоніальної теорії. Питання про природу знання і ролі вченого, поставлені Саїдом в контексті «постколоніальної критики», вимагають дослідницької рефлексії, що ще тільки повинно стати вкоріненою практикою у вітчизняній компаративістиці.

54.Перспективи українського фемінізму.Дослідники хочуть довести до висновку про існування універсального  жіночого досвіду і загальних інтересів жінки. Многие феминисты считают, что дискриминация по отношению к женщинам всё ещё существует как в странах Европы и Северной Америки, так и во всех остальных странах мира. Среди феминистов существует много разных мнений касательно глубины и широты существующих проблем, их идентификации и способов борьбы с ними. Экстремальные группы включают таких радикальных феминистов, как Мэри Дейли (Mary Daly), которая придерживается мнения, что мир был бы намного лучше, если бы в нём было намного меньше мужчин. Есть и диссиденты, среди которых Кристина Хофф Соммерс (Christina Hoff Sommers) и Камилла Паглиа (Camille Paglia) — феминистки, которые обвиняют феминистское движение в пропаганде антимаскулинных предрассудков. Многие феминистки ставят под вопрос их право называть себя феминистками.Многие феминистки, однако, также ставят под вопрос применение термина «феминист» к тем, кто поддерживает любые формы насилия по отношению к любому полу, или к тем, кто не признаёт фундаментального принципа равенства полов. Некоторые феминистки, такие как Кейта Поллитт (Katha Pollitt) — автор работы «Разумные создания» (Reasonable Creatures) и Надин Строссен (Nadine Strossen) — автор «Защищая порнографию» (Defending Pornography), трактата на тему свободы слова, считают, что в основе феминизма лежит утверждение «Прежде всего, женщины — люди», а любые утверждения, целью которых становится разъединять людей по половому признаку вместо того, чтобы их объединять, должны называться сексистскими, а не феминистскими, что позволяет признать их слова ближе к эгалитаризму, чем к классическому феминизму[источник не указан 150 дней].Проходят дебаты и между феминистами-дифферециалистами (difference feminists), такими как Кэрол Гиллиган (Carol Gilligan) с одной стороны, которые придерживаются мнения о том, что существуют важные различия между полами (врождённые или приобретённые, но которые нельзя не учитывать), и феминистами, считающими, что различий между полами нет, а есть лишь только роли, которые общество навязывает людям в зависимости от их пола. Учёные современности расходятся во мнениях в вопросе о том, существуют ли более глубокие врождённые различия между полами, чем анатомические, хромосомные и гормональные. Вне зависимости от того, сколько и какие различия существуют между полами, феминистки соглашаются с тем, что эти различия не могут быть основой для дискриминации одного из них

55. межа та кордон в теорії порубіжжя. Кордон та межа є лінійним регулятором життя, що впливає на людську уяву, та на практиці простягається у масштабі та можливостях від локального до глобального. Поняття кордон містить у собі багато значень: примикати, прилягати, наближатися, знаходитися близько, бар’єр, край, межа, рубіж, обрив, виступ, окружність, окраїна, означувати рубежі, узбережжя, обмежування, пов’язувати, обрамляти, огороджувати, заключати, обгортати, кінцевість, паркан, те, що розташоване збоку; кайма, порубіжжя, оточувати, обмеження, лінія, поріг, грань, зустріч, близьке, сусіднє, окреслення, периметр, периферія, берег, бік, околиця, полоса, оточувати, дотик, порядок, рубікон. Межа додає ще декілька важливих значень: демаркація, протяжність, обмеження, – та відкриває новий простір смислів: осаджати, охоплювати, утримувати, покривати, сягати, обрамлювати, зводити, заключати, ув’язнювати, включати, розміщувати, ізолювати.Як правило, порубіжжя охоплює певну історичну геокультурну зону, частини якої можуть бути як центрами, так і периферіями певних держав [13]. На думку дослідників, парадоксальними є те, що процес становлення порубіжжя є бінарним та складається з таких протиріч, як обмежовувати / пов’язувати, ізолювати / оточувати, відокремлювати / зустрічатися, огороджувати / наближатися, обмеження / дотик. Кордони, за визначенням, тяжіють до створення та обрання сторін, продукування та оточення протилежних просторів, та до багатьох пов’язаних дихотомізацій: внутрішнє / зовнішнє, залучення / виключення, ми / вони. Це також передбачає трансгресію, рух за рамками визначених меж, та відгородження від звичного порядку речей для відкриття нових місць та простору, пошук альтернативи врегулювання, креативний синтез, змішане рішення. Можна виділити два різні шляхи, йдучи якими можна зрозуміти порубіжжя. Згідно до першого, кордон є функціональною та символічною сутністю, котра «працює» як матеріально, так і уявно. Згідно до другого, межа є невловимим полем з перцептуальною, структурною та дискурсивною складовими [113]. Межа тяжіє до того, щоб бути запитуваною як процес безперервних змін або розвитку, а також як  самосуперечлива сутність і «симптом», за допомогою якого внутрішню організацію території можна було б аналізувати углиб і вшир. Це дає можливість сприймати порубіжжя як соціальну конституцію порубіжних країн, що відсилає до соціальної дії суб’єкта. Якщо наявність державних кордонів та нації як певної сукупності людей можна констатувати матеріально, то онтологічно таку нематеріальність треба визнавати  віртуальною. Віртуальний статус кордонів або культурних меж можна означувати за визначенням віртуального як «реального, але не актуалізованого, ідеального, але не абстрактного»[134,с.235]. Віртуальність вказує на ймовірний аспект порубіжних ліній. Усі ці складові є співприсутніми у порубіжжі, і вони можуть переходити одна в одну, а також впливати на функціонування кордонів або культурних меж у створювальних проектах та дискурсах стосовно змін у порубіжжі.Порубіжжя охоплює собою динамічну дійсність, яку можна вивчати за допомогою певної типології, та дійсно є багатоцентричною функціональною мережею [9]. Дослідники виділяють шість вимірів кордону: історичний; просторово-культурний; вимір ідей; нормативний; економічний, матеріальний та людський; агентальний. Історичний вимір вказує на те, що існує багато способів подолання кордонів нація-державами. Це регламентується спеціальними міжнародними організаціями такими, як ЄС. Кордон – це не просто лінія у просторі, непередбачувана у безперервності пере-уявлення та переінтерпретація. Межа може бути як тим, що розділяє, так і тим, що пов’язує. Якщо ми приймаємо багатоманіття налягаючих одна на одну меж у суспільстві, то відповідно визнаємо існування порубіжних зон та рубежів. Саме тому дослідники зазначають, що важливо не те, що є «оптимальним» в межах наданого порубіжжя, а скоріше, «чому» та «як» обмежуються порубіжні зони .Виходячи з інституціонального підходу у розумінні порубіжжя, можна виокремити ряд важливих функцій, які виконують кордони. Це дозволяє координувати обмін між державами, державами та недержавними акторами, а також між центром і периферією окремої держави. На думку Ж. М. Ф. Бленчарда, кордони презентують себе у вигляді семи функцій: воєнна стратегія, національна ідентичність, етно-національна єдність, державотворення, забезпечення внутрішньої політики, економічна та утворююча 

56.»Неративна сила» порубіжжя у соціокультурному просторі. Кожна історія має контекст, який може слугувати причиною виникнення конфлікту. Відстоювання певної колективної ідентичності єдиний вихід із ситуації, коли різні історії стикаються одна з одною. Але такого роду ідентичності не породжують спільності, вони потребують наступної наративної бази, що свідчить про те, що процес оповідання є безперервним. Кожен наратив з’являється у критичні моменти та перекреслює культурний простір для відновлення почуття етнічної чи соціальної належності. К. Едер називає це наративною силою порубіжжя, в якому комунікативний простір складається з окремих історій, котрі різні групи неохоче розповідають один одному, а просто передають від покоління до покоління як певну дискурсивну традицію. У такий спосіб культурні межі заплутано пролягають від понять про ідентичність в якості обраного простору, в якому вони презентуються через еліту в ідентитеріальному просторі до інституціоналізації територіальних кордонів. Звідси випливає мінімалістська теорія ідентичності, згідно до якої конструювання останньої є когнітивним модусом сконструйованих культурних меж та територіальних кордонів.Мінімалістська теорія ідентичності виходить з того, що колективна ідентичність – це «мінімальні умови, необхідні для конструювання м’яких кордонів, котрі описують, що відокремлює нас від них»[107, с. 259]. Так, будь-який знак групи є колективно обраним символом, який слугує референтом для колективної ідентичності. У цьому значенні знак випливає з наративу, тому останній завжди буде історично випадковим контекстом для інтеракції. Таким чином, будь-які зміни порубіжних ліній можна вважати наслідком інституціоналізації когнітивних та наративних процесів. Окрім того, історії використовуються для конструювання наративів національної ідентичності по обидва боки кордонів. Конструювання соціальних та політичних значень меж відбувається через просторову соціалізацію та територіалізацію значень, на які можна натрапити в освіті, політиці, адміністрації та управління.

57.Опираючись на наративну силу порубіжжя можна стверджувати, що географічні кордони є об’єктом перманентного процесу оповідання та переказування історій, на основі чого зароджуються ідентичності. Тому видозміна кордонів залежить від домінування того чи іншого історичного наративу. Останні будуть релевантними відносно ідентичності тільки у контексті тривалої (on-going) інтеракції. При цьому важливо знати не тільки історію, але й того, хто її розповідає. Тоді буде зрозумілим, яким чином комунікативний контекст історій перетворює уявно сконструйовані межі в реальні кордони. Якщо традиційний підхід пояснює це тим, що зміст історій може бути зрозумілим завдяки національному контекстові комунікації, то в теорії порубіжжя мова йде про те, що у глобальному світі локальні історії передаються від одного контексту комунікації до наступного, та можуть слугувати ресурсом для конструювання транснаціональної ідентичності. Наративи минулого типічно високо вибіркові та сконструйовані перспективою існування держав, та направлені на минуле у сучасній манері. Домінуючі ідеології також тяжіють до трансформування наративів відносно минулого як частини їх власних репрезентацій теперішнього та майбутнього.Відповідно, межі – це важлива частина просторової практики та дискурсу, завдяки яким створюються та підтримуються соціальні групи та відмінності між ними, де стає можливим втілення територіальності. Межі, таким чином, є також частиною практики та наративів, завдяки яким конституюються соціальні групи та їх ідентичності, та управляються члени цієї групи. Держави є вирішальними у позиції відносно продукування та репродукування того, яким чином виражає себе територіальність та багато форм залучення / виключення, а соціальні та культурні межі завжди зберігають в цьому свою важливість.Створення комунікативного простору нелегке завдання, а тому розставання із наративом про «себе» як єдиного цілого у порубіжжі, супроводжується міжрелігійними та міжетнічними протистояннями [143]. Як ще зазначав Б. Андерсон, кожен наратив має історичну площину, а тому є достатньо емоційним. У порубіжному просторі історії продукуються з різних національних перспектив, у зв’язку з чим одна й та ж сама подія може розповідатися та переосмислюватися по-різному. Проблема пам’яті ⁄ забуття ускладнюється тим, що згадування трагічного минулого є травмою. На думку К. Едера, «згадування – це конструкція, яка визначає не тільки те, що треба згадати, але також й те, кого можна вважати частиною спільності (remembering community)»[107, с. 267]. Такий наратив створює простір комунікації, кордони якого є наративними межами. До головних референцій, які генерують цей простір, можна віднести провину, гордість та відповідальність. Ті, хто розуміють ці історії, здатні на те, щоб знайти та впізнати один одного для подальшого об’єднання в єдину ідентитеріальну групу. Винаходження простору пам’ятних дат створює базу для спільної ідентичності, та відрізняється від національного згадування тим, що останнє відштовхується від тріумфальних наративів, а перша – від трагічних.Таким чином, виникнення комунікативного простору є умовою для побудови спільного минулого, яке за словами І. Валлерстайна, є моральним, а, отже політичним феноменом [20]. У цьому контексті порубіжжя ніколи не буде раз і назавжди встановленим, це миттєвий знімок динамічної реальності обраного простору інтеракції, де ідентичність буде безперервно (де)конструюватися всередині культурних меж та одночасно пере-визначати їх. Задача територіальних кордонів у такому разі полягає в інституціоналізації порубіжжя.

58. П’єр Шевальє. «Історія війни козаків проти Польщі».

Прочитавши текст, то його умовно можно розділити на дві частини. Перша частина про козаків, а друга частина – про Україну, тобто описується місцевість та як жилося мешканцям на цій території. Роздивимося більш детальніше про першу частину текста. П*єр Шевальє нам нагадує хто такі казаки. А козаки по тесту: «Колись, а також за часів Сігізмунда Першого це були добровольці з окраїн Русі, Волині, Поділля та інших провінцій Польщі, які гуртувалися так, як це вони роблять і тепер, щоб піратствувати на Чорному морі, де вони звичайно захоплювали величезні цінності й багату здобич, як на турецьких галерах, що зустрічалися на цьому морі, так і під час нападів на Анатолію; там вони часто грабували і плюндрували такі міста, як Трапезунд і Сіноп, кілька разів навіть насмілившись підійти на дві милі під Константинополь і взяти там бранців та здобич».

Колись польський король відчув небезпеку від ворогів, які зпустошували його землі, то він наймав козаків, щоб вони захищали ці теріторії. Але це було небезкоштвно, це робилося за якусь платню. У козаків з*явилося  багато привілеїв, їх почали в якомусь сенсі шанувати. Так виникло реєстрове козацтво. Але козаки були дуже не слухняні і часто не виконували свої обов*язки, тому їхні права почали ограничивать, та викреслювати з реєстрового списка. Крім того, польські магнати відносилися до козаків, як до рабів та відносилися до козаків як з валацюгами. Адже ніхто не пам*ятає з магнатів, що як щоб не будо козаків, то мабуть би не існувала Річ Посполита, бо її розгромили татари. Козакам це не подобалася ставлення до них, що в них права ограничивають. Починається багато повстань, які були усі подавлені, поки не з*явився Богдан Хмельницький. І накінці про козаків, П*єр Шевальє робить такий висновок: «Козаки — це тільки військо, а не народ, як багато дехто думав». Адже так, козаки хозяйством не займалия, жінок у Запорізьську Січ заборонялося приводити, або строго карали за це, або виганяли. У Січі, якщо не воювали, так пиячили, але на війні вони добросовісно виконували свою войовничу роботу.

У другій частині тексту, я трішки написала, що розповідається про Україну. Описується де вона розташовувалася, які річки протикали у цій місцевості, який грунт був тут, тобто спочатку розповідається про географічне положення. А далі іде розповідь про те як жилося мешканцям. І така характерна цитата дається П*єром Шевальє про місцевих: «Селяни України та сусідніх провінцій неначе раби, так само як і в більшості інших частин Польщі: вони зобов’язані працювати кінно або пішо три-чотири дні щотижня для панів. До того ж вони обтяжені різними орендними платами збіжжям та свійською птицею за землі, якими користуються; зобов’язані платити десятину від баранів, поросят і всяких земних плодів, а також возити дрова і виконувати інші важкі роботи; а до того — погана поведінка з боку євреїв, орендарів шляхетських земель, які до описуваної війни вимагали виконання всіх тих повинностей з великою суворістю, і, нарешті, дістали оренду на право варити пиво та гнати горілку». Крім того, їм дуже докучає мошка, сарана та хвороба, яка зветься «гостець». Та акі б труднощі не були у українців, вони завжди були бодьорі, працелюбні, міцні і патріоти своєї країни. Що стосується мови, то це одна з польських діалектів, але дуже ніжна і сповнена пістливих виразів. Мешканці, що живуть тут – сповідують грецьку релігію. Краща частина шляхти додержується католицизму або реформи Лютера чи Кальвіна. Яка б релігія не була, усі мешканці цієї країни дуже релігіозні.